Китайсько-російські відносини у 2000-х

Підписаний у середині липня 2001 року в Москві російсько-китайський договір про добросусідство, дружбу й співробітництво викликав великий інтерес і самі суперечливі коментарі в Росії й у світі. Одні стверджують, що два колишніх комуністичних гіганти йдуть до нового союзу, спрямованому проти США й Заходу. Інші ж, навпроти, заявляють, що документ чисто декларативний і не має практичного значення.

Обидві ці думки досить поверхневі. Російсько-китайський договір не є договором про союз. У ньому немає зобов'язань по спільній обороні від агресії, які, наприклад, були в радянсько-китайському договорі про дружбу, союз і взаємну допомогу, укладеному в 1950 році й який поклав початок знаменитому "братерству навік". Обережний текст нинішнього договору 2001 року, старанно прагнення уникнути в ньому яких-небудь ідеологічних тверджень або свідомо нездійсненних зобов'язань указують на те, що лідери двох країн свідомо працювали на перспективу й прагнули уникнути помилок минулого.

Однак це не означає, що новий договір не має реального значення. Він закріпив найважливішу тенденцію в сучасних міжнародних відносинах - прагнення двох великих світових держав, членів ядерного клубу й Ради Безпеки ООН, до більше тісного співробітництва.

Договір, як і російсько-китайське співробітництво в цілому, має два аспекти: міжнародний і двосторонній. Практично повний збіг поглядів двох країн на міжнародні проблеми є найважливішим двигуном у процесі поліпшення двосторонніх відносин. Лідери в Пекіні й Москві неодноразово заявляли, що російсько-китайське зближення не спрямоване проти третіх країн, у тому числі й проти США, і це цілком правильно в тому розумінні, що США й Захід у цілому не розглядаються ні Китаєм, ні Росією як ворог. Навпроти, обидві країни вкрай зацікавлені в економічному й політичному співробітництві із Заходом, воно є найважливішим чинником розвитку обох країн й, отже, повністю відповідає їхнім стратегічним цілям. Однак вірно й те, що російсько-китайське зближення деякою мірою стимулюється поруч негативних (з погляду Москви й Пекіна) тенденцій міжнародного розвитку, які в останні роки особливо активно заохочуються Вашингтоном.

Це насамперед прагнення принизити роль ООН й її органів, спроби НАТО взяти на себе функції Ради Безпеки, втручання в справи суверенних держав під гуманітарними приводами, підтримка сепаратистських рухів, розширення НАТО, прагнення США вийти з договору по ПРО і їхнє небажання приєднуватися до ряду інших міжнародних угод.

Російсько-китайський договір з його зобов'язаннями зберегти роль ООН, підтримкою основних домовленостей, на яких ґрунтується стратегічна стабільність (тут мається на увазі насамперед договір по ПРО), запереченням спроб втручання у внутрішні справи суверенних держав - це розгорнута програма збереження післявоєнної системи міжнародного права. У цьому ж і зміст концепції "багатополярного миру", про яке Росія й Китай в 1999 році підписали окрему декларацію.

Що стосується двосторонніх російсько-китайських відносин, те й тут значення договору велике. Для Китаю важливо виражене в ньому повага вибору шляхи розвитку, що свідчить про відмову Росії повчати Китай щодо переваги тієї або іншої політичної системи або "прав людини". Такі спроби робилися на початку 90-х років, але виглядали вони дивно в умовах, коли в нас у самих з "правами людини" далеко не все в порядку, а політична система взагалі не піддається ніяким визначенням.

Цікава стаття 8, що забороняє використання території Росії й Китаю третіми державами на шкоду державному суверенітету, безпеці й територіальній цілісності один одного, а також діяльність організацій і груп, що наносять такий збиток. Ясно, що мова тут іде про найважливіший взаємний інтерес обох держав: боротьбі із сепаратистськими рухами, підтримуваними міжнародними терористичними організаціями або третіми країнами. Однак формулювання ця може трактуватися занадто расширительно. Чи можуть, наприклад, у Росії діяти російська організація або відділення міжнародної організації, що виступають за незалежність Тибету? Російська Конституція цього не забороняє, але за договором (имеющему пріоритет перед внутрішнім законодавством) Китай тепер одержує право вимагати її заборони. Вірно, що Росія вкрай не зацікавлена в розпаді або дестабілізації Китаю, але як суверенна й демократична держава вона навряд чи може допустити, щоб програми її неурядових організацій регулювалися з-за кордону.

Для Росії велике значення має стаття 6, що визнає існуючий державний кордон і необхідність зберігати статус-кво на неузгоджених ділянках. Це положення знімає всі спекуляції наших "борців за російські землі" про те, що Китай нібито має намір заявити про претензії на російські території або навіть проводить планомірну політику по заселенню російського Далекого Сходу. Свідчень офіційних планів заселення російського Далекого Сходу, незважаючи на більший галас, також ніхто привести не смог. Навпроти, китайські лідери постійно жадають від своїх громадян у Росії дотримувати російських законів і погоджуються на всі пропоновані Москвою заходу щодо впорядкування режиму границі.

Як заявив президент В.Путін в 2000 році, говорячи про проблеми Далекого Сходу в Благовєщенську, "якщо найближчим часом ми не почнемо реальних зусиль, те тоді навіть споконвіку російське населення через кілька десятиліть буде говорити в основному на японських, китайських, корейських мовах".

Широке економічне співробітництво з Китаєм могло б стати важливим фактором розвитку російського Далекого Сходу. Однак економіка в наших відносинах поки відстає від політики. Російсько-китайська торгівля в десять разів менше торгівлі Китаю зі США.

Як це не здасться дивним, офіційна концепція многополярности суперечить практичній політиці Пекіна, націленої на розвиток взаємин з усіма без винятку країнами. Фактично концепція спрямована проти очевидного домінування США у світі. Стратегічно таке домінування однієї наддержави не влаштовує Пекін, у результаті чого він прагне, по можливості, сприяти зміцненню або появі нових центрів "сили".

Структурно мир у Пекіні бачиться як "одна наддержава й безліч інших держав", що означає наступне.

США - єдина наддержава, що володіють всіма атрибутами національної моці.

США й Росія формують військово^-силову биполярность миру.

США, Японія і Європейський Союз ("три гіганти"), плюс Східна Азія (без Японії, але із КНР) визначають чотирикутну структуру економічних відносин у світі.

США, Європейський Союз, Японія, Росія й Китай становлять п'ять політичних центрів у світі.

28. Проблема “возз’єднання батьківщини” в сучасній зовнішній політиці КНР.

Виграти військово-технічне змагання з американцями навіть за допомогою російського ВПК у Китаю майже немає. Але це не виходить, що в Пекіні відмовляться від звабної ідеї перетворити Китай у нового лідера Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Просто для цієї мети китайці скористаються своїм "секретним" зброєю - мирною китайською експансією.

Вона почалася зі збирання китайських земель. Першим в обійми батьківщини повернувся влітку 1997 року Гонконг, що відразу згадав свою споконвіку китайську назву - Сянган. У листопаді 1999 року португальці повернули Китаю Макао.

Тепер настала черга возз'єднання з Тайванем. І цього американці постараються не допустити. Острів стане для Китаю тієї "малою землею", відстоявши яку він зможе розраховувати на своє відродження. За роки правління Гоміньдана Тайвань перетворився в один зі світових промислових, наукових і фінансових центрів. Приєднавши його, крім капіталів, Китай одержить розумні мізки (у КНР їх не вистачає, позначаються наслідки культурної революції, що неабияк прорідила викладацькі кадри) і передові технології, які йому ніколи не надасть Захід. І тоді технологічне й військове відставання КНР від США дійсно скоротиться. Але це ще не все.

Приєднання Тайваню приведе до росту національної самосвідомості китайців, у тому числі живучих за межами КНР.

По деяких підрахунках, сумарний ВВП, що доводиться на частку азіатських китайців, уже до середини (90-х перевищив $450 млрд, а сумарні капітали становлять від півтора до двох трильйонів доларів. Країни Південно-Східної Азії, у яких етнічні китайці контролюють від 35% (Таїланд і Філіппіни)до 98% (Малайзия) національних економік, будуть прагнути до встановленні більше тісних відносин із КНР. Наблизиться здійснення мрії декількох поколінь китайських керівників про створення "Великого Китаю" - союзу країн на основі этнокультурной китайської спільності.

Крім того, приєднання Тайваню є неодмінною умовою для перетворення Китаю у велику морську державу. Саме таке завдання ставить перед націями керівництво Китаю. Зараз КНР зі сходу й півдня оточена об'єднаними союзницькими зобов'язаннями Японією, Південною Кореєю й Тайванем. Якщо Тайвань стане частиною Китаю, блокада буде прорвана, китайський військово-морський флот одержить вихід у Тихий океан і стане менш уразливий для американців.

У Пекіні сподіваються, що возз'єднання Тайваню з материком відбудеться мирно, якщо, звичайно, тайваньцы самі не спровокують конфлікт, наприклад негайно оголосивши про незалежність. Але перші кроки Тайваню після тільки що що відбулися президентських виборів начебто б свідчать про його розсудливість: новий президент Чень Шуйбянь запропонував керівництву КНР почати переговори про мирне об'єднання країни, його Демократична прогресивна партія готується виключити зі своєї програми вимога проголошення незалежності острова, а парламентські депутати від Гоминьдана зняли заборону на пряму торгівлю між Тайванем і розвитий китайською провінцією Фуцзянь, розташованої на узбережжя Тайваньского протоки. Останнє означає, що інтеграція економік Тайваню й материка ще більше прискориться.

Правда, самі тайваньцы готові поєднуватися із КНР тільки у випадку демократизації тамтешнього ладу. "Результати виборів на Тайвані чітко показали, що рішення тайваньской проблеми прямо залежить від політичних реформ у КНР. Це дзвінкий до пробудження. КПК повинна піти прикладу Гоминьдана й, ще знаходячись при владі, рушити до демократії",- такі анонімні заклики всі частіше з'являються на сторінках Іnternet.

Подібного розвитку подій у материковому Китаєві виключити не можна. Цікаво, що Гоминьдан, що втратив владу на Тайвані в результаті поразки на виборах у березні, правил на острові (після 1949 року) і на частині території материкового Китаю (з 1926 по 1949 рік) у цілому 74 роки. Рівне стільки ж, скільки й КПРС. Якщо допустити, що число 74 є фатальним для тоталітарних партій, то й компартія Китаю в 2023 році може мирно піти від влади в КНР. Або плавно трансформуватися в партію соціал-демократичної користі. У цьому випадку мирне об'єднання Тайваню й КНР на конфедеративній основі стане не тільки ймовірним, але й неминучим.

29. Політика КНР в Індокитаї у 1960-і – 1980-і рр.

Война между Вьетнамом и Кампучией представляла важнейший интерес для Китая в силу разных причин, как уходивших корнями в далекое прошлое, так и современных. Традиционное враждебное отношение Китая к независимому Вьетнаму было преодолено в 60-70-х годах, когда разрыв между Китаем и СССР привел к соперни­честву между этими государствами. Китай оказывал помощь Вьет-конгу, с тем чтобы опередить русских в оказании помощи и влияния, однако эти дружеские отношения продолжались недолго. Культур­ная революция, осмеянная Вьетконгом, привела к резкому сверты­ванию внешнеполитической активности Китая, а визит Никсона в Китай и последующее сближение Китая и США вызвали бурное воз­мущение во Вьетнаме. Победа, одержанная Северным Вьетнамом над Соединенными Штатами, объединение в 1975 году Севера и Юга страны, огромная армия этого нового государства, его союз с СССР в 1978 году (когда он стал также полноправным членом СЭВ) и его захват Кампучии — все эти факторы разожгли враждебность Китая. В частности, вторжение Вьетнама в Кампучию представлялось чре­ватым угрозой для доминирующего положения в Индокитае, к кото­рому Китай стремился на протяжении тысячелетия, а связи Вьетнама с СССР означали зависимое положение, которое в результате исто­щения, вызванного войной, развала экономики и резкого роста чис­ленности населения предвещало господство русских в Индокитае, что вызывало у Китая даже большее неприятие, чем вьетнамское или американское господство.

Разносторонняя озабоченность Китая политикой Вьетнама позво­лила Кампучии заручиться дружбой могущественного сторонника. Китай резко осудил вьетнамскую агрессию, а Дэн Сяопин во время своего визита в Соединенные Штаты угрожал проучить Вьетнам. СССР пришел Вьетнаму на помощь, применив вето в Совете Без­опасности в отношении резолюции, осуждающей Вьетнам, а когда китайские войска вторглись в Северный Вьетнам, направил в терри­ториальные воды Вьетнама флотилию, в составе которой находился ракетоносец. Между тем демонстративный ответный удар Китая, чьи войска пересекли границу с Вьетнамом (в результате этого удара был причинен большой ущерб, однако захватчики неожиданно также понесли серьезные потери), не остановил вьетнамские войска и не помешал им стремительно пройти по всей территории Кампучии до границы с Таиландом.

Дата добавления: 2015-08-05