Розділ без жодних добрих новин

Вийшовши з кав’ярні, я знову без жодної мети побрів вулицями. Поступово від страшної полудневої спеки мій настрій зіпсувався. Навіть здавалось, ніби мене морозить. Однак повертатися додому я не мав охоти. Від самої думки про те, що доведеться сидіти в порожньому домі й безнадійно чекати телефонного дзвінка, я задихався.

Мені спало на думку лише одне – піти до Мей Касахари. Повернувшись додому, я переліз через стіну й доріжкою підійшов до її дому ззаду. Спершись об огорожу порожнього будинку навпроти, дивився на кам’яного птаха в саду. «Якщо тут постою, то, може, Мей мене помітить?» – подумав я. Крім тих днів, коли вона підробляла у фірмі перук, залишалася дома – приймала сонячні ванни або сиділа в кімнаті – й усе поглядала на доріжку.

Однак дівчина не показувалася. На небі не було жодної хмаринки. Літнє сонце щораз сильніше припікало потилицю. З‑під ніг піднімався задушливий запах трави. Не відриваючи погляду від кам’яного птаха, я спробував згадати розповідь, почуту раніше від дядька, про долю колишніх мешканців того дому. Але на пам’ять приходило тільки море. Холодне й синє. Я зробив кілька глибоких вдихів, подивився на годинник. «Видно, сьогодні її не дочекаюся», – подумав я і вже збирався йти, як нарешті в саду з’явилася Мей Касахара й попрямувала до мене. На ній були бавовняні шорти, блакитна гавайська сорочка й червоні гумові сандалії. Зупинившись переді мною, вона всміхнулася крізь сонячні окуляри.

– Вітаю вас, Заводний Птаху! Ваш кіт Нобору Ватая знайшовся?

– Ще ні, – відповів я. – А до речі, сьогодні я довго ждав твоєї появи.

Запхавши руки в кишені шортів, Мей здивовано оглянулася.

– Послухайте, Заводний Птаху, у мене багато вільного часу, але це не означає, що я від ранку до вечора стежу, як вартовий, за доріжкою. Маю і свою роботу. А втім, вибачте. Невже ви так довго чекали?

– Та ні, не дуже. Тільки от запарився, стоячи на спеці.

Мей пильно видивилася на мене, а потім ледь‑ледь насупила брови.

– Заводний Птаху, що з вами сталося? У вас такий жахливий вигляд… Ніби вас щойно викопали з‑під землі. Зайдіть сюди в тінь і відпочиньте.

Узявши за руку, вона завела мене у свій сад. Посадила в брезентовий шезлонг, пересунувши його під дуб. Його густе зелене гілля відкидало живущу прохолодну тінь.

– Не турбуйтесь. Бо дома, як завжди, нікого нема. Трохи відпочиньте й ні про що не думайте.

– Послухай, маю до тебе одне прохання, – сказав я.

– Кажіть.

– Ти не могла б подзвонити замість мене?

Добувши з кишені записник і ручку, я написав телефонний номер редакції Куміко. Вирвав аркуш і передав дівчині. Пластикова обкладинка записника була теплуватою від поту.

– Ось телефон. Лише спитай, чи Куміко Окада вийшла сьогодні на роботу. Якщо ні, то чи була вчора.

Мей Касахара взяла аркуш і глянула на нього, стуливши губи. Потім перевела погляд на мене.

– Гаразд, спитаю. А ви викиньте все з голови й полежіть. Я скоро повернуся.

Вона пішла, а я, за її порадою, розлігся на шезлонгу й заплющив очі. Піт сочився з усіх пор мого тіла. Я спробував думати, але в голові закололо, а на дно шлунка почало опускатися щось схоже на клубок пачосів. До горла підступала нудота. Навколо панувала тиша. І я раптом подумав, що давно не чув заводного птаха. Може, днів чотири‑п’ять. Точно не скажу. Про птаха я згадав, коли його вже не було чути. Можливо, він перелітний? До речі, я почув його вперше місяць тому. Відтоді цей невидимий птах щодня накручував пружину нашого маленького світу, в якому ми жили. Це була пора заводного птаха.

Мей повернулася хвилин через десять з великою склянкою в руці. Коли передавала її мені, шматочки льоду в ній легенько дзенькнули. Здавалось, ніби ці звуки долинали з дуже далекого світу, відгородженого від мого кількома воротами. Я почув їх, бо саме тоді ворота виявилися відчиненими. Але тільки на короткий час. Як тільки раптом хоч одні ворота зачиняться, до мене ці звуки більше не доходитимуть.

– Пийте, – сказала Мей. Від цієї води з лимонним соком голова відразу проясніє.

Я випив половину й повернув склянку. Холодна вода пройшла через горло й поволі опускалася вниз. Мене сильно занудило. Неперетравлений клубок пачосів у шлунку почав розмотуватись і підступив до самого горла. Заплющивши очі, я спробував побороти нудоту. Уявив собі, як Куміко сідає в електричку, тримаючи в руках блузку й спідничку. «Може, було б краще, якби я виблював», – подумав я. Однак цього не сталося. Поки я кілька разів глибоко дихав, нудота поволі ослабла й остаточно зникла.

– Усе нормально? – спитала Мей.

– Нормально, – відповів я.

– Я подзвонила. Назвалася родичкою. Правильно?

– Угу.

– Хто вона вам? Дружина?

– Так.

– Мені сказали, що й учора її не було, – повідомила Мей. – З редакцією зв’язку не підтримує, просто не прийшла. Тому її колеги також стривожені. Бо вони такого від неї не сподівалися.

– Ось так без попереджень не вийти на роботу – це справді не в її стилі.

– То вона пропала учора ввечері?

Я кивнув.

– Нещасний Заводний Птаху! – сказала Мей. Здавалось, ніби вона щиро співчуває. Простягла руку й поклала мені на чоло. – Може, вам у чомусь допомогти?

– Наразі нема в чому, – сказав я. – Дякую.

– Послухайте, можна ще запитати? Чи краще мовчати?

– Як хочеш, питай. Тільки от не знаю, чи зможу відповісти.

– А що, вона з іншим чоловіком утекла?

– Не знаю, – відповів я. – І таке могло статися.

– Але ж ви стільки років прожили разом! Як після цього ви не знаєте такої речі?

«Справді, – подумав я. – Чому я цього не знаю?»

– Нещасний Заводний Птаху! – повторила Мей. – Мені так хотілося б вам допомогти! Але я, на жаль, нічого не розумію в подружньому житті.

Я підвівся із шезлонга. Виявилося, що для цього потрібно більше зусиль, ніж я думав.

– Дякую тобі за все. Ти мені дуже допомогла. Але мені пора йти. Можливо, дома мене чекають якісь новини. Або хтось подзвонить по телефону.

– Як прийдете додому – відразу станьте під душ. Душ – передусім. Зрозуміло? Потім переодягніться в чисте й поголіться.

– Поголитися? – перепитав я і провів рукою по підборіддю. Я справді‑таки забув поголитися. І не згадав про це від самого ранку.

– Заводний Птаху, такі дрібниці мають велике значення, – сказала Мей, дивлячись мені прямо в очі. – Як прийдете додому, подивіться уважно на себе в дзеркало.

– Так і зроблю.

– Можна мені заглянути до вас пізніше?

– Звичайно, – відповів я і додав: – Цим мені дуже допоможеш.

Мей Касахара мовчки кивнула.

Повернувшись додому, я подивився на себе в дзеркало. Я справді мав жахливий вигляд. Роздягнувся, скупався під душем, старанно вимив голову, поголився, почистив зуби, протер обличчя лосьйоном, а після того ще раз уважно оглянув себе. Начебто почувався краще, ніж раніше. Нудота вляглася. І тільки в голові ще залишався легкий туман.

Я надів шорти й нову теніску. Сів на веранді, спершись об стовп, і, поглядаючи в сад, сушив на повітрі волосся. І водночас намагався перебрати в пам’яті події, що сталися навколо мене останніми днями. Усе почалося з телефонного дзвінка лейтенанта Мамії. Учора вранці? Саме так. Після того з дому пішла Куміко. Я застібав блискавку на її сукні. Потім я знайшов коробочку від туалетної води. Приходив лейтенант Мамія, розповідав дивну історію про війну: як його спіймали монгольські солдати й укинули в колодязь. Приніс пам’ятний подарунок від Хонди‑сана. Однак виявилося, що це порожня коробка. Куміко не прийшла додому. Вранці забрала свої речі з хімчистки біля станції й кудись зникла. На роботі про неї нічого не знають. Усе це сталося вчора.

Я не міг повірити, що за один день сталося стільки подій. Занадто багато.

Поки я все це прокручував у голові, на мене напала страшна дрімота. Незвичайна, нестримна, можна сказати, ґвалтівна. Вона зривала з мене притомність, як напасник одяг з тіла безборонної жертви. Я бездумно подався до спальні, роздягнувся і звалився на ліжко. Спробував глянути на годинник, що стояв на столику в узголів’ї, але навіть не зміг повернути голови. Я заплющив очі й умить занурився в бездонний сон.

Уві сні я застібав блискавку на сукні Куміко. Бачив її гладеньку білу спину. Та коли підняв застібку до самого верху, то зрозумів, що переді мною не Куміко, а Крита Кано. У кімнаті нас було тільки двоє.

Як і в минулому сні, кімната була готельним номером‑люкс. На столі – пляшка «Cutty Sark» і дві склянки. Відерце з нержавіючої сталі, заповнене по вінця кубиками льоду. Хтось пройшов, голосно розмовляючи, коридором, мимо дверей. Я не міг розібрати слів, але, здається, говорили по‑іноземному. Зі стелі звисала люстра, але вона не горіла. Кімнату освічували тільки тьмяні настінні бра. Вікна щільно закривали товсті гардини.

Крита Кано була в літній сукні Куміко – блакитнуватій, з ажурним візерунком у вигляді пташок, з подолом, що ледь‑ледь виступав над колінами. І, як завжди, з макіяжем Жаклін Кеннеді. На лівому зап’ясті – два браслети.

– Звідки в тебе ця сукня? Вона твоя? – запитав я.

Крита глянула на мене й захитала головою. При цьому її кучерики приємно гойднулися.

– Ні, не моя. Я її позичила на короткий час. Та ви, Окада‑сан, не турбуйтеся. Бо через це я не завдам нікому жодного клопоту.

– Власне, де ми? – спитав я.

Крита Кано не відповіла. Як і минулого разу, я сидів на ліжку. У костюмі й краватці з крапчастим візерунком.

– Окада‑сан, вам не треба про щось думати, – сказала вона. – І турбуватися не варто. Усе буде нормально.

Як і колись, вона розстебнула на мені штани, добула прутня і взяла його в рот. Але, на відміну від минулого разу, сама не роздягалася. Залишилася в сукні Куміко. Я спробував ворухнутися, але не зміг – здавалось, мене зв’язували невидимі нитки. Мій прутень у роті Крити відразу затвердів.

Було видно, як погойдуються її накладні вії та кучерики. Сухо подзенькували браслети. Довгий і м’який язик, здавалось, обвивався навколо мене. Потім, майже довівши мене до оргазму, вона раптом відступила й почала повільно роздягати. Зняла піджак, розв’язала краватку, стягла штани, сорочку, труси й повалила мене голого на постіль. Сама ж не роздяглася, а, сівши на ліжко, взяла мою руку й потягла її собі під сукню. Трусів на ній не було. Моя рука відчула тепло й вологу між її ногами. Пальці проникали все глибше, не зустрічаючи опору, – здавалось, ніби їх щось засмоктує.

– Послухай! Але ж Нобору Ватая зараз сюди прийде, чи не так? Хіба не його ти чекала?

Нічого не сказавши, Крита Кано легенько поклала свою долоню на моє чоло.

– Окада‑сан, ні про що не думайте. Ми самі все зробимо. Довіртеся нам.

– Кому це – нам? – спитав я.

Відповіді не було.

Дівчина вмостилася на мені верхи, схопила твердий прутень рукою і, завівши його собі між ноги, почала поволі крутити стегнами. Поділ розпластаної блакитнуватої сукні повзав по моєму животу й ногах у такт з її рухами. Сидячи на мені в такій позі, Крита Кано скидалася на велетенського м’якого гриба, який розрісся під покровом ночі й безшумно пробився з‑під опалого листя. Її піхва була теплою і водночас – холодною. Вона огортала, засмоктувала мене в себе й водночас намагалася виштовхнути. Мій прутень ставав щораз твердішим і ладен був розірватися в будь‑яку хвилину. Дивовижне відчуття – щось більше, ніж статева тяга і насолода від фізичної близькості. Здавалось, ніби через нього від неї до мене прокрадається щось особливе.

Заплющивши очі й піднявши підборіддя, Крита Кано повільно, ніби уві сні, погойдувалася назад і вперед. Було видно, як її груди у такт з диханням то піднімалися, то опускалися. Декілька волосків вибилися з‑під зачіски й зависли над чолом. Я уявив собі, ніби гойдаюся на хвилях посеред безмежного моря. Заплющив очі і напружив слух, намагаючись почути шум брижів, що накочуються на моє обличчя. Мене огортала теплувата морська вода, а течія повільно несла з собою. Як радила Крита Кано, я вирішив не думати ні про що. Не розплющуючи очей, я розслабився і віддався течії.

Зненацька в кімнаті стемніло. Я оглянувся, але нічого не зміг побачити. Бра на стінах погасли разом. Я тільки помітив розпливчасті обриси блакитнуватої сукні, що коливалася наді мною.

– Забудьте, – сказала вона. Однак це не був голос Крити Кано. – Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося.

Я впізнав голос загадкової жінки, що говорила зі мною по телефону. Це вона зараз сиділа на мені, злившись зі мною воєдино. На ній також була сукня Куміко. Непомітно для мене вона помінялася місцями з Критою Кано. Я хотів щось сказати, але не знав, що саме. Розгубившись, я спромігся видушити із себе тільки клубок гарячого повітря. Розплющивши очі, я спробував розгледіти обличчя жінки наді мною, але в кімнаті було надто темно.

Не сказавши більше ні слова, жінка заворушила стегнами ще звабливіше, ніж досі. Її м’яке тіло, як окрема жива істота, втягувало мене в себе. Я почув – а може, це мені причулося, – як за її плечима заскрипіла дверна ручка. У темряві щось яскраво зблиснуло. Може, це лід у відерці на столі замерехтів у світлі, що пробилося з коридору? Або ж гострий кинджал? Та я вже ні про що не міг думати.

Я вимився під душем, виправ руками мокру пляму на трусах. «От тобі на! – подумав я. – І чого це в такий скрутний час мені приснився еротичний сон?»

Перемінивши білизну, я знову вмостився на веранді й задивився на сад, де між густим зеленим листям стрибали сліпучі сонячні зайчики. Після кількаденних дощів земля заяскріла свіжими бур’янами й через це сад здавався трохи запущеним.

І знову ця Крита Кано. Уже двічі за короткий час я доходив уві сні до оргазму, й щоразу з нею, хоча досі ні разу не прагнув з нею переспати. Ні на мить про це не думав. Та все одно опинився з нею наодинці в цій кімнаті. Чому? І хто ця загадкова жінка з телефонної розмови, що замінила Криту Кано? Вона казала, що ми знаємося. Я перебрав у пам’яті всіх жінок, з якими мав статеві зв’язки, але серед них такої не виявив. Однак щось у голові зав’язло. І дратувало.

Здавалось, ніби якийсь спогад хоче вирватися назовні з тісної коробочки. Я відчував, як він незграбно ворушиться, наче мурашка. Досить було невеличкого натяку, щоб потягти за ниточку й легко розплутати весь клубок. Доводилося ждати. Але відшукати цю тонку нитку мені не вдавалося.

Урешті‑решт я перестав думати. «Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося».

Була вже шоста, однак усе ще ніхто не дзвонив. Тільки навідалася Мей Касахара й попросила ковток пива. Я добув з холодильника банку, і ми розпили її удвох. Відчувши голод, я зробив собі сандвіч – дві скибки хліба зі шматком шинки й листком салату між ними. Побачивши, як я наминаю сандвіч, Мей сказала, що також хоче їсти. Я приготував ще один і для неї. Ми мовчки жували й пили пиво. А ще іноді поглядали на настінний годинник.

– Ви що, не маєте телевізора? – спитала Мей.

– Не маємо.

Вона злегка прикусила губу.

– Я так і думала. Виходить, не любите телевізора?

– Не те що не люблю, а легко обходжуся без нього.

Мей на хвилю задумалася.

– Заводний Птаху, як давно ви оженилися?

– Шість років тому, – відповів я.

– І всі шість років жили без телевізора?

– Ага. Спочатку грошей не мали, щоб його купити. А потім звикли до життя без нього. Так добре, коли тихо.

– Ви, напевне, були щасливі?

– Чому ти так думаєш?

Мей скривилася.

– А от я без телевізора і дня не можу прожити.

– Бо ти нещасна?

Не відповівши на моє запитання, вона сказала:

– Однак Куміко‑сан не прийшла додому. Тож ви, Заводний Птаху, вже не такі щасливі.

Я кивнув і ковтнув пива.

– Виходить, що так. – Це правда.

Мей взяла в рот сигарету й звичним рухом запалила сірника.

– Заводний Птаху, скажіть мені чесно: я осоружна, так?

Я поставив склянку з пивом і знову подивився на неї. Поки ми розмовляли, я подумки витав десь‑інде. На ній була великувата чорна з бретельками майка, тож, злегка опустивши очі, я добре бачив половину її маленьких дівчачих грудей.

– Та ні, ти зовсім не осоружна. Це точно. Чому ти про це питаєш?

– Так завжди казав хлопець, з яким я зустрічалася. Мовляв, ти негарна й груди в тебе маленькі.

– Той, що тебе на мотоциклі покалічив?

– Ага.

Я спостерігав, як вона повільно випускає з рота дим.

– Хлопці такого віку часто кажуть подібні дурниці. Не вміють як слід висловити своїх почуттів, а тому навмисне говорять якісь недоречності. Тим самим дарма ранять і людей, і себе. Ніяка ти не осоружна. А дуже симпатична. Повір – це не брехня і не комплімент.

Задумавшись над моїми словами, Мей струсила попіл у порожню банку з‑під пива.

– А ваша дружина гарна?

– Навіть не знаю, як тобі відповісти… Одні кажуть «гарна», інші – «ні». Усе залежить від смаку.

– Зрозуміло… – Дівчина розчаровано постукала нігтями об склянку.

– А що робить твій дружок з мотоциклом? Більше з ним не зустрічаєшся? – спитав я.

– Ні, – відповіла Мей і торкнулася пальцем шраму коло лівого ока. – І не зустрічатимусь. Це точно. На двісті відсотків. Даю маленький палець правої руки на відріз. Однак зараз мені не хочеться про це говорити. Бо іноді сказані слова обертаються неправдою, чи не так? Вам, сподіваюсь, зрозуміло?

– Та начебто, – відповів я. І саме тоді мій погляд раптом зупинився на телефоні у вітальні. Огорнутий на столі тишею, він скидався на підводну істоту, яка, прикинувшись мертвою, чатує на здобич.

– Заводний Птаху, я коли‑небудь вам про нього розповім. Коли буде настрій. Тільки не зараз. Сьогодні не маю охоти.

Дівчина глянула на годинник.

– Ну, мені пора додому. А за пиво дякую.

Я провів її до стіни в нашому саду. Майже повний місяць заливав землю грубозернистим сяйвом. Подивившись на нього, я згадав, що в Куміко незабаром місячне. Та, зрештою, це, можливо, мене не стосується. Від такої думки тіло ніби наповнилося невідомою рідиною. Мене охопило дивне відчуття, що чимось нагадувало смуток.

Поклавши руку на стіну, Мей глянула на мене.

– Заводний Птаху, ви любите свою Куміко?

– Гадаю, що так.

– Навіть якщо вона втекла з коханцем? А що, якби вона захотіла повернутися? Ви прийняли б її назад?

Я зітхнув.

– Складне запитання. Якби так сталося – довелося б думати.

– Можливо, я зайвину базікаю, – сказала Мей, прицмокнувши язиком. – Але ви не сердьтеся. Просто я хотіла знати, що це таке, коли дружина тікає з дому. Бо я багато чого не розумію.

– Та я не серджуся, – відповів я і ще раз подивився на місяць.

– Ну, тоді будьте здорові! Було б добре, якби дружина повернулася і все пішло на лад, – сказала Мей і, з дивовижною легкістю перебравшись через стіну, зникла в літній ночі.

Залишившись на самоті, я вмостився на веранді й задумався над запитаннями, які поставила Мей. Якщо Куміко має коханця, з яким кудись поїхала, то чи я зможу її прийняти, якщо захоче повернутися додому? Відповіді я не знав. Справді не знав. Узагалі багато чого не знав.

Несподівано задзвонив телефон. Рука, ніби за умовним рефлексом, потяглася до слухавки.

– Алло! – пролунав голос Мальти Кано. – З вами говорить Мальта Кано. Окада‑сан, вибачте, що я вас часто турбую, але дозвольте запитати, чи маєте якісь плани на завтра?

Я відповів, що жодних планів не маю. Зрештою, які в мене можуть бути плани?

– У такому разі ми могли б зустрітися завтра вдень?

– З приводу Куміко?

– Сподіваюсь, що так, – старанно добираючи слова, сказала Мальта Кано. – Крім того, можливо, до нас приєднається також Нобору Ватая.

Почувши такі слова, я мало не випустив з руки слухавку.

– Ви хочете сказати, що ми розмовлятимемо втрьох?

– Думаю, що так, – відповіла Мальта Кано. – Це потрібно в цьому випадку. На жаль, я не можу по телефону пояснити докладно…

– Зрозуміло. Я згоден.

– Вам підходить перша година дня для зустрічі там, де попереднього разу – в кав’ярні готелю «Пасифік» біля станції Сінаґава?

«Перша дня, кав’ярня готелю „Пасифік“ біля станції Сінаґава», – повторив я подумки і поклав слухавку.

О десятій вечора подзвонила Мей Касахара. Без жодної мети. Мовляв, просто захотіла з ким‑небудь поговорити. Якийсь час ми побалакали про се про те, а наприкінці вона спитала:

– Ну що, є якісь добрі новини?

– Добрих новин нема, – відповів я. – Узагалі нема нічого.

Дата добавления: 2015-07-26