Дослідження Мей Касахари про перуки

Зранку, провівши Куміко на роботу, я пішов поплавати в муніципальний басейн. Уранці там найменше людей. Коли, повернувшись додому, приготував каву і сів пити на кухні, мої думки закрутилися навколо незакінченої химерної розповіді про себе Крити Кано. Я став згадувати по порядку одну за одною всі її подробиці, але що більше думав, то химернішою вона здавалася. А тим часом я щораз повільніше й повільніше ворушив мозком, що аж захотів спати. Здавалось, непритомнів. Я приліг на диван, заплющив очі й відразу заснув. І мені приснився сон.

Приснилася Крита Кано. Точніше, спочатку з’явилася Мальта Кано в тірольському капелюшку з великим яскравим пером. Навколо юрмилося багато людей (місце скидалося на простору залу), але я відразу впізнав її під таким чепурним капелюшком. Вона сиділа сама за шинквасом бару. Перед нею стояла велика склянка з якимсь тропічним напоєм. Та от чи пригублювалася вона до нього, я не знаю.

На мені був костюм і та сама краватка з крапчастим візерунком. Як тільки я помітив Мальту Кано, то відразу рушив до неї, але не міг швидко пробитися через людський натовп. Коли ж нарешті добрався до шинквасу, Мальти Кано вже не застав. Залишилася тільки склянка з напоєм. Я вмостився на сусідньому табуреті й замовив віскі з льодом. Коли бармен запитав, яку марку віскі я волів би, я відповів, що «Cutty Sark». Зрештою, марка мене особливо не цікавила – просто віскі «Cutty Sark» першим спало на думку.

Та бармен ще не встиг подати мені замовлене віскі, як ззаду хтось мене схопив за руку, обережно, немов щось крихке. Я обернувся – переді мною стояв чоловік без обличчя. Чи справді він виявився без лиця – я не можу сказати, бо те місце, де йому належало бути, вкривала густа тінь, і розгледіти щось під нею не вдавалося. «Окада‑сан, прошу сюди, – сказав чоловік. Я збирався щось сказати, але не встиг, бо він провадив далі: – Ходіть, будь ласка, зі мною. У нас обмаль часу. Мерщій». Усе ще тримаючи мене за руку, він швидкою ходою пробився через переповнену залу й вийшов у коридор. Особливо не опираючись, я пішов услід за ним. Цей чоловік принаймні знав моє прізвище. Отже, вибрав мене не навмання. А, напевне, з якоїсь причини і з якоюсь метою.

Пройшовши трохи коридором, чоловік без обличчя зупинився перед дверима з номером 208. «Двері не замкнено. Відчиняйте». Я зробив, як він велів. За дверима відкрилася простора кімната, схожа на апартаменти старомодного готелю. З високої стелі звисала старовинна люстра, яка, однак, не горіла. Приміщення освітлювали тільки маленькі настінні бра. Гардини на вікнах були щільно запнуті.

«Віскі тут скільки завгодно. Волієте „Cutty Sark“? Пийте, будь ласка!» – промовив безлиций, показуючи на шафу біля дверей. Потім, залишивши мене самого, зачинив за собою двері. Я довго стояв, завмерши, серед кімнати, не знаючи, що сталося.

На стіні висіла велика картина олійними фарбами. І щоб прийти до тями, якийсь час я її розглядав. Місяць над рікою настільки тьмяно освітлював протилежний берег, що я не міг розрізнити краєвиду. У слабому місячному світлі ледь‑ледь проступали тільки якісь невиразні обриси.

А тим часом мені страшенно захотілося віскі. Я подумав, що відчиню шафу і вип’ю хоч один ковток, як радив чоловік без обличчя. Однак її дверцята ніяк не відчинялися. Вони виявилися не справжніми, а майстерно виконаною імітацією. Я так і сяк натискав на їхні виступи, тягнув до себе, але дарма – дверцята все одно не подавалися.

«Окада‑сан, вони так просто не відчиняються, – пролунав голос Крити Кано. Я раптом помітив, що вона стоїть поряд у своїй подобі початку шістдесятих років. – Мине досить багато часу, поки вони відчиняться. Сьогодні на це не сподівайтеся. Так що махніть рукою, будь ласка».

Без жодних передмов і пояснень вона скинула із себе одяг – так, ніби лущила горох – і стала переді мною гола. «Окада‑сан, це не забере багато часу. Поспішімо із цим покінчити. Вибачте за поспішність, але для цього є причини. Навіть прибути сюди було вкрай важко». Вона підійшла до мене, розстебнула блискавку на моїх штанах і спокійно, ніби робила щось звичайне, вийняла мого прутня. Опустивши вниз очі з накладними віями, Крита взяла його в рот, який виявився набагато більшим, ніж я думав. Прутень відразу напружився. Коли вона заворушила язиком, кучерики її волосся загойдалися, наче від легкого вітерця, й лоскотали стегна. Я бачив тільки її волосся і накладні вії. Я сів на ліжко, а вона, опустившись на коліна, увіткнулася обличчям мені між ноги. «Не треба! – сказав я. – Бо сюди зараз може прийти Нобору Ватая. А я не хотів би з ним тут зустрітися».

«Не турбуйтесь, – відповіла Крита Кано, випустивши прутня. – На це нам ще вистачить часу, будьте спокійні».

Вона знову ковзнула язиком по моєму прутню. Я стримувався з останніх сил. Здавалось, що мене кудись засмоктують. Губи та язик Крити Кано обхопили мене, ніби слизькі живі істоти. Більше стримуватися я не зміг. І прокинувся.

«Отакої!» – подумав я і подався у ванну. Виправ забруднені труси й довго мився під гарячим душем, щоб позбутися липкого відчуття, що залишив по собі сон. Скільки років тому я мав полюцію уві сні? Я намагався згадати, та не зміг. У всякому разі, дуже давно.

Саме тоді, коли я, обтираючись рушником, вийшов з ванної, задзвонив телефон. Дзвонила Куміко. Я трохи занервував, коли відразу після такого сну з іншою жінкою довелося розмовляти з Куміко.

– У тебе голос якийсь дивний. Щось сталося? – запитала Куміко. Вона страшно чутлива до таких речей.

– Нічого особливого, – відповів я. – Трошки задрімав, а ти мене щойно розбудила.

– Справді? – сказала вона недовірливо. Її недовіра передалася мені через слухавку, і я ще більше занервував.

– Вибач, але я сьогодні трохи запізнюся. Можливо, до дев’ятої. Перекушу десь у місті.

– Добре. Повечеряю сам.

– Пробач, – додала вона, ніби щось пригадавши, й після короткої паузи поклала слухавку.

Я хвильку дивився на слухавку, потім подався на кухню, почистив яблуко і з’їв.

За шість років після нашого одруження я ні разу ні з ким, опріч Куміко, не спав. Однак це не означає, що я зовсім не відчував статевого потягу до інших жінок або для цього не мав нагоди. Просто я її не шукав. Не можу пояснити чому, але, напевне, в житті я не ставив секс на перше місце.

І тільки одного разу, за випадковим збігом обставин, я провів ніч з іншою жінкою. Я ставився до неї прихильно, а вона, гадаю, готова була б переспати зі мною. Однак цього не сталося.

Вона кілька років працювала разом зі мною в юридичній конторі. Була молодша за мене на два чи три роки. Відповідала на телефонні дзвінки, узгоджувала робочі графіки співробітників. І робила це справді вправно. Вирізнялася кмітливістю і чіпкою пам’яттю. Легко відповідала на запитання, хто де і що зараз робить, який матеріал в котрій шафі лежить. Призначала всі ділові зустрічі. Співробітникам вона подобалась і користувалася в них довірою. Між нами були особисті дружні стосунки, ми навіть кілька разів ходили після роботи разом у бар. Назвати її красунею було важко, але її обличчя мені подобалося.

Коли, готуючись до майбутнього одруження, вона мусила звільнитися (її нареченого переводили працювати на Кюсю), ми з кількома колегами запросили її вечором останнього робочого дня випити на прощання. По дорозі додому ми їхали електричкою вдвох, й оскільки було вже пізно, то я провів її додому. Перед дверима своєї квартири вона запропонувала зайти випити кави. Хоч я й боявся, що запізнюся на останню електричку, але вирішив від її пропозиції не відмовлятися, бо, можливо, ми більше не побачимось, а крім того, випивши кави, я хотів трохи протверезитися. Квартира була типовою оселею самотньої жінки. Невеликий стереомагнітофон на книжковій етажерці й холодильник, правда, завеликий і надто шикарний для однієї людини, що, як вона сказала, їй залишила подруга. В сусідній кімнаті вона переодяглася у щось зручніше й приготувала на кухні каву. Ми сіли на підлогу й завели розмову.

– Скажи мені, ти чогось особливо боїшся? – запитала вона, ніби раптом щось згадавши, коли в розмові настала коротка пауза.

– Та начебто ні, – відповів я, трохи подумавши. Я багато чого в житті боявся, але нічого особливого на думку не спадало. – А ти?

– Я боюся підземних водостоків, – сказала вона, обхопивши коліна обома руками. – Мабуть, знаєш, що це таке? Прикриті землею труби, по яких несуться у темряві водяні потоки.

– Зрозуміло.

– Я народилась і виросла в префектурі Фукусіма. Повз наш будинок протікала маленька річечка – така, яку використовують для зрошення рисових полів, – і на півдорозі входила в трубу, під землю. Здається, це сталося, коли я – мені тоді було років два‑три – гралася там зі старшими дітьми. Вони посадили мене в човник і пустили за водою. Звичайна дитяча забава. Але того разу, після рясних дощів, води в річці побільшало. І течія понесла човник прямісінько до труби. Якби там випадково не проходив сусід, то човник затягло б під землю й ніхто б уже не дізнався, куди я поділася.

Вона провела пальцями лівої руки по губах, ніби хотіла ще раз пересвідчитися, що залишилася живою.

– Я ще й досі добре пам’ятаю, що тоді бачила. Лежу горілиць, а вода несе мене із собою. Обабіч – береги, схожі на кам’яну огорожу, над головою – ясне блакитне небо. А течія щораз швидша й швидша. Що ж буде? І раптом я розумію, що попереду морок. Справжній морок. Він наближається й от‑от мене проковтне. Я відчуваю, що ось зараз мене огорне холодна тінь. Це – перший спогад у моєму житті.

Вона ковтнула кави.

– Окада‑сан, мені страшно, – сказала вона. – Так страшно, що не витримаю. Як тоді, в дитинстві. Мене знову несе туди. Звідти я вже не зможу втекти.

Вона добула із сумочки сигарету, прикурила від сірника і повільно випустила дим. Я вперше побачив, що вона курить.

– Ти маєш на увазі одруження?

Вона кивнула:

– Так, одруження.

– А що, є якісь конкретні проблеми з цим?

Вона похитала головою.

– Начебто нічого особливого. Хіба що всякі дрібниці…

Я не знав, що їй на це відповісти, але треба було щось сказати.

– Зрештою, кожен зазнає таких переживань, коли збирається з кимсь одружитися. Сумнівається: «А що, як роблю велику помилку?» І таке побоювання цілком природне. Адже вибір людини, з якою житимеш усе життя, – це серйозне рішення. Однак його не треба боятися.

– Легко тобі казати, що всі люди однакові й мають подібні проблеми…

Минула одинадцята. Я подумав, що треба якось закінчувати розмову й забиратися додому. Та я ще не встиг і слова сказати, як вона попросила, щоб я її обійняв.

– Для чого? – здивувався я.

– Хочу підзарядитися, – сказала вона.

– Підзарядитися?

– Електрики не вистачає, – відповіла вона. – Останнім часом я майже не сплю. Трошки задрімаю, але відразу прокидаюсь і не можу більше заснути. І думати ні про що не можу. І тоді мені треба від когось підзарядитися. Бо інакше помру. Правду кажу!

Я подумав, що вона все ще п’яна, й зазирнув їй в очі. Як звичайно, вони знову були розумними й спокійними.

– Але ж послухай, наступного тижня ти вийдеш заміж. І чоловік обійматиме тебе скільки захочеш. Навіть щовечора. Для цього люди й одружуються. І нестачі електрики вже не буде.

Вона нічого не відповіла. Стиснувши губи, розглядала свої ноги. Маленькі, білі, з гарними нігтями.

– Ідеться про сьогодні, – промовила вона. – А не про завтра, не про наступний тиждень чи наступний місяць. Мені зараз її не вистачає.

Видно, вона справді хотіла, щоб хтось її обійняв, і я відразу це зробив. Її затія видалася мені надзвичайно дивною. Для мене вона була здібною, приємною колегою. У конторі ми сиділи в одній кімнаті, перекидалися жартами, інколи разом випивали. А от зараз, поза роботою, тримаючи її в обіймах в її ж кімнаті, я сприймав її як теплий шматок м’яса. І я подумав, що взагалі на роботі кожен з нас виконував відведену йому роль. Та як тільки ми спускалися із цієї сцени й позбавлялися цього тимчасового образу, то перетворювалися на невпевнені, незграбні шматки теплого м’яса, доповненого кістками, органами травлення, серцями, мізками й дітородними органами. Я обіймав її за плечі, а вона міцно тулилася до мене грудьми. Її груди виявилися більшими й м’якішими, ніж я думав. У такій позі, не кажучи ні слова, ми просиділи в обіймах досить довго.

– Ну, так добре? – спитав я, не впізнаючи свого голосу. Здавалось, ніби це хтось за мене говорив. Я відчув, що вона кивнула.

На ній був трикотажний спортивний светр і тонка спідничка до колін. Та незабаром я збагнув, що під ними нічого іншого не було. І тоді майже автоматично я відчув ерекцію. Здається, що й вона це помітила. Мою шию обдало її теплим подихом…

Я так з нею і не переспав, хоча «заряджав» до другої години ночі. Вона просила не покидати її саму, а обіймати, поки не засне. Я довів її до ліжка й поклав спати. Але вона не заснула. Я ще довго «заряджав» її, тримаючи її, переодягнену в піжаму, в обіймах. Відчував, як палають її щоки і шалено б’ється серце. Я не знав, правильно я роблю чи ні. Але не здогадувався, як краще виплутатися з такого становища. Найпростіше – лягти з нею в ліжко, але таку можливість я проганяв з голови. Інстинкт підказував, що так не треба робити.

– Окада‑сан, не гнівайся на мене за це. У мене така нестача електрики, що я не витримала.

– Та нічого, – сказав я. – Я все розумію.

Я подумав, що слід було подзвонити додому. Але що я сказав би Куміко? Брехати я не любив, а якби навіть пояснював усе від початку до кінця, то однаково вона не зрозуміла б. Зрештою, це вже не мало значення. «Нехай буде, що буде», – подумав я. Я пішов від неї о другій, а дістався додому о третій. Довелось довго чекати таксі.

Ясна річ, Куміко розгнівалася. Бо не спала, сиділа за столом у кухні й чекала на мене. Я пояснив, що випив з приятелями, а потім грав у мадзян.[20]Вона спитала, чому ж хоч не подзвонив. Я відповів, що якось на пам’ять не прийшло. Звісно, вона не повірила, й брехня вилізла назовні. Адже в мадзян я не грав ось уже кілька років, а брехати взагалі не навчився. Тому розповів усю правду – від початку до кінця, крім, звичайно, епізоду з ерекцією. Але наполягав на тому, що з цією дівчиною нічого не мав.

Після того цілих три дні Куміко зі мною не розмовляла. Зовсім. Спала в іншій кімнаті, їла наодинці. Це була, можна сказати, найбільша криза в нашому подружньому житті. Вона по‑справжньому на мене сердилась, і я добре розумів її настрій.

– Що б ти подумав, якби опинився на моєму місці? – спитала мене Куміко після трьох днів мовчанки. – Якби я повернулася додому в неділю, о третій ранку, навіть не попередивши по телефону, й сказала, що пролежала досі в ліжку з чужим чоловіком, але нічого з ним не мала? Мовляв, повір мені, я його тільки «заряджала». Тож поснідаймо й лягаймо спати. Якби я такого наговорила, то ти спокійнісінько повірив би?

Я мовчав.

– А ти зробив ще гірше, – сказала Куміко. – Спочатку збрехав! Сказав, що з кимсь випивав, а потім грав у мадзян… Але ж це чиста брехня! Як я можу повірити, що ти з нею не спав? Як можу повірити, що ти правду кажеш?

– Вибач, що спочатку збрехав. Бо не уявляв собі, як пояснити правду. Але повір: я справді не зробив нічого поганого.

Куміко схилила голову над столом. Мені здалося, ніби навколишнє повітря поволі рідшає.

– Не знаю, що ще сказати. Іншого пояснення в мене немає. Залишається тільки просити, щоб ти мені повірила.

– Гаразд, повірю, якщо ти цього так хочеш, – сказала Куміко. – Але запам’ятай: можливо, і я коли‑небудь з тобою так учиню. І тоді ти також мені повір. Я маю на це право.

Досі Куміко ще не користувалася своїм правом. Але я часто пробував уявити собі, як реагуватиму, коли вона ним скористається. Можливо, я їй повірю. Однак, мабуть, нестерпно переживатиму. Мовляв, навіщо навмисне так робити? Напевне, так думала про мене того дня й Куміко.

– Заводний Птаху! – гукнув хтось з двору. Це була Мей Касахара.

Витираючи волосся рушником, я вийшов на веранду. Вона сиділа на її краю і кусала ніготь на великому пальці. На ній були такі ж темні окуляри, як і під час нашої першої зустрічі, кремові бавовняні штани й чорна спортивна майка. У руці вона тримала папку.

– Он там перелізла, – мовила вона, показуючи на бетонну стіну, й обтрусила штани від пороху. – Прикинула на око, куди лізти. І добре, що вгадала. От була б халепа, якби я залізла не у ваш двір!

Мей добула з кишені пачку «Short Hope» і закурила.

– До речі, як поживаєте, Заводний Птаху?

– Так собі.

– А я от сьогодні йду на роботу. Може, підемо разом, га? Робота розрахована на двох, а тому мені було б набагато краще зі знайомою людиною. Незнайома набридатиме різними запитаннями – мовляв, скільки мені років, чому до школи не ходжу? А ще ж може трапитись і збоченець. І таке буває. А тому ви, Заводний Птаху, мені дуже допомогли б, якби пішли зі мною!

– Це та робота, про яку ти раніше казала? Дослідження для виробника перук?

– З першої до четвертої рахуємо лисих на Ґіндзі.[21]От і все. Гадаю, і вам це стане у пригоді. Рано чи пізно самі полисієте, тож не завадить зараз побачити на власні очі й дослідити те, що вас очікує.

– А тебе не відведуть куди слід, як побачать, що ти серед білого дня прогулюєш уроки й на Ґіндзі вештаєшся?

– Скажу, що проводжу позакласні дослідження із соціології чи щось у такому дусі. Я завжди так обводжу їх навколо пальця. Будьте спокійні!

Оскільки на сьогодні я не мав якихось особливих планів, то вирішив скласти їй компанію. Мей подзвонила в майстерню і дала знати, що ми вже йдемо. По телефону говорила цілком нормально: «Так… я хотіла б попрацювати з ним… так, добре… дякую… все зрозуміла… зробимо, як ви кажете… будемо після дванадцятої…» На той випадок, якщо Куміко прийде з роботи раніше, я залишив записку, що повернуся до шостої, і разом з Мей вийшов з дому.

Фірма – виробник перук містилася на Сімбасі. У метро дівчина коротко пояснила, у чому полягає наше дослідження. За її словами, ми повинні стати на розі вулиці й рахувати перехожих з лисиною або з рідким волоссям. Залежно від ступеня облисіння їх треба розділити на три категорії: А) легке порідіння; Б) значна втрата волосся і В) справжня лисина. Мей відкрила папку, добула звідти спеціальний буклет і показала мені конкретні приклади згаданих трьох стадій.

– Гадаю, ви в основному зрозуміли, яка голова відноситься до котрої категорії. У подробиці не будемо влазити, бо на це часу не вистачить. Зрештою, приблизне уявлення що до чого маєте.

– Та ніби, загалом… – невпевнено сказав я.

Поряд з Мей сидів досить відгодований чоловік, на вигляд службовець компанії, що явно досяг стадії Б. Видно, почувався незручно і позирав на буклет, але Мей не звертала на нього уваги.

– Я беру на себе поділ на категорії, а ви стоятимете коло мене і записуватимете в анкету, що я скажу. Правда, просто?

– Та начебто, – сказав я. – Однак, власне, кому потрібне таке дослідження?

– Не знаю. Вони збирають такі дані усюди – у Сіндзюку, у Сібуї, в Аоямі.[22]Можливо, хочуть довідатися, де найбільше лисих. Або з’ясовують відсоток людей з різними стадіями облисіння. В усякому разі, у них грошей хоч греблю гати. Тому пускають їх на такі справи. Бо на перуках стільки заробляють! Знаєте, чому премії в таких фірмах більші, ніж у торговельних компаніях?

– Кажи.

– Бо перука довго не служить. Од сили років два‑три. Може, ви не знаєте, але останнім часом її дуже старанно виробляють, а тому вона з шаленою швидкістю зношується. Минає років два‑три, й доводиться її міняти й купувати нову. Перука так щільно прилягає до голови, що волосся під нею стирається і стає рідшим, ніж раніше. Тому треба міняти її на іншу, що краще прилягає. Якби, скажімо, ви носили перуку і через два роки мусили її міняти, то подумали б ось так: «Ну от, перука стала непридатною. Але ж на нову потрібна сила грошей. А тому від завтра я ходитиму на роботу без неї».

Я похитав головою:

– Мабуть, ні.

– Звісно, не подумали б. Іншими словами, якщо людина один раз наділа перуку, то приречена користуватися нею завжди. А тому виробники перук загрібають такі високі прибутки. Хоч і не хочеться так казати, але вони – як торговці наркотиками. Як попадеш їм у руки, не відпустять до самої смерті. Ви коли‑небудь чули, що в лисого раптом виросло чорне‑чорнісіньке волосся? Пересічна перука коштує півмільйона єн, а найшикарніша й на мільйон потягне. А міняти ж треба через кожних два роки. Просто жах! На автомашині можна проїздити років чотири‑п’ять, та ще й враховується її вартість, коли міняєш її на нову. А от з перуками так не виходить!

– Справді, – погодився я.

– Крім того, виробники перук завели спеціальні салони, де клієнтам миють перуки й стрижуть власне волосся. Ти вже не можеш прийти до звичайного перукаря, сісти перед дзеркалом, скинути перуку й попросити, щоб тебе підстригли! Лише з таких салонів вони мають нечуваний зиск!

– У тебе стільки знань! – сказав я захоплено. Сусід Мей, що досяг стадії Б, уважно прислухався до нашої розмови.

– Мене у фірмі люблять і багато чого розповідають, – сказала Мей. – Прибутки від такого бізнесу величезні. Перуки виробляють у Південно‑Східній Азії або інших країнах, де праця обходиться дешево. Там же скуповують і волосся. У Таїланді або на Філіппінах. Тамтешні дівчата обрізають своє волосся і продають цим фірмам, щоб зібрати гроші собі на посаг. Світ такий дивний! Скажімо, ось тут в якого‑небудь дядька на голові волосся індонезійської дівчини!

Після цих слів я і службовець на стадії Б мимоволі обвели поглядом вагон.

Ми зайшли у контору фірми – виробника перук на Сімбасі й отримали пакет з анкетами й олівці. У своїй сфері виробництва фірма посідала друге місце на ринку, але біля її вхідних дверей без жодної вивіски було тихо – наче для зручності постійним клієнтам. Ні на пакеті, ні на анкетах назва фірми не значилася. Вписавши в реєстраційну карточку тимчасового працівника своє ім’я та прізвище, домашню адресу, дані про освіту й вік, я здав її у відділ опитування. Контора виявилася справді тихим робочим місцем. Ніхто не кричав у телефонну слухавку, не стукав несамовито по клавішах комп’ютера, засукавши рукава. Кожен, в охайному одягу, спокійно зосереджувався на своїй роботі. Як і належало такій фірмі, серед її працівників не було видно лисих. Можливо, декотрі й носили на голові перуки власної фірми, але відрізнити їх від тих, хто не носив, мені не вдавалося. З усіх фірм, які мені досі випало відвідати, ця справляла найдивніше враження.

Звідти ми поїхали метрополітеном до Ґіндзи. У нас залишалося трохи часу, і ми зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» з’їсти гамбургера, бо вже зголодніли.

– Послухайте, Заводний Птаху, – сказала Мей. – Ви будете носити перуку, якщо облисієте?

– Та що тобі сказати? – відповів я. – Узагалі‑то я не люблю зайвого клопоту, а тому, напевне, лисину не чіпав би.

– І це правильно! – сказала вона, витираючи паперовою серветкою залишки кетчупу на губах. – Бо лисина не така страшна, як здається лисому. Гадаю, не варто нею перейматися.

– Гм, – промимрив я.

Потім ми посідали біля входу в метро перед офісом компанії «Вако» і впродовж трьох годин рахували лисих. Із цього місця нам удавалося точно встановити ступінь облисіння людей, що піднімались та спускалися сходами. Мей називала категорію – А, Б або В, а я записував це в анкету. Здавалось, вона добре звикла до такої роботи. Бо ні разу не запнулась і не поправилася. Швидко й точно розділяла перехожих за ступенем облисіння на три категорії. І щоб не привертати до себе уваги, тихим голосом коротко називала мені. Коли іноді проходило мимо кілька лисих, їй доводилося торохтіти: «А, А, Б, В, Б, А». Один літній чоловік елегантної зовнішності з пишною сивиною, постеживши за нами, спитав:

– Вибачте, а що це ви робите?

– Збираємо дані, – коротко відповів я.

– Для чого? – допитувався він.

– Для соціології.

– А, В, А, – тихо називала мені Мей.

Чоловік, видно, залишившись непереконаним, якийсь час усе ще стежив за нашою роботою, але врешті‑решт махнув рукою і пішов.

Годинник на будівлі універмагу «Міцукосі» по той бік вулиці вибив четверту. Ми закінчили роботу й ще раз зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» випити кави. Хоча робота й не вимагала особливих фізичних зусиль, але мене якось дивно затерпли плечі й шия. Можливо, через те, що, рахуючи лисих потайки, ми відчували щось схоже на докори сумління. Уже в метро, по дорозі до контори на Сімбасі, я машинально розподіляв лисих, які мені потрапляли на очі, за категоріями А, Б, В. Від цього мені ставало неприємно, але я не міг зупинитися – давалася взнаки інерція. Ми передали анкети у відділ опитування й отримали грошову винагороду – досить пристойну за витрачений час і сили. Я розписався у відомості і заховав гроші в кишеню. Ми знову спустилися в метро, доїхали до Сіндзюку, пересіли там на лінію Одарю і подалися додому. Починалася година пік, і людей у вагоні було чимало. Тому я особливо не сумував, що давно не їздив у переповненій електричці.

– Непогана робота, правда? – спитала Мей в електричці. – Легка й нормально оплачувана.

– Непогана, – погодився я, смокчучи лимонну карамельку.

– Ще раз поїдемо? Можна щотижня.

– Чого ж ні?

– Послухайте, Заводний Птаху, – сказала Мей після короткої паузи, ніби щось пригадавши. – Я от подумала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Іншими словами, коли людина втрачає волосся, то, може, їй здається, що власне життя потроху зникає. Можливо, вона відчуває, що впритул наблизилася до смерті.

Я задумався над її словами.

– Можливо, хтось так і вважає.

– Я от іноді думаю: що відчуває людина, коли довго, поволі й потроху вмирає?

Я не зовсім добре розумів суть її запитання, а тому, не відпускаючи поруччя, обернувся і глянув їй в очі:

– Поволі й потроху вмирати… Що ти конкретно маєш на увазі?

– Ну, скажімо… людину замикають у повну темряву саму й не дають ні пити, ні їсти. От вона поволі там умирає.

– Це справді тяжка смерть, – сказав я. – Не хотів би я такої.

– Ну, а хіба людське життя не таке саме? Адже нас усіх замкнули десь у темряві, не дають ні їсти, ні пити, й ми поволі, потроху вмираємо.

Я засміявся.

– У твоєму віці такі слова звучать надто песимістично.

– Песи… як‑як?

– Песимістично. – Я вимовив це слово англійською. – Тобто коли бачиш у житті тільки темну сторону.

– Песимістично, песимістично… – Мей кілька разів повторила це слово, а тоді пильно видивилася на мене. – Мені тільки шістнадцять, і я небагато знаю про життя, але впевнена в одному: якщо мої думки песимістичні, то непесимістичні дорослі люди – просто дурні.

Дата добавления: 2015-07-26