Туалетна вода

Через три дні зателефонував Токутаро Мамія. О пів на восьму ранку, коли ми з дружиною снідали.

– Вибачте, що так рано вам подзвонив. Сподіваюсь, не розбудив? – сказав Мамія справді вибачливим тоном.

Я заспокоїв його – сказав, що завжди встаю рано, відразу після шостої.

Він подякував за листівку і сказав, що будь‑що хотів зв’язатися зі мною ще до того, як я піду на роботу. І що був би надзвичайно щасливий, якби міг зустрітися зі мною на хвилину сьогодні в обідню перерву. Бо хотів увечері повернутися на суперекспресі до Хіросіми. Раніше планував побути в Токіо довше, але через термінові справи змушений сьогодні‑завтра від’їжджати.

Я повідомив, що наразі не працюю і цілий день вільний, а тому можемо зустрітися, коли йому зручно – зранку, вдень чи ввечері.

– А на сьогодні ви не маєте ніяких інших планів? – ввічливо спитав він.

Я відповів, що не маю жодних.

– Якщо так, то можна завітати до вас сьогодні о десятій ранку?

– Звичайно!

– Ну тоді до скорої зустрічі, – сказав він і поклав слухавку.

Та коли я поклав слухавку, до мене дійшло, що я забув пояснити Мамія‑сану, як добиратися до нашого дому від станції. «Та нічого, – подумав я. – Якщо захоче, то якось дістанеться сюди, адже адресу знає».

– Хто це? – спитала Куміко.

– Чоловік, що розносить дарунки на пам’ять про Хонду‑сана. Сказав, що до обіду принесе сюди і мій.

– Невже? – Дружина пила каву і намазувала масло на тост. – Дуже люб’язна людина, правда?

– Безперечно.

– А може, варто сходити до Хонди‑сана й поставити поминальні свічки? Хоч би тобі.

– Та мабуть. Запитаю у Мамії‑сана.

Перед відходом на роботу Куміко попросила застебнути на її сукні блискавку. Сукня міцно прилягала до її тіла, і на блискавку я потратив трохи часу. За її вухами я вловив приємний запах, що дуже підходив для літнього ранку.

– У тебе нова туалетна вода? – запитав я.

Куміко нічого не відповіла, а зиркнула на годинник і поправила рукою волосся.

– Ну, треба йти, – сказала вона й взяла зі стола сумочку.

Прибравши маленьку – на чотири з половиною татамі[23]– кімнату, що слугувала Куміко робочим кабінетом, і витрушуючи сміття з відра, я помітив жовту стрічечку. Одним кінчиком вона визирала з‑під списаних аркушів паперу і рекламних оголошень. Яскрава, блискуча, вона відразу привернула мою увагу. Такими стрічками користуються для упакування подарунків – обкручують навколо коробочки й зав’язують у вигляді квітки. Я витягнув стрічку з відра. Куміко викинула її разом з паперовою обгорткою з універмагу «Мацуя», під якою лежала коробочка з етикеткою фірми «Christian Dior». Усередині коробочки було заглиблення у вигляді флакона. З вигляду коробочки можна було здогадатися, що там містилася досить дорога річ. Я зайшов з коробочкою у ванну кімнату і відчинив шафку з косметикою Куміко. І там помітив недавно відкритий флакончик туалетної води «Christian Dior», що ідеально збігався із заглибленням у коробочці. Я відкрутив позолочений ковпачок і понюхав. Пахло так само, як недавно за вухами Куміко.

Я сів на диван і, допиваючи рештки кави, спробував зібратися з думками. Напевно, хтось подарував Куміко цю туалетну воду. Нічого й казати, дорога річ. Хтось купив у «Мацуя» і попросив начепити стрічечку. Якщо чоловік, то виходить, що Куміко з ним у досить дружніх стосунках. Бо просто жінкам (особливо заміжнім) туалетної води не дарують. Якщо ж це подруга… та хіба жінки дарують одна одній туалетну воду? Цього я не знав. Знав тільки одне: у цей час не було приводу отримувати подарунки. День народження в неї в травні. Річниця нашого одруження – також у травні. А може, вона сама купила собі туалетну воду й попросила в універмазі обв’язати гарною стрічечкою? Але навіщо?

Я зітхнув і подивився на стелю.

А може, треба запитати безпосередньо в Куміко: «Хто подарував тобі цю воду?» І тоді вона, можливо, відповість: «Ах, цю! Одна наша дівчина подарувала. Я допомогла їй в особистій справі. Про це довго довелося б розповідати, але вона потрапила в халепу, і я з доброї волі дещо для неї зробила. Чудовий запах, правда? І коштує дорого».

Що ж, у цьому є логіка. І розмові кінець. Тож навіщо ставити такі запитання? І навіщо хвилюватися?

Однак щось мені з голови не виходило. Куміко мала б розповісти мені про цю туалетну воду. Якщо дружина, повернувшись додому, мала час зайти у власну кімнату, розв’язати стрічечку, зняти паперову обгортку, відкрити коробочку, викинути все у відро для сміття і поставити флакон у шафку ванної кімнати, то могла б сказати: «Подивись, що мені сьогодні одна дівчина з роботи подарувала!» Але вона промовчала. Можливо, вважала це не вартим уваги. Але якщо навіть це так, то зараз цей випадок опинився під покровом таємничості. Ось що мене непокоїло.

Я довго в задумі дивився на стелю. Намагався думати про щось інше, але голова як слід не працювала. Я згадував, як застібав на Куміко сукню: її гладеньку білу спину, духмяний запах за вухами. І вперше за довгий час мені захотілося курити. Узяти в рот сигарету, запалити її і вдихнути диму на повні груди. «Якби я так зробив, то, може, трохи заспокоївся б», – подумав я. Але сигарет не було. Нічого іншого не залишалось, як смоктати лимонну карамельку.

За десять до десятої задзвонив телефон. «Може, Мамія?» – подумав я. До нашого дому справді важко знайти дорогу. Навіть люди, які в нас побували вже кілька разів, блудили. Однак це не був він. Зі слухавки долинав голос загадкової жінки, що доймала мене недавно незрозумілими розмовами.

– Добридень! Давно вас не чула, – сказала жінка. – Ну, то як? Сподобалося того разу? Трохи розворушилися? Та чому кинули слухавку? Хоча попереду мало бути найцікавіше.

На мить мені здалося, ніби жінка нагадує про той сон, коли Крита Кано довела мене до оргазму. А насправді йшлося про її розмову по телефону, коли я варив спагеті.

– Вибачте, але я не маю часу, – сказав я. – За десять хвилин до мене прийде гість, і мені треба дещо приготувати.

– Чи не здається вам, що як безробітний ви надто зайняті? – насмішкувато зауважила вона. Як і минулого разу, інтонація її голосу швидко змінювалася. – То варите спагеті, то очікуєте гостя. Та нічого, нам вистачить десяти хвилин. Поговорімо десять хвилин, а як прийде гість, можете покласти слухавку.

Мені хотілося мовчки обірвати розмову. Але зробити цього я не зміг. Туалетна вода Куміко трохи вивела мене з рівноваги, і мені хотілося поговорити з будь‑ким.

– Я не уявляю собі, хто ви такі, – сказав я і, взявши олівець біля телефону, почав ним крутити між пальцями. – А ви впевнені, що я вас знаю?

– Звичайно. Я вас знаю, а ви – мене. Чого б я мала брехати? Я не маю стільки часу, щоб розбалакувати із зовсім незнайомими людьми. Напевне, у вашій пам’яті є «біла пляма».

– Нічого не розумію. Іншими словами…

– Досить! – різко обірвала вона мене. – Не сушіть собі даремно голови. Ви знаєте мене, а я – вас. Ось що головне: я буду з вами лагідна. А вам робити нічого не треба. Чудово, чи не так? Можете нічого не робити і ні за що не відповідати. Усе робитиму я. Усе. Прекрасно, правда? Перестаньте мучити себе важкими запитаннями. Викиньте все з голови. Уявіть собі, ніби теплого весняного дня лежите пополудні у м’якому болоті.

Я мовчав.

– Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті… Забудьте про дружину. Забудьте, що ви безробітні. Забудьте про майбутнє. Забудьте про все. Усі ми вийшли з болота і колись до нього повернемося. Коротко кажучи… Гей, Окада‑сан! Коли ви востаннє спали з дружиною? Пам’ятаєте? Мабуть, давно? Тижнів два тому?

– Вибачте, але вже гість прийшов, – сказав я.

– Насправді ще давніше? Вас голос видає. Три тижні тому?

Я мовчав.

– Та нічого. – Її голос скидався на шурхіт щіточки, якою змітають пил із жалюзі. – Зрештою, це ваша з дружиною проблема. А я зроблю для вас усе, чого захочете. І ні за що не відповідатимете. Повернете за ріг – і будете там. У світі, якого ніколи не бачили. Я ж казала, що у вас є «білі плями». Але ви цього все ще не розумієте.

Як і раніше, я мовчав, міцно стискаючи слухавку.

– Озирніться навколо, – вела далі жінка. – Озирніться і скажіть: що ви бачите?

У цю мить у передпокої пролунав дзвінок. Полегшено зітхнувши, без жодних слів я поклав слухавку.

Лейтенант Мамія виявився високим стариком з легкою залисиною і в окулярах із золотою оправою. Смаглявий, із здоровим кольором обличчя, він справляв враження людини, яка не цурається фізичної праці. Без зайвої ваги. У кутиках обох очей – три глибокі, наче ретельно вирізьблені зморшки. Через це здавалося, що він от‑от зажмурить очі від яскравого світла. Визначити, скільки йому років, я не міг, але, напевне, понад сімдесят. Видно, у молодості вирізнявся міцним здоров’ям. Про це свідчила пряма постава і стримані рухи. Його чемна поведінка й манера говорити були водночас позначені непоказною ґрунтовністю. Відчувалося, що лейтенант Мамія звик усе вирішувати власними силами і брати на себе відповідальність. На ньому був непримітний світло‑сірий костюм, біла сорочка й краватка із сірими та чорними смужками. Для душного й вологого червневого ранку такий справді пристойний костюм був із занадто цупкої тканини, але на обличчі гостя я не побачив жодної краплини поту. Ліву руку заміняв протез з тонкою рукавичкою, як і костюм, світло‑сірого кольору. Порівняно із засмаглою, густо порослою волоссям правою рукою протез, обтягнутий сірою рукавичкою, здавався занадто холодним і неприродним.

Я посадив гостя на диван у вітальні й запропонував зеленого чаю.

Він попросив вибачення, що не має візитної картки:

– У префектурі Хіросіма я викладав у сільській школі суспільствознавство, потім вийшов на пенсію. І тепер нічого не роблю. Щоправда, маю земельну ділянку і дещо на ній вирощую – більше для розваги. Ось чому не маю картки. Так що пробачте.

Я також не мав картки.

– Пробачте, Окада‑сан, скільки вам років?

– Тридцять, – відповів я.

Він кивнув. І ковтнув чаю. Я зовсім не здогадувався, яке враження справило на нього те, що мені тридцять.

– Ви живете в такому надзвичайно тихому домі, – промовив гість, щоб змінити тему розмови.

Я розповів, як запівдарма винайняв у свого дядька цей дім. І додав, що в іншому разі з нашими доходами ми не могли б поселитися навіть у вдвічі меншому будинку. Киваючи, він стримано обвів поглядом нашу оселю. Я також оглянувся. «Озирніться навколо», – казав жіночий голос. Я ще раз оглянувся і відчув у повітрі якийсь холодок.

– Я пробув у Токіо загалом два тижні, – сказав лейтенант Мамія, – і ви, Окада‑сан, останній, кому я маю передати пам’ятний дарунок. Після того я зможу зі спокійною душею повернутися до Хіросіми.

– А я от подумав, чи не можна було б навідатися у дім Хонди‑сана і поставити поминальну свічку.

– Це благородно з вашого боку, але Хонда‑сан родом з Хоккайдо, з міста Асахікава. Там його й поховано. Оце недавно рідня приїжджала, щоб розібрати речі в його домі в Меґуро, й уже повернулася до себе.

– Зрозуміло, – сказав я. – Так що ж виходить? Хонда‑сан мав родину, а жив сам у Токіо?

– Саме так. Його старший син, що мешкає в Асахікаві, переживав, що покинув старого батька самого в Токіо, й боявся людського осуду, а тому неодноразово запрошував переїхати до нього, але той уперто відмовлявся.

– А хіба він мав сина? – здивувався я. – Бо мені чомусь здавалося, що Хонда‑сан залишився на світі сам‑один. А його дружина вже раніше померла?

– Та це трохи заплутана історія. Річ у тому, що його дружина незабаром після війни познайомилася з іншим чоловіком, і вони разом вчинили самогубство. Здається, це сталося десь року п’ятдесятого чи п’ятдесят першого. Усіх перипетій цієї справи я не знаю. Сам Хонда‑сан про це не розводився, а я не смів допитуватися.

Я кивнув.

– Після того сам виховував дітей – сина й дочку, а коли вони стали самостійними, переїхав до Токіо і, як ви знаєте, став ворожбитом.

– А що він робив в Асахікаві?

– Разом зі старшим братом володіли друкарнею.

Я спробував уявити собі, як Хонда‑сан у комбінезоні стоїть перед друкарським верстатом і перевіряє якісь відбитки. Та мені він запам’ятався неохайним стариком у бруднуватому кімоно з поясом, що годився б скоріше для нічного халата, – стариком, який і взимку, і влітку сидить перед котацу й перебирає палички для ворожіння.

А тим часом лейтенант Мамія спритно, однією рукою розв’язав фуросікі[24]й вийняв щось схоже на коробочку із солодощами. Її було обгорнуто грубим папером і туго перев’язано стрічкою. Гість поклав згорток на стіл і підсунув до мене.

– Ось цю річ Хонда‑сан доручив передати вам на пам’ять.

Я взяв згорток у руки. Він майже нічого не важив. А що в ньому, я не догадувався.

– Можна його зараз розгорнути?

Лейтенант Мамія похитав головою:

– Ні. Вибачте, але покійний просив, щоб ви розкрили його на самоті.

Я кивнув і поклав згорток на стіл.

– Правду кажучи, – вів далі лейтенант Мамія, – я отримав листа від Хонди‑сана за день до його смерті. У ньому він писав, що, напевне, скоро помре. «Смерті я зовсім не боюся. Така небесна воля. І я їй корюся. Однак одну справу я не завершив. У шафі мого дому лежать деякі речі, які я вже давно збирався передати різним людям. Та, видно, цього мені не вдасться зробити. А тому я був би Вам дуже вдячний, якби Ви самі роздали ці подарунки за доданим окремо списком. Я розумію, як це зухвало з мого боку, але сподіваюсь, що Ви не пошкодуєте зусиль, щоб виконати моє передсмертне прохання». Цей лист став для мене великою несподіванкою, бо наше листування вже давно обірвалося – років шість чи сім тому. Я відразу написав відповідь на його адресу, але пошта прислала мого листа назад з повідомленням його сина, що Хонда‑сан помер.

Гість узяв у руки чашку й ковтнув чаю.

– Хонда‑сан знав, коли помре. Видно, досяг такого стану душі, якого я, скажімо, не можу сподіватися. Як ви писали в листівці, щось у ньому сильно потрясало людей. Я відчув це ще восени тридцять восьмого, коли вперше з ним зустрівся.

– Ви були з ним в одній військовій частині під Номонханом?

– Та ні, – відповів лейтенант Мамія і прикусив губи. – Ми служили в різних частинах і різних дивізіях. Але брали участь в одній невеликій операції перед боями під Номонханом. Потім під Номонханом капрал Хонда зазнав поранення і, був відправлений на батьківщину. У боях під Номонханом я не брав участі. Я… – Лейтенант Мамія підняв ліву руку в рукавичці. – Руку я втратив у серпні сорок п’ятого під час наступу радянських військ. Коли ми відбивали танкову атаку, мені в плече влучила куля із важкого кулемета. Я знепритомнів, і саме тоді радянський танк своєю гусеницею розчавив мені руку. Потрапив у полон, мене лікували у шпиталі в Читі, а згодом відправили в сибірський табір, де я перебував до сорок дев’ятого року. Відтоді, як мене послали до Маньчжурії тридцять сьомого року, я провів на материку загалом дванадцять років і за цей час ні разу не побував на батьківщині. Родичі вважали, що я загинув у боях з радянськими військами, і навіть зробили для мене могилу в рідному селі. Перед від’їздом з Японії я начебто освідчився одній дівчині, а коли повернувся, вона вже вийшла заміж за іншого. Нічим тут не зарадиш. Адже дванадцять років – тривалий час.

Я кивнув.

– Напевне, такому юнакові, як ви, Окада‑сан, нецікаво слухати розповіді про минуле, – промовив гість. – Але мені хочеться сказати, що ми тоді були звичайними парубками, як ви зараз. Я ніколи не думав, що стану військовим. Хотів учителювати. Але відразу після закінчення університету мене призвали до війська і майже силоміць зарахували на офіцерські курси. І все скінчилося тим, що я надовго залишився на континенті. Моє життя схоже на короткий сон.

Після цих слів лейтенант Мамія замовк.

– А чи не могли б ви розповісти, як познайомилися з Хондою‑саном? – поцікавився я. Мені справді хотілося знати, яким він був колись.

Лейтенант Мамія, все ще тримаючи руки на колінах, про щось думав. Він не вагався, задовольнити моє прохання чи ні, а просто щось обдумував.

– Та, можливо, це буде надто довга розповідь.

– Та нічого, – відповів я.

– Досі я про це не розповідав нікому, – сказав гість. – І Хонда‑сан, напевне, також. Бо ми вирішили мовчати. Однак Хонда‑сан помер. Залишився тільки я. Тож якщо і розповім вам, нікому не зашкоджу.

І лейтенант Мамія почав свою розповідь.

Дата добавления: 2015-07-26