Високі вежі й глибокі колодязі, або Далеко від Номонхана

Повернувшись додому, я застав Куміко в гарному настрої. Можна сказати, навіть у дуже гарному. Оскільки після розмови з Мальтою Кано я прийшов майже о шостій, то не мав часу, щоб приготувати для дружини щось смачне на вечерю. А тому обійшовся тим, що зберігалося в морозильнику. Ми повечеряли, запиваючи їжу пивом. Як завжди, коли в неї був гарний настрій, Куміко розповідала про роботу. З ким зустрічалася цього дня в офісі, хто з її колег здібний, а хто – ні.

Я слухав і підтакував, але не чув і половини того, що вона розповідала. І не тому, що не любив її слухати. Просто, незалежно від змісту її розповіді, мені подобалося спостерігати, як за столом вона запально вдавалася в подробиці своєї роботи. «Оце і є дім», – думав я. У ньому кожен виконує покладені на нього обов’язки. Дружина розповідає про свою роботу, а я, приготувавши вечерю, слухаю. Такий образ дому досить сильно відрізнявся від того, який я малював у своїй уяві до одруження. Хоч би там що, а цей дім я сам обрав. Звичайно, у дитинстві я також мав свій дім. Але я його не обирав. Я апріорі в ньому народився й отримав його, так би мовити, примусово. А от тепер, апостеріорі, я жив у світі, який обрав собі з власної волі. Це мій дім. Звичайно, важко назвати його ідеальним, але я вважав, що його треба сприймати разом з його проблемами. Врешті‑решт, це ж мій вибір, і якщо проблеми з’являються, то їхні корені слід шукати в мені самому.

– Ну, так що з котом? – запитала Куміко.

Я коротко розповів їй про зустріч з Мальтою Кано в готелі Сінаґави. Про крапчасту краватку, якої чомусь не виявилося в гардеробі. Про те, що, однак, Мальта Кано відразу мене впізнала в переповненій кав’ярні. Розповів, який вона мала вигляд і як розмовляла. Куміко з радістю слухала про червоний вініловий капелюшок, але дуже засмутилася, коли дізналася, що я не дістав чіткої відповіді на запитання про зниклого безвісти нашого кота.

– Отже, виходить, і вона не знає, що з ним? – невдоволено спитала дружина. – Сказала, що в нашій околиці його більше нема?

– Загалом, так, – відповів я, вирішивши промовчати про слова Мальти Кано – мовляв, те, що ми живемо в поганому місці, де щось завадило течії, має стосунок до зникнення кота. Подумав, що Куміко може цим занепокоїтися. Не вистачало нам і ще однієї турботи. Дізнавшись, що це місце погане, дружина, як на біду, наполягала б на негайному переїзді. З нашими теперішніми фінансами нам нема чого про це навіть думати.

– Так і сказала: «Кота поблизу більше нема».

– Тобто що він не повернеться додому?

– Не знаю, – відповів я. – Вона так туманно висловлювалася… самими натяками. Сказала, що повідомить, якщо дізнається якісь подробиці.

– Їй можна довіряти?

– Та як тобі сказати… Я в таких справах цілковитий профан.

Я долив собі пива у склянку і стежив, як осідає піна. Куміко поставила лікоть на стіл і підперла рукою підборіддя.

– Вона нічого не бере за свої послуги, – сказала дружина. – Ні грошей, ні подарунків.

– Це ж чудово, – сказав я. – Проблем нема. Грошей вона не візьме, душу не забере, а принцеса залишиться дома. І ми нічого не втратимо.

– Але зрозумій: кіт мені справді дорогий, – сказала вона. – Я б сказала: нам дорогий. Адже ми його знайшли через тиждень після одруження. Пам’ятаєш, як ми його надворі підібрали?

– Звісно, пам’ятаю.

– Він був тоді ще кошенятком. Промоклим до кісток. Того дня була злива. Я ходила зустрічати тебе на станцію. Під парасолькою. І от дорогою додому ми знайшли це мале створіння у коробці з‑під пива біля пивнички. Хтось його туди підкинув. Це перший у моєму житті кіт. Він для мене важливий символ. Я не маю права його втратити.

– Я все добре розумію, – сказав я.

– І хоч скільки я його шукала, скільки ти шукав, усе даремно! Уже минуло десять днів, як він пропав. А тому я хоч‑не‑хоч подзвонила братові. Спитала, чи не знає якоїсь ворожбитки або ясновидиці, що могли б його віднайти. Я знаю, тобі неприємно про щось просити брата, але ж він успадкував від батька чимало знань про такі речі.

– Справді, родинна традиція, – сказав я голосом, холодним як вечірній вітер над затокою. – Та все ж таки що пов’язує Нобору Ватая з цією жінкою?

Дружина стенула плечима.

– Напевне, десь познайомилися. Останнім часом у брата з’явилося широке коло знайомих.

– Та мабуть.

– Він каже, що ця жінка має надзвичайні здібності, але досить‑таки дивакувата. – Куміко механічно копирсалася виделкою у підсмажених макаронах. – Як, ти сказав, її звати?

– Мальта Кано, – відповів я. – Мальта Кано, що духовно самовдосконалювалась на острові Мальта.

– Так‑так, це вона, Мальта Кано. Що ти про неї думаєш?

– Важко сказати. – Я глянув на свої руки, що лежали на столі. – У всякому разі, з нею не занудьгуєш. Це вже добре. У світі багато чого незрозумілого, тож хтось має заповнювати цей вакуум. Нехай уже краще це роблять ті, з ким не нудно. Правда? Скажімо, як Хонда‑сан.

Куміко радісно засміялася.

– Який це був гарний чоловік! Він мені так подобався.

– Мені також, – сказав я.

Десь через рік після одруження ми з Куміко стали раз на місяць навідуватися до старого на прізвище Хонда. Родина Ватая високо цінувала його як одного з тих, що наділені даром «божественного навіювання». Щоправда, він був зовсім глухий – настільки, що навіть за допомогою слухового апарата майже нічого не чув. Нам доводилося так голосно кричати, що, здавалось, от‑от лусне папір, яким обклеєні сьодзі.[8]«Як це він може почути, що кажуть духи, якщо такий глухий?» – думав я. А можливо, слова духів легше сприймають глухі? Хонда оглух на війні. Він служив капралом у Квантунській армії, і під час боїв з радянсько‑монгольськими військами біля Номонхана на маньчжурсько‑монгольському кордоні 1939 року від вибуху гарматної кулі чи гранати в нього тріснули барабанні перетинки.

Ми відвідували його зовсім не тому, що вірили в його спіритичне обдаровання. Я ніколи не цікавився такими речами, а віра Куміко в надприродні здібності була набагато меншою, ніж її батьків і старшого брата. Будучи трохи марновірною, вона непокоїлася від поганих передбачень, але сама в такі справи не втягувалася.

Ми відвідували Хонду‑сана тому, що цього вимагав від нас батько Куміко. Точніше, таку умову він поставив перед тим, як погодитися на наше одруження. Це була досить дивна умова, але ми вирішили його послухатися, щоб уникнути зайвих клопотів. Чесно кажучи, ми не сподівалися, що легко вдасться домогтися згоди її батьків. Батько Куміко був державним службовцем. Молодший сину незаможній селянській родині в префектурі Нііґата, він, отримавши стипендію, закінчив з відзнакою Токійський університет і дістав престижну посаду в міністерстві транспорту. На мою думку, це велике досягнення. Але, як часто трапляється з такими людьми, він виявився людиною зарозумілою й самозакоханою. Звикнувши наказувати, він анітрохи не сумнівався у цінностях світу, до якого належав. Ієрархія означала для нього все. Він легко гнувся перед будь‑яким начальством і без найменшого вагання топтав нижчих за себе. Ні я, ні Куміко не сподівалися, що така людина з охотою віддасть дочку за двадцятичотирирічного юнака без гроша в кишені, без посади і пристойного походження, без успіхів у навчанні й майбутньої службової перспективи. Ми збирались одружитися, навіть якщо батьки відмовляться дати згоду, і жити окремо від них. Ми були молодими, кохали одне одного і вважали, що і без батьків, і без грошей будемо щасливими.

Коли ж я все‑таки пішов у дім Куміко просити її руки, то реакція батьків була надзвичайно холодною. Здавалось, ніби враз відчинилися дверцята всіх холодильників світу.

Тоді я працював у юридичній фірмі. Тож мене запитали, чи збираюсь я складати іспити, щоб стати адвокатом. Я відповів, що збираюся. Хоча мене тоді й гризли сумніви, я все ще мав намір напружитись і спробувати свої сили на іспиті. Однак мої успіхи в університеті не залишали надії на те, що я чогось досягну. Одне слово, виходило, що я не до пари їхній дочці.

Однак батьки Куміко все‑таки хоч‑не‑хоч погодилися на наше одруження. І цим справжнім чудом ми завдячували Хонді‑сану. Дізнавшись, хто я такий, він рішуче заявив, що коли вони хочуть видати свою дочку заміж, то кращого жениха, ніж я, не знайдуть. І якщо вже Куміко обрала мене, то їм не слід цьому противитися, бо інакше їх усіх ждуть погані наслідки. Батьки Куміко повністю довіряли Хонді, а тому не посміли йому перечити. Вони не мали іншої ради і визнали мене чоловіком власної дочки.

Однак я так і залишився для них чужаком, непрошеним гостем. Спочатку після одруження ми з Куміко двічі на місяць майже обов’язково приходили на спільний обід. Це було виснажливе випробування – щось середнє між беззмістовним умертвінням плоті й жорстоким катуванням. Під час обіду мені здавалося, ніби ми сидимо за таким довгим столом, як перон на станції Сіндзюку. На одному кінці стола вони щось їли й про щось розмовляли, а я перебував від них так далеко, що вони мене ледве бачили. Через рік після одруження я добряче посварився з батьком Куміко, й ми зовсім перестали з ним зустрічатися. Нарешті я зміг полегшено зітхнути. Ніщо так не висотує людину, як беззмістовні й непотрібні зусилля.

Якийсь час після одруження я намагався на свій лад хоч трохи підтримувати добрі стосунки з родиною Куміко. І серед цих намагань найменш болісними виявилися щомісячні зустрічі з Хондою‑саном.

Наші візити до нього оплачував батько Куміко. А нам залишалося тільки щомісяця відвідувати дім Хонди в Меґуро,[9]прихопивши велику пляшку саке, й вислуховувати його розповіді. От і все. Простішого й не придумаєш.

Хонда‑сан відразу нам сподобався. Якщо не брати до уваги його нестерпної звички через глухоту вмикати телевізор на повну гучність, то він був дуже симпатичним дідком. Він любив випити і нашу появу з пляшкою саке зустрічав радісною усмішкою.

Ми приходили до нього завжди перед обідом. І взимку, і влітку він сидів, опустивши ноги в заглиблення котацу.[10]Взимку він накривав коліна й вогонь з гарячими вуглинами ковдрою, влітку обходився без вогню й ковдри. Його вважали відомим ворожбитом, але жив він надзвичайно просто, можна навіть сказати – відлюдником. Дім був маленький, а в передній ледве вистачало місця, щоб роззутися або взутися. Мати на підлозі протерлися до дірок, тріщини на шибках були заклеєні липкою стрічкою. В авторемонтній майстерні, що містилася навпроти дому, постійно хтось голосно верещав. Хонда‑сан одягався у щось середнє між піжамою та робочою курткою, на чому не було жодних ознак того, що його прали. Він жив сам. Але щодня до нього приходила хатня робітниця прибирати й варити їжу. Однак з невідомих причин прати своє кімоно Хонда‑сан їй не дозволяв. Його запалі щоки постійно вкривала сива щетина.

З домашньої обстановки Хонди ніщо так не вражало, як величезний кольоровий телевізор з постійно ввімкненим каналом «NHK».[11]Я так і не дізнався, чи то Хонда‑сан особливо любив програми «NHK», чи то лінився перемикати канали, чи то телевізор приймав тільки «NHK».

Коли ми приходили, Хонда‑сан завжди сидів обличчям до телевізора, встановленого в токонома,[12]перебираючи на кришці котацу палички для ворожіння, а «NHK» безперестанку й на великій гучності передавала то кулінарну програму, то поради щодо догляду за карликовими деревцями, то новини, то політичні дебати тощо.

– Гадаю, що закони не для тебе, – сказав одного разу Хонда‑сан, звертаючись до мене. А може, до когось іншого, що стояв за мною на відстані метрів двадцяти.

– Невже?

– Коротко кажучи, закон керує усіма явищами земного світу. Світу, в якому інь – це інь, а ян – це ян.[13]Світу, в якому я – це я, а він – це він.

Я – це я,

Він – це він.

Пізня осінь.

Але ти не належиш цьому світові. А тому, що лежить над або під ним.

– А що з них краще? – запитав я з чистої цікавості. – Верх чи низ?

– Річ не в тому, що краще, – відповів Хонда‑сан. Відкашлявшись, він сплюнув на серветку грудку мокроти й, уважно розглянувши її, зім’яв серветку і жбурнув у відро для сміття. – Ідеться не про те, що краще, а що гірше. Головне – не йти проти течії. Якщо треба йти вгору – йди вгору, якщо вниз – іди вниз. Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно. Як нема течії – нічого не роби. Як підеш проти течії – усе висохне. А коли все висохне – у цьому світі запанує морок.

Я – це він,

А він – це я.

Весняні сутінки.

Як відмовишся від себе, то ти – це ти.

– А тепер такий час, коли нема течії? – запитала Куміко.

– Що?

– А тепер такий час, коли нема течії? – прокричала вона.

– Так, – відповів Хонда‑сан, киваючи сам собі. – А тому сидіть спокійно й нічого не робіть. Тільки от будьте обережні з водою. У майбутньому вам доведеться терпіти через воду. Води не буде там, де вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.

Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.

– З якою водою? – поцікавився я.

– Цього я не знаю. Просто водою, – відповів Хонда‑сан. – Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, – провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. – Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій – безлад, постачання – перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою – ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах – натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас – тільки піхотні гвинтівки моделі «38» і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.

Хонда‑сан добув серветку і голосно висякався. Перевіривши результат, зім’яв її й викинув.

– Звичайно, чекати, поки течія відновиться, прикро. Та якщо треба – то доведеться. А тим часом удавай, що ти вмер.

– Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим? – спитав я.

– Що?

– Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим?

– Саме так, – підтвердив він.

Хто не ризикує –

Той не виграє.

Номонхан.

Після того Хонда‑сан ще добру годину розповідав про Номонхан, а ми тільки слухали. Цілий рік ходили до нього щомісяця, але жодних «вказівок» від нього не отримали. При нас він майже ніколи не ворожив. Геть усі його розповіді стосувалися номонханського інциденту. Того, як уламок гарматної кулі зірвав півчерепа в лейтенанта, що був з ним поряд; як він вистрибнув на радянський танк і підпалив його пляшкою із запалювальною сумішшю; як вони догнали й застрелили радянського льотчика, що зробив вимушену посадку в пустелі. Усі ці історії були цікаві й захопливі, але, як завжди у світі ведеться, втрачали свою привабливість після семи‑восьмикратного повторення. До того ж голос, яким він їх розповідав, через надмірну гучність не годився для цієї мети. Відчуття було таке, наче вітряного дня він стоїть на краю прірви й кричить комусь на протилежному боці. Здавалось, ніби сидиш у першому ряді приміського кінотеатру й дивишся старий фільм Акіри Куросави. Вийшовши з дому старого, ми якийсь час почувалися глухими.

Однак ми – або, принаймні, я – радо слухали Хонду‑сана. Більшість його розповідей, повних крові, виходили за межі нашої уяви, але в устах неохайно одягненого старого, що доживав свого віку, подробиці боїв втрачали реальність і здавалися казками. Майже півстоліття тому загін Хонди запекло воював на безплідній, без жодної травинки, смузі землі на кордоні Маньчжурії та Монголії. Я нічого не знав про війну поблизу Номонхана, поки не наслухався розповідей старого. А була це неймовірно героїчна битва. Майже беззбройні, вони вступили у протиборство з добірними радянськими механізованими військами й зазнали повної поразки. Багато військових частин виявилися розбитими й знищеними. Офіцерів, які самовільно відвели солдатів з передової, щоб урятувати їх від неминучої смерті, командування змусило покінчити життя самогубством. Більшість солдатів, які потрапили в радянський полон, після війни відмовились повертатися на батьківщину, коли це стало можливим, побоюючись, що їх звинуватять у дезертирстві. Тож їхні кістки залишилися в монгольській землі. А Хонда, якого через глухоту демобілізували, став хіромантом.

– Зрештою, усе вийшло на добре, – сказав старий Хонда. – Якби я не втратив слуху, то мене, напевне, послали б умирати кудись на південні острови. Так сталося з більшістю солдатів, які залишилися живими після Номонхану. Для імператорської армії Номонхан став живою ганьбою, а тому всіх, хто там вижив, послали на найжорстокіші бої. Їм ніби казали: «Ідіть туди і вмирайте!» Штабісти, що допустили під Номонханом такий безлад, досягли нових військових щаблів, а деякі з них після війни навіть стали політиками. А от хлопці, що за їхнім наказом ішли в бій, майже всі загинули.

– А чому армія так соромилася Номонхана? – поцікавився я. – Солдати мужньо воювали, чимало з них загинуло. Чому ж тоді так безсердечно поставилися до тих, хто вижив?

Однак Хонда, здавалось, не почув мого запитання. Ще раз зі стуком перемішав ворожильні палички.

– Будь обережний з водою, – сказав він.

На цьому того дня наша розмова скінчилася.

Після сварки з батьком Куміко ми перестали ходити до Хонди‑сана. Відвідувати його, як і раніше, знаючи, що послуги старого оплачує тесть, я не міг, а платити (скільки, я так і не з’ясував) зі своєї кишені не дозволяло наше фінансове становище. Адже тоді, після одруження, ми ледве зводили кінці з кінцями. Ось так ми врешті‑решт забули про Хонду – так само, як більшість зайнятої собою молоді забуває про старих.

Лежачи того дня в ліжку, я все думав про старого Хонду. Намагався зіставити його слова про воду з тим, що казала про неї Мальта Кано. Хонда попереджав: будь обережний з водою. Мальта Кано духовно вдосконалювалася на острові Мальта для того, щоб досліджувати воду. Збіг, можливо, випадковий, але обоє водою страшно переймалися. І це мене трохи занепокоїло. Після того я уявив собі картину боїв коло Номонхана: радянські танки, кулеметні гнізда і за ними ріку. І нестерпну спрагу. У темряві я виразно чув, як шумить ріка.

– Тору! – тихо озвалася Куміко. – Ти не спиш?

– Не сплю.

– Я хочу сказати про краватку. Щойно згадала. Ту крапчасту я у грудні віддала в хімчистку. Вона зім’ялася, треба було попрасувати. А забрати назад забула.

– У грудні? – здивувався я. – Так це ж півроку тому!

– Такого зі мною ще не було. Ти ж мене знаєш, правда? Я нічого не забуваю. От тобі й на! Така чудова краватка. – Куміко простягла руку й торкнулася мого плеча. – Це та хімчистка, що біля станції. Як ти гадаєш, краватка ще в них?

– Завтра зайду туди. Гадаю, що вона там.

– Чому ти так гадаєш? Адже минуло півроку. Звичайно в хімчистках списують речі, на які ніхто не претендує, через три місяці.

– Мальта Кано сказала, що краватка знайдеться. Але не в нашому домі.

У темряві я відчув на собі погляд Куміко.

– Значить, ти віриш її словам?

– Хочеться вірити.

– Незабаром ти і з моїм братом почнеш розмовляти, – з радістю сказала дружина.

– Можливо, – відповів я.

Після того, як Куміко заснула, я знову подумав про поле битви під Номонханом. Усі солдати спали. Зірки засівали небо над головою, голосно сюрчали міріади цвіркунів. Шуміла ріка. Слухаючи, як плюскотить її течія, я заснув.

Дата добавления: 2015-07-26