Роздуми про різновиди болю

– Я народилася двадцять дев’ятого травня, – почала розповідати Крита Кано, – і ввечері того дня, коли мені виповнилося двадцять років, вирішила накласти на себе руки.

Я поставив перед нею чашку зі свіжою кавою. Вона додала до неї вершків і повільно розмішала ложечкою. Від цукру відмовилася. Як завжди, я пив чорну каву без цукру і вершків. Настільний годинник сухо постукував.

Пильно вдивляючись мені в очі, Крита Кано спитала:

– Можна розповідати по порядку, від самого початку? Іншими словами, де народилася, в якій родині жила…

– Розповідайте, будь ласка, як вам хочеться. Як зручніше.

– У батьків я була наймолодшою з трьох дітей, – почала вона. – Крім сестри Мальти, у мене є ще старший від неї брат. Батько володів лікарнею в префектурі Канаґава. Родина не мала якихось особливих домашніх проблем. Я росла у звичайній родині, яких можна зустріти будь‑де. Батьки, дуже серйозні люди, з повагою ставилися до праці. Виховували нас строго, але дозволяли нам певну свободу у дрібних справах, якщо це не завдавало шкоди іншим людям. Ми не відчували матеріальних нестатків, але надмірної розкоші в домі не було. Батьки дотримувалися думки, що дітей не слід псувати зайвими грошима. Я сказала б, що ми жили навіть скромно.

Мальта старша за мене на п’ять років і від самого малечку відрізнялася від інших дітей: могла вгадувати різні речі. Скажімо, знала, що в такій‑то палаті лікарні щойно помер пацієнт, або де лежить загублений гаманець. Спочатку всі цікавилися такими здібностями, вважали її цінним даром, але незабаром стали побоюватися. Батьки заборонили сестрі розводитися перед людьми про «речі без надійної основи». Батько дорожив своєю репутацією директора лікарні й не хотів, щоб сторонні люди почули про такі надприродні здібності його дочки. Відтоді Мальта тримала свій рот на замку. Вона не тільки не говорила про «речі без надійної основи», але й не брала участі у звичайних розмовах про повсякденне життя.

Тільки мені вона відкривалася. Ми виростали у дружбі одна з одною. Попередивши, щоб я нікому більше не казала, вона нишком розповідала, що скоро по сусідству спалахне пожежа або що захворіє наша тітка, яка живе в районі Сетаґая. І її слова завжди справджувалися. Мені, ще маленькій, це було надзвичайно цікаво. Нічого страшного й зловісного я в цьому не вбачала. Відколи себе пам’ятаю, я постійно ходила за нею і слухала її «одкровення».

Що старшою ставала Мальта, то сильнішими були прояви її особливих здібностей. Але вона не знала, як ними розпорядитись, як розвивати, а тому безперервно страждала. Порадитися не мала з ким. Просити настанови не мала в кого. Ще підлітком спізнала самотність. Мусила власними силами розв’язувати свої проблеми, на все шукати свої відповіді. Ясна річ, у нашому домі вона не почувалася щасливою. Не могла ні хвилини відпочити душею. Бо їй доводилося приглушувати свої здібності, приховувати від чужих очей. Вона почувалася потужною рослиною, яку посадили в маленький горщичок. Це було протиприродно, неправильно. Мальта знала, що їй треба якнайшвидше звідси забиратися. Вона переконала себе, що десь на землі є правильний світ, придатний саме для її життя. Однак для цього їй довелося потерпіти до закінчення середньої школи.

Після закінчення школи вона вирішила не вступати до університету, а в пошуках власної дороги в житті виїхати за кордон. Та оскільки наші батьки – люди здорового глузду, то не могли так просто її відпустити. А тому Мальта постаралася заробити сякі‑такі гроші й потай від батьків утекла з дому. Спочатку поїхала на Гаваї і прожила два роки на острові Кауаї. Бо десь прочитала, що на його північному березі є джерела з чудовою водою. Відтоді в неї виникло надзвичайно глибоке зацікавлення водою. Сестра дотримувалася погляду, що людське життя великою мірою залежить від структури води. Через те вирішила залишитися на острові Кауаї. Тоді в глибині цього острова жила велика комуна хіпі, і Мальта приєдналася до неї. Тамтешня вода помітно вплинула на її духовні здібності. Завдяки їй Мальта змогла досягти «повноцінної гармонії» між своїм тілом і своїми здібностями. Вона писала мені, як це чудово, тож, читаючи її листи, я почувалася щасливою. Однак згодом її перестала задовольняти ця земля. Острів справді був прекрасною, мирною землею, де люди, подалі від світських пристрастей, шукали душевного спокою. Однак вони надто піддалися наркотикам і сексуальній розпусті. А моя сестра цього не потребувала. Тож через два роки вона покинула цей острів.

Потім Мальта перебралася в Канаду, подорожувала по півночі Сполучених Штатів, а відтак переїхала до Європи. І всюди, куди попадала, перевіряла якість води. Знайшла кілька місць з чудовою водою, яка, однак, не була ідеальною. Ось так Мальта мандрувала світом. Коли не ставало грошей, згадувала, що вміє віщувати – допомагала знаходити пропалі речі або людей. За це їй платили. Хоча вона й не любить брати грошей. Бо зовсім не годиться обмінювати небесний дар на матеріальні цінності. Але тоді довелося це робити, щоб просто вижити. Мальта прославилася своїми передбаченнями й легко могла заробити на прожиток. В Англії вона співпрацювала з поліцією – допомогла знайти місце, де був захований труп пропалої безвісти дівчинки, й поблизу загублену рукавичку вбивці. Арештований злочинець відразу зізнався у скоєному. Про це писали навіть газети. При нагоді я вам покажу вирізки з них. Ось так вона подорожувала Європою, поки не опинилася на Мальті. На той час минуло майже п’ять років, як вона покинула Японію. Цей острів став кінцевим пунктом її пошуків води. А втім, ви, напевне, про це чули від неї самої, чи не так?

Я кивнув.

– Під час мандрів по світу Мальта постійно писала мені листи. Якщо, звісно, не перешкоджали якісь обставини, я щотижня отримувала від неї довгого листа. Вона повідомляла, де зараз перебуває і що робить. Як я вже казала, ми завжди дружили, тож, навіть розділені відстанню, могли листовно ділитися своїми почуттями. Це були справді чудові листи. Якби ви їх прочитали, то зрозуміли б, яка незвичайна в мене сестра. Завдяки її листам я спізнала стільки світів! Дізналася про стількох цікавих людей! Сестрині листи мене підбадьорювали. Допомагали зростати. І за це я їй глибоко вдячна. Але ж листи – це тільки листи. У важкому підлітковому віці, коли мені так була потрібна старша сестра, вона була десь далеко. Поруч її не виявилося. А в родині я була одна як палець. Моє життя минало в самотності. Тоді мені не давав спокою біль – про це я розповім пізніше. Я не мала з ким порадитися. У цьому розумінні я почувалася такою ж самотньою, як і Мальта. Якби вона тоді жила зі мною, то, мабуть, моє життя склалося б трохи інакше. Вона давала б мені добрі поради й допомагала. Та чи варто зараз про це говорити? Як і Мальті, мені самій довелося шукати власну дорогу в житті. А коли мені виповнилося двадцять, я вирішила вчинити самогубство.

Крита Кано взяла чашку в руку й допила каву.

– У вас така смачна кава, – сказала вона.

– Дякую, – відповів я якомога спокійніше. – Може, перекусите? Я щойно зварив яйця.

На мить завагавшись, вона сказала, що з’їла б одне. Я приніс з кухні яйця і сіль. Налив їй ще кави. Ми поволі очистили і з’їли яйця, випили каву. А тим часом задзвонив телефон, та я не взяв слухавки. Після п’ятнадцяти‑шістнадцяти дзвінків телефон замовк. Здавалося, ніби Крита Кано їх не чула.

З’ївши яйце, вона добула із сумочки маленький носовичок і витерла губи. Осмикнула спідничку.

– Зважившись на самогубство, я вирішила написати передсмертного листа. Цілу годину просиділа за столом, щоб пояснити, чому залишаю цей світ. Хотіла написати, що в моїй смерті ніхто не винен, що її причина в мені самій. Бо не хотіла, щоб потім, як мене не стане, хтось помилково відчував свою провину.

Однак дописати такого листа не змогла. Кілька разів переписувала, але щоразу новий варіант здавався мені дурнішим і смішнішим. Що серйознішим я збиралася його написати, то безглуздішим він ставав. Урешті‑решт я вирішила нічого не писати.

І я подумала, що все просто. Я розчарувалась у житті. Я вже не могла більше зносити різні болі, які мене не відпускали. Я терпіла їх двадцять років. Упродовж цього часу в моєму житті не було нічого іншого, крім безперервного болю. Досі я намагалася його витримати й абсолютно впевнена, що це мені вдавалося. Можу з гордістю стверджувати, що не здавалась і з бою не втікала. Але на двадцятий день народження я дійшла висновку, що насправді життя не варте того, щоб витрачати на нього стільки сил.

Крита Кано на мить замовкла й тільки розгладжувала ріжки носовичка на колінах. Коли опускала очі, її довгі накладні вії кидали на обличчя м’які тіні.

Я відкашлявся. Здається, хотів щось сказати, але не знав що, а тому мовчав. Здалека долинав крик заводного птаха.

– Саме біль став причиною мого рішення накласти на себе руки, – провадила вона далі. – Я маю на увазі не душевний чи метафоричний біль, а чисто фізичний. Простий, звичайний, прямий, а тому ще гостріший. Конкретно – головний, зубний біль, страждання від місячного, простріл у попереку, тупий біль у плечах, жар, біль у м’язах, опік, обмороження, вивих, перелом, удар… Я страждала частіше й набагато сильніше від інших людей. У зубах, скажімо, наче від самого народження була якась вада. Вони боліли цілий рік. Хоч як старанно, кільки разів на день, я їх чистила, хоч як утримувалася від солодкого – усе намарно. До того ж на мене майже не діяла анестезія. Тому візити до зубного лікаря ставали для мене кошмарним сном. Такого страшного болю не можна описати. А якими важкими були страждання під час менструацій! Цілий тиждень боліло в низу живота так, ніби хтось там свердлом вертів. А як при цьому гупало в голові! Мабуть, вам важко собі уявити, але від болю я плакала. Таке катування повторювалося щомісяця й тривало цілий тиждень.

А коли я сиділа в літаку, то від зміни атмосферного тиску, здавалось, голова от‑от розколеться навпіл. Лікарі пов’язували це з будовою моїх вух – мовляв, їхні раковини надто чутливі до перепадів тиску. Те ж саме я часто відчувала в ліфті. Тому не можу користуватися ним у висотних будівлях. Здається, ніби от‑от голова в окремих місцях трісне й з неї бризне кров. Принаймні раз на тиждень шлунок так різко болів, що я не могла вранці встати з постелі. Кілька разів мене обстежували в лікарні, але причини так і не знайшли. Казали, що, може, це пов’язано із психікою. Але від їхніх слів не ставало легше. До того ж треба було ходити до школи. Бо якби я пропускала уроки щоразу, коли в мене щось боліло, то мене майже не бачили б у школі.

Якщо я об щось ударялася, то на тілі обов’язково залишався синяк. Щоразу, коли я дивилася на себе в дзеркалі ванної, мені хотілося плакати. Бо тіло вкривалося чорними плямами, схожими на гниле яблуко. Показуватися людям у купальнику страшно соромилась, а тому, відколи себе пам’ятаю, майже ніколи не плавала. Завдавало мук – натирало шкіру – й нове взуття, бо мої ноги відрізняються за розміром.

Із цих причин я майже не займалася спортом. Якось у школі мене настирливо вмовили піти кататися на ковзанах. Там я впала і так сильно забила поперек, що відтоді, як наставала зима, відчувала в ньому різкий біль. Здавалося, ніби туди з усієї сили встромляють товсту голку. Часто бувало так, що, намагаючись встати зі стільця, я падала.

Страшно мучили мене також запори, а кожне випорожнення через три‑чотири дні не обходилося без болю. Боляче затерпали плечі й немов перетворювались у камінь. Боліло так, що я не могла стояти, однак біль не вщухав і тоді, коли я лягала. В одній книжці я прочитала, як колись у Китаї людей карали тим, що садовили на декілька років у тісну дерев’яну коробку. І тоді подумала, що моє страждання схоже на їхнє. Інколи від болю в плечах я не могла навіть дихати.

Я могла б довго перераховувати болі, яких зазнала, але боюсь вам, Окада‑сан, наскучити й тому обмежуся сказаним. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що моє тіло наче було альбомом різних видів болю. На мене звалилося їх стільки, що я подумала: «Мене хтось прокляв. Хоч би там що хтось казав, а життя до мене несправедливе. Біль можна було б терпіти, якби всі люди на світі так само страждали». Але ж так не було. Біль – страшно несправедлива річ. Я розпитувала про нього багатьох людей. Та, виявляється, ніхто не знає, що таке справжній біль. Більшість людей на світі живе, майже не відчуваючи його щодня. А коли я це зрозуміла (до мене це дійшло після переходу в середню школу), то до сліз на очах засмутилася. Чому тільки я маю нести такий важкий тягар? І мені відразу захотілося вмерти.

І водночас я подумала: «Ні, це не може тривати вічно! Одного ранку я прокинусь, і біль раптом, без усяких пояснень, зникне, а переді мною відкриється нове, спокійне й безболісне життя». Однак певності, що так станеться, я не мала.

Я зважилась відкритися Мальті: «Мені несила жити в таких муках. Що ж робити?» Вона трохи подумала і так відповіла: «З тобою справді щось негаразд. Але що саме, я сама не знаю. І що тобі робити, також не знаю. Я ще не спроможна зробити остаточний висновок щодо цього. Можу сказати тільки одне: краще почекай до двадцяти років. Потерпи до цього часу, а потім уже щось вирішуй».

Із цієї причини я вирішила дожити до двадцяти. Однак час збігав, а моє становище нітрохи не поліпшувалося. Навпаки, біль тільки посилювався. І тоді я зрозуміла лиш одне: біль загострюється з ростом тіла. Однак я терпіла його вісім років і намагалася бачити тільки світлі сторони життя. Нікому не скаржилася. Навіть у прикрий час завжди старалась усміхатися. Навчилася зберігати спокійний вираз обличчя навіть тоді, коли від болю не могла стояти. Ні сльози, ні скарги не зменшують болю. Від цього тільки почуваєшся ще нещаснішою. Завдяки таким зусиллям багато людей мене полюбило. Вони вважали мене тихою і приємною дівчиною. Я викликала довіру у старших і подружилася з багатьма однолітками. Якби не біль, то, мабуть, я не могла б нарікати на своє життя і свою молодість. Однак біль мене не покидав. Переслідував мене, немов тінь. Як тільки я на мить забувала про нього, він одразу з’являвся і завдавав удару де‑небудь по тілу.

В університеті я закохалася в одного хлопця і на першому курсі, влітку, втратила незайманість. Але, як можна було сподіватися, я не відчула нічого, крім болю. «Потерпи трохи, звикнеш. А як звикнеш, перестане боліти», – заспокоювали подруги. Та насправді біль не проходив. Щоразу, коли я спала з цим хлопцем, від болю в мене сльози текли з очей. І я вирішила, що з мене досить. Одного дня я сказала йому: «Ти мені подобаєшся, але я більше не можу зносити такого болю». Він здивувався і сказав, що це якась дурниця. «Очевидно, в тебе якась психологічна проблема, – заявив він. – Трохи розслабся. Тоді біль зникне й тобі навіть стане приємно. Усі ж цим займаються. І в тебе нема підстав від цього відмовлятися. Просто ти не дуже стараєшся. Пестиш себе. На біль звалюєш усі свої проблеми. Оце твоє ниття нічого не варте».

Коли я це почула, мені терпець урвався, і я дослівно вибухнула: «А що ти знаєш про біль? Те, що я відчуваю, – не простий біль. Якого тільки болю я не зазнала! І коли я скаржуся, що болить, значить, мені справді боляче». Я пояснила йому докладно, що я досі пережила, але він майже нічого не зрозумів. Людина, яка не зазнала справжнього болю, абсолютно не спроможна збагнути, що це таке. І ми розійшлися.

І от надійшов мій двадцятий день народження. Цілих двадцять років я терпіла, сподіваючись, що одного дня настане світла переміна в моєму житті. Однак цього не сталося. Я занепала духом. Треба було вмерти раніше. Пішовши обхідною дорогою, я тільки продовжила свої муки.

Після цих слів Крита Кано глибоко вдихнула. На столі перед нею стояла тарілочка з яєчною шкаралупою і порожня чашка. На колінах лежав ретельно складений носовичок. Раптом, наче щось пригадавши, вона зиркнула на настільний годинник.

– Вибачте, – сказала вона тихим сухим голосом. – Я так заговорилася. І забрала у вас стільки дорогоцінного часу. Мені справді незручно.

Із цими словами вона стиснула в руці ремінець білої лакованої сумочки й підвелася з дивана.

– Почекайте хвильку, – поспішив я сказати. Мені не хотілося, щоб розповідь обірвалася на половині. – Про мій час не турбуйтеся. Я до самого вечора вільний. Може, розкажете все до кінця? Адже ваша розповідь на цьому не закінчилася, правда?

– Звісно, не закінчилася, – проказала Крита Кано. Вона стояла і дивилася на мене згори вниз, міцно стискаючи обома руками ремінець сумочки. – Те, що я вам досі розповіла, – це, так би мовити, лише передмова.

Попросивши її трошки почекати, я подався на кухню. Стоячи перед раковиною, двічі глибоко вдихнув, вийняв з буфета дві склянки, поклав у них шматочки льоду й налив помаранчевого соку з холодильника. Потім поставив склянки на маленьку тацю і вернувся з нею у вітальню. Я навмисне робив ці рухи повільно, та, зайшовши в кімнату, застав Криту Кано в тій самій позі. Коли я поставив перед нею склянку з соком, вона, наче передумавши, знову присіла на диван й поклала сумочку біля себе.

– Ви справді хочете, щоб я розповіла до кінця? – для певності спитала вона.

– Звичайно.

Випивши півсклянки соку, Крита Кано розповідала далі:

– Ясна річ, мені не вдалося накласти на себе руки. Бо інакше я не сиділа б тут із вами й не пила б помаранчевого соку. – Вона пильно глянула мені в очі. Я всміхнувся, щоб показати свою згоду з нею. – Якби я вмерла так, як задумала, то остаточно розв’язала б свої проблеми. Назавжди втратила б свідомість й, отже, позбулася б усякого болю. От чого я прагла. Та, на жаль, вибрала неправильний спосіб померти.

О дев’ятій годині вечора двадцять дев’ятого травня я зайшла до брата й попросила дати напрокат машину. То була новісінька, недавно куплена «Тойота MR2», а тому брат невдоволено скривився, але я не звернула на це уваги. Відмовити він мені не міг, бо я позичила йому гроші для її купівлі. Я отримала ключі й хвилин тридцять ганяла на ній вулицями. Пробіг у неї нараховував лише тисячу вісімсот кілометрів. Вона була легкою і вмить набирала швидкості, як тільки я натискала на педаль газу. Для мого задуму вона підходила якнайкраще. Наблизившись до берега ріки Тамаґави, я помітила велику, на вигляд міцну кам’яну стіну, що огороджувала висотний житловий будинок. Перед нею вулиця вигідно розгалужувалася на два боки. На значній відстані від неї я з усієї сили натиснула на педаль газу й на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину врізалася автомашиною в стіну. І в цю ж мить знепритомніла.

Однак, на нещастя, стіна виявилася набагато слабшою, ніж здавалося. Можливо, робітники абияк працювали й не закріпили як слід фундаменту. Вона просто завалилась, а перед машини сплющився до невпізнання. От і все. Слабка стіна зм’якшила удар. Крім того, я була настільки сама не при собі, що забула відстебнути ремінь безпеки.

Ось так я уникла смерті. І нітрохи не покалічилася. Та найдивніше – я навіть не відчувала болю. Мене відвезли до лікарні, вдало полагодили одне зламане ребро. Приїжджала для розслідування поліція, але я сказала, що нічого не пам’ятаю. Можливо, переплутала педалі й замість гальма натиснула на газ. Поліція повірила. Адже мені щойно виповнилося двадцять, а права водія я отримала півроку тому. Та й не здавалася людиною, здатною вчинити самогубство. І ще: хіба на світі хтось захоче це робити, застебнувши ремінь безпеки?

Однак, виписавшись з лікарні, я стала перед кількома важкими практичними проблемами. Передусім довелось розплачуватися за кредит на машину, що перетворилася на брухт. На нещастя, через недогляд при оформленні страховки машина була її позбавлена.

Якби я наперед знала, що так станеться, то мала б узяти напрокат автомашину з нормальною страховкою. Але тоді мені було не до цього. Мені навіть на думку не спадало, що, може, брат не застрахував автівку, а крім того, що моя спроба самогубства закінчиться невдачею. Адже сталося диво: я врізалася у стіну на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину і залишилася живою.

Невдовзі надійшов рахунок від домоуправління за відновлення стіни на суму 1364 294 єни.[18]Сплатити її я мала негайно і готівкою. Хоч‑не‑хоч довелося позичати гроші в батька. Він ставився до грошей дуже відповідально, то сказав, що борг мушу повернути йому до останньої єни, бо сама винна, що стався такий нещасний випадок. Насправді йому самому грошей бракувало. Він сушив собі голову, де б їх роздобути, бо саме тоді будував ще один флігель лікарні.

Тож я знову почала думати про самогубство. І придумала безвідмовний спосіб: стрибнути з п’ятнадцятого поверху головного університетського корпусу. Я провела кілька разів обстеження вікон і вибрала одне з них, що гарантувало успіх. Ще трохи – і я вистрибнула б униз.

Та раптом щось мене зупинило. Щось дивне, що застряло в голові. В останню мить це «щось» дослівно потягло мене назад і зупинило. Та поки я зрозуміла, що це за «щось», минуло досить багато часу.

Біль зник.

Опинившись після нещасного випадку в лікарні, я майже не відчувала болю. За швидким перебігом подій я й не помітила, як він зовсім покинув моє тіло. Справляла нужду легко, не мучили менструації, не боліли голова й шлунок. Майже не давало про себе знати навіть зламане ребро. Чому так сталось, я не здогадувалася. В усякому разі, біль зник.

І тоді я вирішила ще трохи пожити. У мене з’явилося зацікавлення. Захотілося хоч трошки відчути, що таке життя без болю. Вмерти завжди можна встигнути.

Однак продовження життя означало, що доведеться виплатити борги. А їх сума перевалила за три мільйони єн. І от щоб розплатитися, я стала повією.

– Повією? – спитав я здивовано.

– Так, – сказала Крита Кано спокійно, ніби йшлося про щось пусте. – Щоб віддати борги, мені були потрібні гроші негайно, а іншого способу їх роздобути я не знала. Я пішла на це без жодних вагань. Адже я всерйоз надумала померти, рано чи пізно. І тільки цікавість мене повернула до життя: хотілось трохи пожити без болю. А торгівля тілом – дрібниця порівняно зі смертю.

– Справді, – погодився я.

Вона перемішала соломинкою помаранчевий сік, в якому лід уже розтанув.

– Можна вас ще запитати? – поцікавився я.

– Звичайно. Питайте, будь ласка.

– Ви радилися із сестрою щодо свого наміру?

– Вона тоді вела на Мальті аскетичний спосіб життя й не хотіла, щоб її відволікали. Тому й не дала мені своєї адреси. Мої листи могли б завадити їй зосередитися. Три роки, поки вона там жила, я майже їй не писала.

– Зрозуміло, – сказав я. – Хочете ще кави?

– Так, якщо ваша ласка.

Я подався на кухню підігріти каву. Поглядаючи на вентилятор, зробив кілька глибоких вдихів і видихів. Коли кава зігрілася, я налив її в чисті склянки і разом з тарілочкою шоколадного печива відніс до вітальні.

– Коли ви намагалися вкоротити собі життя? – запитав я.

– Мені тоді сповнилося двадцять. Шість років тому, у травні тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого.

У травні того року я одружився з Куміко. Саме тоді Крита Кано задумала самогубство, а її сестра на острові Мальта була зайнята своїм духовним самовдосконаленням.

– Я вирушила у квартал розваг й окликнула першого чоловіка, який мені сподобався. Ми домовилися про ціну й пішли до найближчого готелю, – розповідала Крита. – Під час сексу я вже не відчувала фізичного болю. Його більше не було. А втім, я зовсім не відчувала насолоди. Для мене це були тільки тілесні рухи. Я не відчувала жодних докорів сумління через те, що займалася сексом за гроші. Мене охопило глибоке, майже бездонне оніміння відчуттів.

Я заробляла дуже добрі гроші. За перший місяць я отримала майже мільйон єн. Якби так тривало далі, то за три‑чотири місяці я легко могла б розрахуватися з боргами. Зазвичай я подавалася до міста після занять в університеті й поверталася додому не пізніше десятої вечора. Батькам казала, що працюю офіціанткою в ресторані. І вони мені вірили. Щоб не викликати підозри великою сумою грошей, я вирішила віддавати батькові щомісяця лише по сто тисяч єн, а решту клала в банк.

Та от одного вечора, коли, як завжди, я готувалася заговорити біля станції з клієнтом, мене раптом схопили ззаду за руки два ґевали. Я подумала, що це поліцаї. Та коли добре придивилась, то побачила, що на мене напали місцеві якудза.[19]Вони відтягли мене у завулок і, погрожуючи ножем, завели поблизу у свою «контору». Заштовхнувши мене в задню кімнату, роздягли, зв’язали й довго ґвалтували. І від початку до кінця все знімали на відео. Увесь цей час я не розплющувала очей і намагалася ні про що не думати. Це не було важко, бо я не відчувала ні болю, ні насолоди.

Потім показали мені плівку й звеліли працювати на їхню організацію, якщо не хочу, щоб вони її оприлюднили. Добули з мого гаманця студентське посвідчення й пригрозили послати копію касети моїм батькам і здерти з них усі гроші, якщо надумаю відмовитися. Я не мала вибору – сказала, що згідна на все й робитиму, що мені накажуть. Тоді мені справді було до всього байдуже. «Якщо ти співпрацюватимеш з нашою організацією, то, можливо, менше зароблятимеш, – сказали вони. – Бо сімдесят відсотків грошей, отриманих від клієнтів, відійде нам. Але натомість тобі не доведеться шукати клієнтів і боятися поліції. Забезпечимо тебе першокласною клієнтурою. Якщо ж ти й далі на свій розсуд заговорюватимеш з чоловіками, то одного дня тебе знайдуть задушеною в якому‑небудь готелі».

Тепер уже мені не треба було ловити клієнтів на розі вулиці. Вечорами я приходила в їхню «контору» й вирушала до готелю, який мені вказували. Вони справді‑таки постачали мені добрих клієнтів. Не знаю чому, але до мене було особливе ставлення. Зовні я здавалася недосвідченою, набагато вихованішою за інших дівчат. Видно, такий тип подобався більшості клієнтів. Як правило, інші дівчата приймали щодня трьох і більше клієнтів, а я обходилася одним‑двома. Інші дівчата носили в сумочках сигналізатори й, отримавши вказівку з «контори», спішили до сякого‑такого готелю, щоб переспати з бозна‑яким суб’єктом. Мене ж замовляли заздалегідь для зустрічі в першокласних готелях, а іноді також у помешканнях. Клієнтами були здебільшого чоловіки середнього віку, іноді траплялися й молодики.

Раз на тиждень у «конторі» я отримувала гроші. Не стільки, як раніше, але якщо врахувати чайові від клієнтів, то виходила непогана сума. Звісно, траплялися люди з дивними вимогами. Але це мене не бентежило. Що дивнішими були вимоги, то більшими ставали чайові. Кілька клієнтів вибирали саме мене й добре платили. Свої заробітки я клала на рахунки в окремих банках. Але вже тоді гроші мене не цікавили. Так собі – ряди цифр… Тепер я, здавалось, жила тільки для того, щоб переконатися в онімінні моїх відчуттів.

Прокидаючись уранці, я трохи лежала в постелі й перевіряла, чи не відчуваю чогось, що можна назвати болем. Розплющувала очі, поволі збиралася з думками і перебирала відчуття по всьому тілу – від голови до пальців на ногах. Ніде не боліло. Я не могла зрозуміти, справді болю не було чи, може, я його не відчуваю. В усякому разі, біль зник. І разом з ним будь‑які відчуття. Тоді я вставала і йшла у ванну чистити зуби. Знімала піжаму й приймала гарячий душ. Тіло ставало надзвичайно легким. Настільки, що здавалося чужим. Здавалося, ніби моя душа вселилася в чуже тіло. Поглядаючи на його зображення в дзеркалі, я відчувала, що я страшенно далека від нього.

Життя без болю… Я мріяла про нього так довго, та коли мрія здійснилася, я не могла знайти собі місця в ньому. Між ним і мною була помітна відмінність, і це мене бентежило. Здавалось, наче я ніяк не пов’язана з цим світом. Світом, який я раніше люто ненавиділа й далі ненавиділа за несправедливість і нечесність. Та раніше я принаймні знала, що я – це я, а світ – це світ. А от тепер навіть світ перестав бути світом, а я – собою.

І я стала часто плакати. Приходила вдень у парк Сіндзюку‑ґьоен або Йойоґі, сідала на траву й плакала. Іноді плакала годину‑дві. Бувало, навіть уголос. Перехожі здивовано позирали на мене, але я не звертала на них уваги. І тоді думала: «От було б добре, якби я вмерла тоді, ввечері двадцять дев’ятого травня!» Однак тепер я вже не могла вмерти. Разом з онімінням відчуттів пропала навіть сила, яка потрібна, щоб відібрати собі життя. Не було ні болю, ні радості. Залишилася порожнеча. Я навіть перестала бути собою.

Крита Кано глибоко вдихнула і, взявши чашку з‑під кави, зазирнула в неї. Потім, злегка похитавши головою, поставила її назад на тарілочку.

– Ось тоді я й зустріла Нобору Ватая.

– Зустріли Нобору Ватая? – здивувався я. – Як свого клієнта?

Вона мовчки кивнула.

– Але ж… – почав я, однак запнувся, шукаючи потрібних слів. – Чогось не розумію… Ваша сестра казала мені, що Нобору Ватая вас зґвалтував. Це що, якась інша історія?

Крита Кано взяла з колін носовичок і легенько витерла губи. Потім глянула мені прямо в очі. Щось в її погляді мене стривожило.

– Вибачте, будь ласка. Ви не могли б принести мені ще одну чашку кави?

– Чого ж ні. – Я поставив її чашку на тацю і пішов на кухню готувати каву. Засунувши руки в кишені штанів й опершись на сушарку, чекав, коли закипить кава. Коли ж я повернувся у вітальню з чашкою в руках, Крити Кано на дивані не було. Зникла і сумочка, і носовичок. Я заглянув у передпокій – її туфлі також зникли.

Дата добавления: 2015-07-26