Посланець з дарунком на пам'ять

У наш теперішній дім ми переїхали на другий рік після одруження, восени. Колишня наша оселя підлягала перебудові, й нам довелося звідти вибиратися. Тому ми заходились шукати дешеву й зручну квартиру, однак знайти щось таке з нашими фінансами було не так‑то просто. Коли про це довідався мій дядько, то запропонував негайно переселитися в його дім у Сетаґая. Він придбав його ще в молодості й прожив там років десять. Збирався зносити цей старий будинок, а натомість побудувати трохи функціональніше й сучасніше житло, однак через те, що його намір не узгоджувався з нормами забудови, зробити цього йому не вдалося. Ходили чутки, що найближчим часом ці норми зм’якшаться. Дядько готовий був чекати, та якби залишив дім порожнім, то мусив би платити податок на нерухомість, а якби здав в оренду чужим людям, то пізніше мав би клопіт з їх виселенням. Тому, щоб зменшити податок, він погодився брати з нас за надане житло таку саму невисоку плату, яку ми досі платили за квартиру. Зате вимагав, щоб ми зобов’язалися звільнити дім за три місяці, коли попросить. Ми не заперечували. Справа з податком залишалася не зовсім зрозумілою, але ми почувалися щасливими, що зможемо хоч якийсь час жити в окремому будинку за невеликі гроші. До станції на лінії Одакю було далекувато, зате дім містився в тихому житловому районі й навіть мав невеликий сад. І хоча він нам не належав, ми відчули себе майже «домовласниками», як тільки в ньому оселилися.

Дядько, молодший брат моєї матері, нічим нам не докучав. Прямий і щирий, він, однак, діяв без зайвих слів, а тому здавався трохи непередбачуваним. З усієї нашої рідні я любив його найбільше. Він закінчив університет у Токіо й влаштувався диктором на радіо, але через десять років звільнився, як він сам казав, з обридлої роботи й відкрив бар на Ґіндзі. Цей скромний маленький заклад прославився своїми чудовими коктейлями, і через кілька років дядько вже став власником ряду барів і ресторанів. І всі вони процвітали – видно, дядько мав дар, потрібний для такого діла. Одного разу, ще у студентські роки, я запитав, чому всі його заклади успішно розвиваються. Чому, скажімо, на Ґіндзі один такий заклад процвітає, а інший банкрутує. Я ніяк цього не розумів. І тоді дядько протягнув переді мною руки долонями догори і з поважним виразом на обличчі сказав: «У мене легка рука». І більше нічого не пояснив.

Можливо, він справді мав легку руку. Але, крім того, він умів збирати звідусіль здібних людей. Він виплачував їм високу зарплату і добре до них ставився, а вони віддячували йому повагою і старанністю в роботі. «Якщо я довіряю людині, то даю їй змогу проявити свій талант і плачу добрі гроші, – казав мені дядько. – Якщо ти щось купуєш, то не думай про витрати або прибутки. А от енергію бережи для того, чого не можна купити за гроші».

Дядько одружився пізно – обзавівся нарешті родиною років під сорок п’ять, коли вже досяг економічних успіхів. Його дружина, років на три‑чотири молодша за нього, була розлучена й принесла із собою значний маєток. Дядько ніколи не розповідав, де і як із нею познайомився. На вигляд – тиха і з доброї родини. Від дядька дітей вона не мала. Як, здається, і від попереднього чоловіка. Можливо, це й стало причиною розпаду її першого шлюбу. Так чи інакше, хоча в свої сорок з лишком років дядько й не став капіталістом, але більше не мусив працювати як віл, щоб забезпечити себе. Крім доходу від барів і ресторанів, він отримував ренту від зданих в оренду будинків і квартир, а також сталі дивіденди від укладених капіталів. Наше сімейство, відоме своїм скромним способом життя і повагою до солідного бізнесу, дивилося на дядька з його сумнівними барами й ресторанами холодними очима, та й він сам від самого початку не дуже спілкувався з ріднею. І тільки про мене, свого єдиного небожа, здавна турбувався. А особливо після смерті моєї матері – я тоді вступив до університету, – коли з батьком, який одружився удруге, у мене не складалися добрі стосунки. За час мого бідного й самотнього студентського життя він мене неодноразово годував безплатно у своїх ресторанах на Ґіндзі.

Життя в окремому будинку він уважав обтяжливим, а тому мешкав з дружиною у квартирі в районі Адзабу. Не любив особливо розкошувати, але мав одну слабину – купував рідкісні автомобілі. В його гаражі, виблискуючи первісною красою, стояли, дбайливо доглянуті, майже антикварні дві моделі – «Ягуар» та «Альфа‑Ромео».

Розмовляючи якось з дядьком по телефону в одній справі, я з цікавості запитав про родину Мей Касахари.

– Касахара, кажеш? – Він трохи задумався. – Такого прізвища не пам’ятаю. Бо тоді, коли я там жив, був одинаком і з сусідами зовсім не спілкувався.

– Навпроти їхньої садиби, по той бік доріжки, стоїть порожній дім, – сказав я. – Раніше там начебто жили Міявакі, а зараз він пустує, віконниці дошками забиті.

– О, цього Міявакі я добре знаю, – відповів дядько. – Колись він мав кілька ресторанів, один на Ґіндзі. Кілька разів зустрічався з ним і розмовляв у справах. Між нами кажучи, його ресторани були так собі, нічого особливого, але містились у гарних місцях, і, гадаю, справи в них ішли на лад. Міявакі був досить приємною людиною, але, здавалось, виростав матусиним синком. Чи то ніколи тяжко не працював, чи то до такої роботи не звик, але з роками не дорослішав – до такого типу людей належав. Хтось йому порадив пограти на фондовому ринку. Купив якісь сумнівні акції і втратив усе – і гроші, і землю, і дім, і ресторани. І, як на лихо, виявилося, що саме тоді він заставив дім і землю, щоб відкрити новий ресторан. Як кажуть, забрав підпору з огорожі саме тоді, коли налетів боковий вітер. Здається, він мав двох дочок на виданні.

– І відтоді в цьому домі ніхто не живе.

– Невже? – здивувався дядько. – Тож, напевне, його право власності під запитанням, а всі активи заморожені. Але краще цього дому не купувати, навіть якщо продадуть дешево.

– Та я навіть запівдарма не зміг би його купити. – Я засміявся. – Але чому?

– Коли я там купував свій, то дещо дізнався і про цей дім. З ним щось негаразд.

– Там що, привиди ходять?

– Про привиди нічого не знаю, але нічого доброго про цю садибу не чув, – сказав дядько. – До кінця війни там жив якийсь відомий полковник з армійської еліти, який під час війни перебував у Північному Китаї. Війська під його командуванням відзначилися подвигами і водночас накоїли жахливих речей – за одним разом знищили п’ятсот полонених і забрали на примусові роботи десятки тисяч селян, де більша половина з них від знемоги вмерла. Не знаю, правда це чи ні, але такі розмови ходили. Перед самим кінцем війни його відкликали з Китаю, і її останні дні він зустрів у Токіо. Навколишня обстановка підказала, що його, напевне, віддадуть під суд за підозрою у вчиненні воєнних злочинів. Американська військова поліція одного за одним забирала генералів та старших офіцерів, які лютували в Китаї. Ставати під суд він не збирався. Не хотів, щоб його виставили на ганьбу, а потім повісили. І тому вирішив укоротити собі життя, якщо по нього приїдуть. І от одного дня біля його дому зупинився військовий джип, з якого вийшов американський солдат. Коли полковник його побачив, то без жодного вагання прострелив собі голову з пістолета. Волів би розпороти собі живіт, але на це не мав часу. Від пістолета смерть настала набагато швидше. Його дружина пішла разом з ним на той світ – повісилася в кухні.

– Ого!

– А виявилося, що це рядовий солдат шукав дім своєї подружки й ненароком заблудився. Зупинив свого джипа, щоб у когось дорогу розпитати. Бо, як сам знаєш, там сторонньому легко заплутатися. Людині справді непросто визначити, коли настав час умирати.

– Авжеж.

– Якийсь час після того дім стояв порожнім, але згодом його купила одна кіноактриса. Напевне, ти її не знаєш, бо вона грала досить давно й не була особливо знаменитою. Так от прожила вона там років десять абощо. Без чоловіка, лише із служницею. Однак через кілька років, як вона туди перебралася, захворіла на якусь очну хворобу. Очі затуманилися настільки, що вона навіть зблизька нічого не бачила. Але ж грати в окулярах вона не могла. А контактні лінзи тоді не були такої якості, як тепер, та й мало хто ними користувався. Тому вона вирішила завжди перед зніманням обстежувати майданчик, щоб запам’ятати, скільки кроків ступити сюди чи туди. Вона з цим якось давала собі раду, адже грала у старих фільмах – сімейних драмах – кіностудії «Сьотіку». Та от одного разу, коли, як завжди, обстеживши сцену, вона зі спокійною душею пішла у гримувальню, молодий оператор, що не був у курсі справи, трохи перемістив декорації.

– От тобі й на!

– Словом, вона спіткнулась, упала й після того вже не могла ходити. Крім того, потім – мабуть, через цей випадок – її зір дедалі слабшав і слабшав, аж поки вона мало не осліпла. Усі її жаліли, адже була ще молодою і вродливою. Про роботу на кіностудії не могло бути й мови. Довелось їй сидіти дома. А тим часом служниця, якій вона повністю довіряла, утекла з якимось молодиком, прихопивши із собою і гроші. Усе забрала – банківські заощадження й акції. Просто жах! І що, ти гадаєш, вона зробила?

– Судячи з вашої розповіді, усе закінчилося плачевно.

– Звичайно, – сказав дядько. – Вона налила у ванну води, запхала в неї голову і втопилася. Гадаю, ти розумієш, що треба мати сильну волю, щоб так укоротити собі життя.

– Похмура історія.

– Ще б пак! – сказав дядько. – Незабаром після того цю садибу купив Міявакі. Ділянка простора, гарна, на пагорбі, багато сонця. Багатьом вона подобалася. Але Міявакі чув темні історії, що стосувалися її попередніх мешканців, а тому старий будинок разом з фундаментом він завалив і побудував новий. Попросив сінтоїстського священика очистити дім від злих духів. Та, здається, марно старався. Ніхто там не може прижитися. Бувають на землі такі місця. Я відмовився б од цього дому, навіть якби мені давали його задурно.

Повернувшись з продуктами з найближчого супермаркету, я підготувався до вечері. Приніс білизну, ретельно поскладав її і поклав у шухляду. Приготував каву. День видався спокійний – телефон не дзвонив. Я розлігся на дивані і читав якусь книжку. Ніхто мені не заважав. Раз по раз у саду скрикував заводний птах. Більше ніщо не порушувало тиші.

Десь о четвертій хтось подзвонив у двері. Це був поштар. Він сказав: «Вам рекомендований лист» – і вручив мені грубий конверт. Я взяв його і поставив свою печатку на квитанції про отримання.

На конверті з чудового рисового паперу чорними ієрогліфами, пензликом, були написані моє прізвище й адреса. На звороті я прочитав прізвище та ім’я відправника разом з його адресою – Токутаро Мамія, префектура Хіросіма й так далі. Ні ім’я, ні адреса мені абсолютно нічого не говорили, а от з почерку я зробив висновок, що Токутаро Мамія – уже немолода людина.

Присівши на диван, я розкрив конверт ножицями. Сам лист було написано на старовинному рисовому папері – не на окремому аркуші, а на згортку – також легким і плавним рухом пензлика, видно, освіченою людиною. Оскільки саме такої освіти мені не вистачало, то я прочитав його з надзвичайно великими труднощами. Його стиль теж був досить старомодним й офіційним. І все‑таки за якийсь час мені вдалося його розшифрувати й принаймні приблизно збагнути його зміст. За словами автора, два тижні тому в своєму домі в Меґуро від серцевого нападу помер ясновидець Хонда‑сан, якого ми з Куміко колись відвідували. За висновком лікарів, він переставився на той світ швидко, без особливих страждань. «З огляду на те, що він жив сам, – зазначалося в листі, – йому, можна сказати, пощастило хоч у цьому». Вранці прийшла служниця прибирати кімнату й побачила, що він, мертвий, лежав обличчям на столику над котацу. Токутаро Мамія в чині лейтенанта перебував у Маньчжурії і під час війни за чисто випадкових обставин розділив тяготи війни з капралом Оісі Хондою. І от тепер згідно з останньою волею покійного і за відсутності спадкоємців він узяв на себе роздачу дарунків на пам’ять про нього. Стосовно цього покійний залишив надзвичайно докладні інструкції. «Судячи з ґрунтовного заповіту, він передчував свою близьку смерть. У ньому сказано, що він почувався б щасливим, якби Ви, Окада‑сан, прийняли на пам’ять одну річ від нього, – писав Мамія. – Можу здогадатися, як Ви, Окада‑сан, зайняті, але якщо Ви вволите волю покійного й приймете скромний дарунок, що нагадуватиме Вам про нього, то ще більше порадуєте мене, його бойового товариша, якому залишилося жити зовсім недовго». Наприкінці листа стояла адреса оселі, де він тимчасово зупинився в якогось свого далекого токійського родича, теж Мамія: район Бункьо, Хонґо, 2‑й квартал і так далі.

Я написав йому відповідь за кухонним столом. Збирався написати її коротко на листівці. Та як тільки взяв ручку, не знаходив відразу потрібних слів. «Я мав щастя познайомитися з Хондою‑саном і багато чим йому зобов’язаний. Вістка про те, що його більше немає, розбудила в моїй душі не один спогад. Ми сильно різнилися віком, а наше спілкування тривало всього один рік, але я відчував у ньому щось таке, що зворушує людське серце. Щиро кажучи, я не сподівався, що Хонда‑сан залишить мені пам’ятний дарунок. Я навіть не впевнений, чи заслуговую його. Та якщо така воля покійного, то я з повагою прийму цей дарунок. Буду радий, якщо Ви зв’яжетеся зі мною у зручний для Вас час».

Написану листівку я опустив у найближчу поштову скриньку й промовив сам до себе:

Хто не ризикує –

Той не виграє.

Номонхан.

Куміко повернулася додому майже о десятій. Подзвонила ще до шостої й сказала, щоб я сам вечеряв, а вона перекусить десь у місті, бо й сьогодні, мабуть, прийде пізно. Я не заперечував і приготував собі щось нашвидкуруч. Після вечері читав книжку. Потім прийшла Куміко, захотіла пива, і ми разом випили пляшку. Вона здавалася виснаженою. Сіла за кухонний стіл і, підперши щоку рукою, слухала мене й майже не відповідала. Наче думала про щось своє. Я сказав, що помер Хонда‑сан.

– Що, Хонда‑сан помер? – перепитала Куміко, зітхаючи. – А втім, він уже був у літах і майже глухий. – Однак почувши, що Хонда залишив мені подарунок, вона так здивувалася, ніби з ясного неба грім ударив. – Він тобі щось залишив?

– Так. Сам не збагну, чому мені.

Насупивши брови, Куміко на хвильку задумалася.

– Напевне, ти йому сподобався.

– Але ж я з ним по суті й не розмовляв. Принаймні майже нічого не казав. Та якби й пробував, він однаково не почув би. Раз на місяць ми з тобою сиділи в нього і тільки з повагою вислуховували його розповіді. Майже всі вони були про війну, про Номонхан. Про те, як вони кидали в танки пляшки із запальною сумішшю, а танки спалахували чи не спалахували. От і все.

– Не знаю. Але щось у тобі йому сподобалося. Напевне. А загалом я не уявляю собі, що було в голові такої людини.

Куміко знову замовкла. Настала якась напружена тиша. Я зиркнув на календар: до місячного було ще далеко. І я подумав: «Може, якісь неприємності на роботі?»

– Роботи по горло? – запитав я.

– Трохи є, – сказала Куміко, випивши ковток і поглянувши на рештки пива у склянці. В її голосі вчувалася задирлива нотка. – Вибач, що затрималася допізна. Робота в журналі така, що запарка трапляється. Однак я не завжди приходжу так пізно, правда? Я вже не раз просила, щоб мене не перевантажували. Бо я вийшла заміж.

Я кивнув:

– На роботі буває так, що треба затриматися. Проти цього я нічого не маю. Але боюся, щоб ти не перевтомилася.

Куміко довго милася під душем. А я перегортав тижневик, який вона принесла.

Раптом я запхав руку в кишеню і намацав гроші, отримані від виробника перук. Досі я їх з конверта так і не виймав і про цей підробіток Куміко нічого не сказав. Я не збирався його приховувати, а просто пропустив нагоду розповісти й промовчав. Минав час, і я не уявляв собі, як про це заговорити. Якби сказав, що, познайомившись з дивною шістнадцятирічною дівчиною, що мешкає по сусідству, пішов з нею збирати дані про лисих і непогано – більше, ніж сподівався – заробив, то, можливо, Куміко відповіла б: «От і добре!» – і на цьому все скінчилося б. А може, й ні. Ану ж вона захотіла б дізнатися більше про Мей Касахару? І занепокоїлася б тим, що я познайомився з дівчиною шістнадцяти років? І тоді довелося б розповісти докладно від самого початку, коли, де і як ми зустрілися. А я не мастак пояснювати щось подібне по порядку.

Я добув гроші з конверта й переклав у гаманець, конверт зім’яв і викинув у відро для сміття. «Ось так, потроху, люди створюють таємниці», – подумав я. Я не збирався навмисне щось приховувати від Куміко. Бо, зрештою, не мало значення, скажу я про Мей чи ні. Та незалежно від мого початкового наміру вся ця справа на якомусь делікатному етапі, врешті‑решт, опинилася під непрозорим покровом таємниці. Те ж саме сталося з Критою Кано. Я розповів Куміко, що до нас приходила молодша сестра Мальти на ім’я Крита. Що була одягнена за модою початку шістдесятих. Що взяла у нас з‑під крана пробу води. Але промовчав, що після того ні сіло ні впало взялася викладати свої незрозумілі зізнання, але на півдорозі, не сказавши ні слова, зникла. Бо розповідь Крити Кано виявилася настільки дикою, що я не зміг би її в усіх подробицях відтворити. А можливо, дружині було б неприємно чути, що Крита Кано, закінчивши свою справу з водою, ще довго сиділа у нас і відкривала мені свої загадкові особисті таємниці. Ось так у мене з’явилася ще одна невелика таємниця.

«Можливо, що й Куміко має від мене таємниці», – подумав я. Якщо так, то я не міг їй ні в чому дорікнути. Зрештою, кожна людина їх має. А я, можливо, маю більшу схильність до таємниць, ніж вона. Загалом Куміко говорить те, що думає. Вона з тих людей, що говорять і думають одночасно. А от я зовсім інший.

Занепокоївшись від таких роздумів, я попрямував до ванної. Зупинився перед відчиненими дверима й дивився на Куміко ззаду. Вона, переодягнувшись у блакитну піжаму, стояла перед дзеркалом і витирала волосся рушником.

– А знаєш, я все про роботу думаю, як тільки можу, – сказав я. – До приятелів звертався та й сам дещо надибав. Загалом робота є, хоч зараз берися до неї. Хоч завтра починай, якщо вирішив. Та от я ще не визначився. Ніяк не збагну, чи можна таким чином вибирати собі роботу.

– Тому‑то я тобі вже раніше казала: роби так, як вважаєш за потрібне, – сказала Куміко, поглядаючи на моє обличчя в дзеркалі. – Ніхто не змушує тебе сьогодні чи завтра ставати на роботу. Якщо ти переймаєшся фінансовою стороною, то дарма. Якщо ж ти маєш психологічні проблеми через те, що не працюєш, якщо тобі важко залишатися дома на господарстві в той час, коли я на роботі, то шукай собі якусь роботу. Я на все згідна.

– Звісно, мені таки доведеться знайти собі роботу. Це абсолютно зрозуміло. Не можу ж я все життя отак байдики бити. Рано чи пізно я її знайду. Але, чесно кажучи, зараз я не знаю, де влаштовуватися. Коли звільнився з попередньої роботи, якийсь час думав, що варто шукати роботу, пов’язану з юриспруденцією. Бо залишилися сякі‑такі зв’язки. Та от тепер такого настрою вже нема. Що дальше я від юриспруденції, то менше вона мене цікавить. Мені здається, що така робота не для мене.

Дружина знову глянула на мене в дзеркало.

– Однак якби мене спитали, що я хочу робити, я відповів би, що нічого. А от якби наказали, то, гадаю, будь‑що зробив би. А так не знаю, на що орієнтуватися. Для мене тепер це – найголовніша проблема.

– Слухай, – сказала вона, опустивши руку з рушником і обернувшись до мене, – якщо вже юриспруденція тобі набридла, то викинь її з голови. І про іспити на адвоката забудь. З роботою не спіши, якщо не знаєш, на що орієнтуватися. Почекай, поки в голові не проясниться, чого ти хочеш. Правду кажу, чи не так?

Я кивнув:

– Просто хотілося пояснити тобі, як думаю.

– Ага, – відповіла Куміко.

Я подався на кухню мити склянки. Куміко вийшла з ванної і присіла за кухонним столом.

– А знаєш, мені сьогодні дзвонив брат.

– Та невже?

– Схоже на те, що він збирається виставити свою кандидатуру на виборах. Можна сказати, це вже майже вирішено.

– Виставити кандидатуру на виборах? – Від здивування я на мить утратив голос. – Ти маєш на увазі вибори до парламенту?

– Саме це. Кажуть, начебто його просять виступити кандидатом від виборчого округу в Нііґаті, де раніше балотувався наш дядько.

– А хіба округ не успадкує дядьків син, твій двоюрідний брат? Він начебто збирається залишити посаду директора фірми «Денцу» і повернутися до Нііґати…

Куміко добула ватяні палички й узялася чистити вуха.

– Спочатку був такий план, але двоюрідний брат навідріз від нього відмовився. Мовляв, у Токіо має родину, гарну роботу й не хоче повертатися в Нііґату, щоб стати депутатом парламенту. Та головна причина – дружина проти того, щоб він висував свою кандидатуру на виборах. Словом, він не хоче заради цього жертвувати родиною.

Старшого брата батька Куміко чотири чи п’ять разів вибирали від того округу депутатом нижньої палати від Нііґати. Політичним важковаговиком він не вважався, але по службових щаблях піднявся досить високо – одного разу навіть став міністром, щоправда, другорядного міністерства. Однак через похилий вік і хворобу серця йому було важко йти на вибори наступного разу. Треба було шукати заміну. З двох його синів старший від самого початку не збирався ставати політиком, отож вибір випав на молодшого.

– Однак люди з цього округу нікого не хочуть, крім мого брата. Хочуть молодого, кмітливого й заповзятливого. Такого, хто міг би працювати депутатом упродовж кількох каденцій і стати впливовою фігурою в Токіо. Брат – відома людина, та й молодь за нього віддасть свої голоси, можна не сумніватися. Щоправда, з місцевими він особливого контакту не має, але в нього є потужна група підтримки, яка цим займеться, а брат може жити в Токіо, якщо захоче. Буде досить того, якщо він з’явиться там на виборах.

Я не міг уявити собі Нобору Ватая депутатом парламенту.

– А що ти про це думаєш? – запитав я Куміко.

– Його справи мене не стосуються. Мені однаково, стане він депутатом парламенту чи космонавтом.

– А чого ж він з тобою радився?

– Не сміши мене, – сухо відповіла дружина. – Та не радився він зі мною. Навіщо воно йому? Він лише повідомив мене. Як члена родини.

– Зрозуміло, – сказав я. – А чи не виникнуть проблеми з тим, що він розлучений і неодружений?

– Не знаю, – відповіла Куміко. – Я в політиці й виборах нічого не тямлю. Мені вони не цікаві. Але вдруге він не одружиться. Ні з ким. Йому взагалі не треба було одружуватися. Йому потрібне щось зовсім інше. Не те, що нам з тобою. Я це добре зрозуміла.

– Справді?

Куміко загорнула в паперову серветку дві використані ватяні палички й викинула у відро для сміття. Підвела голову й глянула мені в очі.

– Колись давно я випадково побачила, як він мастурбував. Я подумала, що в кімнаті нікого нема, відчинила двері й застала його за цим.

– З будь‑ким таке буває, – сказав я.

– Та річ в іншому, – сказала вона й зітхнула. – Це було через три роки після смерті сестри. Здається, він уже був студентом, я вчилася в четвертому класі. Після смерті сестри мати довго вагалася – не знала, що робити з її одягом. Урешті‑решт вирішила залишити – мовляв, може, знадобиться для мене, як підросту. Усе поскладала в картонну коробку й поклала в шафу. Так‑от брат добув сестрин одяг і, нюхаючи його, робив це.

Я мовчав.

– Я тоді була ще маленька і нічого не знала про секс, тому й не розуміла, що він робить. Однак здогадалася, що це щось непристойне, протиприродне, набагато серйозніше, ніж здавалося, – сказала Куміко й похитала головою.

– А він знає, що ти його тоді бачила?

– Звичайно. Ми зустрілися поглядами.

– А що сталося з одягом сестри? Ти ним користувалася, коли підросла?

– Ні в якому разі!

– Так що, сестра йому подобалася?

– Не знаю, був у нього статевий потяг до неї чи ні, – відповіла Куміко. – Та, напевне, щось було, і мені здається, що він досі цього не може позбутися. От чому я кажу, що йому не треба було одружуватися.

Потім Куміко надовго замовкла. Не говорив ні слова і я.

– У цьому розумінні в нього якісь психологічні проблеми. Звісно, в тій чи іншій мірі вони є в кожного. Але його проблеми – зовсім не те, що мої або твої. Вони набагато глибші й серйозніші. Свої вади й слабості він ні за яких обставин не виставлятиме перед іншими людьми. Ти розумієш, що я кажу? Та й майбутні вибори викликають у мене тривогу.

– Яку тривогу? Про що?

– Не знаю. Про щось… – сказала вона. – Та годі про це. Чогось я втомилася. Більше думати не можу. Лягаймо спати.

Я зайшов у ванну кімнату й, чистячи зуби, розглядав своє обличчя. За три місяці після звільнення з роботи я майже не виходив у зовнішній світ. Снував між сусідніми крамницями, муніципальним басейном і домом. Якщо не брати до уваги поїздки на Ґіндзу та відвідин готелю перед станцією Сінаґава, я не ходив від дому дальше, ніж до хімчистки біля станції. За ці три місяці я зустрічався, крім Куміко, тільки із сестрами Кано та Мей Касахарою. Тісний, майже нерухомий світ. Та що тіснішим і нерухомішим він ставав, то, здавалося, щораз більше наповнювався дивними речами та людьми. Вони наче підстерігали, коли я зупинюся. І щоразу, коли заводний птах прилітав у сад і накручував пружину, світ дедалі більше занурювався у хаос.

Я прополоскав рот і ще якийсь час розглядав своє обличчя в дзеркалі.

«Не знаю, на що орієнтуватися, – сказав я сам собі. – Мені вже тридцять, а я зупинився і не знаю, на що орієнтуватися».

Коли я зайшов у спальню, Куміко вже спала.

Дата добавления: 2015-07-26