Шість пальців і четверо грудей

Харукі Муракамі http://vk.com/with_books

Хроніка заводного птаха

Харукі МУРАКАМІ

ХРОНІКА ЗАВОДНОГО ПТАХА

Роман

Частина перша

«СОРОКА‑ЗЛОДІЙКА»

Червень – липень 1984 р.

Заводний птах у вівторок

Шість пальців і четверо грудей

Коли задзвонив телефон, я варив на кухні спагеті, насвистуючи увертюру із «Сороки‑злодійки» Россіні, що лилася з радіоприймача. Як на мене, така музика якнайкраще підходить для приготування спагеті.

Я завагався: чи не пропустити дзвінок повз вуха? Тим паче що спагеті ось‑ось мали зваритися, а Клаудіо Аббадо саме тоді намагався підвести Лондонський симфонічний оркестр до музичного апогею. Однак я таки здався: зменшив вогонь на плиті, зайшов у вітальню й підняв слухавку. Бо згадав, що, може, хтось із знайомих запропонує нову роботу.

– Приділіть мені десять хвилин, – раптом сказала жінка у слухавці. Я добре запам’ятовую людські голоси, але цього я собі не пригадував.

– Вибачте, а кому ви дзвоните? – ввічливо поцікавився я.

– Вам, звичайно. Приділіть мені лише десять хвилин, і ми зможемо порозумітися, – відповіла жінка. Її голос звучав низько й м’яко, але невиразно.

– Порозумітися?

– Зрозуміти настрій одне одного.

Я витягнув шию і крізь двері зиркнув у кухню – з каструлі підіймалася біла пара, а Аббадо не переставав диригувати «Сорокою‑злодійкою».

– Пробачте, але я зараз варю спагеті. То чи не могли б ви передзвонити пізніше?

– Спагеті? – здивувалася жінка. – Ви варите спагеті вранці о пів на одинадцяту?

– А яке вам до того діло? – сказав я роздратовано. – Я сам вирішую, коли й що мені їсти.

– Ваша правда, – відповіла вона сухим, байдужим голосом. Дивна річ – як різко змінився тембр її голосу при найменшій зміні настрою. – Ну гаразд, я подзвоню пізніше.

– Постривайте! – поспішив я сказати. – Якщо ви задумали якусь хитрість, аби щось рекламувати, то дарма дзвоните до мене. Я – безробітний і нічого не купую.

– Не турбуйтесь. Я знаю.

– Знаєте? Що знаєте?

– Знаю, що ви безробітні. Це мені відомо. Отож негайно йдіть і доварюйте свої дорогоцінні спагеті.

– Слухайте, чого ви, власне… – Зв’язок на цьому обірвався. Надто раптово.

Якийсь час, завмерши на місці, я розгублено дивився на слухавку в руці, аж поки не згадав про спагеті. Вернувшись на кухню, я вимкнув газ і пересипав вміст каструлі в бамбуковий кошичок. Через цей дзвінок спагеті трохи розварилися, але не настільки, щоб від цього впадати у відчай.

«Порозумітися? – думав я, уминаючи спагеті. – Зрозуміти настрій одне одного за десять хвилин?» Я не міг збагнути, що вона збиралася сказати. Може, це просто хтось пожартував? Або випробовував новий трюк, щоб нав’язати свій товар? Так чи інакше, це мене не обходить.

Повернувшись у вітальню, я вмостився на дивані й, читаючи книжку з бібліотеки та раз у раз поглядаючи на телефон, занепокоївся: «Про що можна порозумітися за десять хвилин?» Власне, що можна дізнатися людям одне про одного за десять хвилин? Якщо добре подумати, то виходить, що жінка від самого початку начебто була впевнена, що їй вистачить десяти хвилин. Ніби дев’ять хвилин було замало, а одинадцять – забагато. Так поводилася, немов варила спагеті.

Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.

Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.

Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все‑таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.

Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.

– Як маєшся?

– Чудово.

– Що робиш?

– Щойно закінчив прасувати.

– Щось сталося? – В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.

– Нічого. Просто сорочки випрасував. – Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. – А чого ти дзвониш?

– Ти вірші вмієш писати?

– Вірші? – здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?

– Я знаю одного видавця, що випускає часопис для дівчат. Так‑от, вони шукають когось, хто вибирав би й правив вірші, прислані до редакції. А ще він мав би щомісяця писати коротенького вірша для титульної сторінки. За таку просту роботу непогано платять. Звичайно, працювати доведеться не весь день, а якщо робота йтиме добре, то, можливо, вони підкинуть щось відредагувати…

– Проста робота? – перепитав я. – Постривай! Я шукаю чогось юридичного. Хіба коли‑небудь заходила розмова про те, що я вмію правити вірші?

– А хіба ти не казав, що начебто щось писав у середній школі?

– Звичайно, писав. Для шкільної стінгазети: чий клас виграв у футбол або як учитель фізики впав зі сходів і потрапив у лікарню. Загалом, усякі дрібниці. Але не вірші. Віршів я не вмію писати.

– Це правда, але я не кажу про високу поезію, а про простенькі віршики для школярок. Ніхто не вимагає, щоб вони залишилися в історії літератури. Якщо постараєшся, вони в тебе вийдуть. Зрозумів?

– Та ніяких віршів я не напишу, навіть якщо постараюся! Ніколи не писав їх і не збираюся писати, – відрізав я.

– Гаразд, – із жалем сказала дружина. – А хіба ти не знаєш, що знайти якусь юридичну роботу важко?

– Знаю. Ось чому почав усюди розсилати запити. Скоро мають надійти відповіді. Якщо нічого путнього не прийде, знову почну думати.

– Нехай буде по‑твоєму. До речі, який сьогодні день?

Я задумався.

– Вівторок?

– Ну то, може, зайдеш у банк – заплатиш за газ і телефон?

– Зайду. І водночас куплю що‑небудь на вечерю.

– Що збираєшся готувати?

– Ще не вирішив. У супермаркеті щось придумаю.

– Слухай, – мовила вона серйозно, – я от гадаю, що тобі не варто спішити з пошуком роботи.

– Чому? – здивовано спитав я. Схоже на те, ніби всі жінки на світі дзвонять по телефону, щоб приголомшити мене. – Страховка від безробіття скоро закінчиться. Вічно байдикувати, мабуть, не годиться.

– Це правда, але ж мені підвищили зарплату, та й шанси на побічну роботу добрі. А ще ж у нас є заощадження, тож цілком проживемо, якщо не шикуватимемо. Тобі що, набридло сидіти дома й поратися на кухні? Таке життя тобі не до вподоби?

– Не знаю, – чесно відповів я. Я справді не знав.

– Тоді як слід над цим подумай, – сказала дружина. – До речі, кіт повернувся?

Кіт. Про нього я зовсім не думав від самого ранку.

– Ні, ще не повернувся.

– Може, пошукаєш у сусідніх дворах? Його нема вже цілий тиждень.

Я промимрив щось невизначене й знову переклав слухавку в ліву руку.

– Мабуть, вештається коло порожнього будинку в кінці доріжки. У дворі, де стоїть кам’яна статуя птаха. Бо я його там кілька разів бачила.

– У кінці доріжки? – запитав я. – Коли це ти туди ходила? Ти мені про це ні разу не казала…

– Ой, вибач, мушу бігти! Робота чекає. Не забудь про кота.

Розмова урвалася. Я знову подивився на слухавку й поклав її на місце.

«І чого це Куміко заманулося туди ходити?» – подумав я. З нашого двору можна було потрапити на доріжку, лише якщо перелізти через стіну з бетонних блоків. Але навіщо це робити?

Я зайшов на кухню напитися води, потім подався на веранду – перевірити, чи залишилася в мисці їжа для кота. Купка сушених анчоусів не зменшилася ні на одну штуку з минулого вечора. Кіт не приходив. Я стояв на веранді й споглядав наш садок у променях раннього літа. Садок не з тих, що заспокоюють душу. Сонце зазирало сюди на зовсім короткий час, а тому земля там завжди була чорна й волога. З кущів у кутку росли тільки дві чи три непоказні гортензії, цвіт яких мені дуже не подобався. По сусідству видніло кілька дерев, і звідти долинав скрипучий крик якогось птаха, схожий на скрегіт накручуваної пружини. Ми прозвали його заводним птахом. Таке ймення дала йому Куміко. Справжнього імені ми не знали. Так само, як і його вигляду. Однак заводний птах щодня прилітав на сусідські дерева й накручував пружину нашого спокійного маленького світу.

«Ой, треба шукати кота!» – подумав я. Я завжди любив котів. І нашого також. Але коти живуть своїм, котячим життям. Вони зовсім не дурні тварини. Якщо кіт пропав, значить, захотів кудись навідатися. Якщо зголодніє і втомиться, повернеться додому. Урешті‑решт все‑таки треба пошукати нашого кота, щоб заспокоїти Куміко. Усе одно зайнятися не було чим.

На початку квітня я звільнився з юридичної контори, в якій пропрацював досить довго. Звільнився без особливих причин. Не скажу, що робота мені не подобалася. Вона мене не захоплювала, але за неї добре платили, та й атмосфера в конторі була дружня.

Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов’язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я – реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу «Батько й син») навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.

Однак я все‑таки звільнився. І не тому, що пов’язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. «Якщо звільнятися, то лише зараз», – вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.

За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.

– Зрозуміло, – відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.

Я також мовчав, поки Куміко не сказала:

– Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. – По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.

Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід. (У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником‑ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.

Ось так я кинув роботу.

Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу.[1]Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.

– Ну що, уже доїли спагеті? – спитала жінка.

– Доїв, – відповів я. – Але тепер мені треба шукати кота.

– Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.

Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.

– Гаразд, але тільки десять хвилин.

– Тепер ми зможемо порозумітися, правда? – спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.

– Як же це так, – спитав я, – що десять хвилин вистачить?

– Можливо, що десять хвилин – це більше, ніж ви думаєте.

– Ви впевнені, що ми знайомі?

– Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.

– Де? Коли?

– Десь, колись, – відповіла вона. – Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?

– Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.

– Наприклад?

– Скільки мені років?

– Тридцять, – відразу відповіла вона. – Тридцять років і два місяці. Досить?

Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.

– Тепер ваша черга, – сказала вона спокусливо. – Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?

– Не уявляю.

– Ну, спробуйте.

Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п’ять секунд.

– Ніяк не уявляю, – повторив я.

– Ну, то я вам підкажу. Я – в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.

Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?

– Може, краще, щоб я одягла сорочку? Або натягнула панчохи? Це на вас подіє?

– Та мені до цього байдуже. Робіть, що вам заманеться. Можете що‑небудь надіти. Або залишитися голою. Вибачте, але такі розмови по телефону мене не цікавлять. У мене багато справ і…

– Десять хвилин. Нічого смертельного з вами не станеться, якщо витратите на мене десять хвилин. У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…

– Можете залишатися голою.

– Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?

– Так. Голою, – сказав я. Минуло чотири хвилини.

– Волосся на лобку в мене ще мокре, – сказала жінка. – Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м’яке. Чорне і м’яке. Погладьте.

– Вибачте, але…

– І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п’ять хвилин.

Судячи з її голосу, я зрозумів, що вона каже правду. Вона справді розкинула ноги на 10:05, а її лоно тепле й вологе.

– Погладьте губи. Пові‑і‑льно… І розкрийте їх. Пові‑і‑льно… Погладьте пучками пальців. Пові‑і‑льно… А тепер однією рукою пограйтеся моєю лівою груддю. Гладьте ніжно, знизу. Легенько стисніть сосок. Повторіть ще раз, ще раз… Поки я не скінчу…

Не сказавши ні слова, я поклав слухавку на місце. Розлігшись на дивані, я не відривав очей від телефону й глибоко зітхнув. Розмова з жінкою тривала хвилин п’ять‑шість.

Через хвилин десять знову задзеленчав телефон, але цього разу я не брав слухавки. Продзвонивши п’ятнадцять разів, дзвінок замовк, і в кімнаті запала глибока, холодна тиша.

Незадовго до другої я переліз через бетонну огорожу нашого двору і спустився на доріжку. Ми так її називали, але це не була доріжка у своєму первісному значенні. Правду кажучи, навіть невідомо, якими словами її означити. Це навіть не була дорога. Бо в дороги є вхід і вихід. Вона кудись вас приведе, якщо ви по ній підете. А от наша доріжка не мала ні початку, ні кінця. З обох боків закінчувалася глухим кутом. Однак і глухим кутом її не назвеш. Адже у глухого кута є принаймні вхід. Сусіди для зручності назвали її просто доріжкою. Вона тяглася метрів триста між задвір’ям будинків. Її, завширшки один метр, можна було пройти лише боком у тих місцях, де витикалася вперед чиясь огорожа або лежало яке‑небудь дрантя.

Мій дядько, який майже задурно здав нам в оренду свій дім, розповідав, що колись ця доріжка мала два кінці й служила провулком, що з’єднував вулиці. Однак у часи бурхливого економічного розвитку на вільних ділянках виросли ряди нових будинків і сильно звузили її. Людям не сподобалося, що хтось ходить у них попід вікнами або на задвір’ї, а тому в одному кінці її перегородили. Спочатку це був простенький паркан, але пізніше один мешканець, розширюючи свій двір, наглухо закрив один кінець доріжки бетонними блоками. Наче у відповідь на це на іншому кінці з’явилася огорожа з колючого дроту, через яку не могли пробратися навіть собаки. Оскільки люди перестали користуватися нею для проходу, то ніхто із сусідів не скаржився, що вона перегороджена. Вони навіть раділи, що це стане на перешкоді зловмисникам. Зрештою, доріжка не тільки стала схожою на покинутий канал, але й перетворилася на буферну зону між двома рядами будинків. Серед густого бур’яну на ній павуки снували своє липке павутиння.

Я ніяк не міг збагнути, чого це дружина туди вчащала. Сам я проходив тією доріжкою тільки разів два, а Куміко до того ж боялася павуків. «Ну гаразд, – подумав я. – Якщо вже Куміко сказала, що треба шукати кота на доріжці, то шукатиму». Адже набагато краще погуляти надворі, ніж сидіти дома й чекати телефонного дзвінка.

Страшенно яскраве сонце раннього літа поцяткувало доріжку тінями від гілля дерев, що нависали над головою. При повному безвітрі тіні мали вигляд плям, яким судилося бути навічно вкарбованими в поверхню землі. Сюди не проникав жоден звук, і здавалося, ніби чути, як під промінням сонця дихають травинки. По небу плило кілька хмаринок з виразними й простими обрисами, як на середньовічній гравюрі. Усе навколо в моїх очах набрало такої дивовижної ясності, що власне тіло наче розпливалося в безмежному просторі. Стояла страшна спека.

На мені була футболка, тонкі бавовняні штани й тенісні тапочки, але від тривалої ходьби під палючим сонцем у мене під пахвами й на грудях злегка виступив піт. Саме того ранку я вийняв футболку і штани з коробки, набитої літніми речами, а тому мені в ніс ударяв різкий запах нафталіну.

Сусідські будинки вздовж доріжки чітко ділилися на два види: старі й побудовані недавно. Нові загалом були меншими, із скромнішими земельними ділянками, так що жердини, на яких сушилася білизна, витикалися аж на доріжку, а тому мені доводилося пробиватися крізь ряди рушників, сорочок і простирадл. Звідкись долинав звук телевізора, десь спускали воду в туалеті, пахло стравами, приправленими кері.

Старі будинки, навпаки, майже не подавали ознак життя. Від доріжки їх відділяли живоплоти з різноманітних, майстерно посаджених кущів та ялівцю, крізь які прозирали дбайливо доглянуті садки.

У кутку одного саду стояла одна‑однісінька брунатна засохла різдвяна ялинка. В іншому саду валялися найрізноманітніші дитячі іграшки як спогад про дитинство не однієї людини: триколісні велосипеди й кільця для кидання в ціль, пластикові мечі і гумові м'ячі, ляльки‑черепахи й маленькі бейсбольні битки. У третьому саду висіло баскетбольне кільце, у четвертому стояли чудові садові стільці й керамічний столик. Стільці, колись білі, були так густо запилені, що здавалось, ніби ними ніхто не користувався вже кілька місяців, а може, й років. Стільницю обліплювали світло‑фіолетові пелюстки магнолії, збиті дощем.

Крізь скляні двері з алюмінієвою рамою одного дому я добре бачив обстановку загальної кімнати. Оббитий шкірою диван із кріслами, великий телевізор, буфет (на якому розмістився акваріум з тропічними рибками та якісь спортивні кубки) й декоративний торшер. Кімната скидалась на сцену для постановки телеспектаклю. В іншому саду стояла велетенська буда з відчиненою дротяною сіткою, без собаки. Сітка випиналася вперед настільки, що здавалось, ніби зсередини на неї хтось тиснув упродовж не одного місяця.

Порожній дім, про який казала Куміко, містився трохи далі, за будинком із конурою. З першого погляду я зрозумів, що він порожній, і то давно – місяців зо два‑три. Це був порівняно новий двоповерховий будинок, однак його наглухо зачинені дерев’яні віконниці постаріли, а металеве поруччя перед вікном другого поверху взялося червоною іржею. У маленькому саду стояла кам’яна статуя птаха. Вона містилася на постаменті, що доходив до грудей, щільно оточеному бур’янами. Високі стебла золотушника досягали його ніг. Птах – я не знав, до якого виду його можна віднести, – розправив свої крила так, немов збирався якнайшвидше злетіти з цього неприємного місця. Крім птаха, в саду не було жодних прикрас. Під стіною будинку лежало кілька старих пластикових садових стільців, а поряд кущ азалії красувався своїм червоним цвітом, навдивовижу фантастичним і яскравим. Усе інше, що потрапляло в поле зору, було бур’яном.

Я сперся на дротяну огорожу, що доходила мені до грудей, і якийсь час розглядав сад. Кращого місця для кота, напевне, не знайшлося б, але його я тут не бачив. І тільки самотній голуб, що вмостився на вершині телевізійної антени, нагадував про своє існування одноманітним туркотінням. Тінь від кам’яного птаха, розпавшись на окремі частини, лежала на густій зелені навколо статуї.

Я добув з кишені лимонну карамельку й, розірвавши обгортку, кинув у рот. Скориставшись звільненням з роботи, я перестав курити, а натомість не міг розлучитися з лимонними карамельками. Дружина застерігала, що я стану залежним від карамельок і зіпсую собі зуби, але я не міг без них обійтися. Поки я розглядав сад, голуб на антені воркував безперестанку – скидався на клерка, що ставить номер на купці документів. Я не знаю, як довго спирався я об дротяну огорожу. Пам’ятаю лише, що виплюнув карамельку на землю, коли вона, наполовину зменшившись, наповнила рот солодкістю. Після того, як я перевів погляд знову на кам’яного птаха, мені здалося, начебто ззаду хтось до мене озвався.

Я обернувся – навпроти в саду стояла дівчина. Маленького зросту, із зачіскою «кінський хвіст». На ній були темні окуляри з бурштиновою оправою і світло‑голуба майка без рукавів. Хоча сезон дощів ще не закінчився, на її тонких руках лежала рівна приємна засмага. Одна її рука була в кишені шортів, а інша спиралася на низеньку, до пояса, бамбукову хвіртку. Нас розділяла метрова відстань.

– Спека, правда? – сказала дівчина.

– Правда, – погодився я.

Після короткого обміну думок вона якийсь час стояла й дивилася на мене. Потім добула з кишені шортів пачку «Short Hope», вийняла сигарету й затиснула її між губами. Верхня губа її маленького рота ледь‑ледь задиралася догори. Дівчина звичним рухом чиркнула сірником і закурила. А коли нахилила голову, то з‑під її волосся показалося гладеньке, наче щойно виготовлене, вухо досконалої форми. Уздовж його тонких країв світився м’який пушок.

Вона кинула сірника на землю і, витягнувши губи, випустила дим. Потім глянула на мене так, ніби згадала про мою присутність. За темними дзеркальними окулярами її очей не було видно.

– Ви живете поблизу? – спитала вона.

– Ага, – відповів я і вже хотів показати рукою на наш дім, але не знав, де він, бо зробив стільки дивних поворотів, що втратив орієнтацію. А тому показав навмання. – Шукаю нашого кота, – пояснив я, витираючи об штани спітнілу долоню. – Уже тиждень, як пропав. Десь тут його бачили.

– Який він?

– Здоровенний такий. З брунатними смугами і трошки загнутим хвостом.

– Як його звати?

– Нобору, – відповів я. – Нобору Ватая.

– Надто шикарне ім’я для кота!

– Узагалі‑то так звуть мого свояка. Кіт чимось на нього схожий. От ми й назвали його так, жартома.

– Чим же кіт на нього схожий?

– Та начебто чимось схожий. От хоч би ходою або сонними очима.

Дівчина вперше усміхнулась і завдяки цьому стала схожою на дитину набагато більше, ніж здавалося мені спочатку. Їй було, напевне, років п’ятнадцять‑шістнадцять. Верхня губа якось дивно задерлася догори, коли дівчина всміхнулася. Мені здалося, ніби чую голос: «Погладьте», – голос жінки в телефоні. Зворотом долоні я витер піт з чола.

– Кіт з брунатними смугами й трохи загнутим хвостом, – повторила дівчина ніби для підтвердження. – А ошийник у нього є?

– Чорний ошийник від бліх.

Усе ще поклавши руку на хвіртку, вона думала секунд десять‑п’ятнадцять. Потім кинула недокурок і розтоптала його сандалією.

– Здається, я такого бачила. Про його хвоста нічого не можу сказати, але це був смугастий котяра, можливо, з ошийником.

– Коли ти його бачила?

– Коли? Гм‑м. Днів три‑чотири тому. Наш двір став прохідним для сусідських котів. Вони тут постійно швендяють. Через наш двір від Такітані до Міявакі.

І дівчина показала рукою на порожній дім навпроти, де кам’яний птах розправляв свої крила, високий кущ золотушника грівся на літньому сонці, а голуб на вершку антени не переставав одноманітно воркувати.

– А що, як ви почекаєте в нашому саду? – сказала дівчина. – Адже всі коти проходять через наш двір до Міявакі. А якщо ви будете ось так тут крутитися, то хтось подумає, що ви – злодій, і зателефонує в поліцію. Таке було вже не один раз.

Я завагався.

– Та ви не турбуйтеся. Дома нікого нема. Чого б нам удвох не посидіти на сонечку й не почекати, поки покажеться ваш кіт? Я стану вам у пригоді – у мене чудовий зір.

Я зиркнув на годинник. Була друга тридцять шість. На сьогодні, поки смеркне, мені залишилося зробити дві справи – випрати білизну й приготувати вечерю.

Я зайшов у хвіртку й рушив услід за дівчиною через газон. І тоді помітив, що вона злегка накульгувала на праву ногу. Пройшовши кілька кроків, вона спинилась й обернулася до мене.

– Мене викинуло з мотоцикла, бо я сиділа ззаду, – сказала вона майже байдужим тоном. – Зовсім недавно.

Скраю – там, де закінчувався газон, – ріс здоровенний дуб. Під ним стояли два брезентові шезлонги. На спинці одного висів синій пляжний рушник, на другому лежала нова пачка «Short Hope», попільничка, якийсь журнал і велика магнітола, яка тихенько бубоніла хард‑рок. Дівчина вимкнула музику й звільнила для мене шезлонг, переклавши всі речі на траву. Звідси у просвіті між деревами по той бік доріжки проглядав порожній будинок, кам’яний птах, золотушник і сітчаста дротяна огорожа. Мабуть, сидячи тут, дівчина досі стежила за мною.

Садиба була просторою. Газон на пологому схилі, подекуди купки дерев. Ліворуч від шезлонгів досить великий ставок з бетонним берегом, що виставив сонцю своє, очевидно, вже давно висохле, позеленіле дно. Позаду мене, за деревами, старий будинок європейського стилю, загалом невеликий. Зовсім не розкішний. І тільки просторий, ретельно доглянутий сад справляв особливе враження.

– Напевне, доглядати такий просторий сад – великий клопіт, – сказав я, оглядаючись навколо.

– Ви так вважаєте?

– Колись давно я підробляв в одній фірмі – підстригав газони.

– Ого… – сказала вона явно байдужим тоном.

– Ти завжди тут сама? – запитав я.

– Так. Удень завжди сама. Тільки зранку і ввечері приходить домашня робітниця. Решту часу зі мною нема нікого. Може, вип’єте чогось холодного? Є пиво.

– Та ні, не хочу.

– Справді? Та ви не соромтеся, будьте як удома.

Я похитав головою.

– Ти що, до школи не ходиш?

– А ви що, на роботу не ходите?

– Не маю роботи.

– Ви що, безробітні?

– Щось подібне. Нещодавно звільнився.

– А ким ви досі працювали?

– Був помічником адвоката – щось на зразок хлопця на побігеньках, – сказав я. – Їздив до муніципалітету та урядових установ по різноманітні документи, давав лад паперам, перевіряв судові прецеденти й процедури – щось у такому роді.

– І звільнилися?

– Ага.

– Дружина працює?

– Працює.

Голуб, що воркував на даху протилежного будинку, раптом начебто кудись зник. І я відразу відчув, ніби навколо мене запала глибока тиша.

– Он там є котячий прохід. – Дівчина показала пальцем на далекий край газону. – Вам видно сміттєспалювач у дворі Такітані? Так‑от звідти вони виходять, перетинають газон, пролізають під хвірткою і перебираються у сад на тому боці. Проходять завжди тим самим маршрутом.

Вона підсунула окуляри на чоло, примруженими очима озирнулася навколо, опустила окуляри знову на ніс і випустила з рота клубок диму. За цей час я встиг помітити біля її лівого ока глибоку рану завдовжки сантиметрів два, яка, напевне, залишить шрам на все життя. Мабуть, для того, щоб приховати її, вона надівала темні окуляри. Обличчя дівчини не вирізнялося особливою красою, але було в ньому щось привабливе. Можливо, жваві очі й незвична форма верхньої губи.

– Ви знаєте про Міявакі? – спитала вона.

– Ні, а що?

– Вони жили в тому порожньому будинку. Як кажуть, були порядними людьми. Обидві їхні дочки відвідували приватну школу для багатих. Міявакі мали декілька родинних ресторанів.

– І чого ж вони виїхали?

Дівчина закопилила губки: мовляв, хіба я знаю?

– Може, залізли в борги. Зникли раптово, ніби вночі повтікали. Мабуть, рік тому. Мати постійно скаржиться – мовляв, усе там бур’яном позаростало, коти розвелися, і стало небезпечно.

– Невже там так багато котів?

Не випускаючи з рота сигарети, дівчина глянула в небо.

– Різних мастей. І вилинялих, й однооких… У таких замість ока шматок м’яса. Просто жах!

Я кивнув.

– У мене є родичка із шістьма пальцями на обох руках. Трохи старша за мене. Поряд з мізинцем у неї ще один палець, маленький, як у немовляти. Вона завжди так уміло його підгинає, що ніхто нічого й не помічає. А сама така гарненька!

Я тільки мугикнув.

– Як ви думаєте, це щось генетично успадковане? Як це називається?.. Родове?

Я сказав, що не дуже знаюся на генетиці.

Якийсь час дівчина мовчала. Я смоктав карамельку і пильно вдивлявся в котячу стежку. Але на ній жоден кіт не з’являвся.

– Ви справді нічого не вип’єте? – спитала дівчина. – Я принесу коли.

– Мені нічого не треба, – відповів я.

Коли вона піднялася із шезлонга й, злегка накульгуючи на ногу, зникла в тіні дерев, я підняв з трави її журнал й перегорнув його. На мій подив, він виявився місячним журналом для чоловіків. Жінка, зображена на розвороті, сиділа на стільці в неприродній позі, широко розставивши ноги так, що крізь тонкі трусики виразно проглядали її жіночі принади. Я поклав журнал на місце й, схрестивши руки на грудях, знову зосередив увагу на котячій стежці.

Минуло досить багато часу, поки дівчина повернулася зі склянкою коли в руці. Дошкуляла післяобідня спека. Просидівши довго на шезлонгу під палючим сонцем, я відчув, як голова настільки стуманіла, що поволі відхотілося навіть думати.

– Скажіть, що б ви робили, якби виявилося, що у вашої коханої дівчини шість пальців на руках? – відновила вона раніше розпочату розмову.

– Продав би її в цирк.

– Справді?

– Та ні, я пожартував, – сказав я. – Гадаю, я цим не переймався б.

– Навіть якби це могло передатися дітям?

Я трохи подумав.

– Гадаю, я цим не переймався б. Бо від одного зайвого пальця шкоди не було б.

– А якби вона мала четверо грудей?

Я знову трохи задумався.

– Не знаю.

Четверо грудей? Така розмова могла тривати без кінця, а тому я вирішив змінити тему.

– Скільки тобі років?

– Шістнадцять, – сказала вона. – Щойно сповнилося. Перейшла в підвищену середню школу.

– Давно на уроки не ходиш?

– Усе ще нога болить, коли багато ходжу. Та й оця рана біля ока. У нашій школі вміють добре допікати. Тож якби дізналися, що я звалилася з мотоцикла, то були б у мене неприємності… А так уважається, що я відсутня через хворобу. Один рік можна пропустити. Бо в наступний клас я не кваплюся.

– Зрозуміло.

– Отже, ви сказали, що могли б одружитися з дівчиною, в якої шість пальців на руках, а от дівчина з чотирма грудьми вам не до душі.

– Я не казав, що не до душі. Я сказав: не знаю.

– Чому не знаєте?

– Бо не можу собі уявити.

– Не можете уявити собі із шістьма пальцями?

– Щось у тому роді.

– Яка різниця? Шість пальців чи четверо грудей?

Я подумав, але переконливого пояснення не знайшов.

– Я ставлю надто багато запитань?

– Про тебе так кажуть?

– Іноді.

Я знову перевів погляд на котячу стежку. «Що з біса я тут роблю?» – подумав я. За весь цей час не показався жоден кіт. Усе ще схрестивши руки на грудях, я на півхвилини заплющив очі. І тоді відчув, що запливаю потом. Усе моє тіло обливали дивовижно обважнілі сонячні промені. Коли дівчина ворушила склянкою, шматки льоду дзеленчали, як дзвіночок на шиї корови.

– Можете поспати, якщо хочеться, – сказала вона тихо. – Як тільки кіт з’явиться, я вас розбуджу.

Не розплющуючи очей, я мовчки кивнув.

Вітру не було, навколо панувала цілковита тиша. Голуб, видно, полетів бозна‑куди. Я знову подумав про жінку, що подзвонила мені. Невже ми справді знайомі? Ні своїм голосом, ні манерою говорити вона нікого мені не нагадувала. Однак вона точно мене знає. Зовсім як на картині Де Кіріко, довга тінь жіночої постаті тяглася через безлюдну вулицю до мене, однак сама вона перебувала далеко за межами моєї свідомості. Біля вуха безперестанку дзеленчав дзвоник.

– Ви спите? – запитала дівчина ледь‑ледь чутним голосом.

– Ні, не сплю.

– Можна підсунутися ближче? Мені приємніше говорити тихо.

– Я не проти, – сказав я, все ще не розплющуючи очей.

Вона пересувала свій шезлонг доти, доки той своєю дерев’яною спинкою не стукнувся об мій.

«Дивина та й годі!» – подумав я. Голос дівчини звучав по‑різному – залежно від того, заплющив я очі чи розплющив.

– Можна говорити? – спитала дівчина. – Робитиму це зовсім тихо, а вам дозволяю не відповідати. Можете навіть спати.

– Гаразд.

– Як це здорово, коли люди вмирають.

Дівчина говорила мені майже у вухо, і її слова проникали в мене разом з теплим вологим подихом.

– Чому? – спитав я.

Вона торкнулася пальцем моїх губ – так, ніби запечатувала їх.

– Не треба запитань, – сказала вона. – А очей не розплющуйте. Зрозуміло?

Мій кивок був таким же слабким, як і її голос. Вона зняла свій палець з моїх губ і переклала його на моє зап’ястя.

– Я так хотіла б мати скальпель! Я ось тут різонула б і заглянула б усередину. Там не просто мертве тіло, а щось схоже на згусток самої смерті. Щось темне і м’яке, як м’ячик для софтболу, з паралізованими нервами. Хотілося б добути його з мертвого тіла, розрізати й роздивитися, що це таке. Може, воно тверде, як засохла зубна паста в тюбику. Як ви гадаєте? Ну гаразд, не відповідайте. Зовні м’яке, драглисте, воно, що глибше, стає твердішим. Спочатку я розріжу шкірку, витягну цю драглисту штуку і скальпелем та лопаточкою нарешті доберуся до малюсінької твердої серцевини. Такої малюсінької і надзвичайно твердої, як кульковий підшипник. А як вам здається?

Дівчина кілька разів кашлянула.

– Останнім часом я тільки про це й думаю. Напевне, тому, що в мене щодня так багато вільного часу. Коли нема чого робити, думки біжать кудись далеко‑далеко – так далеко, що я за ними не встигаю.

Дівчина забрала палець з мого зап’ястя й допила колу. Дзенькіт льодинок у склянці свідчив, що вона порожня.

– Про кота не турбуйтеся, бо я за ним стежу. Як тільки Нобору Ватая покажеться, я вам дам знати. Напевне, він зараз десь тут блукає. У будь‑яку хвилину може з’явитися. Ось він пробивається крізь траву, пролізає під хвірткою, зупиняється, щоб понюхати квіти. Він підходить до нас щораз ближче і ближче. Спробуйте уявити собі, що він там робить.

Я намагався уявити собі кота, але в моїй уяві спливало тільки дуже розпливчасте зображення, як на фотографії, знятій проти світла. Проникаючи крізь повіки, сонячне світло розганяло темряву в мені, але, незважаючи на наполегливі зусилля, я не зумів точно пригадати вигляд нашого кота. Натомість виходив невдалий, спотворений портрет, в якому головні риси збігалися з оригіналом, але бракувало найголовнішого. Я навіть не міг згадати, як він ходить.

Дівчина знову торкнулася мого зап’ястя і накреслила на ньому кінчиком пальця якийсь дивовижний малюнок. Незабаром, ніби відгукуючись на нього, в мою свідомість проникла якась інша темрява, відмінна від тієї, що я відчував раніше. «Мабуть, засинаю», – подумав я. Я не хотів цього робити, але мусив. Моє обважніле тіло лежало нерухомо на брезентовому шезлонгу, немов чужий труп.

У цій темряві я побачив тільки чотири лапи Нобору Ватая. Чотири безшелесні брунатні лапи на м’яких, немов гума, подушечках, що безгучно десь ступали по землі.

Але де?

«Лише десять хвилин», – казала жінка по телефону. «Ні, цього не досить», – подумав я. Іноді десять хвилин – це не десять хвилин. Вони можуть і скорочуватись, і розтягуватися. Я це добре розумів.

Коли я прокинувся, навколо нікого не було. Шезлонг дівчини, як і раніше, стояв упритул з моїм, але за нею самою і слід прохолов. Рушник, сигарети і журнал лежали на місці, а склянка і магнітола зникли.

Сонце поволі хилилося до заходу, і тінь дуба дотягувалася до моїх колін. Наручний годинник показував чверть на п’яту. Випрямившись на шезлонгу, я оглянувся навколо. Просторий газон, висохлий ставок, огорожа, кам’яний птах, кущі золотушника, телевізійна антена. Та ні кота, ні дівчини.

Не встаючи із шезлонга, я зупинив погляд на котячій стежці й чекав, коли повернеться дівчина. Минуло десять хвилин, однак ні кіт, ні вона не з’явилися. Навколо ніщо не ворушилося. Мені здалося, ніби я страшно зістарівся, поки спав.

Піднявшись, я подивився на дім. Однак і там я не побачив жодних ознак життя. І тільки сліпучий блиск призахідного сонця відбивався у вікнах еркера. Мені нічого іншого не залишалось, як перетнути газон і, вийшовши на доріжку, податися додому. Кота я не знайшов, але принаймні намагався шукати.

Повернувшись додому, я виправ білизну й приготував сяку‑таку вечерю. О пів на шосту задеренчав телефон разів дванадцять, але я не підійшов до нього. Навіть після того, як він замовк, його відлуння плило в надвечірніх сутінках, наче дрібний пил. Кінчиками своїх твердих лапок настільний годинник стукав об прозору дошку, що зависла в повітрі.

«А що, як написати вірш про заводного птаха?» – раптом подумав я. Однак перші його рядки ніяк не зринали в голові. Зрештою, я не уявляв собі, що такі вірші сподобаються школяркам.

Куміко повернулася додому о пів на восьму. Упродовж останнього місяця вона приходила все пізніше й пізніше. Нерідко поверталася о восьмій, а інколи навіть – і після десятої. Видно, тепер, коли я залишався дома й клопотався на кухні, їй не треба було квапитися. Цього разу вона пояснила своє запізнення тим, що в їхній редакції не вистачає робочих рук і, крім того, захворіла одна співробітниця.

– Вибач, – сказала Куміко, – але засідання редакції дуже затяглося, а від дівчини, яку найняли на півставки, ніякої користі.

Поки я на кухні готував смажену рибу, салат і суп з місо,[2]дружина у задумі сиділа за кухонним столом.

– Ти кудись виходив о пів на шосту? – запитала вона. – Я дзвонила, щоб сказати, що трохи спізнюся.

– Масло скінчилося. Ходив до крамниці, – збрехав я.

– А в банку був?

– Звичайно.

– А кіт?

– Не знайшов. Як ти казала, ходив доріжкою до порожнього дому, але там і тіні його не було. Напевне, подався кудись дальше.

Куміко нічого не сказала.

Коли після вечері я вийшов з ванни, Куміко сиділа самотньо у вітальні при погашеному світлі. У сірій блузці, зіщулившись у темряві, вона скидалася на багаж, залишений не на своєму місці.

Витираючи рушником волосся, я сів на диван навпроти неї.

– Кіт, напевне, помер, – промовила вона тихо.

– Не кажи дурниць, – відповів я. – Гадаю, він десь добряче розважається. Як зголодніє, то повернеться. Так уже було одного разу, хіба ні? Коли ми жили в Коендзі…

– Тепер не вернеться. Цього разу ти помиляєшся. Я знаю. Кіт помер. І гниє де‑небудь у траві. Ти шукав його у дворі порожнього дому?

– Ні. Навіть якщо дім порожній, він усе одно комусь належить. Не годиться просто так туди залазити.

– Де ж тоді ти його шукав? – спитала дружина. – Гадаю, ти навіть не пробував його шукати. А тому не знайшов.

Я зітхнув і ще раз узявся витирати рушником волосся. Хотів щось сказати, але запнувся, бо побачив, що Куміко плаче. «Її можна зрозуміти», – подумав я. Вона любила цього кота, який з’явився в нас відразу після одруження. Я кинув рушник у плетений кошик у ванні, пішов на кухню, вийняв з холодильника пляшку пива і почав пити. Який безглуздий випав день! Безглуздий день безглуздого місяця безглуздого року.

«Де ж ти, Нобору Ватая? – подумав я. – Невже заводний птах забув накрутити твою пружину?»

Ці слова звучали, немов рядки вірша:

Де ж ти,

Нобору Ватая?

Невже заводний птах

Забув накрутити твою пружину?

Коли я випив половину пива, задзвонив телефон.

– Візьми слухавку! – гукнув я в темну кімнату.

– Сам візьми! – сказала Куміко.

– Не хочу.

Телефон деренчав, збовтуючи пил, що плив у кімнаті. Ніхто з нас – ні я, ні Куміко – не говорив ні слова. Я пив пиво, а Куміко не переставала безгучно плакати. Я нарахував двадцять дзвінків і хоч‑не‑хоч зупинився. Рахувати далі не було сенсу.

Дата добавления: 2015-07-26