На сцену виходить Крита Кано

Я взяв блузку і спідничку Куміко й подався до хімчистки, що біля станції. Зазвичай я здавав речі в чистку за рогом, неподалік нашого будинку. І не тому, що вона мені більше подобалася – ні, просто до неї було ближче. Хімчисткою біля станції іноді користувалася Куміко. Заносила туди що‑небудь по дорозі на роботу, а на зворотному шляху забирала. Казала, що там дорожче, але чистять ретельніше. Тому свої дорогі речі здавала біля станції, хоча це було трохи незручно. Тож я того дня поїхав туди на велосипеді, бо подумав, що, напевне, Куміко віддала б чистити свою блузку і спідничку саме туди.

Я вийшов з дому в тонких зелених бавовняних штанах, незмінних тенісних тапочках і жовтій майці, випущеній однією фірмою звукозапису для реклами Ван Халена (її Куміко у свій час десь дістала), з блузкою та спідничкою дружини в руках. Як і минулого разу, цього ранку з магнітоли фірми «JVC» власника хімчистки голосно лунала музика – записи Енді Вільямса. Коли я відчинив двері, саме закінчувалася «Hawaiian Wedding Song» і починалася «Canadian Sunset». Весело насвистуючи в такт мелодії, власник щось квапливо вписував у блокнот кульковою ручкою. Серед купи касет на полиці я помітив Серхіо Мендеса, Берта Кемпферта і «101 Springs». Можливо, він був любителем легкого жанру. «А от чи міг би він стати власником пристанційної хімчистки прихильник „важкого джазу“ – Альберта Ейлера, Дона Черрі, Сесіла Тейлора?» – раптом подумав я. Можливо, що так. Але його хімчистка навряд чи була б щаслива.

Коли я виклав на прилавок зелену, з квітчастим візерунком блузку і спідничку кольору шавлії, власник розгорнув речі, швидко оглянув і ретельно написав на квитанції: блузка і спідничка. Мені сподобався його акуратний почерк. А якщо до того ж він любить Енді Вільямса – тим краще.

– Окада‑сан? – запитав він. Я підтвердив. Власник записав моє прізвище, відірвав копію квитанції й дав мені. – Приготуємо до наступного вівторка. Не забудьте забрати. Це речі вашої дружини?

– Так.

– Гарні кольори, правда?

Небо заволокло темними хмарами. За прогнозом погоди мав випасти дощ. Уже минуло пів на десяту, а люди з портфелями й парасольками в руках усе ще спішили до сходів на станційну платформу. Мабуть, запізнілі службовці? Ранок видався задушливим, але це ніяк не вплинуло на їхній зовнішній вигляд: вони були в акуратних костюмах, акуратних краватках, акуратних чорних черевиках. Серед них я помітив багато чоловіків мого віку, але на жодному з них не було майки з Ван Халеном. У кожного на вилозі піджака красувався значок фірми, під пахвою стирчала газета «Ніхон кейдзай сімбун».[16]На платформі пролунав дзвінок, і кілька чоловіків кинулися сходами догори. Таких людей я вже досить давно не бачив. Упродовж останнього тижня я снував тільки між домом, супермаркетом, бібліотекою та найближчим муніципальним басейном. Зустрічав тільки домогосподарок, стариків, дітей і кількох власників крамниць. Я трохи постояв і неуважно дивився на людей у костюмах і краватках.

Потім мені в голові сплила думка: «Якщо вже я тут опинився, то чи не випити мені чашку ранкової кави у пристанційній кав’ярні?» Але полінувався й не пішов туди. Зрештою, я не дуже хотів тієї кави. Я подивився на себе у вітрині крамнички квітів. Хтозна‑коли на майці з’явилася плямка від томатного соусу.

Дорогою додому на велосипеді я мимоволі насвистував «Canadian Sunset».

Об одинадцятій зателефонувала Мальта Кано.

– Алло! – сказав я, узявши слухавку.

– Алло! – сказала вона. – Це дім Тору Окади‑сана?

– Так, Тору Окади. – Я з перших слів упізнав голос Мальти Кано.

– З вами говорить Мальта Кано. Передусім щиро дякую вам за те, що так люб’язно погодилися недавно на зустріч зі мною. До речі, ви нічого не запланували на сьогодні пополудні?

– Ні, – відповів я. Бо справді не мав ніяких планів – так само, як перелітний птах не має майна під заставу.

– У такому разі сьогодні до вас навідається моя молодша сестра Крита Кано.

– Крита Кано? – перепитав я сухо.

– Так. Здається, я вам недавно показувала її фотографію.

– Звичайно, пам’ятаю, але…

– Мою сестру звати Крита Кано. Вона – моя заступниця. Перша година дня вам підходить?

– Цілком.

– Тоді дозвольте попрощатися, – сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Крита Кано?

Я почистив пилососом підлогу й прибрав у домі. Зібрав газети, зв’язав їх мотузкою і закинув у шафу, повкладав у футляри розкидані аудіокасети, перемив на кухні посуд. Потім прийняв душ, помив голову, переодягнувся в чисте. Приготував свіжу каву, з’їв сандвіч з шинкою і варене яйце. А тоді, вмостившись на дивані з журналом для домогосподарок, узявся думати, що ж приготувати на вечерю. Зупинившись на рецепті салату з морської капусти і тофу, я вписав у блокнот потрібні для цього продукти. Увімкнув радіо – Майкл Джексон співав пісню «Billie Jean». Я почав думати про Мальту і Криту Кано. Оце так імена у цих сестричок! Справжній дует коміків! Мальта Кано й Крита Кано.

Моє життя справді зробило крутий поворот. Утік кіт. Телефонувала якась химерна жінка. Познайомився з дивною дівчиною й занадився у двір порожнього дому біля доріжки. Нобору Ватая збезчестив Криту Кано. Мальта Кано напророкувала, що знайдеться моя краватка. Дружина сказала, що я можу обійтися без роботи.

Я вимкнув радіо, поклав журнал на книжкову полицю і випив ще одну чашку кави.

Крита Кано подзвонила у двері якраз о першій. Вона мала точно такий же вигляд, як на фотографії: невисока, тихої вдачі жінка років двадцяти з лишком. Її зовнішність прекрасно передавала стиль початку шістдесятих років. Якби «American Graffiti»[17]знімався в Японії, то Крита Кано могла б стати постійною статисткою і без гриму. Та ж сама, як і на фотографії, зачіска: розпушене волосся із закрученими вгору кінцями. З чола воно було стягнене назад і закріплене великою блискучою шпилькою. Чорні брови акуратно підведені олівцем, накладні вії таємничо відтінювали очі, губна помада вміло відтворювала колишню моду. Здавалось, досить дати їй у руки мікрофон, і вона заспіває «Johnny Angel».

Однак її одяг був набагато простішим і непримітнішим від макіяжу. Можна сказати, робочим: проста біла блузка і вузька зелена спідничка. Жодних прикрас. Вона тримала під пахвою білу лаковану сумочку, на ногах – гостроносі білі туфельки‑човники. Малюсінькі, з тонкими, як грифель олівця, каблуками, вони здавалися іграшковими. Я просто здивувався, як вона змогла в них дійти до нашого дому.

Я запросив її зайти, посадив на диван і запропонував підігрітої кави. Запитав, чи вона вже їла, бо здалася мені голодною. Відповіла, що ні, ще не обідала.

– Та ви не турбуйтесь, – поспішила вона додати. – Зазвичай на обід я їм дуже мало.

– Справді? – сказав я. – Не соромтесь. Бо сандвіч я приготую запросто. Давно звик умить робити такі дрібниці.

Крита Кано похитала злегка головою.

– Дякую за люб’язність. Та ви справді не завдавайте собі клопоту. Досить кави.

На всякий випадок я таки приніс тарілку з шоколадним печивом. Крита Кано з’їла з охотою чотири штуки. Я з’їв дві й випив кави.

Покінчивши з печивом і кавою, вона начебто трохи заспокоїлася.

– Я прийшла сьогодні як заступниця моєї старшої сестри, Мальти Кано, – сказала вона. – Мене звати Крита. Звісно, це не справжнє моє ім’я. Справжнє – Сецуко. Я назвалася Критою, коли стала допомагати сестрі. Це, так би мовити, мій робочий псевдонім. До острова Крит я не маю жодного стосунку й ніколи туди не їздила. Це сестра так вибрала псевдонім, щоб підходив до її імені. А ви, Окада‑сан, часом не бували на Криті?

Я відповів, що, на жаль, ні. Не бував і найближчим часом туди не збираюся.

– А от я хотіла б коли‑небудь поїхати на острів Крит, – сказала вона і з серйозним виразом на обличчі кивнула. – Крит – найближчий до Африки грецький острів. Великий острів, на якому колись процвітала стародавня цивілізація. Моя сестра Мальта бувала там і каже, що це чарівна місцевість. Там сильні вітри й надзвичайно смачний мед. А я дуже люблю мед.

Я кивнув, хоча не дуже охочий до меду.

– Я прийшла до вас сьогодні з одним проханням, – сказала гостя. – Якщо ви не проти, я хотіла б узяти у вашому домі пробу води.

– Води? – спитав я. – З водогону?

– Це мене цілком задовольнило б. Та якщо десь тут поблизу є колодязь, то я хотіла б набрати води й звідти.

– Зовсім поблизу, здається, немає. Точніше, є, але на чужому дворі, до того ж уже давно без води.

Крита Кано спантеличено глянула на мене.

– Справді без води? Точно?

Я згадав глухий звук, який почув тоді, коли дівчина кинула камінь у колодязь порожнього дому.

– Колодязь справді висох. Це точно.

– Ну гаразд. Тоді з вашого дозволу візьму пробу з водогону.

Я провів її на кухню. Вона добула з білої лакованої сумочки дві маленькі пляшечки, як для ліків. Одну наповнила водою з‑під крана й ретельно закрутила кришечку. Потім сказала, що хотіла б зайти у ванну. Я завів її туди. Там сушилася білизна й панчохи Куміко, але Крита Кано, не звертаючи на них уваги, відкрила кран і набрала води в іншу пляшечку. Закрутивши на ній кришечку, перевернула її догори дном, щоб перевірити, чи не протікає. Кришечка на кожній пляшечці мала свій колір: синій для води з ванни, зелений – з кухні.

Повернувшись у вітальню, вона помістила обидві пляшечки у пластмасовий контейнер‑холодильник, застебнула на ньому блискавку й дбайливо вклала в білу лаковану сумочку. Застібка на ній закрилася, сухо клацнувши. Стежачи за рухом її рук, я зрозумів, що Крита Кано робила це не один раз.

– Дуже вам дякую, – сказала вона.

– Це все? – запитав я.

– Ні, але наразі цього досить, – відповіла вона. Осмикнувши поділ спіднички, вона взяла сумочку під пахву й збиралася вставати з дивана.

– Почекайте, – сказав я. Не сподіваючись, що вона так швидко піде, я трохи розгубився. – Затримайтесь, будь ласка, на хвильку. Моя дружина хотіла би дізнатися, що ж усе‑таки сталося з нашим котом. Скоро буде два тижні, як зник. Якщо про нього хоч щось знаєте, то розкажіть, будь ласка.

Дбайливо тримаючи сумочку під пахвою, Крита Кано якийсь час дивилася на мене, а потім кілька разів злегка кивнула. І тоді її кучерики загойдалися так само, як було заведено на початку шістдесятих років. Коли вона кліпала очима, її чорні накладні вії повільно піднімались та опускалися, наче віяло з довгим держаком у руках рабів‑негрів.

– Чесно кажучи, уся ця історія, на думку сестри, може виявитися довшою, ніж спочатку здавалося.

– Довшою, ніж спочатку здавалося?

Ці слова викликали в моїй уяві високий стовп серед пустелі, де, наскільки сягало око, нічого іншого не було. Сонце хилилося до заходу, і тінь від стовпа щораз довшала, а його вершечка вже не було видно неозброєним оком.

– Так. І може статися так, що справа не закінчиться лише зникненням кота.

Я трохи розгубився.

– Але ж ми просимо тільки розшукати пропалого безвісти кота. І більше нічого. Було б добре, якби він знайшовся. А якщо помер, то хотіли б це точно знати. Чого ж тоді вся ця історія може виявитися довшою? Не розумію.

– Я також, – сказала Крита Кано й підняла руки до блискучої шпильки, щоб відсунути її назад. – Однак повірте, будь ласка, моїй сестрі. Звичайно, я не хочу сказати, що вона все на світі знає. Та якщо вже каже: «Історія може виявитися довшою», – то так воно й буде.

Я мовчки кивнув. Більше не мав чого сказати.

– Окада‑сан, ви зараз маєте час? Може, у вас якісь справи? – запитала вона офіційним тоном.

Я відповів, що жодних справ не маю.

– Ну, тоді можна вам розповісти трохи про себе? – сказала вона. Поклала сумочку на дивані, а руки – на коліна під вузькою зеленою спідничкою. На нігтях обох рук був гарний рожевий манікюр. На пальцях – жодного персня.

– Будь ласка, розповідайте, – сказав я. І таким чином, як я й передбачав у ту мить, коли Крита Кано натиснула на кнопку дзвінка біля дверей, моє життя поплило в дивному напрямі.

Дата добавления: 2015-07-26