Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь

Прибравши начиння після сніданку, я подався на велосипеді до хімчистки, що поблизу станції. Її власник – худющий чоловік років під п’ятдесят, з глибокими зморшками на чолі – слухав запис оркестру Персі Фейта, що лунав з магнітоли на полиці – великогабаритної, виробництва фірми «JVC», з додатковими динаміками для підсилювання низьких частот. Поряд з нею стояла ціла купа касет. Оркестр виконував «Тему Тари»,[14]використовуючи блискуче звучання струнних інструментів. Власник, насвистуючи під музику, у глибині приміщення жваво прасував сорочку. Я підійшов до прилавка й вибачливо пояснив, що наприкінці минулого року ми здали в чистку краватку, але забули взяти назад. Моя поява о пів на десяту ранку в цьому спокійному маленькому світі, напевне, скидалася на прибуття гінця з поганою звісткою в грецькій трагедії.

– Квитанції, звісно, не маєте? – промовив власник байдужим голосом, звертаючись не до мене, а до календаря на стіні поряд з прилавком. Червневий листок календаря заповнював альпійський краєвид: зелена долина, стадо корів на привільному лузі, а далі – білі, чітко окреслені хмари над Монбланом, Маттергорном чи якоюсь іншою гірською вершиною. Потім він глянув на мене – так, наче хотів сказати: «Якщо вже ти забув, то навіщо приперся?» Його погляд був досить прямий і красномовний.

– Кажете, наприкінці минулого року? Оце так так! Уже півроку минуло. Гаразд, піду пошукаю, але…

Він вимкнув праску, поставив її на дошку і, насвистуючи мелодію з фільму «Summer Place», зашурхотів, перебираючи щось на полиці.

Цей фільм з Троєм Донег’ю та Сандрою Ді в головних ролях я дивився у шкільні роки разом з подружкою на сеансі повторного фільму, на якому водночас показували «Follow the Boys» з Конні Френсіс. Фільм був так собі, але, почувши тринадцять років по тому в хімчистці музику з нього, я зрозумів, що згадую той час з приємністю.

– Так ви кажете: блакитний, з крапчастим візерунком? – запитав власник хімчистки. – Прізвище – Окада?

– Так, – відповів я.

– Вам пощастило.

Повернувшись додому, я відразу зателефонував Куміко на роботу.

– Краватка збереглася.

– Щось неймовірне! – відповіла дружина.

Її відповідь прозвучала трохи штучно – як у матері, що хвалить дитину за отримані гарні оцінки, й залишила в душі неприємний осад. Видно, треба було подзвонити під час обідньої перерви.

– Я так рада, що краватка знайшлася! Та пробач, у мене зараз на лінії ще одна людина. Передзвони в обід.

– Гаразд, – сказав я.

Поклавши слухавку, я взяв газету й вийшов на веранду. Як завжди, ліг на живіт, розгорнув сторінку з оголошеннями про роботу й неквапом прочитав від початку до кінця колонки, заповнені незрозумілими значками й підказками. Яких тільки професій у світі немає! Усі вони розставлені в акуратних рамочках, як могили на схемі нового цвинтаря. Та мені здалося, що знайти для себе підхожу роботу майже неможливо. Бо якщо в рамочках і містилися уривчасті відомості й факти, вони не створювали цілісного образу. Ряди прізвищ, знаків і чисел дрібно розсипалися на сторінці й скидалися на кістяк тварини, яку вже не вдасться оживити.

Щоразу, коли я пильно вдивлявся в газетне оголошення, мене охоплювало щось схоже на заціпеніння. Я все менше й менше розумів, що, власне, шукаю, куди йду або не збираюсь іти.

Як завжди, на вершечку якогось дерева прокричав заводний птах: «Крі‑і‑і‑і!..» Я відклав газету, встав і, спершись об стовп на веранді, подивився в сад. Незабаром птах знову подав свій скрипучий голос з верхів’я сусідської сосни. Я напружив зір, але побачити його не зміг. Чув лише його крик. Як завжди. У всякому разі, пружину нашого світу на сьогодні було накручено.

Незадовго до десятої почався дощ. Настільки дрібний, що важко було зрозуміти, падає він чи ні. Та коли я напружив зір, то побачив, що дощ таки сіється. Світ ділиться на дві частини – з дощем і без нього. Десь між ними має пролягати межа. Я ще трохи посидів на веранді, наполегливо шукаючи її очима.

Після того, дивлячись на мжичку в саду, я задумався: що робити до ленчу – піти поплавати в наш муніципальний басейн чи податися на доріжку шукати кота?

Басейн чи кіт?

Урешті‑решт я таки вирішив шукати кота. Мальта Кано казала, що в нашій околиці його більше немає. Однак того ранку мені чомусь дуже хотілось податися на пошуки кота. Вони вже стали частиною мого повсякденного життя. Крім того, якщо Куміко дізнається, що я знову його розшукував, то, можливо, зрадіє. Я надів тонкого дощовика, але парасольки не взяв. Узувся в тенісні кеди, поклав у кишеню дощовика ключі від дому та жменьку лимонних карамельок і вийшов надвір. Коли, пройшовши через сад, схопився рукою за огорожу, то почув телефонний дзвінок. Завмерши, я нашорошив вуха. Але не міг розрізнити, де дзвонять – у нас чи в сусідів. Бо як тільки я виходжу з дому, усі телефони звучать однаково. Я махнув рукою, переліз через огорожу й опинився на доріжці.

Через тонкі гумові підошви тенісних тапочок відчувалось, яка м’яка під ногами трава. Навколо панувала особлива тиша. Я на хвилину зупинився і, затамувавши подих, прислухався – жодного звуку. Телефонні дзвінки припинилися. Не було чути ні пташиного крику, ні міського шуму. Небо суцільно замазала сіра фарба. У такі дні, здавалось, хмари поглинають усі земні звуки. І не тільки їх. Поглинають набагато більше. Наприклад, навіть відчуття.

Запхавши руки в кишені дощовика, вузькою доріжкою я добрався до порожнього дому. Як і раніше, він, безлюдний, стояв на місці. Двоповерховий, із забитими віконницями, він сумовито височів під низько навислими сірими хмарами й скидався на покинуте торговельне судно, що напередодні вночі під час бурі наскочило в затоці на рифи. Якби порівняно з минулим разом трава в саду не підросла, то можна було б повірити, що з невідомої причини час тут зупинився. Завдяки кількаденному дощу трава яскраво зеленіла, ширячи навколо себе щедрі запахи, на які здатне все, що вгризається корінням у землю. Посеред цього трав’янистого моря в тій же позі, як і минулого разу, стояв кам’яний птах, розправивши крила так, ніби збирався ось зараз злетіти в небо. Та, звісно, він цього зробити не міг. Це було ясно і мені, і йому. Йому нічого іншого не залишалось, як чекати, що його в такому вигляді кудись перевезуть або розіб’ють. По‑іншому покинути цей сад він не міг. Над травою пурхав тільки маленький білий метелик, що з’явився на світ запізно. Своїми рухами він скидався на людину, яка забула, чого шукає. Після п’яти хвилин безнадійних погуків метелик кудись зник.

Посмоктуючи лимонну карамельку, я сперся на дротяну огорожу й дивився в сад. Ніяких слідів кота. Взагалі нічого. Сад був схожий на затон, що виник під дією якоїсь могутньої сили, яка перегородила природну течію.

Нараз мені здалося, ніби за плечима хтось є. Обернувся – нікого. По той бік доріжки видніла огорожа й маленька хвіртка, перед якою минулого разу стояла дівчина. Однак зараз хвіртка була замкненою, а сад – безлюдним. Стояла тиша, злегка просякнута вологістю. Пахло травою і дощем. І моїм дощовиком. Під язиком танула решта лимонної карамельки. Я глибоко вдихнув, і всі запахи злилися водно. Ще раз озирнувся – ніде ні душі. Добре прислухався і почув, як десь далеко гурчать вертольоти. Видно, летіли над хмарами. Поволі їхній звук віддалявся, і невдовзі навколо знову запала тиша.

У дротяній огорожі навколо порожнього будинку була хвіртка, також із дроту. Я спробував штовхнути її – вона легко відчинилася, наче запрошувала зайти. «Нічого страшного, усе просто, можеш заходити!» – закликала хвіртка. Але ж самовільно вторгатися в чужу садибу, навіть якщо в ній ніхто не живе, – порушення закону. Щоб це зрозуміти, навіть не треба мати юридичних знань, які я накопичив за якихось вісім років. Якщо хто‑небудь із сусідів помітить мене в порожньому домі, то, запідозривши у злому намірі, повідомить поліції, а вона негайно прибуде й допитає мене. Я скажу, що шукаю нашого кота. Мовляв, десь пропав, і тепер доводиться повсюди за ним нишпорити. Поліція поцікавиться моєю адресою та роботою. Доведеться зізнатися, що я безробітний. Це, напевне, її насторожить. Останнім часом поліції надто псують нерви терористи‑ліваки. Вона вбила собі в голову: у Токіо багато їхніх підпільних груп, що мають склади гвинтівок і саморобних бомб. Можливо, щоб перевірити правдивість моїх слів, подзвонять на роботу Куміко. Якщо до цього дійде, то Куміко, напевне, страшно засмутиться.

Та я все одно зайшов у чужий двір. І відразу зачинив за собою хвіртку. «Що буде, те й буде!» – подумав я. Якщо щось станеться, то нехай стається. Мені байдуже.

Озираючись навколо, я перетнув сад. Мої тенісні тапочки безшумно ступали по траві. У саду росло кілька незнайомих мені невисоких фруктових дерев і простягався досить просторий газон. Але зараз усе так позаростало травою, що нічого не можна було розрізнити. Два фруктових дерева, обвиті огидним плющем, здавалось, задихнувшись в його цупких обіймах, умерли. Кущі османтуса вздовж огорожі вкрилися хворобливою білястою пліснявою. Біля мого вуха набридливо крутився маленький листоїд.

Пройшовши повз кам’яного птаха, я попрямував до білих пластикових стільців, звалених на купу під дахом. Верхній виявився дуже забрудненим, нижчий, під ним, – менше. Я стер з нього рукою пилюку і сів. Тепер за заростями бур’яну мене не вдасться побачити з доріжки. Від дощу мене захищало піддашшя. Я поглядав на сад, що ловив дрібні краплі дощу, й тихенько насвистував. Що саме – спочатку навіть не помічав. А це ж була увертюра із «Сороки‑злодійки» Россіні. Та сама, яку, готуючи спагеті, я наспівував, коли подзвонила дивна жінка.

Я сидів у безлюдному саду, поглядав на траву і кам’яного птаха, фальшиво насвистував, і мені здавалося, ніби я повернувся в дитинство. Ніхто не знав про мою схованку. Ніхто не міг мене побачити. Від таких думок я повністю заспокоївся.

Я підтягнув ноги, зігнув коліна й підпер щоки долонями. Заплющив на хвилину очі. Як і раніше, навколо стояла тиша. Темрява під заплющеними очима скидалася на вкрите хмарами небо, тільки сіра барва була трохи густішою. Раз по раз хтось підходив і додавав нового відтінку. Золотого. Зеленого. Червоного. Мене просто вразило таке багатство відтінків сірого кольору. «Дивне створіння людина, – подумав я. – Досить їй на десять хвилин заплющити очі, як відкривається їй стільки різноманітних відтінків».

Ні про що не думаючи, я перебирав у голові зразки сірого кольору й насвистував.

– Гей! – озвався хтось.

Я вмить розплющив очі. Висунувся боком уперед і глянув поверх бур’яну на хвіртку. Вона була відчинена. Розчахнута навстіж. Видно, услід за мною хтось сюди зайшов. Серце шалено загупало.

– Гей! – повторив хтось знову. З‑за кам’яної статуї з’явилася дівчина, яка минулого разу в саду навпроти приймала сонячні ванни. На ній була світло‑блакитна майка фірми «Адідас» і шорти. Вона злегка накульгувала на ногу. І тільки темних окулярів не мала.

– Власне, що ви тут робите? – запитала вона.

– Розшукую кота, – відповів я.

– Справді? – здивувалася вона. – Мені так не здається. Та хіба знайдете кота, якщо сидітимете тут із заплющеними очима й насвистуватимете?

Я відчув, що червонію.

– Мені байдуже, – вела далі дівчина. – Ану ж вас побачить невідома людина й подумає, що ви збоченець? Будьте обережні. А ви таки не збоченець?

– Думаю, що ні.

Дівчина підійшла до мене й, старанно оглянувши звалені під дахом стільці, довго вибирала один, що здався їй менш брудним. Після того ще раз його перевірила, поставила на землю і сіла.

– Я не знаю, що ви насвистували, але ніякої мелодії я не почула. Ви часом не голубий?

– Та начебто ні, – відповів я. – А чому ти так подумала?

– Бо чула, нібито голубі не вміють свистіти. Це правда?

– Та хто його знає.

– Зрештою, мені байдуже, хто ви – голубий, збоченець чи ще хтось, – сказала дівчина. – До речі, як вас звати? Важко з кимсь говорити, коли не знаєш його імені.

– Тору Окада.

Дівчина кілька разів повторила моє ім’я.

– Ім’я так собі, правда?

– Можливо, – відповів я. – Але мені чомусь здається, начебто перед війною був міністр закордонних справ Тору Окада.

– Я нічого в цьому не розумію. Історія для мене – темний ліс. Ну гаразд. А може, маєте якесь‑прізвисько, Тору Окада‑сан? Яке легше вимовляти.

Я старався, але не міг пригадати жодного прізвиська. Ні разу в житті не мав його. Цікаво: чому?

– Нема в мене прізвиська.

– Ну, скажімо, Ведмідь? Або Жаба?

– Нема.

– Отакої! – здивувалася вона. – Тоді придумайте що‑не‑будь.

– Заводний Птах, – сказав я.

– Заводний Птах? – Дівчина витріщилася на мене, розтуливши рота. – А що це таке?

– Заводний Птах, – сказав я. – Щоранку сидить на дереві й накручує пружину нашого життя. Крі‑і‑і‑і…

Дівчина все ще не спускала з мене очей.

Я зітхнув.

– Я щойно придумав. Цей птах щодня прилітає до нас і кричить із сусідського дерева: «Крі‑і‑і‑і…» Однак ніхто його досі не бачив.

– Ого! Гаразд. Так і зватиму вас Заводним Птахом. Також язика можна зламати, але все‑таки набагато краще звучить, ніж Тору Окада.

– Дякую.

Дівчина підтягла ноги на стілець й увіткнулася підборіддям у коліна.

– А тебе як звати? – спитав я.

– Мей Касахара. Мей… від місяця травня.

– Ти народилась у травні?

– Хіба це не очевидно? От було б дивно, якби я народилася у червні, а мене назвали Мей!

– Це правда, – сказав я. – А до школи, бачу, ти так і не ходиш?

– Я вже давно за вами спостерігаю, Заводний Птаху, – сказала Мей, знехтувавши моїм запитанням. – З кімнати в бінокль бачила, як ви зайшли у дротяну хвіртку. Завжди при собі маю маленький бінокль, щоб стежити за доріжкою. Ви, мабуть, знаєте, що тут вештаються дуже різні люди. І не тільки люди, але й тварини. А що ви тут робили весь цей час, поки сиділи самі?

– Просто байдики бив, – відповів я. – Згадував минуле, свистів.

– Ви трохи дивак, хіба ні? – сказала Мей Касахара, кусаючи нігті.

– Зовсім ні. Всі так роблять.

– Можливо, але ніхто інший навмисне для цього не заходить у порожній дім. Якщо хочеться посвистіти й згадати минуле, то можна це робити й у власному дворі.

Вона мала рацію.

– Так що, Нобору Ватая все ще не повернувся додому? – запитала Мей.

Я похитав головою.

– А ти після нашої зустрічі його не бачила?

– З брунатними смугами і трошки зігнутим хвостом? Ні разу. Хоча відтоді також його виглядала.

Мей добула з кишені шортів пачку «Short Hope», прикурила від сірника. Мовчки кілька разів затяглася, пильно глянула мені в обличчя.

– Послухайте, у вас волосся не рідшає?

Я мимоволі провів рукою по волоссю.

– Та не там, – сказала дівчина. – Над чолом. Вам не здається, що воно занадто відступає назад?

– Якось не помічав.

– Звідти й почнете лисіти. Це я добре бачу. Волосся відступатиме все вище й вище. – Мей цупко схопила себе за волосся, відтягла назад і показала мені своє оголене біле чоло. – Зверніть на це увагу.

Я торкнувся краю волосся на чолі. Начебто справді воно відступило назад, а може, так мені тільки здалося після її слів. І я трохи занепокоївся.

– Ти кажеш: зверніть увагу. Але як це краще зробити?

– Насправді ж тут нічого не можна зробити, – сказала Мей. – Проти облисіння нема засобів. Кому судилося облисіти – облисіє, коли прийде його час. І нічим цього не зупиниш. Часто кажуть: як дбайливо доглядатимеш волосся, не матимеш лисини. Але все це брехня. Чиста брехня. Підіть‑но на станцію Сіндзюку і подивіться на волоцюг, які там сплять. Жодного лисого серед них не знайдете. Гадаєте, вони щодня миють голову шампунем «Clinique» або «Vidal Sasoon»? Чи щодня втирають у голову який‑небудь лосьйон? Чого тільки не скажуть косметичні фірми, щоб витягти якомога більше грошей з кишені людей з ріденьким волоссям!

– Твоя правда, – сказав я захоплено. – Та звідки ти набралася таких повних знань про облисіння?

– Я вже давно підробляю в одній фірмі – виробнику перук. Бо до школи не ходжу й не знаю, як згаяти час. Розсилаю анкети, проводжу опитування й таке інше. Тому докладно все про лисих знаю. У мене про них повно інформації.

– Ого!

– Але от що, – сказала дівчина, кинувши на землю недокурок і загасивши його ногою, – у цій фірмі заборонено вживати слово «лисий». Натомість треба казати «людина з проблемою рідкого волосся». «Лисий» – це дискримінаційний термін. Ось так! Коли одного разу я жартома бовкнула «людина з вадами волосяного покриву», то відразу дістала прочухана. Мовляв, насміхатися не треба! Бо вони там такі серйо‑о‑озні. До речі, ви знаєте, що здебільшого люди на світі страшно серйо‑о‑озні?

Я добув з кишені карамельок, кинув одну собі в рот, а іншу запропонував Мей. Вона похитала головою і вийняла з пачки нову сигарету.

– Послухайте, Заводний Птаху! Ви все ще безробітні?

– Так.

– А збираєтеся серйозно працювати?

– Звичайно, – відповів я, але відразу засумнівався. – А втім, не знаю. Здається, потрібен час на роздуми. Сам точно не знаю, а тому не можу нічого добре пояснити.

Покусуючи нігті, Мей Касахара не спускала з мене очей.

– А знаєте, Заводний Птаху, чого б вам не підробляти разом зі мною в цій фірмі? Платять сяк‑так, але робота легка й графік досить вільний. Довго не думайте! Якщо побудете на тимчасовій роботі, то, можливо, легше розберетесь у багатьох своїх справах. Спробуйте, хоч би для зміни обстановки.

«Непогана ідея», – подумав я і сказав: – Непогана ідея.

– От і добре! Наступного разу я зайду по вас. Де ваш дім?

– Трохи важко пояснити, але якщо підеш доріжкою і звернеш кілька разів, то ліворуч побачиш дім, де стоїть червона «Хонда‑Сівік» з наліпкою на бампері: «Хай живе мир між народами світу!». Наступний дім – наш, без виходу на доріжку, а тому доведеться перелазити через бетонну огорожу, щоправда, трохи нижчу за мене.

– Не турбуйтесь. Бо через таку огорожу я можу легко перебратися.

– Нога вже не болить?

Дівчина з присвистом зітхнула й випустила струмок тютюнового диму.

– Та нічого. Я навмисне кульгаю, щоб до школи не ходити. Прикидаюся перед моїми стариками. Непомітно звикла. Вдаю, що з ногою негаразд, навіть тоді, коли сиджу сама в кімнаті. Я страшна акуратистка. Якщо хочеш когось обдурити, то спочатку обдури самого себе. А ви, Заводний Птаху, сміливі?

– Гадаю, не дуже, – відповів я.

– А цікаві?

– Трохи.

– А ви не вважаєте, що сміливість і цікавість між собою чимось схожі? – запитала Мей. – Де сміливість, там і цікавість, і навпаки – де цікавість, там і сміливість, хіба ні?

– Ну що ж, можливо, справді чимось схожі, – сказав я. – А буває і так, – що сміливість і цікавість зливаються водно, як ти сказала.

– Скажімо, коли нишком залазиш у чужий дім?

– Саме так, – сказав я, перекочуючи на язиці карамельку. – У такому випадку цікавість і сміливість начебто діють разом. Іноді цікавість тягне за собою сміливість і підганяє її. Однак здебільшого цікавість швидко зникає, на відміну від сміливості. Цікавість скидається на веселого приятеля, якому не можеш довіритися. Вона запалює тебе, але в будь‑яку мить може кинути тебе. І тоді доводиться діяти самому, зібравши докупи всю мужність.

Мей трохи задумалася над цим.

– Справді… Можна й так вважати. – Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. – Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?

– Колодязь? – поцікавився я. – Який ще колодязь?

– Тут є висохлий колодязь, – сказала Мей. – Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?

Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.

Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним. У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати «цілковитою втратою чутливості». Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.

Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев’яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані – видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з’явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.

Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий – його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався – трохи відгонило пліснявою.

– Води нема, – сказала Мей. – Колодязь без води.

«Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, – думав я. – Доріжка без входу і виходу. І ще…»

Дівчина підняла з‑під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.

Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:

– Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?

Дівчина здвигнула плечима.

– Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно – може хтось упасти. Правда?

– Мабуть, що так, – погодився я. – Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.

Раптом я згадав слова Хонди: «Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно». Виходить, колодязь я вже знайшов.

Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. «От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!» – подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.

Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.

– Мені пора додому.

Мей трохи насупилася.

– Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.

Коли ми перетинали сад, кам’яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.

– До смерку ще багато часу, – сказала дівчина, не дивлячись на мене.

– Справді досить багато, – погодився я.

Дата добавления: 2015-07-26