Апетит у літературі

Увечері того дня, коли я проводжав лейтенанта Мамію до автобусної зупинки, Куміко додому не вернулася. Я чекав її, слухаючи музику й читаючи книжку, та коли стрілки годинника перейшли за дванадцяту, махнув рукою і ліг спати. Заснув, так і не вимкнувши світла. Прокинувся ще до шостої ранку. За вікном цілком розвидніло. По той бік тонких штор щебетали птахи. Дружини поряд не було. Біла подушка залишалася збитою – видно, вночі на неї ніхто не клав голови. На тумбочці коло ліжка лежала акуратно складена чиста літня піжама Куміко. Це я її виправ і склав. Загасивши лампу в узголів'ї, я глибоко вдихнув, ніби хотів відрегулювати плин часу.

Усе ще в піжамі, я обстежив усю нашу оселю. Спершу зайшов на кухню, оглянув вітальню, зазирнув у кімнату Куміко. Перевірив ванну й туалет, для певності відчинив стінну шафу. Дружини ніде не було. У домі панувала незвична тиша, і здавалось, ніби моє переміщення по кімнатах лишень дарма порушує цю безмовну гармонію.

Оскільки я не мав чого робити, то зайшов на кухню, налив у чайник води й поставив на газ. Коли вода скипіла, приготував каву й сів з чашкою за стіл. Підсмажив скибки хліба в тостері, закусив картопляним салатом з холодильника. Справді давно вже не снідав на самоті. Наскільки пам’ятаю, відтоді, як ми одружилися, завжди снідали разом. Часто окремо обідали, іноді окремо вечеряли. Але ні за яких обставин не пропускали спільного сніданку. Дотримувалися своєрідної мовчазної угоди, майже ритуалу. Хоч би як пізно лягали спати, але вставали якомога раніше, щоб приготувати нормальну їжу й без поспіху її спожити.

Однак того ранку Куміко вдома не було. На самоті я мовчки пив каву, їв підсмажений хліб і, поглядаючи на порожній стілець навпроти, думав про туалетну воду, якою вчора вранці дружина напахувалася. Спробував уявити собі чоловіка, який, можливо, подарував їй цю воду. Уявив собі, як вона лежить в його обіймах на постелі, як його руки гладять її голе тіло. Я пригадав її гладку, як порцеляна, спину, коли вчора вранці застібав блискавку на її сукні.

Хтозна‑чому кава відгонила милом. Після першого ковтка в роті залишився неприємний присмак. Спочатку я подумав, що це мені здалося, але й після другого ковтка запах не змінився. Я вихлюпнув рештки в раковину й налив кави в іншу чашку. Але й цього разу кава відгонила милом. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки взявся такий запах. Адже кавник я вимив добре, та й вода не викликала сумніву. Однак кава все‑таки мала запах чи то мила, чи то лосьйону. Я вилив увесь кавник і вже збирався наново кип’ятити воду, але, полінившись, передумав. Налив води з‑під крана й випив. Більше кави не хотілося.

Дочекавшись половини десятої, я подзвонив Куміко на роботу. Дівчину, що підійшла до телефону, попросив покликати Куміко Окаду. Вона відповіла: «Здається, Окада‑сан ще не прийшла». Я подякував і поклав слухавку. Потім, як завжди, коли нервую, взявся прибирати. Зібрав старі газети та часописи й перев’язав їх мотузкою, старанно витер на кухні раковину й полиці буфету, підмів у туалеті й ванні. Протер дзеркало й віконні шибки склоочисною рідиною, відкрутив і вимив плафон лампи. Зняв і виправ простирадла, постелив замість них чисті.

Об одинадцятій знову подзвонив Куміко на роботу. Та ж сама дівчина знову відповіла: «Окада‑сан ще не прийшла».

– А що, вона на сьогодні відпросилася? – запитав я.

– Ну, я не знаю, – байдужим голосом відповіла вона. Просто стверджувала факт.

Хоч би там що, але в тому, що навіть об одинадцятій Куміко не з’явилася в конторі, було щось негаразд. Здебільшого у видавництвах графік роботи безладний, а от у редакції Куміко все було по‑іншому. Вони видавали журнал про здорове харчування, і всі, з ким вони співпрацювали, – автори, виробники харчових продуктів, фермери, медики – ставали до роботи рано‑ранесенько й закінчували її увечері. Тому Куміко та її колеги, підладжуючись до такого порядку, одностайно з’являлися в редакції о дев’ятій ранку й до шостої йшли собі, якщо не залишалося невідкладних справ.

Поклавши слухавку, я попрямував до спальні й перевірив у шафі сукні, блузки та спіднички Куміко. Якщо вона пішла з дому, то мала б забрати і свій одяг. Звісно, я не пригадував усього, у що вона одягалася. Я власних речей як слід не пам’ятав, то що вже казати про гардероб іншої людини. Та оскільки я часто здавав і забирав із хімчистки речі Куміко, то загалом знав, що вона часто одягала й берегла. Якщо мене не зраджувала пам’ять, усе це начебто було на місці.

До того ж вона не могла забрати свого одягу. Я ще раз спробував точно пригадати, як учора вранці Куміко виходила з дому. Що було на ній, з якою сумкою вона пішла? Як завжди, коли йшла на роботу, тільки із сумочкою через плече, в якій ледве вміщалися записник, косметика, гаманець, хусточка, паперові серветки. Тож для переміни одягу жодного місця не залишалося.

Я відсунув шухляди комода. Жіночі прикраси, колготки, сонцезахисні окуляри, білизна, спортивні майки – усе лежало акуратно складене й не вказувало на те, що якась річ зникла. А втім, білизна й колготки могли вміститися в ту сумочку. Та, якщо подумати, хіба варто брати із собою щось таке, якщо будь‑де його можна купити?

Потім я зайшов у ванну і ще раз перевірив шухляди з речами туалету Куміко. Там не виявив жодних змін: усе той самий косметичний дріб’язок і прикраси. Відкривши флакон фірми «Christian Dior», ще раз понюхав. Аромат був той самий, що й минулого разу, – так пахнуть уранці серед літа білі квіти. І я знову пригадав її вуха та білу спину.

Повернувшись у вітальню, я розлігся на дивані. Заплющив очі й прислухався, однак, крім цокання годинника, не почув нічого. Ні гуркоту автомобілів, ні щебету птахів. Я не знав, що ж мені тепер робити. Вирішив ще раз подзвонити дружині на роботу і вже набирав номер, але від самої думки про те, що відповість та сама дівчина, втратив охоту й поклав слухавку. Більше нічого я не міг робити. Залишалось тільки чекати. Можливо, Куміко мене покинула. Причини я не знав, але, зрештою, таке могло статися. Та навіть якщо це так, не така вона людина, щоб покинути мене, не сказавши ні слова. Якби вона збиралася піти від мене, то якомога точніше пояснила б причину свого вчинку. Я в цьому був упевнений майже на всі сто відсотків.

А що, як з нею щось сталося? Можливо, потрапила під автомашину й опинилася в лікарні. І тепер їй, непритомній, переливають кров. Від такої думки в мене закалатало серце. Але ж вона мала в сумці права водія, кредитну картку і записник з адресою. Тож якби стався нещасний випадок, мені, напевне, зателефонували б з лікарні або поліції.

Я вмостився на веранді й невидющими очима поглядав у сад. Спробував зібратися з думками, але не міг на чомусь одному зосередитися. Раз у раз згадував про спину Куміко, яку бачив, коли застібав блискавку її сукні, й запах туалетної води у неї за вухами.

Після першої задзвонив телефон. Я встав з дивана й узяв слухавку.

– Алло! Це дім Окади‑сана? – Голос належав Мальті Кано.

– Так.

– Я – Мальта Кано. Дзвоню вам з приводу вашого кота.

– Кота? – перепитав я розгублено. Про нього я зовсім забув, але, звісно, відразу згадав. Як про щось з далекого минулого.

– Про кота, якого розшукує ваша дружина, – сказала Мальта.

– Так‑так, звичайно, – відповів я.

На тому кінці лінії Мальта Кано мовчала – мабуть, щось обдумувала. Можливо, щось прочула з мого голосу. Я відкашлявся і переклав слухавку в іншу руку.

Незабаром вона сказала:

– Гадаю, вам не вдасться його побачити, якщо чогось особливого не станеться. На жаль, вам доведеться змиритися з такою втратою. Кіт пішов і, можливо, більше не повернеться.

– Чогось особливого? – повторив я слова Мальти Кано, але відповіді не почув.

Мальта Кано довго мовчала. Я сподівався, що вона заговорить знову, але, прислухавшись, навіть не чув її дихання. А коли подумав, що, може, телефон поламався, вона нарешті промовила:

– Окада‑сан, вибачте за нав’язливість, але, можливо, крім кота, є ще якась проблема, у розв’язанні якої я могла б вам стати у пригоді?

Відповісти на це відразу я не зумів. Тримаючи слухавку в руці, прихилився спиною до стіни. Минув якийсь час, поки знайшлися потрібні слова.

– Багато чого все ще залишається неясним, – сказав я, – не до кінця зрозумілим. І не виходить з голови. Та, в усякому разі, я думаю, що дружина пішла від мене. – І я розповів Мальті Кано, що Куміко вчора ввечері не повернулася додому, а сьогодні вранці не вийшла на роботу.

Мальта, здавалось, на якийсь час задумалася.

– Ви, мабуть, занепокоїлися, – сказала вона. – Зараз я не можу вам чогось певного сказати, але незабаром дещо з’ясується. А тим часом доведеться почекати. Я розумію, що це важко, однак усьому свій час. Це – як відплив і приплив. Ніхто цього не може змінити. Коли треба чекати, нічого іншого не залишається.

– Послухайте, Кано‑сан! Я вам дуже вдячний за турботу про кота, але, вибачте за відвертість, зараз у мене не такий настрій, щоб вислуховувати само собою зрозумілі загальні міркування. Я взагалі в скрутному становищі. Справді. З поганим передчуттям на душі. Зовсім не знаю, що мені робити. Навіть не уявляю собі, що робитиму після нашої розмови. Мені потрібні конкретні факти, хоч би найдрібніші й найнезначніші. Розумієте? Що можна побачити очима й помацати руками.

У слухавці почулося, ніби щось упало на підлогу. Щось легеньке, як латунна кулька. Потім почувся шурхіт – наче хтось, затиснувши між пальцями кальку, різко смикнув її. Усе це відбувалося не дуже далеко й не дуже близько від телефону, однак, здавалось, Мальта не звертала на ці звуки особливої уваги.

– Зрозуміло. Отже, вам потрібно щось конкретне, – сказала вона байдуже.

– Саме так. Якомога конкретніше.

– Тоді чекайте дзвінка.

– Та я його чекаю вже цілий день.

– Вам невдовзі подзвонить людина з прізвищем, яке починається на «О».

– Вона що‑небудь знає про Куміко?

– Такі подробиці мені невідомі. Я розповіла вам про це тому, що ви хочете будь‑яких конкретних фактів. І ще одне: скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць.

– Півмісяць? – спитав я. – Той, що з’являється на небі?

– Так‑так. Той, що з’являється на небі. В усякому разі, вам, Окада‑сан, треба чекати. Чекання – це все. А я вам невдовзі знову зателефоную, – сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Я приніс зі стола телефонну книжку й розгорнув на сторінці з літерою «О». На ній дрібним акуратним почерком Куміко вписала чотири прізвища з адресою й номером телефону. Спочатку мій батько – Тадао Окада, за ним – Онода, мій університетський товариш, зубний лікар Оцука, а також Омура, власник найближчої винної крамнички.

Винну крамничку можна виключити відразу. Від нас до неї хвилин десять пішки, але за винятком рідкісних випадків, коли ми замовляли по телефону додому коробку пива, ми не мали з нею особливих стосунків. Так само, як і з Оцука, зубним лікарем. Два роки тому я лікував у нього кутнього зуба, а Куміко не була там ні разу. Вона взагалі не зверталася до зубних лікарів – принаймні після того, як вийшла заміж за мене. Із своїм товаришем Онодою я не зустрічався ось уже кілька років. Після університету він улаштувався на роботу в банку, через рік його перевели у філію в Саппоро, й відтоді він постійно жив на Хоккайдо. Ми лишень обмінювалися новорічними вітаннями. Я навіть не міг пригадати, чи взагалі він коли‑небудь бачився з Куміко.

Залишався хіба що мій батько. Однак я не міг собі уявити, що вона мала з ним якісь глибокі стосунки. Після смерті матері він удруге одружився, і відтоді я з ним не бачився, не листувався й не розмовляв по телефону. А Куміко взагалі з ним ні разу не зустрічалася.

Поки я перегортав сторінки телефонної книжки, мені знову спало на думку, яким обмеженим було наше з дружиною спілкування з іншими людьми. Якщо не брати до уваги потрібних для роботи зв’язків із колегами, упродовж шести років, що минули після одруження, ми майже ні з ким не підтримували стосунків і вели удвох замкнутий спосіб життя.

На обід я знову вирішив приготувати спагеті. І не тому, що зголоднів. Навіть навпаки – я майже не хотів їсти. Але ж я не міг сидіти незворушно на дивані й без кінця чекати, поки не задзвонить телефон. Треба було поставити собі хоч якусь мету й ворушитися. Я налив у каструлю води, запалив газ, і поки вона не закипіла, слухаючи радіо, готував томатний соус. Передавали без акомпанементу скрипкову сонату Баха. Виконання було надзвичайно майстерним, але щось у ньому мене дратувало. Хто в цьому був винен – скрипаль чи мій теперішній душевний стан, не знаю, але, в усякому разі, я вимкнув радіо і готував їжу далі в тиші. Підігрів маслинову олію й почав обсмажувати в ній часник і дрібно покришену цибулю. Коли цибуля трохи підгнітилася, додав заздалегідь нарізані помідори. Я із задоволенням різав і смажив, а мої зусилля давали відчутний результат – звуки, запахи.

Коли вода закипіла, я кинув у каструлю щіпку солі й жменю спагеті. Поставив таймер на десять хвилин і взявся мити посуд у раковині. Однак апетит у мене не з’явився навіть тоді, коли тарілка з вареними спагеті стояла перед очима. Я насилу з’їв половину, а решту викинув. Соус перелив у банку й поставив у холодильник. Нічого не вдієш – апетиту не було від самого початку.

Я пригадав, що десь колись давно читав про чоловіка, який не міг наїстися, коли чогось очікував. Довго напружував пам’ять і нарешті згадав, що про це йшлося у «Прощай, зброє!» Гемінґвея. Головний персонаж – забув, як його звати, – зумів з великими труднощами перебратися на човні через кордон Італії до Швейцарії і в тамтешньому маленькому містечку чекав, поки дружина народить дитину. Впродовж усього того часу він сидів у кав’ярні навпроти і все щось їв та пив. Я майже не пам’ятав сюжету, але мені з голови не виходило, що той чоловік у чужій країні чекав пологів дружини й ніяк не міг наїстися. Ця сцена наприкінці роману запала мені в голову тому, що видалася напрочуд правдоподібною. Мені здалося, що з літературного погляду людина має реалістичніший вигляд, якщо у хвилини занепокоєння не відчуває огиди до їжі, а навпаки – напихається їжею.

Однак у дійсності, на відміну від героя з «Прощай, зброє!», я не відчував жодного апетиту, коли сидів у тихому домі й, поглядаючи на годинник, очікував чогось несподіваного. І я раптом подумав, чи брак апетиту часом не викликаний тим, що я позбавлений літературної реальності? Я уявив себе персонажем невміло написаного твору. Мені почувся чийсь осудливий голос: «Ти – абсолютно нереальний персонаж!» Можливо, так воно й було насправді.

Десь близько другої задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

– Це дім Окади‑сана? – спитав незнайомий чоловік молодим, низьким і приємним голосом.

– Так, – відповів я трохи напружено.

– Окади‑сана з будинку 26 у кварталі 2?

– Саме так.

– Вас турбують із винної крамниці Омури. Ми вдячні вам за те, що ви користуєтеся нашими послугами. Я подзвонив, щоб запитати, чи вам зручно, якщо я зараз заїду по гроші?

– По гроші?

– Ага, за дві коробки пива й одну – соку.

– Гаразд, приїжджайте. Поки я ще дома, – сказав я. На цьому наша розмова закінчилася.

Поклавши слухавку, я спробував здогадатися, чи ця розмова містить якусь інформацію про Куміко. Та ні, як не крути, це був короткий прозаїчний дзвінок з винної крамнички, що хотіла отримати свої гроші. Бо я справді замовляв у них пиво й сік, і вони все це мені постачили. Через півгодини прийшов продавець із крамнички, і я розплатився з ним.

Молодий продавець променився люб’язністю і з усмішкою на губах виписав квитанцію.

– Окада‑сан, ви чули про нещасний випадок, який стався сьогодні вранці перед станцією?

– Нещасний випадок? – спитав я злякано. – З ким?

– Пікап придушив маленьку дівчину, коли давав задній хід… Кажуть, вона у важкому стані. Я проходив там відразу після того нещастя. Так прикро на душі, коли від самого ранку таке побачиш! Я страшно боюся дітвори. Коли даєш задній хід, у дзеркальці їх не побачиш. Ви знаєте хімчистку біля станції? Так‑от, це сталося прямо перед нею. Там стоять велосипеди, валяються картонні коробки, а тому нічого не видно.

Коли продавець пішов, я вже не міг більше залишатися дома. Раптом стало душно, темно й тісно. Я взувся і вийшов надвір. Дверей не замкнув, вікон не зачинив і світла в кухні не вимкнув. Посмоктуючи лимонну карамельку, без жодної мети блукав околицею. І поки відтворював у пам’яті розмову з продавцем з крамнички, то згадав, що забув забрати з хімчистки перед станцією блузку й спідничку Куміко. Квитанція залишилася дома, але я вирішив, що якось обійдеться і без неї.

Місто навколо мало трохи інший вигляд, ніж завжди. Зустрічні перехожі здавалися неприродними й штучними. Вдивляючись у їхні обличчя, я намагався вгадати, що вони за люди. В яких будинках мешкають? Які родини мають? Як живуть? Чи зраджують одне одного? Чи вони щасливі? Чи здогадуються, що здаються неприродними й штучними?

Перед хімчисткою ще залишалися сліди ранкової пригоди. На асфальті видніли лінії, прокреслені поліцією. Кілька чоловік, що вийшли робити покупки, із серйозним виразом обличчя обговорювали те, що сталося. Однак усередині хімчистки все було, як завжди. Знайома чорна магнітола грала музику під настрій, у глибині завивав старий кондиціонер, а з‑під праски піднімалися до самої стелі клуби густої пари. Роберт Максвел виконував на арфі «Ebb Tide».[33]«От було б чудово поїхати на море!» – подумав я. Я уявив собі запах піску, шурхіт хвиль, що розбиваються об берег, чайки, банки холодного пива.

Власнику хімчистки я сказав, що забув квитанцію.

– Здається, минулої п’ятниці чи суботи я здав вам блузку і спідничку.

– Окада… Окада… – проказав він, перегортаючи зошит. – Так‑так, знайшов. Блузка й спідничка. Але ж, Окада‑сан, ваша дружина їх уже забрала.

– Невже? – здивувався я.

– Забрала вчора вранці. Я добре пам’ятаю, бо сам їй видавав. Мені здалося, що вона заглянула сюди по дорозі на роботу. І мала при собі квитанцію.

Мені відібрало мову, і я мовчки дивився на власника хімчистки.

– Спитайте потім у дружини. Я не помилився, – сказав він. Потім добув сигарету з пачки, що лежала на журналі для запису клієнтів, і закурив від запальнички.

– Учора вранці? – запитав я. – А не ввечері?

– Таки вранці. Годині о восьмій. Ваша дружина прийшла раніше за інших, а тому я добре її запам’ятав. Адже приємно, коли першим клієнтом зранку виявляється молода жінка.

Я навіть не зміг силувано всміхнутися, а власний голос здався мені чужим.

– Ну гаразд. Я просто не знав, що вона вже приходила.

Кивнувши й зиркнувши на мене, власник хімчистки погасив сигарету, якою затягнувся лише кілька разів, і знову взявся до праски. Здавалось, я його зацікавив, і він збирався щось сказати, але передумав. Я також хотів його про дещо запитати. Який вигляд мала Куміко, коли забирала свої речі? Що тримала в руках? Але я був розгублений і відчував сильну спрагу. Хотів десь присісти й випити чогось холодного. Бо, здавалось, інакше не зможу думати.

Після хімчистки я зайшов до сусідньої кав’ярні й замовив чаю з льодом. В її прохолодному приміщенні не було ні душі. З маленьких динаміків на стіні лилася мелодія «Eight Days а Week»[34]«Бітлз», аранжована для оркестру. Я знову подумав про море. Уявив собі, як іду босими ногами по піщаному пляжу до лінії прибою. Гарячий, мов жарини, пісок, вітер, наскрізь просяклий запахом морської води. Я глибоко, на всі груди, дихаю і дивлюся на небо. Піднімаю догори обидві руки й відчуваю ними тепло літнього сонця. Потім холодна вода обмиває мої ноги.

Як не крути, усе‑таки дивно, що Куміко забрала свої речі з хімчистки по дорозі на роботу. Бо ж їй довелося б сідати в переповнену електричку з випрасуваним одягом і так само повертатися додому. Її речі, старанно випрасувані в хімчистці, геть‑чисто зім’ялися б. Мені в голову не вкладалося, що Куміко, яку дратувала будь‑яка складка або плямка, могла зробити такий беззмістовний вчинок. Адже було б набагато розумніше зайти до хімчистки по дорозі з роботи. Або мене попросити, якщо затримувалася. Залишався тільки один можливий висновок: цього разу Куміко не мала наміру повертатися додому. Забрала блузку та спідничку й кудись поїхала. Переміну одягу взяла із собою, а решту могла десь купити. У неї своя кредитна картка й рахунок у банку. Могла їхати куди заманеться.

І крім того, може, вона не сама, а з якимсь чоловіком. Бо інакше навіщо їй іти з дому?

Очевидно, справа була серйозною. Куміко зникла, залишивши увесь свій одяг та взуття. Вона любила добирати свій гардероб і завжди його берегла. Кинути все це й піти без нічого – для цього була потрібна рішучість. І все‑таки Куміко без вагань, як мені здавалося, пішла з дому з однією блузкою та спідничкою. Можливо, про одяг вона тоді й не думала.

Відхилившись на спинку стільця у кав’ярні, я мимоволі слухав нестерпно стерильну приглушену музику й уявляв собі, як у переповненій електричці Куміко тримає в руках целофановий чохол з одягом на дротяних плічках. Згадав колір її сукні, запах туалетної води за вухами, її гладку бездоганну спину. Здавалось, я страшно втомився. Мав таке відчуття, ніби перенесуся звідси хтозна‑куди, якщо на мить заплющу очі.

Дата добавления: 2015-07-26