Читайте также:
|
|
Європа XVIII сторіччя була космополітичною. Освіта людини зі статками полягала у подорожуванні за кордон та опануванні доцільною ввічливістю у ставленні до місцевих звичаїв. Філософи мислили поняттями розуму й людської природи. Французька мова заступила латину як мова християнського світу. Здавалося, що пацифістському космополітизмові барометр віщує ясну погоду, та дощ линув. Де ж бо, за таких умов, знаходимо ми зерна націоналізму? Франція Бурбонів, хоч і була страшенною невдахою у нав’язуванні своєї мілітарної волі решті Європи, все ж спромоглася на таку ж всеохопну культурну гегемонію, як і Рим. Успіх цієї гегемонії мав витоки не тільки у славнозвісних здобутках французького класицизму та вишуканій простоті французької мови, а й у витонченій манері її використання. Philosophes настільки звільнилися від вузькомісцевої обмеженості поглядів, що їхні злегковажілі душі могли прибрати подобу перса, китайця або мешканця островів Південного моря та й тішитися із безглуздих витівок своїх європейських співвітчизників.
Відсутність вузького духу політичної конкуренції найвиразніше представлено на той період французькою англофілією. Монтеск’є підходив до британської конституції як до засобу, що розкриває проблему політичної свободи. Вольтер витратив багато сповнених полеміки років на захист Ньютонової космологічної системи супроти картезіанської «концепції вихрів» вітчизняного походження. Епістемологію Локка вітали як вияв здорового глузду, який змусив розвіятися усі, раніше поширені, туманні системи знання. Та справжня інтелектуальна автономність цих подій розкривається тоді, коли ми пригадаємо, що упродовж ледь
Кеннет Майноуг
не півстоліття Британія і Франція перебували у стані війни. Здається, ніколи ще культура й політика не були так рішуче й щасливо роз’єднані.
Французькі philosophes діяли на зразок європейського клірингового дому критичних ідей. Ці ідеї вони оцінювали цілковито у раціональних термінах. Вони аж ніяк не зважали на їхні національні витоки. Вони створювали нові інституції, завдяки яким людство мало б змогу провадити суто раціональні перемовини, – міжнародне листування, словники та особливо, певна річ, велику «Енциклопедію». Принципи й підходи просвітницького лібералізму могли б, либонь, сформуватися зі словесного тіста Джона Локка, але philosophes додали дріжджів, – й уся Європа прибула на бенкет. їхній внесок до лібералізму полягав не тільки у системі принципів, часто-густо висловлюваних в епіграмах, а й у відчутті потреби бути авангардом людської раціональності, передовим загоном дослідження достоту укріплених, але приречених, сил упередженості, закріплених законом інтересів та локальної обмеженості4.
Вони пишалися тим, що є французами, але ця гордість була щирою, чого цілком бракувало різким виявам пізнішого націоналізму. «Не було ніяких підстав чекати, аби французи якось відзначилися у філософії», – писав в «Encyclopedic» Вольтер. «Тривалий період варварського владарювання гасив усе світло упродовж майже дванадцяти століть; і помилково підібрані вчителі відплачували тим, що робили людську природу ще брутальнішою, а темінь іще темнішою: сьогодні, однак, у Парижі філософії більше, ніж у будь-якому місті світу, а то й навіть усіх містах разом узятих, окрім Лондона»5. Коли Вольтер твердив про чесноти французів, то йшлося про чесноти, доступні геть усім, тобто ті самі, які супроводжують раціональний склад розуму: «Дух цієї мови становлять чіткість і порядок». Року 1783 Рівароль у нарисі, відзначеному премією Берлінської Академії, висловився про це ще стисліше за допомогою гасла: «Коли щось неясно, то це не по-французькому».
Становище philosophes у Франції було незвичайним у багатьох важливих аспектах. У славнозвісному розділі з книги де Токвіля описано, яким чином сталося так, що за часів, які охоплюють приблизно середину XVIII століття, працівники пера були також провідними політичними постатями ancien regime6. Що найбільше вразило де Токвіля, то це абсолютна прірва між людьми чинної влади, з одного боку, та тими, хто панує в політичних дискусіях, з другого. Не схвалюючи цю ситуацію, він протиставляв її тій, яка тоді мала місце в Англії. Так само чинили багато хто з філософів Франції. Та якщо де Токвіль шкодував з приводу великої розбіжності між політичним життям і літературною теорією, то philosophes усього-на-всього переймалися жалем через нестачу у них політичної влади.
Анатомія націоналізму
Токвіль зауважує, що письменники тієї пори забезпечували народ не тільки поглядами, а й темпераментом та нахилами. Вони поширювали псевдоінтелектуалізм та схильність до абстрактної аргументації. І все це він тісно пов’язує з однією з найдивовижніших, на його гадку, прикмет цього періоду: здавалося, ніхто з них не відчував хоча б найменшого прагнення до насильницької революції. <...>
Ми можемо просунутися далі у роз’ясненні зв’язку між філософією і фанатизмом, якщо поглянемо на ключовий момент, який незрідка вражав уяву тих, хто вивчав XVIII сторіччя. Ось цей ключовий момент: філософи тієї пори надто сильно переймалися освітою. Вони писали про неї книжки й плекали надію, що освіта усуне політичні недуги цього світу. Існує щонайзагальніший аргумент (одна з його версій переконливо розгорнута Берком у «Роздумах про революцію у Франції»), який стверджує, що коли людина помилково приймає освіту за політику, то вона, мабуть, стає фанатиком.
Цей аргумент розрізняє політику й філософію. Філософію цікавить істина. Чи підлягає добро визначенню? Чи рухається Земля навколо Сонця за еліптичною орбітою? Чи можливо обґрунтовано виснувати цінності із ствердження фактів? Без сумніву, чимало з цих питань складні, але якщо їх сформулювати належним чином, то в принципі правильна або хибна відповідь на них існує. Різку противагу становить політика. Вона стосується того, чи повинна держава нарощувати витрати на оборону, а чи більше витрачати на соціальний захист? Чи має виборче право поширюватися на все доросле населення? Чи необхідно під час війни дозволяти страйки? Немає сумніву в тому, що обговорювані питання торкаються реальних проблем, але їх аж ніяк не можна звести до проблеми істини. Політика є справою збалансування спірних інтересів, вимог і припущень. Компроміс становить звичайний результат переговорів; у філософії він, назагал, є ознакою плутанини. Філософи принаймні можуть прилучати до освіти один одного (та своїх учнів), бо співпрацюють на ниві досягнення МЄТИ ТІЛЬКИ ОДНОГО ТИПУ – ІСТИННИХ Переконань. ПОЛІТИКИ Ж;
домагаючись контроверсійних цілей, повинні один з одним домовлятися. (Вони, звісно, можуть цього й не робити, але тоді дійде до бійки).
Якщо це справді так, то людина, яка плутає політику з філософією, почне собі уявляти, що спроможна просвітити тих, із ким веде перемовини. А якщо ті відмовляються від того, аби бути «просвіченими», то вона, ймовірно, почне злостивитися. Однією із споконвічних небезпек освітян-ства є те, що воно може перетворитися на боріння воль освітянина та його учня. Ситуація ще більше погіршується, якщо наш освітянин (на кшталт philosophe XVIII сторіччя) вірить у те, що має до. діла з раціо-
Кеннет Майноуґ
нальними істинами, бо, за визначенням, раціональна істина доступна розумінню будь-якої нормальної людини. У стані розладу своїх планів наш освітянин-політик, мабуть, питатиме: «Та що він робить, цей добродій, який заперечує те, що, як я напевно знаю, є істиною?». Як тон, так і зміст його імовірної відповіді знайшли типове втілення у статті з «Енциклопедії» про проституцію: «Значення цих слів – проститутка і проституція – розповсюджувалося і на тих критиків, з-посеред яких сьогодні аж надміру письменників, про котрих кажуть – вони проституюють своїми перами за гроші, за прихильність, за брехню, заздрощі й безчестя, що не годиться добре вихованій людині. У той час як літературу полишили на поталу цим паразитам, філософія, з другого боку, була знеславлена трупою дрібних лицедіїв, яким бракувало знань, розуму й моралі, та які своєю чергою проституювали собою заради людей, котрим було досить приємно побачити зневаженими в очах нації тих, хто міг би її просвітити щодо їхньої шкідливості й нікчемності». Фанатизм не перестає бути фанатизмом від того, що потверджує найблагородніші поривання; навіть толерантності можна дотримуватись фанатично.
Philosophes мали спокусу усунути геть дискусії з приводу спірних інтересів і всі питання звести до абстрактної істини як предмета обговорення. Це схиляло їх до фанатизму. Втім, цей процес з такою ж легкістю міг би рухатися у зворотному напрямку: так само, як philosophes «редукували» інтереси до царини істини, інші могли б спробувати «редукувати» істину до царини інтересів.
Крім того, ми зустрічаємося із шаленим утвердженням вартості чогось осібного -.моєї нації, моєї мова, моїх звичаїв – на тлі універсаліст-ського переймання розумом і людством. Воно набуває сенсу лише як реакція на вже домінуючу універсалістську систему. Французький космополітизм був тією системою, на яку відгукнулися перші націоналісти. Ми у змозі осягнути те, що відбулося, шляхом співставлення цього всього з індустріальною революцією. Британці були піонерами сучасної індустрії. Вони рано розробили винаходи і ввели в дію фабрики, які могли виробляти товари дешевше й ефективніше, аніж будь-хто інший. На достатньо популярному рівні – так згодом стверджували націоналісти – вони розвинули економічну теорію, яка підтримувала вільну торгівлю, бо за умов вільної торгівлі усі товари виробляються саме там, де їх можна виготовити найпродуктивніше. Вільна торгівля є виправданою політикою упродовж саме такого часу, коли всі вірять у всебічні переваги однієї економічної системи. Та рано чи пізно, а неіндустріальні країни прагнутимуть розвивати свої власні похідні галузі промисловості, й тому вони послаблюватимуть цю систему шляхом зведення мурів у вигляді протек -
Анатомія націоналізму
ційних тарифів біля своїх зачаткових індустрій. Саме це робили американці й німці, коли почали втягуватись у процес індустріального розвитку. Подібним чином і philosophes можна розглядати як зачинателів інтелектуальної революції. Вони вірили у вільну торгівлю у царині ідей, тому що самі були найефективнішими «процесорами» цих ідей. Але їхнє панування над культурним світом було надто обмежене в часі, щоб спровокувати захисну реакцію з боку інтелектуальних класів, що поставали в інших частинах Європи. Навіть Ґете, який упродовж свого життя заперечував роль національного символу й залишався вірним добі Просвітництва, висловлював невдоволення з приводу того, що французи (подібно до математиків) усе конвертували у французьку мову і в такий спосіб змінили його зміст. Матеріали для інтелектуального протекціонізму збиралися у XVIII сторіччі Гердером; та націоналістичний сенс того, що він робив, можна зрозуміти лише як реакцію на культурну гегемонію Франції.
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 105 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Три ступені націоналізму | | | Патріотизм Жан-Жака Руссо |