Примітки. 1.Mill J. S. Considerations on Representative Government

1. Mill J. S. Considerations on Representative Government. – London, 1872.

2. Renan E. Qu’est-ce qu’une nation? – Paris, 1882. Як стверджує Кедурі, ця традиція схвального ставлення бере початки у Локковому захисті свободи й представницького врядування, а також у наполяганні Берка на правах амери­канських колоній.

3. Lord Acton. Nationality. – У кн.: Lord Acton. Essays in Freedom and Power. -Boston, 1948. Є, звичайно, й інша, рівноважно радикальна критика небезпек, притаманних гаслам націоналізму й «національного характеру», яка в них вба­чає знаряддя буржуазії в союзі з духовенством і землевласниками, – я маю на увазі марксистську критику. Locus classicus різкого протистояння марксизму щодо petit bourgeois націоналізму, в ім’я пролетарського націоналізму, є праця Леніна «Критические заметки по национальному вопросу» (1913) {Ленин В. Избранные труды. – Москва, 1951).

4. Kedourie E. Nationalism. – London, 1960. – С. 18.

5. Ibid.-С. 138.

6. Ibid. – С. 140.
1. Ibid.-С. 133.

8. Ibid. – С. 80.

9. Ibid. – С. 70. Крім того, існує вагоме емпіричне заперечення Гердерових аргументів на користь першочергового значення мови у розрізненні спільнот та індивідуалізації персоналій. Зрештою, виходить, що немає нічого «природного» у лінгвістичних націях, і «світ є справді розмаїтим, аж надто розмаїтим, для кла­сифікацій з погляду націоналістичної антропології. Раси, мови, релігії, політичні

Доктрина та її критики

традиції й різновиди відданості настільки безнадійно переплутані, що немає чіткої, переконливої причини того, чому люди, які говорять однаковою мовою, -та чия історія й обставини в інших аспектах відрізняються, – повинні створювати єдину державу, або: чому люди, які говорять двома різними мовами, і чиї обставини сподіялися бути близькими, не повинні створювати єдиної держави» {Ibid. – С. 79). Можливо, що ці труднощі у забезпеченні згоди стосовно складників визна­чення поняття «нації», які, у ролі доказів, важили якнайбільше на Заході, слугу­ють за причину відсутності інтересу до націоналізму серед соціологів.

10. Ibid. -С. 80-81.

U. Ibid. -С. 81.

12. Ibid.

13. Ibid. -С. 89.

14. Heine H. Religion and Philosophy in Germany (1834). Цит. за: Kedourie E. Nationalism. – London, 1960. – С 89.

15. Особливо Г’юм картав ці приклади ненависті, які, на його переконання, були неминучими наслідками примусового монотеїзму, пор. його «Dialogues Concerning Natural Religion» {Wollheim. Hume on Religion. – 1963). Втім, моно­теїзм не є єдиною причиною політичного насильства. Династичний принцип тримав Європу у стані війни упродовж більшої частини XVIII століття (пор.: Anchor R. The Enlightmen Tradition. – New York, 1967). Звичайно, масштаби насильства значно зросли; але це є радше результатом вдосконалення засобів зв’язку і технологій, аніж ідеологічних рухів. Є всі підстави вважати, що люди – якщо тільки вони мали відповідні засоби – чинили широкомасштабне насиль­ство ще до настання ідеології чи виникнення наукової техніки знищення, і що Чингісхан та Ашурнасіпал II за інтенсивністю руїнницького примусу цілком до пари Гітлеру або Сталіну.

16. На думку спадають головним чином такі письменники як Цезар, Сен-гор, Діоп або Таха Хусейн, Тофік аль-Хакім і Абдул у Єгипті чи Четтерджі, Таґор й Ауробіндо в Індії. Але існує також новоєвропейський інтерес до афри­канського мистецтва або індійської релігії, які тісно пов’язані у цих регіонах із зростанням націоналізму.

17. Minogue К. Nationalism. – London, 1967. – Розд. 1.

18. Jahn F. Das Deutsche Volkstum. – Lьbeck, 1810.

19. У площині інтелектуального контексту формування цієї німецької «орга­нічної» теорії nop.: Reiss H. S. (ред.). The Political Thought of the German Romantics, 1793-1815. – Oxford, 1955; для соціального контексту, nop.: Kohn H. The Idea of Nationalism. – New York, 1967 (1944). – Розд. 7.

20. Baron S. Modern Nationalism and Religion. – New York, 1960 (1947). – С 6.

21. Fichte J. G. Addresses to the German Nation (1807-1808)/Transl. R. F. Jones and G. R. -Turnbull, 1922 (цит. за: Kedourie E. Nationalism. – London, 1960. – С 83).

22. Kedourie E. Nationalism. – London, 1960. – C. 1.
23./Ш. -C. 71-73.

24. Kemilдinen A. Nationalism: Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. – Jyvдskylд, 1964.

Ентоні Д. Сміт

25. Греко-турецький обмін населенням 1922 року та цілі грецької політики знач­ною мірою визначалися візантійськими ідеалами й категоріями, nop.: Arnakis G. The Role of Religion in the Development of Balkan Nationalism. – У кн.: Jelavich В. & С. (ред.). The Balkans in Transition. – Berkeley, 1963. Щодо Бірми та Індонезії пор.: Mehden F. von der. Religion and Nationalism in South-East Asia. – Madison, 1963.

26. Пор.: Hodgkin T. The Relevance of «Western» Ideas in the Derivation of African Nationalism. – У кн.: PennockJ. R. (ред.). Self-Government in Modernising Societies. – Englewood Cliffs, 1964; Hodgkin T. A Note on the Language of African Nationalism//St. Antony’s Papers. – 1961. – №10. – С 22-40. <...>

27. Kedourie E. Nationalism. – London, 1960. – C. 133.

28. Це належить до тих труднощів, що з ними прагне впоратися загальна воля Руссо. Для більшості націоналістів колективна воля – це sui generis*, а не тільки макрокосмос індивідуальної волі – за тим винятком, коли природа цих останніх є «істинною» або «сутнісною», що зазвичай спотворюється. Але ця колективна воля становить рівночасно і продукт і продуцент виявлення в історії багатьох індивідуальних воль. Сама собою вона є майже такою ж усталеною й тяглою, як і її прототип – «природа». Цей бік доктрини має схожість із Дюрк-гаймовою колективною свідомістю.

29. Rousseau J.-J. Contract Social, Projet Corse, Considerations sur le Gouvernement de Pologne. – В кн.: Political Writings of Rousseau/Ред. С. Е. Vaug-han. – Cambridge, 1915 (II, 319, Projet Corse).

30. Weber M. Economy and Society/Ред. G. Roth & С Wittich. – New York, 1968. – T. I. – Част. 2. – Розд. 5, «Ethnic Groups».

31. Дехто з перших націоналістів не робили повних висновків із своїх доктрин, наприклад, Гердер та інші, так звані «культурні націоналісти»; тому вони не погоди­лися б із пунктами 5-7. Втім, відмінність полягає лише в наголосі або ступені. Єди­ний практичний шлях забезпечення індивідуальності нації полягає у використанні влади й політики планування, інструментом чого за сучасних умов може бути тільки держава. «Політичні» й «культурні» націоналісти відрізняються за засобами, за тим, як зберегти й створити «націю», а не за цілями, тобто, що її слід зберегти.

32. Ми ще повернемося до більш детального розгляду мовної проблеми, особливо у розділах 6 і 7. Наразі ж цілком достатньо відзначити, що мова, -якщо не література, – залишається для націоналістів притягальним чинником з тієї причини, що незрідка вона є найменш спірною сполучною ланкою з ідеаль­ним минулим, найпомітнішим складником колективної спадщини, особливо для тих, кого – подібно до християн Лівану – вже більше не можуть задоволь­няти релігійні образи й вірування; nop.: HouraniA. Arabic Thought in the Liberal Age, 1798-1939. – London, 1962. – Розд. 3-4.

33. Пор.: Doob L. Patriotism and Nationalism. – New Haven & London, 1964.

34. Aflaq M. On the Road to Ressurrection (1963). Цит. за: Binder L. The Ideological Revolution in the Middle East. – New York, 1964.

35. Цей Періклів ідеал жалобної промови висловлює декотрі, хоч і не всі,

* Особлива сутність {латин.).

Доктрина та її критики

почування, пов’язані з націоналізмом, більш підхожим чином, аніж закони й дух Спарти, які слугували для Руссо взірцем та джерелом наснаги. Пор.: Thucydides. Book Two.

36. У Руссо різка противага «природи» й «цивілізації» має на меті зобразити емпіричний стан справ «всередині історії», на відміну від міфів, що їх аналізує Еліаде. Див.: Eliade M. Myths, Dreams and Mysteries. – Chicago and London, 1958. Це є прикладом типової для націоналіста манери підсвідомої ідеалізації якоїсь частки минулого, для того щоб досягти майбутньої гармонії.

Дата добавления: 2015-07-17