Три ступені націоналізму

Н

аціоналізм є політичним рухом, що прагне досягти й оборонити мету, яку можна назвати національним єднанням. Він прагне «сво­боди», але свобода може означати багато чого. Домагання сво­боди вже містить припущення, що націоналісти почуваються пригноб­леними. Із цієї сукупності ідей щодо свободи-гноблення ми можемо ви­снувати загальне визначення націоналізму: це політичний рух, який за­лежить від почуття колективної образи на чужоземців.

Націоналістична образа має бути колективною; а колектив має бути нацією. Ірландські селяни й дрібномаєтне дворянство зазнали усіх різно­видів образ у зв’язку з багатосотлітнім пануванням англійців, але відчу­вали вони ці образи як пригноблений клас, релігійна спільнота або ж населення якоїсь окремої місцевості. І тільки вітри націоналізму, що дули з континенту, вплинули на впровадження нового розуміння ірландської ситуації. Націоналізм не тільки надає образі інтелектуального статусу, а й заразом додаткового змісту. Більшість людських істот завжди перебу­вала під орудою чужоземців; багато з них дійшли висновку, що факт «чужоземності» означає, що їхні правителі належним чином безсторонні під час вирішення місцевих суперечок. Та націоналізм вчить, що вже сам собою факт чужоземного правління є ганьбою для людської гідності.

До того ж, це вчення має виняткову здатність організовувати не­виразне почуття невдоволення у щось більш політичне. Зіткнувшись із якою-небудь перепоною своїм бажанням, люди, обізнані з націоналістич­ними ідеями, вважають, що вони розуміють, чому вони нещасливі. Ця виняткова особливість зорганізування образ є спільною для всіх потуж­них новітніх ідеологій.

Образа повинна бути спричинена іноземцями. Фактично націо­налізм не потребує супроводу ксенофобії і часто-густо цілком чітко спря­мований проти іноземного врядування, поєднуючи це з настійливим -«ми не маємо ніякого розбрату з британським, французьким, німецьким

Анатомія націоналізму

і т. д. народом». Суть у тому, що націоналізм не може бути цілковито боротьбою внутрішніх угруповань всередині країни. Більше того, відби­те у дзеркалі новітнього політичного життя, значення слова «чужоземець» може стосуватися «агента іноземної держави» чи то «імперіалістичного агента». Отож Нурі Саїд, прем’єр-міністр Іраку до 1958 року, витратив більшу частину свого життя на пропагування доктрини арабського на­ціоналізму і насамкінець був повалений тими, хто його звинуватив у прислужництві британським інтересам¹. Таким чином, існує особлива націоналістична категорія «зрадників» або «почесних чужинців». Най­поширенішими «почесними чужинцями» були євреї, чия жахлива доля, як лакмусовий папір на наявність націоналізму, є однією із найтрагічні-ших бувальщин XX сторіччя. Втім, і багатії на це годяться, якщо націо­налізм переплітається з соціалізмом; чи, зворотним чином, хоч і вряди-годи, і бідних можна запідозрити у нелояльності.

Якщо ми ідентифікуємо націоналізм у такий спосіб, то стане ясно, що це триступеневий процес і що кожний ступінь принципово підлягає чіткому вирізненню. Реальність, звичайно, є значно менш упорядкованою.

Перший ступінь можна умовно назвати збудженням. Це період, упродовж якого певна нація усвідомлює себе як нація, що страждає від гноблення. Зазвичай це період рішучого відвертання від чужоземних ідей та всього чужоземного. Це час тривожних пошуків культурної ідентич­ності, подібно до того, наприклад, коли повертаються до релігії, яку були занедбали за перших же спалахів захоплення чужоземними ідеями. Краї­ною, що якнайкраще репрезентує описувану мною модель, є Індія, бо саме тут період збудження включав відродження індуїзму, в якому чима­ло елементів, які досі сприймалися досить вільно (як-от недоторканність священних корів), стали набагато жорсткішими. Звичайно, є щось штуч­не у релігійному відродженні такого штибу, оскільки націоналістична підтримка індуїзму перетворює його на складник номер один національ­ного самовизначення. До цього він таким ніколи не був. У випадку з Німеччиною, яка вважається зачинателем націоналістичної теорії, цей період витворив теорії культурної автономії та заперечення космополі­тизму. Діяльність братів Ґрімм, які розробляли філологічні проблеми у царині німецької мови та збирали народні казки, ілюструє той факт, що то була доба, коли націоналістичний рух розвивали інтелектуали. Бага­то що в цій діяльності, певно, має справжню інтелектуальну вартість, але її скерованість залежить від політичного тиску. Наприклад, афри­канські націоналісти палко жадають відкрити такі фрагменти втрачених цивілізацій, які б забезпечили африканцям славетних предків. Фактично ж, звичайно, те, чого варті африканці, не залежить і, либонь, не могло б

Кеннет Майноуґ

залежати від подібних відкриттів; але спонукальна сила націоналістич­ної теорії полягає в тому, щоб відкрити минуле, яке підтримає пориван­ня сьогодення. Інакше кажучи, це є ступінь витворення легенд.

Матеріалом для цих легенд слугує вся історія досліджуваної спільно­ти. Підстави для пов’язання себе з ними можуть бути вкрай незначні. Багато з африканців відчували трепет гордості від звершень Ганнібала, ототожнюючи Африку зі славою стародавнього Єгипту. Націоналісти ладні перетворити кожну патріотичну подію на частину націоналістич­ної легенди; у такий спосіб вони «перелицьовують» історію і впроваджу­ють певну манеру її спотворення. <...> До того ж, це може потягнути за собою певну кількість перейменувань. Індійські націоналісти, напри­клад, схильні перетворити подію, яку англійські підручники називають «індійським заколотом», у Першу війну за незалежність Індії".

Другий ступінь становить центральний пункт націоналізму: це час боротьби за незалежність. Ця боротьба може й не мати точного моменту виникнення, але вона, зазвичай, має цілком усталену межу. Від 1945 року цією усталеною межею є досягнення незалежності і вступ до Організації Об’єднаних Націй. Для Італії нею, ймовірно, був вхід до Рима 1861 року Віктора Емануїла; для Німеччини – підписання 1871 року миру із Фран­цією у Дзеркальній залі Версаля. Реальний зміст боротьби змінюється надзвичайно. Він може мати наслідком тероризм чи повномасштабну партизанську війну. Це можуть бути також стихійні повстання і демон­страції. Або ж хід боротьби перетворюється на безперервний процес мирних політичних переговорів. Але, знову ж таки, суттєвим є те, що вона повинна постачати легенди про героїв, які спираються на непога­мовну силу національних чеснот. Але цей ступінь є життєво важливим для національної самоповаги.

Він такий, далебі, суттєвий, що там, де його немає, його слід було б вигадати. На останніх етапах деколонізації європейські імперії на­стільки швидко ліквідовували свій колоніальний спадок, що у багатьох випадках не виникало ніякого серйозного опору. Групі національних політиків, що добре володіють словом, досить було лише заявити про себе на політичній арені, як одразу розпочиналися переговори про передачу влади. Саме так розгорталися події на теренах більшості африканських держав, які на межі 60-х років стали незалежними. Те, якою мірою вони потребували створення легенди про боротьбу або відчуття безперервної загрози їхній незалежності, становило функцію мінливої внутрішньої політики. Знову ж таки, деякі націоналісти вірили, що ідеальний шлях досягнення національної державності – це шлях помірно тяжкої зброй­ної боротьби, яка втягне, либонь, кожного та сформує корпус про-

Анатомія націоналізму

відників, які провадитимуть справу далі. Втім, як свідчить приклад Ал­жиру, небезпека криється в тому, що війна може вщент виснажити на­ціональні ресурси.

Третій ступінь процесу можна назвати консолідацією. Інколи цей ступінь заледве помітний. Наприклад, Індія після 1947 року одразу при­ступила до повсякденних державних справ – економічного розвитку та налагодження зовнішньої політики. У політиці Індії від моменту здобут­тя незалежності самі по собі проблеми націоналізму відігравали порівня­но незначну роль. Звичайно, бували часи, коли можна було скористати­ся націоналістичними почуттями, як у випадку захоплення португаль­ської території Ґоа. Проте суперечка з Пакистаном щодо Кашміру або з Китаєм через Гімалаї конкретно до націоналізму стосунку не має. З дру­гого боку, Індонезія є прикладом такого стану справ, за якого період консолідації тривав роками, прибравши форми домагань щодо Західно­го Іріану та «конфронтації» з Малайзією. Це були достеменно націона­лістичні суперечки і використовувалися вони задля конкретної націона­лістичної мети – обстоювання національної єдності та запобігання пере­ходу до якоїсь іншої політики.

За найочевиднішу рису націоналізму в афро-азіатському світі пра­вить те, що дуже часто нації як такої взагалі немає. Складне поєднання народів, рас і релігій, що лежить в основі багатьох таких країн, фактич­но і є тією єдиною цілісністю, якої тільки й можливо домагатися від бо­ротьби за незалежність. Після досягнення незалежності таким країнам загрожує небезпека розпаду на частини. Отож продовження націоналі­стичної боротьби перетворюється згодом на майстерний механізм уп­равління країною, яку переконали шляхом націоналістичної риторики у тому, що однорідність для держави вкрай важлива, хоч вона її фактично не має. Ось тут, далебі, криється причина того, чому наступного ж дня після здобуття незалежності провідники нових держав мають підстави для офіційних заяв, що боротьба ще не завершилася, а лише увійшла у нову фазу. Ідея, що політика – це боротьба, є першорядною у спадщині націоналізму, адже для націоналіста боротьба – те саме, що ощадливість для пуританина, тобто щось таке, що має сенс причинно зумовленої дії, але фактично підсумовує усю повноту розуміння життя. До того ж, як повелося, завжди знайдуться простакуваті націоналісти, пройняті вірою в те, що геть усі проблеми породжуються фактом пригнобленості нації. На цю віру їх надихнула націоналістична риторика, й тому вони можуть бути глибоко шоковані відкриттям, що знегоди й розбрат й надалі ста­новлять характерні риси національного життя.

Останніми роками період консолідації усе частіше почали розгля-

Кеннет Майноуґ

дати в економічному контексті. Побутує переконання, що нація спро­можна консолідуватися лише тоді, коли стане економічно розвиненою. Це переконання переносить консолідацію у невизначено віддалене май­бутнє, тому що поняття «розвиненої» економіки визначається тим, що відбувається в економічно найпередовіших регіонах світу. Втім, це зміщення акцентів є одним із засобів, завдяки якому, схоже, відбуваєть­ся самоліквідація націоналістичної теорії та спрямування енергії людей на більш знайомі шляхи економічного розвитку.

Розуміння націоналізму як колективної образи на чужоземців і його аналіз відповідно до трьох ступенів цілком можливо вивести із дослід­жень у галузі націоналістичної теорії, й до того ж без надміру посилань на реальний політичний досвід. Суть цього підходу полягає в Тому, щоб обмежити поняття націоналізму чимось прикметним у царині новочас-ної політики. Згідно з цією точкою зору, необхідно зробити висновок, що багато націй мали порівняно незначний націоналістичний досвід. Наприклад, Британія і Сполучені Штати рідко коли переживали щось подібне до образи, що може спричинитися до націоналістичної політи­ки. Американська війна за незалежність, далебі, підпадає під цей тип триступеневого аналізу, і її дуже легко розглядати у націоналістичному контексті. Та все ж видається, що населення Американських колоній, хоч, дійсно, швидко просунулося до рівня усвідомлення себе американцями, та американською нацією себе по-серйозному не вважало. Надто рано воно було охоплене боротьбою, аби спрямувати її у цей бік. <...>

Схоже, що література з націоналізму класифікує під цією осяжною назвою зібрання політичних фактів, які ми можемо розмістити у висхід­ному порядку. Спершу виникає різновид націоналістичного феномена, про який ми щойно згадували. Він полягає у вируванні почуттів – за доб­рий приклад тут може слугувати антиамериканізм, що охопив певні про­шарки серед багатьох народів після 1945 року. Завжди стосовно могутніх сусідів виникає щось подібне до ворожості, і в новітні часи ця ворожість зазвичай висловлюється у націоналістичних термінах. Змагальні почут­тя під час таких спортивних подій, як Олімпійські ігри, становлять ще один приклад цього різновиду націоналістичних емоцій. Крім того, у багатьох країнах є свій місцевий fьhrer, послідовники якого прагнуть експлуатувати націоналістичні почуття. Цього роду лідери у ситуації політичного вибору завжди опиняються попереду, й упродовж катаст­рофічного періоду після Першої світової війни такий вибір мав місце у багатьох країнах. Усі ці речі на досить законних підставах можна назва­ти націоналізмом, та все ж вони створюють строкату суміш без ґрунтов­ного інтелектуального зв’язку.

Анатомія націоналізму

На наступному щаблі подибуємо триступеневий націоналізм у тому вигляді, як ми його щойно описали. За суттєвий момент тут править той, що націоналістичне питання починає домінувати над політичним розвит­ком країни. Нічого не робиться без огляду на націоналістичний контекст.

Поза цим усім ми маємо також те, що часто називають інтеграль­ним націоналізмом. Тут пролягає царина тоталітаризму, який незрідка прибирає подоби ненормально деталізованого застосування націоналі­стичної теорії, – як це сталося у випадку з нацизмом. Цілком імовірно (і це було переконливо доведено такими письменниками, як Ганна Арендт та Ернст Нольте), що схожість тут поверхова, і тоталітаризм є зовсім іншим політичним явищем. Втім, нас тут не обходить, чи тоталітаризм відрізняється від націоналізму за якістю, а чи за ступенем; з огляду на наші цілі, їх можна залишити по один бік.

Якщо поставитися до предмета у такий спосіб, то й не матимемо потреби ламати голови над спробами визначити «націю». Якесь єдине мірило національної приналежності втрачає свій ґрунт. Як наслідок, кожний націоналіст пропонує у ролі вирішального критерію що завгод­но, аби воно було якнайближчим його серцю. Для іспанців – католи­цизм, а для багатьох турків іслам становлять ключ до національної душі; але від часів секуляризації держави велика кількість бездоганних націй містить у своєму складі численні релігії. Інші взяли за наріжний камінь чистоту раси; та генетично людство аж надто перемішане з огляду на кожне таке поняття національної чистоти. Там, де цей критерій доведе­но до краю, він штовхає до расизму, і (як у випадку з нацизмом) чиста раса перетворюється на спільноту людей, яка цілковито відрізняється від нації, від імені якої расист брався до діла. Найпоширенішим критерієм є мова, посилання на який спонукає нас пригадати, що швейцарська на­ція говорить чотирма мовами. Для деяких націоналізмів мова була до­сить важливим чинником, що спричинилося до відродження або нового поширення мови, яка б інакше зникла, – як це сталося зі спробою ірландців відродити ґельську мову. За неможливості віднайти якийсь єдиний критерій, були запропоновані складні й абстрактні визначення. Попри це, якщо вдатися до метафори, то мова залишається найбільш перспективним кандидатом. Нація таки складається з «людей, які гово­рять однією мовою».

З нашого погляду, немає потреби точно визначати націю, бо коли вона існує, то й спонука до цього надто незначна. Як живий складник націоналізму, нація є чимось таким, що можна відшукати, головним чи­ном, у сподіваннях націоналістів. Вона складається з усіх тих людей, яких переконали, що вони поділяють почуття національної образи.

Кеннет Майноуґ

Насамкінець <... > запитаймо, чому націоналізм народився у новіт­ньому світі. Чи у змозі ми віднайти загальні умовини речей, з яких націо­налізм первісно виникнув? Ключовим моментом тут може бути те, що націоналізм, як у Франції, так і в Німеччині, став зачинателем наступу на феодалізм. Поза межами Європи ми знаходимо багато традиційних суспільств, в яких звичай вже не є належним порадником у поведінці. Там, де традиція занепадає, ми, як правило, виявляємо стрімке зростан­ня населення, велика частка якого згромаджується у містах. Ми знахо­димо там швидке поширення писемності. Жінки відриваються від хат­нього вогнища, а молоді люди розпочинають свій шлях із зухвалої по­ведінки та нехтування порадами батьків. Виникає новий тип політика. Це новий світ, сповнений дивами. Видіння, які за цих умов безнастанно тривожать людей, невіддільні від туги, тому що ці умови водночас болісні та обнадійливі. Отож є правдою, що націоналізм не дає неминучої відповіді на посталі проблеми. Те, що в цьому процесі народжується, може з такою ж легкістю бути Божим Градом, комуністичним суспіль­ством або нацією. Інтелектуальні ресурси західної цивілізації у процесі ретельних пошуків рішення наштовхнулися на труднощі, які спричиняє такого роду соціальна криза. Яким чином ми можемо пояснити попу­лярність ідеологій на кшталт націоналізму?

Формула, яку я вважаю найпереконливішою, полягає у наступно­му твердженні – націоналізм забезпечує нам порятунок від тривіальності. Приховано чи відкрито люди, які страждають від соціальних зрушень, ставлять перед собою питання: що з нами відбувається? Відповідь на­ціоналіста чітка: наша нація бореться, щоб народитися; вона обстоює незалежність супроти своїх ворогів. Ця відповідь ніколи не охоплює усієї правди, іноді вона абсолютно нічого спільного з правдою не має. Втім, це байдуже. Націоналістична боротьба шляхетна, вона сповнює страж­дання гідністю, вказує людині обнадійливий напрям, у якому їй слід до­кладати зусиль. Коли 1822 року Грецька Національна Асамблея оголоси­ла: «Ми, нащадки мудрого й благородного народу еллінів,... аби не бути боягузами й самозневажниками, не вважаємо надалі за можливе страж­дати від жорстокого ярма Оттоманської держави, яка нас гнобила по­над чотири століття»², – то у такий спосіб вона висловила почуття мо­ральної величі й самоповаги, які мало чим відрізнялися від сказаного у 1964 році Патрісом Лумумбою: «Ми пишаємося до глибини душі цією боротьбою, сповненою сліз, вогню й крові, бо ця боротьба була шляхет­на й справедлива, абсолютно необхідна задля того, аби покласти край принизливому рабству, що було накинуте нам силою»³.

Анатомія націоналізму

Дата добавления: 2015-07-17