Майдадир! 4 страница

— Ага, моє жовте парео.

— Точно. Скажеш: «Жовте таке. В черепашках. В мене ще блакитне є...»

— Навіщо їм палити блакитне?!

— Щоби не думали, що ти останнє проїбала. Ми ж люди не бідні.

Якщо двоє дорослих, адекватних, незаангажованих людей, котрі вже 10 років поспіль не дивляться телевізора, вечорами в індійському готелі раптом залипають біля квадратної скриньки марки magic, знайте: вони там залипли або на болівудські поп-кліпи (по 10 хвилин чува-ки треки шарять!), або на мультики «Том і Джері». Спогади дитинства і все таке.

Починається нова знайома мелодійка.

— ПАПАЙ!!! — хором волаємо ми й при цьому роз-дупляємося, що дивнувата якась реакція для двох до-, рослих людей, що зібралися женитися в не першій молодості.

— Мда. Мультики. Мій любимий—Футурама, — каже він.

— І мій!

— Ну, зете май вайф. Ти думаєш, чого я тебе вибрав?!

— О, точно. На питання «Чому ви вирішили одружитися?» я буду відповідати: «У нас спільні інтереси. Футурама».

— І тьолки.

— Добре. У нас спільні інтереси. Футурама і тьолки. Кльово.

— Щось тут непонятно в цьому «Папаї» шось... — каже він, доїдаючи моє сирно-згущьонкове тістечко.

— Ясно, шо непонятно — все на хінді.

— А взагалі Олів — сексуальна тьолка, а Папай поц.

— Сам ти поц. Папай кльовий, а Олів дура писклява.

— Та карочє, взагалі цей мультик — соціальна реклама. Щоби дітки їли шпинат.

Ну, а ще там, в індійському телевізорі, є комерційна реклама. Деяка взагалі на голову не налазить. Ну, скажі-

мо, отака: японський турист опиняється в глухому індійському селі, де всього три халупи, верблюд і дерев’яний банкомат на виїзді. Японець, ясне діло, хоче зняти кеш. Підходить до банкомату, запихає в нього карточку. В бан-комата розсуваються дверцята, за ними видно зв’язаного індійського чувачка з пачкою банкнот перед ротом. До нього підходить хазяїн банкомата з цукеркою, підвішеною на шнурку. Побачивши цукерку в себе перед носом, зв’язаний чувачок робить спробу дістати її язиком — як жабка за комарем — лизь, лизь, лизь! І скільки разів він намагається лизнути цукерку, стільки банкнот висуваються його язиком. Радий японець бере свій кеш, нещасного індуса знову закривають в банкомагті, так і не давши лизнути цукерку. Хазяїн, проклятий капіталіст, несе її, помахуючи шнурком, собі в халупу. Реклама не банку, щоби ви знали. Реклама цукерок!

Інша, весь екшн котрої я завжди пропускала, закінчувалася дещо безглуздим по своїй суті спонуканням:

«Buy Original Microsoft Ware»⁶.

— Аякже. Всі так і побігли. В Індії, — колупаю в зубі я.

— На Мейн Базар. За оригінальним софтом, — переключає канал Рибочка.

— Для всієї родини.

Але покупка ліцензійного софта в країнах штибу Індії, Індонезії чи Україні, цих купоголових гідр усього мислимого піратства, не видається такою смішною в своїй безглуздості, як тарення туристів сувенірами.

Саша, мій безцінний і мудрий вчитель тай-чі, цигуну і дзадзену, розказував про себе таке (подається в адаптованій українській версії].

— Приїхав якась я в Делі. Якийсь такий нєпуганий тоді ще був. Не здивувало мене, що моторікша так нехіло англійською говорить, місця всякі показує, розказує про все... В дивному, коротше, стані я якомусь був. Ну, привозить він мене на той же Мейн Базар. Типу, ось гаверн-мент прайс, все дешевше, ніж в інших...

— Нуда, спешл прайс фор ю, май френд, — вставляю я свої два ґрейцери.

— Тіпа того. І я ходжу там, як заворожений, — від відділу до відділу. Такої хєрні накупляв собі!

— Слоників з дірочками в животі і маленьким слоником всередині?

— І слоників, і картиночок — купуєш чотири, п’яту дають безплатно, і тряпочок всяких...

— І все ж таке яскраве, втикати хочеться!

— Ну, і він тобі це впарив, а потім ще, каже, згадай про родичів, про друзів згадай і купи ще три шарфіка! Коротше, затарився я там на триста баксів цим гамном, а потім ще таксист мене пробивав, скільки я грошей потратив. Типу, зняти собі процент за мій успішний шопінг.

— Піздєц, — не-йогічно заключаємо ми.

— Та, це ще не піздєц! — вже зовсім не-йогічно каже суперйог Діма. — Я он в Удайпурі на півтори штуки картиночок накупив.

Діма подає голос не дуже часто. Але якщо вже подав — чекай історію, що переверне твій світ, чи як там у рекламі кажуть.

— Карочє, чьо-та я бил пьяний там. Нє помню, чєво, но дєнєг у мєня била куча с сабой. В Джайпурє.

Коротше, джайпурські сувенірні крамнички були забиті картинками тонкої ручної роботи — ілюстрації до Рамаяни, місцеві міти, подробиці життів раджів тощо.

Якщо ходити тверезому й нікуди не поспішети, можне помітити, що картинки ці є в кожній крамничці. Тільки от це був не Дімин випадок. Діма, варто йому було заманитися в перший магазинчик, відразу панічно запав на яскраво-червоне видовище з тьотями в сарі і дядями на слонах, що кудись поспішали, комусь молилися, когось любили і про щось думали під стінами своїх домівок і пальмами, в компаніях із демонами й малими дітьми.

— Хав мач? — запитав Діма.

— О, зис ван вері експенсів! Файв хандред долар! — продавець сказав, як відрубав.

— Ніхуя собі, — подумав Діма.

— Карочє, отдал он мне єйо за тріста. Я так рад бил. Крута патаргавался. Думал, прівєзу в Маскву старую картіну, ана же ващє дафіга у нас стоіт, а тут такой па-дарак каму-та.

Потім Діма поторгувався ще за одну карину, потім ще за одну... І вже на виході побачив щось нереальне — за сюжетом тонкого, душевиймального за своїми кольорами розпису на «старовинному» бересті — «гт із антік, вері олд!» — всі ці жінки, чоловіки, слони, коні, сарі, чалми, намиста, діти і собаки велетенським ходом направлялися в султанський палац, аби зникнути в його таємничих зажерливих арках...

— Хау мач із зис ван?! — перелякався Діма.

— О... — скрушно похитав головою продавець «антикваріату». —Зис ван із вері біг. Вері огщ. Таузанд доларе.

У Діми починалася паніка. Ба, навіть Паніка з великої букви — залишилося ж то всього-на-всього шістсот доларів, а картину ой як хотілося.

— Карочє, продал он мнє і ту картіну... — каже Діма вже в Рішикеші, розжовуючи чіз-парату⁷. — Аставіл я у нєво палтарушку і паєхал в Маскву. І так те все картінкі у мєня на шкафу і валяются.

— Бо на другий ранок допетрав, що то все повна лажа, що антикваріат цей штампується в задній кімнаті лавки, а робота ця — тупо серійна?

— Да нєт, работа на картінках тонкая, всьо очєнь ак-куратно, докопаться нє к чему... ТОЛЬКО ВОТ ОНИ МНЕ НАФИГ НЕ НУЖНЬІ!

* + ★

Ми з Сашою і Дімою стояли навпроти ашраму Нікетан, щасливі, дурні і босі. Сонце ще не заходило, Ганг уже шумів. Корови тусували за парканчиком і на нас не звертали уваги. А люди звертали. На трьох дятлів, що практикують на бетоні збірну солянку з тай-чі, ци-гуна і шіва-зна якої йоги.

— Да то же питьйо водки — ето йога! Ето прана, hr із лайк прана вен ві дрінк водка. — Пояснював напередодні Саша Самбулату і трьом японочкам, що тягалися з якимись музичними трубами. — Ю тейк йо глас, Ю бріз аут. Ху'у-ух! Ю дрінк. Ю філ вормс. Ол овер йор баді. Ю клоуз йор айз. Ю бріз ін.

А нам із Дімою Саша показував нові й нові вправи. Коли я втекла з легальної йоги, Саша зжалився і почав учити нас із Дімою нелегально. Тобто геть на шару. Фігня, що я не запам’ятаю й половини цих корисних вправ, я тільки гамно всяке запам’ятовую. Рекламу і їбала всяких уродів. Зараз головне розкритися, звільнитися, випустити з себе об’ємний звук кожного елементу, І всяка така хуйня.

— А после етого упражнєнія, — показував Саша,— у тєбя так расправятся і освободятся льогкіе, што куріть сможешь, сколько хочешь.

— І чєго хочешь... — додає Діма. Сам він якраз нічого не курить. А нащо, коли Діма на передзахідне сонце запросто може сказати: «Глядіте, какая сєводня красная луна!»

— Круто... — видихала я і якомога правильніше стукотіла по своїй грудній клітці.

— Та-ак, — провадив Саша, —тєпєрь праводім па почь-кам... Діма! Ти чьо?! Забил, гдє почькі?! Тє ща напомнгть?!

Все-таки адаптована йога — це те шо треба.

Мій прекрасний принципус, Рибочка, йоги не пробував, а от від гашишу не відмовлявся. Найкрутіше вставляло, якщо покурити разом зі святим Самбулатом. Тобто він був баба. З наголосом на останній склад. Кажуть, баба — це остання інкарнація. І того вони, баби, такі попущені й розслаблені, що знають — насрати, останній раз живемо. Сидить собі Самбулат, курить гашиш, і торбочка в нього плететься. Кольорова, з ниточок. І японець поряд сидить прихіпачений, а все-таки стильний, як із японського мультика. І теж торбочку плете. І платить Самбулату за навчання. Самбулат більшість часу сидить під накриттям у візочку-кіоску з масала чаєм. Інколи спить разом з іншими садху біля річки, у них там своя козирна точка є.

— Які в мене проблеми? — лагідно й похуїстично посміхається Самбулат. — Єдина проблема — це коли кінчається гашиш.

— Скільки тобі років, Самбулат? — Я оглядала його світле юне лице, довжелезні дреди, білозубу посмішку й худенькі руки, що десь у складках його покривал спокійно плели торбочку. До речі, він, якшо Діма не бреше, якось відмовився продати Дімі торбочку за 8000 рупій (курс рупії 37 до 1 долара США). Знає ціну своїй роботі.

Самбулат певний час мовчав. Образився, мабуть, на мої профанські запитання. Ми ще раз покурили по колу чілим. Відтак Самбулат правильною англійською (це ж встигло воно все обдумати, не те що я — зразу би щось пизданула] промовив:

— Моє тіло юне. Мій розум занадто старий. Моє серце як дитина.

Вовчик каже, шо мені треба було спробувати його висадити. і що цих чуваків і в нас вистачає, і вони такі схожі... Злий недовірливий Вовчик. А я васторженна дура.

В ту ніч мені приснився філософський сон.

Велика сіра мавпа з червоною дупою й зухвалою пикою, схожа на п’яного злого гуцула (василя-дмитровича), але надто вправна для такого, пройшовшись по недобудованому даху навпроти, перескакує на наш балкон, одним махом допиває Рибоччин лимонно-медовий чай, забирає з рук Рибочки косяк, глибоко ним затягується і тушить косяк об екран лептопа, де саме готується концепція серйозного телепроекту. Потім ще сідає сракою на клавіатуру, комп’ютер видає текст ОЬ ЛШЩБГМС КВШД ТГКЛ ДОТИКАВЧ, мавпа перескакує на дах будови навпроти і показує нам свою червону сраку. Ми з Рибочкою, флегматично:

— Ну мавпочка, ну йоб твою мать...

Рибочка, ставши жертвою мого психоделічного ниття, повівся на рафтинг весняним Гангом. Це романтично звучить, а було ж піздєц як холодно. Сонце ледь прокльовувалося. Мені не звикати, а воно, бідне, замерзло і каш-ляло-соплило всі наступні дні. І тихо мене ненавиділо.

— Якого я повівся на твій дурний рафтинг?! Знав же, шо краще не йти! — побивався він щоранку, коли замер-зав уночі, злився і кашляв.

— Ех, круто, шо ти мене витягла.! не звертай уваги, якшо я буду нити зранку. Добре, бейбі? — казав він щовечора після доброго сонячного дня. (так майже з тиждень.

На рафтингу, поки ми булькали в зимній воді й Рибоч-чині губи ставали блакитнішими за Рибоччині очі, в нас спиздили сто баксів. З мого гаманця, залишеного в машині на чесне слово індійського дядечка, котрий нас на цей рафтинг віз. («Він не брав! — переконував нас директор рафтингової контори. — Ми йому дзвонили, він сказав, шо не брав!» Сто, сука, баксів. І двісті гривень, шо особливо обідно. Бо ж наші гроші красиві.

Понівечений патріотизм. Розтоптана червона калина... Бо ж де ці підараси-крадуни поміняють в Індії двісті гривень?! Викинуть сиріток попідтинню. Чи в гербарії засушать.

Рибочка риторично розкриває мій сороміцький зелений гаманець. На ньому зображено лакову пін-ап гьорл на підборах і раком.

— Цікаво, чи дрочив той чувак на цю тьотю, коли пиз-див бабло? — міркую я.

— Думаю, не встиг. Ми ж не на три дні рафтингу їхали. Тоді би він у неї закохався... Все по любві, розумієш?

— Ага...

Крім пін-ап тьоті в сітчастих панчохах, мій салатовий гаманець із ніжністю беріг мою власну фотографію. Чорно-білу. Там я у білому комірці, з білими бантиками, із щирими й розумними очима. Із чолом високим та ясним. Мені там шість років, коротше.

— А моє фото на дошку пошани? — мрійливо проваджу я. — Ну, невже його серце не стислося? Невже він не подумав, що це — наша мала дитина, покинута десь в Україні, під Горлівкою...

— Ага. І ще ми такі бідні, що не можемо собі дозволити її кольорову фотографію.

Ех. Що тут поробиш. Заробітчани — то завжди заробітчани. Навіть коли промишляють по таких пілігримських нью-ейджерських місцинах, як Рішикеш. Одні заробітчани туг пиздять гроші з гаманців, інші шукають лєтающіх йогів, треті ходять до ями, аби той допоміг їм в українському бізнесі. Наймають гідів, перекладачів спеціальних і купу готівки тягнуть.

— Ета. Нада, шоби памог. Я с женой разважусь, у нєйо полбізнеса маево астанєцца... Панімаєш?

Перекладач перекладає. Яма, маг і чаклун, сидить зі своїми патлами в нудній хаті (в нас таке гамно чомусь називають єврорвмонтом), колупається в найновішій моделі мобільного і каже:

-Угу.

— Так вот. Он может здєлать так, шоби у мєня бізнес харашо шол, а?

Перекладач перекладає.

— І шоби нє атабрала у мєня больше!

— Угу.

Яма знає українське цивільне законодавство краще, ніж той бізнесюк.

— І ета... Шоби у нєйо... Шоби у нєйо машина палама-лась і у йобиря нє стаял!

— А це ще плюс триста доларів, — знизує плечима перекладач.

Бізнесмен шушукається зі своєю супутницею, перекладач шушукається з ямою.

— Харашо! — випалює бізнесмен і дістає бабло: спершу відлистує п’ятсот доларів за стандартну послугу, потім триста за додаткову.

— Тоді все, — каже перекладач. — Він зараз подзвонить своїм людям у місто, вони там все владнають... Ви можете йти.

Бізнесмен і його тьола встають і вже майже виходять, як раптом новий українець роздупляється:

— Так он же нє спрасіл, как мєня f жену завут!

— А, точно, — байдуже каже яма після перекладу. — Давайте.

Дядюн все каже, камінь з полички для душі в нього падає, і він уже спокійно може вертатися в Україну робити свій бізнес процвітаючим—яма йому все начаклує.

А взагалі, у Рішикеші уродів навдивовижу мало. Натомість багато мегакрутих вегетаріанських кафешок. Ніде-ніде ніякого м’яса чи риби, І, скажу вам, я сиділа там і не жужжала, а тільки кілограмів набирала, таким усе було нестерпно смачним, м’яким і спокійним.

А ше я писала листи Вовчику:

ВЕЛЕТЕНСЬКІ РИБИ ГАНГУ

Якщо лежати долілиць на піску з яскравим срібним відблиском просто тут, біля місячної води Гангу, і тримати голову на правій щоці, проти течії можна побачити велетенських срібних риб із червоними плавниками.

Якщо сидіти на камені, підклавши під дупу коцик, курити траву і думати, про що писати в тижневик «Сім’я і Дім», можна також побачити риб. Але невеликих таких, рожево'жовто-червоних. І вони посміхатимуться, коли будуть стрибати, бо ж подобається їм це діло.

Якщо стояти над Гангом зовсім високо, аж на середині найвищого дерева з великими червоними квітами і чорним гіллям, якщо міцно руками й ногами за те гілля триматися, риби стають воронами. Чи як там називаються ці великі чорні птахи, що гострими дзьобами ви* пивають квітковий нектар?

Птахи і риби, коли люди співають на берегах, рухаються синкопованими зграями. Паралельно одні одним. Тільки птахів нам видно, бо вони в небі, а риб ні, бо вони під місячно-зеленою водою. Хіба що, коли одна з них вибивається з ритму і смикається трохи вбік від інших, ми кажемо: «Дивися, риба скаче!»

А ще отримувала від нього відповіді:

Meni snylos, scho ty pokazuyesh svoyu oselyu u yakis za-nedbaniy kamyaniy budivli, shozhiy na torgovycyu u Mtsheti. Vikna і dveri buly zavishani rudym polotnom, bo vid svitla u tebe bolily ochi. A koly ty hotile vpustyty kogos vseredynu, to vystavlyala na porozi glechyk z piskom.

А ще було ранкове співання мантр зі старенькою вчителькою, плани, коли стане тепліше, з усіма пілігримами піднятися до верхів’я Гангу й зажити аж вище Ганготрі, сидіння на валунах на березі, куріння й валяння в закинутому бітлівському ашрамі [я точно знаю, шо вибрала ту келію, де Ленон жив!), курячі крики павичів, денне споглядання орлів, нічне годування корів і відчуття майже святості від ходіння цими святими місцинами.

Ми поТбалися в делійському «Інтер-Континенталі» і з того часу вже з Рибочкою не розлучалися.

А після того (і до Рішикеша] ми були в Гоа. Російській губернії на території Індії.

— Нєт, ну тут всьо харашо, толька што здєсь делают все еті індуси? — обурювалася одна масковская дєвуш-ка на дискотеці в Анджуні.

— Дура, ані здєсь живут! — шокував її приятель.

Кацапів на цьому океанському узбережжі з місяцем,

велетенським, як сирна голова на прилавку голландського магазину, було мов у Криму. Точнісінько, срана Ялта, чесне слово. Тільки дешевше все, менше мєнтів і незіпсута їжа.

— А чьо ета такоє острає? — кричала на офіцика схожа на бритого Достоєвського кацапка. — Нє можете нар-мальную єду здєлать?! Я такоє єсть не сабіраюсь!

Так що нормальному їдлу і там скоро прийде капєц. Російські ресторації на березі плодяться й множаться. Якось їхали ми повз пациків на скутерах, і один із них, татаро-монгольської зовнішності, виголосив дивний коан:

— А ми іх бпінамі закідаєм!

Вечорами, коли сходив місяць І заходила неясно куди точка збірки більшості активних відпочунів, можна було сидіти на пісочку і дивитися, що тобі посилає доля. Одного вечора нам послало двох російських пацанів і одну дів-чьонку. З рюкзаками. Тільки-но приїхали. Вони йшли осяяним берегом і гаряче й натхненно, як то тільки в юності буває, сперечалися.

— Нєт, я так счітаю, — доводила дівчинка. — Сначала нада рєшить, чєм нам закінуцца, а уже патом, куда впі-сацца.

На базарі в Гоа тебе зустрічає гостинне:

— Нзташа, падхаді! Кут! Класна! Шьолк! Дьошева!

Отже й філіал Єгипту тут заодно. І Анталія на додаток.

— Спиш, ти! — втирав абсолютно синій рашен місцевому офіцику. — Єслі скажеш правільна «Прівєт», дам сто баксав! Бля буду, дам! Во. Во смарі. Віш — паслєд-няя сотка в кашилькє! Больше нічьо нєт. Тока паспарт і білєт да Маскви. Ну? Давай! Прі-вєт!

Квитки до Москви й паспорти часто фігурували як об’єкти зникнення. Обдвигані дешевим ем-ді-ем-еєм кацапи викидали їх в море, щоби тільки залишитися тут... Паслєдніє рамантікі.

Дуже сумно помічати, що містяки, котрі я відкрила для себе років зо п'ять тому, коли вони були малолюдними й невідомими, повільно перетворюються у відстійники турбидла. Ним більше заробляють ці крикливі клерки, тим менше лишається вільних територій для митців, йогів чи просто людей, шо люблять тихо повтикати. Під навалою байдужих до неповторності окупантів, з цих територій зникає автентичність, поволі з’являється всюдисуще «Наташа- дьошева!»

Вовчик каже, потрібна перебудова особистих площин. Оптимізація Інтимних зон. Іншими словами — пішли всі на хуй. Бо уроди тебе всюди дістануть і нависнуть своїми високочастотними папугайськими голосами. Добре, шо я хоч дещо встигла застати, Шкода, що встигну застати не так уже й багато. Та й то, тільки якщо наплюю в пику Корпорації й махну світ за очі, сподіваючись на систематичне падіння грошей мені на голову.

Але в Гоа я більше не Іздок. Хоч там купа океану, гашишу й сексу. І взагалі несподіваних речей (поки що).

— Тьолки, — оголосила я по телефону. — ми тут недавно наїлися екстазі, накурилися гашишу і рішили поженитися.

І шо?

— І я поженюся.

— Ти впевнене?!

— Так. — Це було доросле, виважене рішення.

Всі тьолки рано чи пізно хочуть заміж. Ну, крім Ведмедя хіба шо. Я от твердо вірила, що дозрію до цього дорослого рішення років до п'ятдесяти чотирьох точно. А потім зразу собі всиновлю майже повнолітніх дітей, щоби недовго чекати внуків. Бо міцно памятаю заповідь Гора Відала: «Не заводіть дітей, а тільки внуків». Але в долі на нас своя бухгалтерія заведена. І навіть коли ти не загадував собі женитися, раптом, зустрівши жениль-ну людину, починаєш ловити себе на женильних думках. Ні з того, ні з сього. Без усякого женьшеню. І спочатку це злить, а потім вже смішить. Отак все й вийшло. Сра-кою чула. Бо ж не випадково одного разу я зібралася пчихнути і подумала «Ми поженимося», і пчихнула! Значить, правда. Поженимося.

— Будь здорова, — сказав Рибочка.

— Ти попав, — сказала я.

Ми ще трохи пожили з Рибочкою в ІндІТ, поїли вегетаріанського їдпа, позаймалися йогою, поїбалися, поплавали в океані з кацапами І вернулися в Україну.

За цей час у тридцяти п'яти тисяч українських водіїв забрали права, і я щиро раділа. Що мене в той період тут не було, бо точно попала би в топ-тен. Ну, зате дороги ненадовго розвантажилися. Правда, потім я взнала, що купа таких заборів прав були просто мєнтовськими підставами, і радість змінилася на гидливість. DJ Tonique, наприклад, попав за те, що об’їздив велетенський чор-ний джип, нахабно припаркований на правій смузі пе-^рред світлофором. Чіста возлє плази, шоби калбаскі да-

мой купіть. Біля цього супермаркету взагалі завжди твориться хел — вони за ковбаскою паркуються і в другій смузі, і ледь не в третій. Аварієчки собі включили і пішли. От де ці, сука, менти тусують? Чого не в такому рибному місці? Мабуть, щиро співчувають бідним голодним власникам «лексусів» і «поршів», не заважають шопінгу. Так хазяїн пріказал.

Так от. Тоніку треба було прямо, і він об’їхав нерухомий джип. Тут же мент із полосатим хуєм в руці.

— Драстє, давайте права насавсем.

— Та ви шо? Я ж його об’їздив! І він взагалі аварійну ситуацію створив!

На що непідкупний і благородний український ДАЇш-ник тихо сказав:

— А ви за собою дивіться...

Тим часом жлоб-власник джипа спокійно собі вий* шов з гламурного ковбасного магазину, сів у свою кінг-сайз трунву і поїхав. І ледь помітно кивнув ментам, здалося Тоніку. Вам ще щось не ясно?

— Віддавай права. Бо беркутів визовем. Скажемо, шо оказував сопротівлєніє.

І не допомогли Тоніку ні численні знайомі з автомобільної телепрограми, ні його в цій програмі безпосередня участь, ні просто чітке знання правил дорожнього руху. «Гамну закон нє пісан» — те, шо ми казали в дитинстві, якнайліпше підходить до цілком дорослих співробітників МВС.

Права забрали. Отримали «зачьот».

І навряд чи хтось із цих чи інших доблесних ментів хоч пальцем ворухнув, аби кілька місяців по тому запобігти вбивству на дорозі геніального перекладача Анатоля Перепаді, який колись об’їхав на велосипеді всю Іспанію й Францію, а тут звично крутив собі педалі в столиці рідної України і серед білого дня був збитий якимсь черговим мудаком-водієм, котрий навіть не зупинився, аби викликати медиків чи відвезти пораненого до лікарні. Може, був би шанс врятувати людині життя. Може, не помер би тоді велосипедист на третій день у реанімації. Але ментам це похуй, хто був цей смертний на вєліку: письменник, перекладач чи поет. Визначний чи невідомий. їм книжок нема коли читати, і шукати до-рожних вбивць їм не до шмиги. За бажанням вичислити будь-яку машинку можна за добу, але ж це треба напрягтися. Просто так напрягтися, безплатно. Який понт? А якщо сам собою знаходиться той, хто когось збив, бо був бухий і про водіння має дуже приблизне уявлення, то з ним полюбовно можна все порішати. А як інакше міліцейські, прокурорські, судові та інші чиновники зможуть забезпечувати себе, своїх дітей та онуків вжв звичним їм комфортом. Хабар — це ж добро! І вашим, і нашим, а мертвий вже і так на тому свпі. Там гроші не потрібні. Одне щастя, наш добросердий Президент висловив співчуття родині Анатолія Перепаді у зв’язку з його «передчасною смертю». Нічо, що того було буквально вбито. Нічо, що вбивця десь гуляє на волі І не чути, щоби його шукали. Спи спокійно, Вітьок. В тебе, тряпча-ної ляльки, що просрала довіру свого народу, інших елегантних справ купа.

Літак спізнився години на три, та врешті ми прилетіли. Хотіли цілувати рідну землицю — не дозволили підстри-гачі газонів.

— Привіт!!! — зі щенячим захватом пишу я тьолкам. — За годину буду в доміку. Ви там?

— Нєт, у нас дєла. Встрєчі в центре. Ми уже виходім.

Ну ОК. Може, концерти мутять нам. Тьху-тьху-тьху.

Працюють женщіни. Нє спугнуть би.

— Добре. Можете мені в центр взяти довгу майку, довгі джинси, тоненький теплий светр і куртку, бо я без ключа?

-Да

Домовилися на певний час на певній вулиці, бо зустріти мене вдома в ділових тьолок, ясне діло, не було часу. Про те, що вони мої подруги, навіть згадувати гріх. Шо не ясно? У них ВСТРЄЧІ.

Я дуже-дуже довго чекаю тьолок, сидячи в таксі. Дзвоню. Вони не реагують. Виходжу з таксі, раптом вони десь поряд уже чекають? Нема. Десять хвилин тому вони «вже під'їздили». Я страшно мерзну і ще більше злюся. Стою в одній лляній сорочці. Посеред київської зими. Геть одинока після свого Гоанського літа. Тьолки приїздять неймовірно пізно. Вивалюють з таксі, де окрім них сиділа ціла туса їхніх друзів, що, видно, ночували в нас. Паті — для тьолок святе. Вони віддають мені кульок з одягом і кажуть:

— А шо ти такая злая?

— Та так. Довгий переліт.

В кульку виявляється коротка майка й куценький светрик. Мабуть, тьолкам не дуже подобаються мої нирки. З нирками пронесло. Я захворіла дуже жорстким грипом.

А, до речі. їхні ділові зустрічі полягали у сплаті квитанцій за Інтернет і в організації фотосесії якомусь менеджеру для журналу «Афіша Харків». Менеджер фотографувався на тлі своєї машини і дико злився на тьолок. що проспали зранку і перенесли його «фотосесію» на

10 Доблоі їло

розпал трудового дня. Менеджерам це важливо. Але світ менеджерів для тьолок так і залишився нерозкри-тою таїною.

ТЬОЛКИ І ДІЄТИ

— Шо тут наш Ніколас Кейдж? — я любовно розглядаю фотку на мобільному, де на жовтій кухонній погиці серед банок з корнішонами, пачок із карі й уродами невизна-ченої раси «м’які іграшки» гордо вивищується Він. Рожевий і неприступний. М'який і верткий. Гумовий.

— А шо Ніколас Кейдж? — знизують плечима рози, — Стояв собі на кухні. На гостей дивився, себе показував.

— На гостей?! — я вмерла. — На яких іще таких гостей? Вони хоч його не чіпали своїми мікробними руками після маршруток?!

— Нє-е-е! — тягнуть хором тьолки. — Ми їм всім казали, що це твій. І що після останнього використання ти його не помила й так і поставила на полицю. І всі боялися, кричали і тікали з кухні, да-а-а...

— Молодці. Стратеги... — Я все одно потай скривилася, уявивши, як вони, ці негігієнічні гості лапають гепа-титними руками й облизують стоматитними язиками мого Ніколаса. Щось тут не так. Якийсь новий невроз у мене. Чи в Ніколаса?

— А ще ми придумали кльову фішку, коли в нас не було бабла, — хвалиться Вася. — Ми всім друзям казали, що сидимо на дієті, хавки дома нема, приїздіть зі своєю. А потім доїдали те, що вони після себе залишали...

— Геніально! — пишаюся ними я.

— А взагалі-то, Карпа, ми вже чотири доби нічого не Тмо, — осаджує мене Ведмідь.

— Чого?!

— Ну, бо ми вирішили не їсти після шести... — починає Веся.

—...А до шести ми зазвичай ще спимо, — зекінчуе роботящий Ведмедець.

— Ну нічо, ми худнемо! — Вася задирає білу кофту-адідас і показує пузо. — Я тут ващє недавно сиділа на гречаній дієті шість днів. Поки на сьомий жорстко не про-блювалася гречкою. Півтори доби ригала!

— А я, — хвалиться Ведмідь, — ригала тою гречкою вже в перший день!

— Так шо ми перейшли на рис.

Мені сказати нічого. Зате розам є, що мені показати.

— Диви! — каже Ведмідь, запалюючи екранчик свого телефону. Там, на фотці, тьмяно виблискує дно каструльки з рештками недоїденої гречки, що зацвіла тепер білою пухнастою пліснявкою.

— Це кошенятко. — Ніжно каже Ведмідь. — Не знаєш, як його назвати?

РОЗИ ВИДАЮТЬ МЕНЕ ЗАМІЖ

— Ханяня, треба ж тобі плаття весільне придумати! — каже Ханяня-Вася, сьорбаючи чай під назвою «суниця з вершками», де ні суниць реальних, ні вершків запашних зроду-віку не бувало.

— Пропоную пошити Карпі білі труси. І до них пришити хвіст. По типу шлєйф. Такий, із фати, волочитися за тобою буде — всьо, шоб по правилам! — закипає Медвідь.

— Да, мама буде рада... — уявляє Вася.

— А дід і бабця так ващє! — уявляю я.

— А ми Tx так само одінемо, і все буде нормально... — вирішує кризис-менеджер Міша.

— Або вдягнемо Карпу, як завжди хотіли, — в костюм сира! —не вгаває Вася. —Але вже весільного сира, з фатою. Спонсор весілля — «Сири Бурлука».

— Да. Тільки їй на коньках прийдеться ходити. Щоби грація була. І не повнив костюмчик круглий. — Медвідь.

— Тоді ти нарешті станеш хоч трохи вищою і перестанеш нас позорити. Ой. — Це Вася.

— Та ну вас, тьолки. Мені он майбутній чоловік придумав плаття. Я вам потім покажу. Панківське таке.

Вони секунду думають, як би попустити мого мужа, не бачачи його ескізу. Нічого шведко не придумується, тож кажуть:

— Тільки фати ніякої не треба.

— Запхаємо тобі довгі білі пір’їни замість неї.

Я вже навіть не реагую стародавньою асоціацією про пір’я в дулі, бо мене тривожить інше:

— Блін, тьолки. Це все харашо. Але ж я ще нічого батькам не сказала. Стрьомно, шо капєц.

— Та чого? Це ж хороша для них новина, — каже Васо.

— Да! — погоджується Медвідь, — Вони і так на тобі хрест давно поставили, а тут — такий поворот сабитій.

Дата добавления: 2015-07-10