Роман робить іскуство

Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове «RRI», що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове «Роман Рекордз Інкорпорейтед». Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуст-ва, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного Кнього слот ва), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.

Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним пицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими «Щастя нема — знову зима» чи «Хіп-хоп — нон-стоп» — не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:

— Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.

Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.

Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді — ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це — просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.

Щоби потрапити на всякі там «пісні-року» чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у «благодійній» акції в палаці «Україна» чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він на простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис «колгоспної пісні» (по-валій-лорак-пономарьов... продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професій-ний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —...

— Оле-е-е-ег!!!— цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи «не знаю, куди збереглася ця хуйня». Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою «1»,«!», «11111» чи «qqq» чи «qwerty»? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинсько! розкладки. Так само, як є слово «мить» внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що Гх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку «РРаЙю», Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:

— О, ну, я писав програму всю ніч... Монтував ЇЇ. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти про-джект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися «з самого себе», як то заведено в со~ ціально-побутових казках.

Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Арти-мові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співза-сновників студії, йому задзвонив телефон.

— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма... Слухай. Карочє, я ж записав ЇЇ. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ят-надцять хвилин як мала вже літи в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.

Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.

— Альо! — в Романа знову дзвонить.—А, добрий день, Петро Петрович... Так-так, звісно, е програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.

— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!

— А я Тбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!

— Як це — не можеш найти?! От, блядь_г найшов собі работнічка, нічо не скажеш... Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.

— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти ТІ, блін. Звільню нахрен.

Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.

— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.

Дата добавления: 2015-07-10