Kropyva

ЯК МИ СТРИГЛИ КРОПИВУ

Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітну чка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Масса-чусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «The Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юр-ченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа по~ нятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю ме перешкоджає, аж поки не настає лихий нас статевого дозрівання, але ж гро секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.

Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Тра-ханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали—завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.

— Та повезу дгтей до мами...—загадково казала мама.

— Ага, на чисте повітря, на овочі... — змовницьки шепотіла сусідка.

— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.

Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «банде-равскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька [зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річ-ної дівчинки.

— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:

— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата...

Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.

— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.

Надя мовчала, і мовчала вона, як на мене, ствердно.

— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.

Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.

— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх, нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».

— Круто! — замилувалася собою я, — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.

— Що — лєсінка? — з сумішшю страху І очікування чарівних метвморфоз запитала Кропива.

— Ща-а-а... — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.

Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпата», «Дніпровські Порогм» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!

— Чикриж! — сказали ножиці.

— Bay, — сказала я.

— Ну що? — сказала Надька.

Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька ^ міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».

— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?

— Ага. Супер. Дякую... А батьки...

— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.

Мами ще не було, коли задзвонив телефон.

— Ало?

Кропива ридала і рюмсала так. що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділ я: ла наші райони.

— Іра-а-а... — вила вона.

— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».

— Нє... Ще... нє-е! — провадила вона.

— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.

— Я тут... я то... достригала я. Сама...

— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти... та чого ти? Та було ж все супер!!

— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и... Зроби хоч що-небу-удь!

Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квіт-чучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.

— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.

Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.

— Оце так лишай! — сказала Квітка.

— М-да, лквди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.

Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревни-таль-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.

— Капєц, канєшно,—зробила компетентний висновок я.

— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.

— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержанггка Квітчучка,

— О! Пішли!!!

Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.

Ірка відразу допетрала, ідо тут до чого.

— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.

— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.

— У-у-у... — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось...

Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!

— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте... — вже з меншою впевненістю додавали ми.

ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка...

Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.

— Ну що ж, — знизувала плечима я,—Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.

Я, КРОПИВА І КРАДЕНА ЛОПАТА

Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мггли і лопати. Якщо на таку сісти й промовиш правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь...

Ми поцупили лопату для високоморальної мети—створення гри шкільному кабінеті історії етнографічного музею.

Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів], коцики і рушники, прядки й веретена, Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.

— Там їх ще повно...—шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!

— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору—займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.

У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.

Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по тапіку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку І смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писач-ком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.

— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!

І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.

Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість IX були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож копи підходила вечірня сьома година буднього, дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!] і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:

— Карпа... Карпа, сьома година.

— Карпа, Ізаура!

— Ууууу!!f — завивав Шамаліст.

— Шамана, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.

Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж

по сраці.

Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася меш-том з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Непі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.

Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферент-ніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.

Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11—12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «релу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спаль-ники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.

Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.

Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька.

г»

Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бохудить.

З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елгтною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки».

Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності...) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибре-ханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБШЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто рацюналізато-ром і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підпгтків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів}. Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! —та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.

— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!

І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.

Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним

казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометріТ (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.

Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.

— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу ажТороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.

Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжноїтьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:

— Дай вкусити.

Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь на-—двчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу

з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.

— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?

Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.

Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.

— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик І граблі.

— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!

— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.

— Ну... А з якої це статі я вам маю це давати? — розділявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.

— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.

З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон те-пель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від серед-ньостатисшчної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок не-натрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять І прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.

Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».

Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.

— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.

— Та не, ніхто! —стверджувала Кропива. —Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.

— Та ну — аж таки відьма!

— Та кажу тобі. Тихо... Ану пішли.

І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.

Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці... Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би. взяти екскаватор.

— Ну шо, беремо? — питає Кропива.

— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді...

— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма “Взуття"».

— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?

Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.

— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.

— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.

— Відьма!!!! — заверещали ми І кинулися тікати. Лопату я, поза тим [хазяйська дитина!), тягнула за собою.

— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас ско-. лола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не вид іти!

— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.

— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!

— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!

— Кропива, сідай! —скомандувала я.

Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари...

Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?

Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.

Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА

Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі _vq бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би

пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до шксли, а сама — поза школу?!» Бо Квгткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.

Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою, Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцика-лася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькино? хати. Але про них—лінолеум, Лінду і хату — пізніше.

Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».] А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Нена-

виджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту лростоТаї Повалій. Фу.

Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навль клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на коші-нуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не переставте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви Тдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, доФранківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре сві-товаааа!!! ААААААА!!!!

Газуй, Білочка, газуй!

Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо І що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)

Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати, Так що все було

«в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало,—то добре знаете, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок [хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах [о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої—вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з фупи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.

Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. ЇГ хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх І чекати. А оскільки чека™ часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6—8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.

Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, О^щ0 до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповід на

но — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це... це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерс-тво, І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я. чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.

— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.

— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.

Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори {аби я ще тоді знала, що воно таке]. В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьоть-ками, салютниці, люльки, пачки тюпону, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби], ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.

(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)

Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там

було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з куль-чиками навіть у носах [!!!] просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і кали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка не абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурнж. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.

Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропи-£«двою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата ту-

О

С

рецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.} Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієн-тка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.

— Іра-а?—вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.

-Га?

— Ти знаєш, у мене... там... тікає.

— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.

І тут задзвонив телефон.

Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не пи-

тайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.

— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.

— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна... — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.

— Ти чому не на уроках?

— Я хвора...

— А мама знає, що ти «хвора»?

— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і...

— А Надя Кропивницька в тебе?

Пауза.

— Вона теж у тебе хворіє?

— Не...

— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.

Кінець зв’язку.

Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:

— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!

(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)

Кропива забулькала у ванній І за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.

— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму

^ і екзистенцією Юлі Марківни [чим більше?) погляд.

гґ\

— КарочБ, я придумала.

Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.

— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!

— Ага... — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.

Одним словом, перебинтувала я Кропив’ячу ногу (вище коліна чомусь], наквацявши всередині бинта червоним лаком—щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.

Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’ячу ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася е Артима, чи точно цього не можна їсти.

Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.

Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьо-вана й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.

— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.

— Про шо?

— Ну шо я була в тебе, і ию ми дивилися то кіно...

— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?

— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що її син... її син...

(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)

— Ну, що там її син?

— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчи-ну-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!

Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала —який він, ЇЇ син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..

Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків лід моїм ха-ризматичним началом.

А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.

КАКТУС

— Знаєш, як розшифровується СССР? — питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.

-Як?

— Сталін Срав Сиров Рибов.

— А-а..

Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.

В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. [Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло... Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)

Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худо-бках, — Інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.

Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.

Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому—такого можна виставити.

— Крайлкж! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!

Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї за-дверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.

Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі

Петрівни напади демократичності. Ми ЇХ боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.

— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька,— 6 ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?

Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.

— Ну ясно, шо є! — і сама розуміла вона. — Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.

«Хто чубиться, той любиться!» — частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шильного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно — дурна вчителька, дурні дгти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дат нам час наважитися.

— Ну шо, скажемо їй? — ризикнув Шамаліст.

— Та ну, а хто саме казатиме?—турбувалася я.

— Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага...

— Та ну, тупо.

— Ага. Зараз ми Тй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташ-ка! Подружка!»

Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:

— Ірка на базарі семічькі продає!

А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:

— Ну так, знайшли собі подружку!

Це, правда, значило П прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще — шанс на горизонті манячив.

— Нема хап-хап! — ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом І на шару. — Сідай, працюй, давай.

Або просто:

— Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.

Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, — рисунок, скульптура — в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.

Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія — історія мистецтва—була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося,—голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь... От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови — Крайлюкова, Шамали І моя [в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.

— Карпа. Четвірка. Натягнута, — казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.

Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр — товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму — я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого — в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.

— Це що — заливочка? — виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. — Це не живопис, дитино люба, це брудас!

Коли тебе називають «дитино люба» — це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.

Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік—наш випускний рік! — у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці

працював, І не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.

Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали — Кольорові Села. А ще казали так:

— Куда їдеш?

— Та в Югославію.

— В Югославію?

— Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави...

Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Край-люка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлю-кового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»... Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.

По-перше, ця особистість відразу дозволила малювати нам космонавтів і айрон-мейденів. Це тхнуло популізмом. Космонавтів та інопланетян малювали будь-які учні будь-якої школи. Не обов'язково художньої.

Кактус вважав себе генієм. Зрештою, це закономірна тенденція в багатьох посередностей. Весь час розказував нам про свої студентські львівські будні і ще про щось таке. Ми позіхали і мало його слухали, тому не пам'ятаю.

Кактус був дико сцикливим. Він підсцикав найбільше хлопців, Крайлюка і Шамалу, що вже доста на той час виросли і могли йому при бажанні неслабо наваляти. ^дТому у всіх зривах дисципліни він звинувачував мене.

Таку малу, миршаву, вразливу, відмінницю з постійними моральними конфліктами з пєдагоґамі. Серед останніх фігурувала його жонушка. Большая женщіна вєлікой культури. Щоразу, коли хлопці починали свій звичний бєспрєдєл — верещали, чимось кидалися, ледь не матюкалися, їли, плювалися й самовільно виходили з класу, — Кактус підкрадався до мене.

— От бачиш, Карпа, — нависав він ззаду і зверху, дуже характерна позиція сильної духом людини,—це все твоя вина.

— Чого?—торопіла я.

— Це вони перед тобою таке творять. Вони шось роблять, ти смієшся, заохочуєш їх. Вони ще більше роблять. Ти їх розбещуєш! Я все про тебе розкажу в вашій школ і, в учительській. Так порядні дівчата не поводяться. Чуєш, не поводяться!

Ну, так. Порядна дівчина мала би заліпити собі рот синьою Ізолєнтою (інших тоді не було) і робити вигляд, що ніц не смішно. І що вона їх повністю ігнорує і взагалі уперше бачить. І цей Крайлюк ніколи її не підвозив на модному ровері додому з художки, І про них не ходили в школі плітки, І він не писав на парті І. К.+1. К. = К. Себто, кохання. Це, канєшно, було давно, в юності, коли мені було 11, але я брехала, що 12, але все одно. Любов пройшла, художка лишилася. І ним дебільнішими були їхні вибрики, тим смішнішими. Навіть якщо вони кпинили з мене — є в хлопців такий спосіб взаємодії з дівчатами, — це все одно було дико ржачно. Хоч і образливо.

Коротше, Кактус срав поносиком. І робив мені пред'яви тільки за повної відсутності свідків. (В його дружини були схожі методи —щоби нічого потім довести не можна було... радянська педагогіка рулить.) Варто було

Крайлюку з Шамалою повернутися, як Кактус до них запивав соловейком. їм було абсолютно пофіг. Кактуса розкусили за лічені дні. Він тільки за формою був мужиком. За змістом Наталя Петрівна мала значно більші яйця. (Якщо він їх мав взагалі, то розміром вони не перевершували перепелині. Зварені вкруту, так надійніше.)

— Ми виростемо дужими, як у гаю дубки. Орати поле будемо і сіять залюбки. І сіять залюбки... — Це ми таке співали в класі першому-третьому на Новий рік у школі.

Кльові пісні для діток складали члени спілки письменників, не підкопаєшся. От чого ми не мали вирости хоча би співробітниками конструкторського бюро, викладачами в інституті чи художниками, не ясна Ясно, що не йшлося про жодну зірковість чи бодай індивідуальні особливості дитини. Дужими — як у гаю дубки. Шо не ясно? Коротше, ми виросли. І до нас у групу вже стали підселяти дітей помолодше. Бо старші позакінчували худож-ку і звалили у свої художні училища. Одна з дєаочок, із якою я дружила, називалася Злата. Її мама була вчителькою скрипки в нашій же школі мистецтв, і мала дуже гарне довге густе волосся. І вела гурток опери. Насправді то була оперета, але я все одно туди ходила. Було круто. Інша вчителька, Галина Андріївна, писала тексти і музику. Але в неї не було про в гаю дубки, тому й вступ до спілки письменників їй не загрожував. Ми робили постановку про Різдво, де я грала не ясно кого. Не Діву Марію, не бійтеся. Духовний ансамбль прийшов у моє життя пізніше. Коли ми співали в церкві «Святу Ніч», баби нам дякували і казали:

— Йой як файно, дівчєтка, заспівали на л‘єть голосів. Не то шо тота Руслана верещит не своїм голосом, гейби

напудили... — І баби би додали ще «кров би її нагла залєла», але ж у церкві таке казати гріх. Треба хоча би попід церкву вийти.

А коли в нас одного разу був обласний огляд художньої самодіяльності — аж у Франківську був—наша «Осанна» теж там співала. Душещіпатєльний романс «Соловію» і псалом до Благовіщення І Квітка, зараза, тоді сказала:

~ Карпа. Дам шоколадку з горіхами. Плюс коробку «Прометея». Якщо ви всі вийдете там на сцену у своїх голубих пончо, Наталя Михалівна зі святим виразом обличчя (у неї реально було обличчя-анахронізм, таких на іконах малювали по сільських церквах, рум’яних і кап-ловухих...ну і ще на середньовічних портретах херуви-моподібних легенів) теж вийде. Вона вам «все-есе-все» — настроечку. І тут ти на весь свій грубий голос маєш заволати: «ЕНЕРДЖААААЙ-ЗЕЕЕЕР!!!» Як у рекламі батарейок. Пойняла?

— Пойняла. Енер-джай-зе-е-ер! — проспівала я для закріплення ноти галерної пісні «Ей ухнем».

— Давай, Карпо. З Богом. Я в другому ряду сиджу.

— Та ну, якось...

— «Прометей!» І п’ять баксів.

У.

— І шампанське!

От й усе. Через «Прометей», шоколадку, п'ять баксів і шампанське мали звільнити з роботи святу Наталю Михайлівну. І не дати заохочувального призу ансамблю «Осанна».

Ми вийшли на сцену. Як голубки пошикувалися. Моя партія — четвертого чи п’ятого голосу. Ідеальний голос для «енерджайзера».

— Вже-, вже, — вже, — вже... — розклала наші парти по поличках ніжна і невинна Наталя Михайлівна.

— Енерджайзее-ер... — не сильно впевнено пробасила я і побачила страшну річ: Квітки в другому ряді не було.

— Вже але сонечко за га-аєм...—Перелякані, здивовані святі очі Наталі Михайлівни я не забуду до похилого віку.

Ми доспівали до кінця. Здається, люди в залі подумали, що то їх колективно проглючило про енєрджайзер. Про всяк випадок нам вручили приз глядацьких симпатій...

А опера була ще в дитинстві, як ви розумієте. Тоді мене ще не цікавило шампанське. Мене цікавив «Прометей». І жахливо-зелений лікер «Ківі».

На опері, крім Різдвяної теми, до якої Наталя Петрівна наробила купу крутих декорацій і костюмів, ми ще мали постановку «В чужому пір'ї». Про те, як пташечка звалила в далекі краї й ходила в модному пір’ї, поки її не замучила ностальгія. В мене була роль Ночі. Якраз вночі цій пташечці було найгірше. Потім вона покаялася, зрозуміла, чого їй хочеться насправді і полетіла додому. А я вічним другим голосом запевняла її, що всьо кльово, чуві-ха, твою вину змив щирий жаль. Там теж були хороші тексти. Марійка Підгірянка написала. А музика чия була — виробництва Галини Василівни чи фірмова, я хоч убий не пам'ятаю. Ми ще цю оперу у Франківську для радіо записували. І всіх діток переписували по сто п'ятдесят разів, а мій зоряний час в студії тривав недовго. Записали з першого дубля, як після того й триває.

— Тільки не думай, що то ти так прекрасно співаєш! — сказала роздратовано котрась із вчительок. І я не думала. Я подумала, що то звукорежисерів так достала тупість попередніх співаків, що вони від мене якнайшвидше відкараскались. (Але ж, курва, я дійсно попадала в ноти! Чого цінувалося зовсім не це, а тільки висота твого соп-рано? В мене було мецо. А то й альт. Ацтой, карочє.)

Отже, та Злата була Пташечкою. І в неї теж було розкішне волосся. Через декрет Наталі Петрівни в нас на худож-ці смєшапюь в кучу коні-звєрі, не кажучи вже про вікові категорії і самі групи. Так вийшло, що Злата на якихось прикладних композиціях (на скульптурах ми тепер робили дірки скальпелем в уже готових обломках гіпсових рамок] сиділа зі мною. Ну, прикладна за Кактуса десь такою ж потужною була, як і скульптура, тому розважалися епістолярієм. Грали в записки. Знаєте цю тему? Коли береш і пишеш якесь запитання зверху аркушика паперу, потім це питання загортаєш і передаєш наступному писати відповідь і його запитання. Тобто твого питання не видно.. Видно все буде тільки тоді, коли в кінці фи розгорнеться весь аркуш повністю. І відповідь має бути не просто «так» чи «ні», а поширеною. Наприклад, «Так, із задоволенням». Чи «Ні, ніколи в світі, це гидота!» Не всі діти питали щось про секс. Хтось питав іще, чи любиш ти свою маму, наприклад. І в цьому випадку другий варіант відповіді заганяв вас у глибокий просак. Причому гольфівською ключкою, що для просака доволі боляче.

Але ми зі Златою, як канонічні підлітки на початку статевого дозрівання, про маму одне одного не питали. Бо ж скільки є на світі цікавих і ващє непонятних речей: аборти, презервативи, міньєт (оце я досі не знаю, як правильно пишеться] і трах. Сексом у нашому житті ще зроду-віку не пахло, тому інтерес до сороміцьких тем множився на десять у кубі.

Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи мо~ мента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому

вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Как-тусівські ж лараноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.

В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.

— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка...—Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.

— Я вас слухаю?

— Я тут дещо знайшов... — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.

— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.

— Не важливо.—[Таємничий, сука, Кактус.)—Ось чим ви на заняттях займаєтесь?

— А де у вас доказ, що це ми?

— А хто?

— Не ми.

— Ага. Тоді як тобі таке питання... — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом а Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»

— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!

— Бо це твій почерк.

— І через це я займалася сексом з Андрієм?

— Так.

— А,

І тут до мене повільно доходить.

— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?

— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!

Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на

його феодальний аргумент. Що школа мистецтв пале-, жить народові? Тоді й записки з П підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:

— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?

— Нащо це Гм?

— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь.

Ми не займаємось, ми тільки'пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась..

— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати... — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» 1 закидає голову, і торшер не падає...

Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає —буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.

— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво... Що ти ще тут робила?..

І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з П математик, щоби десь їбаггися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.

Найсмішніше те, що бідний Кактус навіть не зміг чітко сформулювати мети свого шантажу. Тобто він не покаже ці записки в учительській, якщо я — що? Перестану ЇХ писати, ніколи не буду сміятися, стану авцою і ябедою і буду лишатися з ним після уроків на додатковий курс малювання акварельних космонавтів? Думка про перебування з ним наодинці наводила на мене відчуття нудоти й передчуття проносу. Ну, типу, стаєш всебічно чуттєвою особистістю.

Згодом все це утряслося, я вже не пам'ятаю, як саме. Навряд чи він давав це почитати Ніні АгєксандровнІ, своїй супружниці. Певно, просто носив із собою в туалет. Але не для того, щоби підтиратися.

Близився огляд. Останній у моєму офіційному навчанні нахудожці. Кактус чогось мене різко полюбив і навіть хотів рекомендувати до львівського худграфу. Якось він, оглянувши мій закінчений живопис, підійшов до мене ззаду, одною тремтячою рукою приобняв, і, диригуючи натхненно другою, прокаркав:

— От бачиш, можеш, якщо хочеш! Тільки ти, головне, це не забудь до вступу все. От якось постав собі, Карпа, вдома, такий глянцевий глечик... Чи вазу, ні, вазу! Коло

неї кинь пару яблук, повішай тканину, драпіровку, вистав світло... Просто все. А потім... Потім знасилуй себе цим натюрмортом! Чуєш, знасилуй!!!

На цих його словах до класу увійшла Ніна Олександрівна, його дружина. Кактус кашлянув і сказав:

— От бачите, Ніно Олександрівно, якого ми рівня до-сягли! — (Ага, всього з ним досягли за півроку, Наталя Петрівна нє в щьот.] — Можна й на худграф рекомендувати! Що ви думаєте?

— Так-так. Думаю, можна

Так всі й чекали там на мене, знасилувану натюрмортом і врятовану його рекомендаціями, на тому худграфі.. Всралася я худграфу. А худграф мені. Добре, що врешті-решт поступила на іняз. Він мені теж так собі всрав-ся, але собі хоч претензій не було. І фіналу на узбіччі Андріївського узвозу, слава тобі Господи.

Дата добавления: 2015-07-10