Читайте также: |
|
Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову «юпку-рєзінку» й салатові «лосіни». Плюс білі «красовки» з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією,, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила «правильною тьолкою». Почекайте: чи тоді вже була настала епоха «мальвін»? Бо я мала джинси просто «мавін» і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: «Худить». А про фіолетове з салатовим казала: «Несмак і сільпо».
Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички...
Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по. сайтах vogue, просили стилістку Машу пошукати в буті-ках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було
мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.
Я безнадійно немодна «маладая женьщіна», і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запиху-ють або в клгтку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одгті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся
і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбоч-ки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.
Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені ДОВОДИЛО' ся бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.
— Якась я геть хуйова тьолка,—жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?
Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.
Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, ка парила,—часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою «тепле-холодне» або «червоне-зелене», але мої труси, як правило, опинялися вкупі З МОЇМИ товстелез-
ними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.
— Лена, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні—яскрава така мандала, мммм._ кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?
— Оце? — Лєна принесла мені шарф.
— Ні. Там таке квадратне полотно.
Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.
— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.
Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за.
шмата, може, в сусідів під дверима лежала.
— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.
Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка І поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка
Лєна також могла помити підлогу моєю футболкою. Знайшовши її десь у темному закутку під умивальником, вона кмітила, що нормальна людина носити такого не може. Нормальна людина жертвує такі кольори й картинки у фонд підпожних шматин. А я так любила ту футболку. Я чесно думала, що вона модна. Лєна потім силувалася П відіпрати у машинці і довго вибачалася, обіцяючи купити мені нову, кращу футболку. Нової мені не треба. Я безутішна.
Але коли з'явилася в моєму житті Рибочка, все пішло по-іншому. Рибочка ніколи би не віддала моєї улюбленої футболки на поталу прибиральниці, Рибочка сама панічно боялася неправильної поведінки зі своїми речами й на-
чисто заборонила очисній тьоті до них торкатися. І взагалі Рибочка була чоловіком. Був і є, тобто. Дорослим чоловіком, справжнім. З пухнастими ручками, ніжками і з красивою головою. В Рибочки таке гарне густе волосся, що його можна не розчісувати — само лягає блискучою чорною хвилею і не фурчить. Не те що моє — його мало, отож воно борзіє, створює ілюзію багаточисель-ності свого війська. Кучерявиться, дурнувате.
Рибочка відрізняється дивовижною здібністю фіксувати в своїй пам’яті місця, де бачив мої речі. Тобто коли я зранку, перед виходом на свою тупу роботу, завиваю:
— Де моя сумка з тьотькою, у ній же там ключі від хати й Білочки! — Рибочка лізе в правильну коробку й викопує звідти бавовняну тайську торбу з принтом ляльки — сумку з тьотькою. Авжеж, нема ніякої гарантії, що ключі віддати й моєї Білочки не заховані деінде.
Точно, це все сумки. Я дуже сумчаста тварина, щоби не сказати, сумочний фетишист. У мене тих сумок видимо-невидимо, усяких кольорів, фактур і форм. Звичайно я ходжу кудись із двома-чатирма, це не так забагато, навіть з огляду на складний пошук дрібних предметів. Бо взагалі сумок тих сила-силенна. Я сама не розумію, якого біса я їх скуповую. Але якщо до смерті я встигну завести собі друзів, ніхто з них не залишиться без успадкованої від мене суми.
Подружки в мене немає. Ну, такої, навіть не подружки, а падружкі, з якою можна обсуджувати моду, па-цанів, інших тьолок і ходити по магазинах. Немає в мене такої непотрібної істоти — говорющої пизди, одним словом. Щось не затримуються вони біля мене. Зазвичай кидають на бабки чи просто підставляють і дєлаютногі. Або ногті.
Нема подружки, зате в милосердний Рибочку. Сходить зі мною в тканинний магазин, вициганить там відрізати нам прямо перед закриттям магазину метр смугастого трикотажу («Пол Сміт!» — прозвучало магічне від Рибочки, і я вирішила, що саме ця тканина мені зараз життєво необхідна], купить мені туфлі на підборах і заразом на танкетці, а ще поведе е кафе-кондитерську, гоголь-моголем погтотчуєт. (Що воно таке—«пот-чуєт»? — думала я в дитинстві про доктора Айболіта, котрий «потчєвал» недужих звірів, пхаючи Тм чайні ложечки до писків.)
Діло було в Харкові. Шопінг завжди ліпше мати за кордоном. Хай навіть за кордоном твоєї області. Вулиці здаються просторішими, люди не такими задроче-ними, бутіки не такими тісними, пацьорки не такими поцоватими, а продавщиці не такими запроданками. Останні, здається, навіть бігають за тобою там менше і рідше кричать оте своє зловісне «Вам памочь?!» Отже після недовгих блукань і безтурботного споживання канабісу в епіцентрі народних гулянь — Горьківському парку, ми з Рибочкою купили туфлі на підборах, з ремінцем довкола щиколотки (вкорочує ногу), метр смугастої тканини і білий топ на бретелях. Ой, чи я вже це казала? Гм. Значить, і про гоголь-моголь більше не казати? Його собі замовляє Рибочка. Я замовляю собі нудне й корисне мате.
Рибочка трендить безперервно. Емоційно й цікаво щось там лепече. Він завжди так робить, коли я хочу щось почитати чи просто повтикати на картинки. Тільки-но він відволікається на принесений нарешті йому гоголь-моголь, як я — ррраз! — блискавично розгортаю вічнозелений журнал «Бурда-моден» і потрапляю на актуальні в цьому сезоні босоніжки. їх там, актуальних, безліч, деякі на підборах чи танкетках нагадують мої, щойно придбані...
— О, — кажу я Рибочці. — Подиви-но, правда, мої туфлі в тенденції?
Рибочка кидає око на розгортку з босоніжками.
— Ні,—твердо каже Рибочка. — Неправда.
— Як то — неправда? — Мій розпач, він лише щойно здавався маленьким симптоматичним черв’ячком пост-шопінгу, а вже готовий порснути, мов перезрілий чиряк на сраці. Я знову не в туди, де люди! (і
— Ну, може, тут не всі тенденції представлено... — непевним, дуже непевним голосом намагається врятувати ситуацію Рибочка.
От тобі й маєш. Купила блядьські туфлі на манер харківських бичок. Тут вони навіть крутіші за галицьких. Тутїх частіше в «спартовках» можна побачити. В тісних на попі й цицях шкурках плюшевих ведмедиків. Бажано з золотими чи стразовими собачками на «блискавках». Може, в такому аугфіті якась із них уявляє себе динамічною клуберкою або чорношкірою хіп-хопвркою, а може, й нічо не уявляє. А купує ці велюрові блакитні, рожеві й смоляні дива просто тому, що такі вже носять дві її ліпші подружки. Тепер усім трьом можна разом красиво гуляти парком імені Горького і фоткатися між дерев, закладаючи руки за потилицю—так на морі фоткаються часто. А ще такі пози були популярними на псевдоеротичних картинках у перестроєчні часи. Я їх трохи пам’ятаю, а то!
— Ну, але ж це «Бурда-моден», бейбі, — Рибочка на-магаеться спасти ситуацію компетенцією. — Тут є тільки ті босоніжки, які можна пошити самому. Тут ще й викройки до них є!
Дурна якесь Рибочка. Ніколи йому мама не шила вихідних костюмів по «Бурді», чи шо? Мабуть, таки не шила. Хлопчикам у цьому ділі менше везло. Хоча Рибочці таки везло — йому моду присипали прямо з Америки. А все, що з Америки, автоматично значить — останній писк і безперечний признак крутості. Навіть смертельно небезпечні в умовах сірого житлового масиву «Лісовий» яскраві картаті жовто-зелені штани. Підстрілені й позорнякові, про що Рибочке у свої чотирнадцять років не здогадувався, і слава Богу. А то би точно побили його у тих диких штанцях і білих шкарпетках. Але ж ні — Рибочка ходив з гордою пикою, крізь яку ніби просвічували червоно-білі смужки й білі зірочки на синьому фоні. Видно те сяйво було аж до наступної станції метро, я вам кажу. Впевнених у собі людей не кусають собаки, не чіпляють гопніки. Спокійно, браття, і ні мода, ні рогулі вас не візьмуть...
Один мій іноземний друг взагалі колись «на спір» сходив до оболонського супермаркету в спідниці. В індонезійській такій, квітчастій і суто чоловічій — у саронгу. Закладалися ми з ним тоді на предмет: поб'ють-не поб'ють. Не побили. Певно, взагалі за тьотю сприйняли. А мене, в моїй безрозмірній кенгурушці й кепці — зе дядю підліткового віку.
— Вон, ви туда жи сумку лажітє, в шкафчік, как вот мальчік зделал!—охоронець навіть ставив мене комусь у приклад. Отакі ми були трансвестити-моднічки. Правда, гопніки таки якось погрожували відгамселити мого імпортного білявчика. За ненормальну, за Гх гопнівськи-ми стандартами, довжину волосся. Нинішні гопніки, варто зазначити, вже трохи проапгрейдилися — семі почали носити ці поцоваті стружечки, як у чеських гравців у хокей. Спереду все пострижено, а ззаду ВИСЯТЬ ХВОСТИКИ. Дружини гогініків, коли ті нарешті переженяться й почнуть обростати кредитами та пузами, точнісінько так само стригтимуть їхніх синів. Щоби моднінько. Бажано під таку стрижечку одягати джинсовий канбінєзон. Крутой синішка такой палучаєцца.
Та якого це біса мене зараз потягнуло до згадок про чужих дітей, до ідеалів їхніх мам — раскошних женьщін, що Щуть кудись у прекрасну екзотичну країну, і там, скупившись крупними сапфірами з рубінами, вдягають їх усі разом собі на шию і ледь не топляться в басейнах від такого ярма. Добре, що не скачуть плавати в шиншилових шубах — в них би точно потопилися. І в каракулевих не скачуть. Бо знають—то давно не модні. Мене ж мусить парити своє. Мирське, приземлене, врочисте й матримоніальне - МОЄ, СУКА, ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ!!!
В цих питаннях на нас уже наступали два лютих вороженьки одночасно: Мода з одного боку, а з іншого—Дорога Родина.
— Шо там з платтям?—питала мама Рибочки, за якого я, до речі, й милилася заміж.
— Шиється, — зітхала я І думала, чи може весільне плаття підшиватися, наприклад, від алкоголізму.
— Ну, так яке воно буде? Нетрадиційне ж? Коктейльне?
0 так. Що нетрадиційне то нетрадиційне — його мені
шили молоді дизайнери Reis MitScheis, рідкісні придур-ки й мої задушевні друзі в придачу. Скажи, хто твій друг, і я скажу, яке у тебе буде Свіччинв весілля. А коктейльне — то теж таки да. Фасончик плаття намічався такий пиздуватий, що жоден вилитий на мене п’яним гостем коктейль його не в змозі зіпсувати. Хіба що кривава Мері, але тоді можна буде інсценувати трагічну загибель нареченої. І чудотворне воскресіння, ясна річ, від поцілунку. Правда, мамі Рибочки я цього не кажу. Хоча їй, можливо, й це цікаво. Як цікаво щовечора дзвонити та питати в Рибочки, що його наречена готує йому на вечерю. Я можу, приміром, готувати якусь пасту. Таль-ятелле в соусі з білого вина чи тортеліні зі шпинатом, пармезаном і вершками. Чи просто якесь люмаке ріга-те № 29 з томатами, баклажанами, солодким перцем, часником і свіжим базиліком. М’яса в нас ніколи нема через жаль до тварин і до Рибочки — він вегетаріанець. Але незалежно від того, як я заморочуюся і як по-гур-мейскому тонко буде насолоджуватися (ну не прикидається ж?) він, Рибочка мамі скаже одне:
— Макарони.
Отже, це значить, що наречена знає дієтичну страву вермішель. І мама, певне, уявляє собі, як та нещасна вермішель у нас злипається, а ми, веліковозрасні дєбіли, й гадки не маємо, що її, ту вермішель, промивати холодною водою треба. А от і не треба! Мені італійці казали, що вони взагалі в шоці, коли стикаються з нашими кулі* нарними традиціями. Вони свою вермішель просто зціджують і заливають оливковою олією. І в них вона завжди була і є з нормальних сортів пшениці, а не з крохмалю, чи з чого там вона в совку ліпилася.
Але як би там не було, мама Рибочки любила Рибочку. І мене за компанію. А я таки любила готувати, бо ж страшенно любила жерти. Значно більше, ніж ходити по всіляким там магазинам у пошуках трендових туфель на підборах і танкетці одночасно.
Київ дуже радує. Коли не треба виходити до нього з хати. А можна сидіти вдома, читати Малярчучку, дивитися французькі кіна, писати дурні статті і жерти-жерти-жерти. Може, мені взагалі протипоказано ходити на роботу?
— Жона-домохозяйка.—заявляю я, косячись на тазик недоїденого салату й обмацуючи теплий шалик, подарований мені на концерті одною дівчинкою. Шалик на мені, я вдома, хворію. Поряд з тазиком салату. Круто так сидіти вдома! Читаєш, малюєш, спиш, дивишся французькі кіна...
— Шо? — перепитує він.
— Жона-домохазяйка, я.
— Яка ти домохазяйка?!
— Погана.
Атож погана. Бо салат я ще зробити вмію, і кускус теж, і смажені спрінг-роли, і бісквіт із сирним кремом, що його одна галицька бичка назвала «булочка зі сметаною». 8 саме серце мій бісквіт поранила, падлюка. Так от. То все я вмію, а от пошити бодай щось за викройками з «Бурда-моден» я ніколи не зможу. Паки того, босоніжки.
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 403 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
СІМ’Я, ВЕЧЕРЯ... | | | ОДНОКЛАСНИКИ |