Майдадир! 1 страница

Поки ми волаємо мойдодирські госпели, сплескуючи великими розмоклими долонями з синдромом руки прачки, вода вже геть падає до кімнатної температури. А в кімнатах у нас далеко не Ташкент. Хіба що Бахчисарай, взимку.

— А все-таки цікаво, який він — Мойдодир, — я розгрібаю руками косячний попіл на воді, що бозна-як нападав нам у ванну.

— Це точно хтось із наших знайомих.. Ми ж самі його викликали.

— Ага. Викликали на спіритичному сеансі Мойдодира.

— І він у нас надійно поселився. Засів і навіть платить за гарячу воду згідно показань лічильника.

— Н-да. Добре, що тут в договорі сказано «Проживання ірени Карпи та членів її родини». Майдадир, тіпа, мій внучатий плємяннік.

— Да. Бо пердулету на Подолі прийшлося би доплачувати за Мойдодира ще по сім баксів за кожну ніч. Як за гостя.

— І визначив же чомусь дід саме сім баксів, які хотів би, щоби йому доплачували... число, може, в нього щасливе?

— Ага. І шістсот теж. Шістсот баків на місяць плюс по сім за гостя, бо він з банкою лід стіною слухає, хто до тебе прийшов. І свої сім баксів не впустить, швидше всереться у штани з лампасами свої.

— Ага, спартівачькі шо нада.

— Пам’ятаєш, як він нас грузив своєю крутістю: «У мєня тут студенти жилі... С камп'ютєрамі!»

— Н-да. Унікальні уроди ці квартироздатчики.

— Але за Мойдодира ми би таки бабло тулили діду. Він би охуТвав, бо нікого би у нас не чув і не бачив, а ми би все одно тулили йому, настирно, з чесними очима. В кінці би він так вже нас сахався, що й від орендної плати би відмовився.

— Да-а, упустили ми шанс...

Відтак, перелізши з ванни у ліжко, ми були сімейною парою. Мене звали Младший Научний Сатруднік, а її Ларіса.

— Кагда ми паслєдній раз билі с дєтьмі в заапаркє?

— Ладна, ми пайдьом, радная, а потом мне дадут доцента, а ето єщо плюс 58 грн к зарплата, плюс єщьо премії..

— Странно ти как-то гаваріш.

— Ларіса, я вєдь із Прібальтікі.

— Сєрьгей із Прібальтікі?

— Да, Сергаускас.

— Сєргавгав! Сєргавагавкус!!

Сім'я — навіть утворена в стані зміненої свідомості — це святе. Ячєйка общєства. і А взагалі-то людське життя надто коротке, щоби прожи- ^ вати його одним і тим же персонажем. Ну, звісно, ми не на->4

стільки відважні, аби щороку міняти собі прізвище-ім'я-по-батькові і робити пластику лиця. Хоча за поп-зейозд не розписуюся. Умнічки! Наколять собі ботексу, закачають в губки силікону — і ось уже не відрізниш одне естрадне вєлічіє від іншого, це в них таке маскування. Від Смерті. Типу. пришкандибає вона, старенька, спираючись на свою косу, по якогось Миклуху Гаскова, а забере, через підсліпуватість, якусь Табісію Навалій. А кліпмейкери їм тільки допомагають в цьому—у них, видно, між собою така масонська змова. Скільки треба кілограмів бльосточок використати, скільки страз наліпити на дупу і скільки на цицьки. Тоді не тільки Смерть можна обманути нерозрізненною однаковістю, а ще й музичні канали все це візьмуть в ротацію.¹ їм, Із Тхнім давно зогнилим мозком і спущеною в унітаз душею, запах падпа (мертвої музи, пардон] рідний і близький.

Але й прості смертні не проти якихось легких метаморфоз. От ми з Рибочкою (він появиться тут трохи згодом) любимо пограти то удвох гопніків-підарасів, то в кі-нокритичку вєлікай культури І недо-культуролога.

Ну, от уявіть собі двох пацанів з Троєщини. Льоху й Сєрьогу. Ходять, семки гризуть, на «ланосі» катаються, мріють про «бехи». Тьолок клеять, півко попивають І на футбольчик в центр їздять, шоби траліки покурочи-ти потім, зняти спортивний стрес. І все би в них нічого, тільки от вони геТ. Гопніки-підараси. Чи може бути сюжет прекрасніший і трагічніший?

Льоха — це Рибочка. Сєрьога — це я. Я підарас більш тьолочний, їсти люблю готувати. Хоча де тепер знайдеш тьолку, що вміла би готувати добру їжу?

— Я, Льоха, щітаю, шго тебе канкретна павєзьот... — починав Сєрьога,—єслі ти убазаріш мєня чіста вийті за тєбя замуж.

— Ти чьо, Сєрий, йобнулса? Ми же два мужика.

— Да я в загсе адєнусь па тьолачним панятіям, ніхто нє замєтіт патстави!

— Да ну тя, Сєрий.

— Льоша, я тє чіста в натурі грю. Ілі ти женіцца уже на мінє нє хочеш?! Ясна. Как єбацца — все друзья.

— Да ладна, тє, Сєрий. Расслабься. Я он матушкє ска-зал всьо. Знаєш, как била трудна? Ана в шокє, плакала там вся, в істєрікє, родсвєннікі, гріт, атвєрнуцца.

— Та ладна! Маї нє атвєрнулісь.

— Странна.

-Чьо?

— Ну мая матушка чуть успакоілась, када узнала, шо нє я хоть тьолка у нас.

— В смисле?

— Ну, шо тьолка — ти. А нє я.

— А шо тут плахова?

— Та нічьо, нічьо, Сєрєнькій! Успакойся. Тіпа, заїбісь єй. Уже хоть нєвєстку знает.

— А, ну лана. Пацанам на районе скажем па факту тагда.

— Ага.

— Пашлі ета... Паліжим, как два пацана. ПІвко, футбік, жовтий паласатік.

— Не, Льоха, ніхуя. Тока после свадьби.

Вправа «Гопніки-підараси» дуже корисна для профілактики шизофренії. Як вакцина.

Коли у нас випадає настрій «возвишенний» і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рус-кай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати,

Алєвтіна не володіє жодною іноземною МОВОЮ, НІ, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих ан-тихохольних дискусіях — бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за велікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.

— Дараґая Алєвтіна, ~ закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, — скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?

— Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!

(Відповідно, європейський арт-хаус для Алєвтіни цілком набирає мистецьких якостей тільки з російськими субтитрами. А блокбастери лише з московського прононсу дубляжем, хоча їх вона якщо дивиться, то потайки — мало ж є високоуМствєнних блокбастерів на світі...}

Хто не дивився в дитинстві «Альфа» по ICTV, той нічого не знає про якісний дубляж.

Але Алєвтіна як парціальна особистість (тьху-тьху-тьху, конєшно, від такої шизи] з'являлася в нас ке тільки як реакція на злобу дня. На доброту і щирість дня Алєвтіна теж реагувала. Наприклад, стоячи в наших тілах на місточку понад річкою в центральних Кордільєрах і пе-рекидуючись поетичними фразами типу: «Чу! Ангєл пралітєл!» — «Но в Падмасковье вечер тіше», — Шура й Алєвтіна споглядали місцевих людей.

— Гляді-ка, Алєвтіна! — казав Шура. — Папуаси на вєласіпєдах.

— Што, нєужта калєсо ізабрєлі?..

А відпочиваючи в наших же тілах на Карибському морі, вони могли затіяти десь такий діалог:

— Ах, Шура, как маглі ви. Сталь пікантна укутать сваї чрьосла в сіє бєлає, благаухающіє прєдугрєннєй за-рьой, лєгкамислєннз-вафельнає палатєнце?!

— Памілуйтє, Алєвтіна, с ваших лі уст магло слєтєть столь вульгарнае слова? «Вафєльнає»?! Фі! Нє магу сів снєсть. — Він прикривав лоба розчепіреними пальцями, ледь не втрачаючи свідомості.

— До речі, це ідея! — пощезла з мене не Алєвтіна. — Давай собі додому купимо вафельницю! Будемо на сніданок смажити вафлі!

— Круто, давай!

Як бачите, Алєвтіна інколи надихала нас на цілком практичні кроки. Байка, що я ніколи в житті й кави зранку не встигаю випити. Вафлі є вафлі.

НАСИПЬ МНЄ СОЛЬ НА РАНУ,

ПАГАВАРі НАВЗРИД!

Грізлі сидить на підлозі кухні й флегматично крутить у руках давно порожню пляшку від абсента, привезену колись Бабаєм з Праги. Кілька крапель цього міфологізованого напою на дні ще переливається, якщо придивитися. Правда, для того, аби Тх дістати і бодай якось відчути абсент давно минулих днів, Ведмедю прийшлося би дістати з пляшки й обсмоктати велетенську комаху невідомого вцду. ІГ, завбільшки з середнього річкового рака, виробники засунули в напій «для надання йому настрою особливої містичності». Або просто так, для краси. Довгі вуса, роги, ноги з якимось клешнями, луска і крила... мілашка. коротше.

Ведмідь чогось рішив собі, щото — богомол. І не дядя, а тьотя—та, котра вбиває свого дядю після спарювання. Щоби не пиздів усім, який він мачо.

— Цинічне самогубство, — каже Ведмідь, — це виїбати самку богомола.

— Зате який, напевно, ахуєнний секс, коли знаєш, що він у тебе востаннє... — мріє Вася.

— І вперше при тому, — відрізає Ведмідь.

— А в декого вже сексу не було два місяці, один тиждень і чотири дні, — кажу я. Навіть не про себе, а так, про «декого» — точно ж є людина, що попаде в цей реєстр. А в мене, хтозна, може й довше сексу не було... Зате була сублімація. В ремонті, бля.

— Спухай, Карпа, хочеш нити — іди в емо-туалєт. А тут нам не ний. Тут у нас столова!

Ну так, справді. Спеціально для жаління себе — а в тьо-пок ця активність займає купу часу — ми розробили дизайн емо-туалєту. Рожеві стіни, рожева стеля, чорно-рожева плитка на підлозі. На стінах—ряд чорно-рожевих емо-шашечок і три ряди емо-черепочків у шаховому порядку. Це все красиво вигадали Reis MitScheis. А Вася додумалася пофарбувати чорним кришку і бачок унітазу й накалякати там рожеве сердечко. Відголоски молодості, бідної на володіння барбі.

— А чо це ти тоді, Ведмідь, по їдальні в труханах шастаєш? — стаю на захист рівних прав я.

— Того шо Міша мужик! — Вставляє Вася.

— А, — акаю я, ніби це щось прояснює.

— О, Карпа, диви. У Медведя навіть труси сімейні, як у нормального мужика!

— Дура, це шорти! — ображається Ведмідь.

— Ага, мамі своїй набреши, що то шорти! — наступаю я. — Диви, ще й яйця тут розвалив. Ану, Вася, глянь, що там у нього!

Ведмідь, що досі спирався на батарею, злякано підбирає лід себе ноги. Але вже запізно.

Вася все побачила. Вася кричить:

— Фу! Там у нього рожеві стрінги! Наш мужик—підарас.

— Так от чого від нього несе цими... чоловічими парфумами! Одеколоном «Саша»! — тріумфую я.

— Ой! Фу! Одеколон «Саша» — це Мої травматичні спогади, — кривиться Вася. — Мій екс — він ще педан-туватіший за твого Алігарха буде — кожен вечір перед сном мазав руки одеколоном «Саша». І мені з цим треба було жити.

— І Медведю тепер з цим жити. — Пильно дивлюся на Ведмедя.

— Н-да. Його ж вчора зґвалтували і подарували хутра, — радіє Вася.

— Ідіть на хуй, дури!

— Мовчи, підарас нещасний.

І ми, обіймаючись, заводимо пісню, мелодія котрої Ідеально повторює мелодію «Майдадира» в баптистській церкві:

— Підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд, підара-а-а-ас!!!!

ТЬОЛКИ В СПАЛЬНІ (НЕ СЕКСУАЛЬНО)

Ми сидимо втрьох і їмо зефір на подарованому Алігар-хом ліжку, єдиному справжньому предметі інтер’єру тут. А «тут» — це в колишній кімнаті Рєзінавай Утачькі, переробленій під мою спальню. Шпалери поверху пофарбували зверху білою емульсійкою. Вони трохи полупилися і зверху повідставали, але ми прибили зверху сгтху-ра-бицю і вийшло... ну, майже по-дизайнерськи.

Тьолки все допитуються про наші перипетії з Алі-гархом,

— Ну шо, ви ебалісь?—аж скаче на матраці Вася.

— Нє, ти шо. Сексу я не хочу. Це в нас просто тусовка така, спілкування типу, клуб па інтересам.

— Да, толька у нєво інтерес панятний... — похмуро закидає Ведмідь.

— Виєбать Карпу? — знов радіє Вася.

— Нєт. Єслі би только. Женіть на сєбє.

— Ой. та ладно. Відмахуюся я. Яка різниця, шо він там собі хоче. Все чесно і просто.

— Да, Карпа — сама чесна жінка на Землі! — обурюється Вася.

Я продовжую:

— От тільки недавно зробив він мені кунілінгус, так уж і бить. Ну, зробив, я статечно повернулася на бік і сказала: «Ех, ти знаєш, я думаю, наша дружба тільки по-чинється...»

— Ого, а я так би й не подумала... — дивується Вася.

Наше багатство з зашоколаджених зефірчиків у плас-

тиковому пуделку повільно тануло.

— Блядь, ми зараз зіжремо всю коробку.

— Ага, коробку зіжремо, а зефір залишим.

Ми мовчки доїдаємо все до крихти.

— А ще він радник президента якийсь... — після мовчанки вставляю я.

— А-а-а,—протягує Вася, — тоді ясно, чого він так класно відпизує.

— Гагзга. — Я оцінила цей жарт. Хоча й не жарт. Чувак і справді робив свою справу знаменито.

— Атажгла, як пад гжель распісала, — кажу я про Васю. — Але в нас в телевізорі сьогодні ведуча одна теж нічо так сказанула. Всі, хто був у гримерці, задумались над смислом жизні.

— Ну-ну, шо? — питає Медвідь, завжди ласа до білявих і не вельми інтелектуально перевантажених теле-ведучих, справжніх майбутніх дружин пересічних Алі-гархів.

— Коротше, вона назвала мого продюсера Біляко-вим. А його прізвище Худорук. Ну, хіба що прізвисько Білок, бо ж він весь білий, як сніг на різдвяній картинці. Я Тй про це сказала. А вона: «Тю, він же сам ніби так себе назвав... невже збрехав?» І закотила так гарно свої велетенські круглі очі. А візажистка їй співчутливо: «А що, часто чоловіки тобі брешуть про свої імена?» Ведуча: «Та ні, частіше вони брешуть про свій матеріальний стан».

— Гагага!!!

— Ну, і коли я в ахуї вийшла, дєвушка додала: і про сімейний теж.

— ДєвушкІ іщут багатікав.

— Спосіб виживання тьолки в пострадянському просторі.

— Ти ше книжку напиши таку, Карпа.

— А я що — багато знаю?

— А ми тобі розкажемо, — серйозно каже Вася.

Ми усі троє мовчимо. Вася запалює м‘ятну сигаретку, не затягується нею, лиш сумно дивиться кудись у далечінь, на заляпаний фарбою лінолеум «під паркет».

— Н-да, люди десь на полювання ходять, а ми тут підлоги обдираємо від фарби.

— А це в нас така медитація, пацани.

— Карпа, від того, що ти називаєш нас «пацани», пацани тут не появляться, — отруйно каже Вася.

От тоді ми й постановили:

— Купити один на всіх вібратор і назвати його Ніколас Кейдж. І спати з ним в обнімку, бо він наш мущіна в домі.

ШОУ МАСТ ГОУ НАХ

Ведмідь заходить на кухню, куди я уже десь півгодини, як пішла робити чай. Я прийшла, завтикала, і ось уже п’ятий раз чайник закипає. Тільки моє приготування не сунеться далі натискання на кнопку. Ведмідь роздратований:

— Карпа. А що з чаєм?

— Мм.

— Що з чаєм в тебе було?!

— Мм. Нічо в мене ні з ким не було...

— Ага, ше скажи, шо і з сантехніком нічо не було!

— Він механік!!!

Він і справді механік. Висококласний механік, може з галімої старої «хонди» зробити охуєнську спортивну тачку. Чемпіона стріт-рейсингу. А на основі двигуна від «жигулів» збудує справжній болід. На ньому бос Механіка ганяє... А от Ведмідь мого прекрасного Механіка, з його густим волоссям і великими руками в мазуті, чогось не злюбив. А жалко. Такий взірець мужності й дитячої наївності. Для педофілок з заточкою під че-ховських баришекь.

Медвідь любив юзанути Механіка. Натиснувши на його нерівне дихання до мене.

— Крась ванну! — наказував Ведмідь. — Бо Карпа рас-троїцца, а я етава нє патєрплю.

Хлопчик фарбував.

— Чьо ти так насрал, а? Вся краска на палу. Весь пол в краскє.

На жаль, Ведмідь дуже рідко доводив справу до кінця. Замість того, щоби дотиснути й змусити Механіка повтирати фарбу, він спльовував і спрямовував свою агресію в наш спільний космос. А ми там без скафандрів, розумієте.

— Він тут таке недавно відмочив, карочє.

— Шо он себе атмачіл?

— Та ну, ладно, Ведмідь. Карочє, варю я тут недавно кускус. Він шось сухий і сухий. Я кажу: «Щось цей кускус ніяк не набухне». А він на це: «Може, його треба просто правильно ласкати?..»

В кухню заходить Вася. Ура. Відведе від мене удар. Вася заходить з довольною мордою. Шось придумала.

Вася:

— Українська література в картинках — це журнал «Ппейбой».

Ведмідь:

— І Ленін такой маладой... і Кобзон співає.

Вася:

— Якби мене назвали Муслім Магомаєв, я би, сука, вмерла.

Г різлі:

— От ти і спалилась. Це був Іосіф Кабзон.

Вася:

— Неважливо. Муслім Магомаєв... — смакує Вася. — Прикинь, тебе назвали би. як кашу з фруктами?!

— Боже, тьолки, які ви дурні, — кажу я. — Треба зняти по вас серіал. І показувати на MTV. Бо це реально MTV-шний формат — така тупа хуйня.

— Шо? — в один голос вони.

— А шо? Це не я сказала про нашу жизнь. Це Гапа.

— Шоу... — захланно випучила свої гарні карі очі Вася.

— Сценарій — Васіліса Васіна, режисер — Михайлина Медвідь, ведуча — Ірена Карпа. Моя авторська програма, карочє. — Патентую я.

— Генеральний спонсор—тампони «Красная Шапочка», — рішає Медвідь.

— Копірайт народний! — несе мене.

— Стиль ведучої — гамно, — закінчує титри Вася.

КОМОД КОМОДОВИЧ.

А ЩЕ АЛІСА

Колись у мене був бойфренд росіянин. Хороший такий був. Пухленький і кучерявий. Міг пити водку з друзями. Міг не пити. Не вмів грат на балалайці. Бив свою жену, але не мене, бо я йому пообіцяла сірчаної кислоти в очі. В нас, західних українців, свої традиції. Коротше, жили ми з ним довго і щасливо, Медвідь у нас час від часу проживав. А потім ми вирішили розійтися. І ділити іму-щєство. Але то тільки я так вирішила. Він імущєство ділити не хотів, все лишав собі. Аргументуючи це тим, що в мене є машина Білочка, а в нього нема. Ну і шо, думали ми з Ведмедем. V нього є машина Кораблик. На яку я теж могла претендувати, якби була падлюкою, — бо юридично Кораблик перебував у власності нашої сестриці Гапочки. Але ж я не падлюка. Я просто хотіла забрати свої книжки, кілька картин/може, ще столик і, якщо вже мій екс зібрався, як він стверджував, продавати квартиру, симпатичний комодик із нашої екс-спальні. І справді, чого задурно віддавати покупцям такі ексклюзивні дерев'яні предмети старовини?

І тут він заївся. Спершу прикидався, кажучи таке: «Ти сходи в ЖЕК і випишися з хати, а я завтра тобі відправлю грузовик з усім, що ти просиш». Я хоч тьолка, але ж не білявка, тож відповідала таке: «Ну ні, давай спершу я пришлю машину, Медведець проконтролює, чи ти все поклав, що треба, а тоді мерщій піду і випишуся, га?» І от якраз ТУТ він вз’ївся. Заверещав не своїм голосом, затупотів ніжками, забризкав слиною, як той бахчисарайський фонтан: «Ти ніхто, розумієш, ніхто!!! Ти не маєш права ні на що претендувати! Ну, сука, тепер ми з тобою по-іншому говорити будемо...»

Ну, ніхто так ніхто. Буддист на таке ващє би не образилися. І я з ними за компанію. От тільки за те, що цей індонезійський комод вже вдруге [вперше було десь рік тому, коли я виїздила з нашої екс-хати і сумно зирила на сумно вичищений від моїх трусів І шкарпеток комод) призвів мого екса до барвисто! істерики, ми з Ведмедем і Васею стали називати його Комодом.

Так він і жив. Ні про що не підозрюючи, знищуючи мої сторінки в Інтернеті (бо ж на його сервері висіли!), надзвонюючи моїм друзям, розповідаючи їм про те, яка ця Карпа захланна сука, і, може, вони поговорять зі мною, і я схаменуся і вирішу експрес-методом наш жиліщний вапрос. Але нема комода — нема експрес-методу. Нема експрес-методу, звучить погроза мені і, що страшніше, машині Білочці, котра ж не може пу-лятися сірчаною кислотою у відповідь на відривання їй бампера чи дряпання її червоних лакових бочків пилкою для нігтів актуальної комодівської творчєскай тьолочки.

Так що ми ховаємося. Не кажемо, в якій зловісній новобудові з червоної цегли на проспекті Науки ми живемо і в якому ряді парковки справа від під'їзду номер один стоїть машина Білочка... Ми з Ведмедем і Васьою зачаїлися й вагаємося навіть запрошувати в гості друзів із колишнього життя. Бо ж вони знають нашого Камоді-ка. І він їх теж вважає друзями, і точно захоче вивідати правду-матку про те, де живе це сучище, нездатне вирішити проблеми з київською пропискою.

Друзі, тим не менш, у гості хотіли. Шо дєлать, пацани?!

Ми сиділи на кухні, милувалися зелено-рожевими смугами на стінах і міркували про гостьову долю нашого друга Бабая. Він із Комодом ділив захоплення парашутизмом. Літаючі меблі — нова тенденція аматорської авіації.

— Та нє, не можна снзди привозити Бабая. Він розкаже Комоду, де ми живемо. Чи, може, просто після візиту виколоти йому очі? — міркую я.

— Нє-е-е, ми скажемо йому, що якщо він здасть нашу адресу, ми підріжемо Комоду стропи в парашуті... — От зловісний Ведмедець.

— А обрізані стропи зв'яжемо хвостами дохлих чорних кішок, — грін-пюівка Вася.

— Ну, або просто Бабая прив’яжемо до батареї, щоби не зібався. — Секс-стурбована я.

— Ага. Чорними кішками! — Ведмідь.

— Не, — каже урочисто Вася,—нещасливими трусами.

Запала урочиста пауза.

Бо істинно кажу вам: у кожного в житті обов’язково мусять бути якісь такі нещасливі труси, чи шкарпетки,

8 Добло і їло чи светрик. Або навпаки — щасливі. От Медвідь має шкарпетки, котрі вона колись давно вкрала у Комода. Звичайні чорні шкарпетки. Щасливі чорні шкарпетки. Вони вже й попротиралися на п’яточках до сіточки, але як взує їх Медвідь — день вдався. Цікаво, як вони виглядатимуть, коли Медведю стукне 60.

— Манжетики? — каже Вася.

— Резиночки! — каже Аліса. Аліса-20. Ой, я про неї й забула.

— Н-да, Аліса, тобі справді двадцять років?! — вже вкотре не вірить Вася.

— Бляха, ти хочеш перевіриш мої річні кільця?

Я сиджу і думаю, чи можна людині перевірити кільця так само, як дереву. Береш, надрізаєш руку чи ногу і дивишся на кісточку... А взагалі ми Алісу-20 любимо не за те, що їй двадцять. А за те, що вона вміє запихати собі кулака до рота. Великий у неї, гарний рот. Правда, я теж недавно виявила, що можу так робити. Але то у мене просто маленький миршавий кулак.

Тема переслідувань і пристрастей продовжується. Правда, мені від того всього швидше добре, ніж погано, — бо ж Алігарх видав мені свого Посланця. Персонального охоронця, водія і ліпшого другана (як виявиться потім] в одній особі. Захищав він мене добре і возив на великій сірій «ауді» швидко. А машина Білочка стала в Алігарховий гараж, бо їй мій екс, Комод, погрожував предметно. Казав, що забере її і:

— Будєт Карпа у мєня пєшком гулять!

Білочка цього боялася понад усе — що я почну їздити на шудрівських таксі породи «деу», а їй доведеться служити якій-небудь творчєскій комодівській тьолці. Але ж з бодігардом-суперменом боятися не треба і ме можна, можна хіба що позіхати від такої романтичної ситуації.

— Блін, а що буде, якщо Комод раптом розмістить в Інтернеті мої порнографічні фотки? — лякаюся від нічого робити я.

— Тю, так це ж для твого піару тільки класно! — кричать хором дівки.

— Н-да? Так що тоді, варто подзвонити йому і сказати: тільки не смій на місці знищеного тобою сайту розміщувати мої порнографічні фотографії...

—...які ти зможеш знайти в папці XXX.

— І не смій їх розміщувати на новому сайті doblozlo. com, пароль * * * * *а.

— Ага, ага. Повторюю. Не смій запам'ятовувати мій пароль * * * * *а!!! І не шукай мої фотки в папці XXX!!!

— І він такий собі сидить і задоволено посміхається, як Володар Зла, і під тривожну музичку повільно тягне товсті ручки до комп’ютера...

ТЬОЛКІ КАК КАНФЄТЮ (БЕЗ ФАНТІКІВ)

1.

Одного дня Вася підписалася в есемесці як Васілій. І ми почали називати її Ґасілій. Це все, не дивлячись на те, що в паспорті Васю звали Катя.

А Медвідь об’ївся зелено-рожевих цукерок на пластмасових паличках і плакав, що в нього болять тепер зуби. Ну ще би, з паличок їсти зелену хімію. Якби-то хоч палички дерев'яні були, як колись. Але навіть якщо під час цукеркоїдного процесу виникала яка-небудь важлива справа (Вася: «Напиши листа Лососю, він же нам коврики має привезти!!!»], Медвідь відриватися на неї не збирався.

— У мене вже часу нема. Скоро на зміну, а треба ще доїсти цукерку.

І ми лягаємо спати втрьох: Аліса-20, Вася і я. Тобто Аліса-20 спить уже давно, ще з кухні, відкинувши копита на тамтешньому півздутому Дарт Вейдері. Втомилася, не спочивать вона ходить на курси фітнесу, а щоби стати там інструктором і помагати тлустим, але свідомим дружинам крупних та середніх підприємців зганяти целюліт. Нам уже другий день вдається переганяти Алі-су-20 з кухні в спальню неабиякими зусиллями. Вася лягла другою, а я все ще клацала кнопками лептопа, розводячи англійських туристів на зупинку в готелику моїх батьків. Мовляв, всі інші готелі в містечку — повне лайно, і канікули будуть зіпсовані, а в дитинстві я була товста й на лижах не каталася і все таке. Тож спати я прийшло останнім, перечепившись, як водиться, через скинуті кимсь джинси + колготки «два в одному» й пуцьнувшись у Васін м'який живіт.

— О, — сказала вона. — Точно. Саме час сходити в туалет.

— Нє, не ходи в туалет...—зловісно зашипіла я. —Там сидить Комод і їсть дивани.

— І сере комодиками, да?!

— Да...

Десь із секунду ми з містичним жахом уявляли собі цей гігантський диванно-комодний Уроборос, а потім стали іржати як коні після ЛСД-иіного вівса, чим розбудили Алісу-20. Що було далі — я не пам'ятаю. Так-так, дорога Медвідь (якщо ти раптом це читатимеш], саме не пам'ятаю, а не не хочу розказувати. Блек-аут і всьо.

Одного дня я внюхала на' своїх речах запахи квартири Алігарха.

— Хуйовий знак, — вирішила я, але тьолки й не думали припиняти прати наші шкарпєдони в його пральній машинці.

Деколи це їхнє прання суміщалося з бухаловом й співами під його караоке. Тоді все тяглося аж до мого засинання. Наступного ранку в сонячну кімнату вривався сонячний Алігарх і декламував:

— Праснісь-праснісь. художнік, нє прєдавайся сну. ти вєчнасті заложник...

— В сосновому гробу! — римувала я і додавала: — На хуй всі, пожалусга Я не йду на роботу. Я роботу ненавиджу.

І так уже років із двадцять. Чи й двадцять три. Спершу я ненавиділа садік, потім школу, потім університет. Відтак роботу. Бо треба рано вставати і на неї йти. Десять ранку— це капец як рано. Я ще сплю і в одинадцятій, коли в мене починається робочий день. Я сиджу в Білочці, вона стоїть у пробці, І я сплю. Я пишу програму і сплю. Я ходжу невмивана після зйомки з ірокезам і оранжевими очима по супермаркету, купую кокосове молоко, кієвскіє тьолачькі з білими дряблими ногами на високих каблуках озираються на мене й сикають: «О госсспаді...», А Я СПЛЮ.

Прокидаюся я десь під вечір. Коли трапляється культурна програма, на яку мене запрошено як гостя, я тягну в гості й своїх тьолок. Хай окультурюються трохи. Даєш чуп західноукраїнсько» європейскости в тракторобудівні голови харківських сявок!

От, наприклад, прийом у Гете-інституті. Справжній прийом. Із дрес-кодом і фуршетом. З фрагментами

розумних лиць. Серйозні дяді й тьоті, письменники, перекладачі, льотчики чомусь. Вася, Грізлі і Лосось наїдаються шаровим їдлом і п’ють вино. Так собі вони, вирішили тьолки, зате в необмеженій кількості.

Вася:

— Ага, нічо так поїли за рахунок цих письменників-лузерів, ой. І додому набрали. Нічо тут у вас, ага. Так вип’ємо ж за українську літературу!

3.

Я стою в фіолетовій тьолочній кімнаті перед нашим неосяжним спільним стелажем з ролетовою шторою. Перед шафою-купе стою, тільки фасон для тьолок. Щось викопую і сумно оглядаю корисні копалини. Ніхуя вони не корисні чомусь. Єдине, що варте уваги й носіння, — щойно куплена футболка з радіом. Але вона зараз в пранні. На радіо пролилася кава. Чи cyn-пюре. Чи соєвий соус.

Затіваю діалог з Медведем:

— А у тебе теж таке буває, що купуєш собі нову шмут-ку і здається, що крім неї нічого кращого нема?

— Да, у всіх буває,—розраджує мене Ведмідь.—Особливо коли щось придумуєш, а тобі його ахуєнно шиють. От моє пальто. Я ненавиджу все, крім нього, навіть лю' дей. Я люблю своє пальто. Навіть печиво достойне любові. А що — куплю пальту телефон, буду писати йому сумні есемески. «Пальто, кидай все, переїзди в Київ!» А потім буду їХати до пальта в Харків і писати від нього есемески собі, а телефон лишати в Києві... А ти кончєна.

— Ти теж. — Я продовжую: — І коли будеш іти з роботи, ^ скажеш, що ти йдеш від них до пальта. Можна ще його "^фотографію носити на десктопі і зітхати сумно, погля-

даючи на неї: «Ех, пальто-пальто, знать би сєйчас гдє ти, с кем ти...»

А Медвідь і справді буде задовбувати всіх нещасних сусідів цією піснею БУМБОКСУ доти, доки не подзвонить її мама з Харкова і скаже: «Доню, пальто в шафі. Тато за ним наглядає». Тоді Медвідь нарешті ляже спати й відіспиться після нічної зміни.

ВЕДМЕЖИЙ ЖЕНИХ

А то одного разу до Грізліка приїхав жених із Норвегії. Ще до приїзду ми стали кликати його ніжно — Лосось.. Медвідь і Лосось — чудова імпозантна пара. Правда, Грізлі нікуди там заміж не збирався. Він збирався отри' мати від Жениха диван, тренажер і чорну кришку на унітаз. Норвезький принц же хотів любові і ласки, як то притаманно усім неодруженим самцям після тридцяти, визнають вони самі перед собою це чи ні. Ведмідь і Вася — бо як же без подруги в боєкомплекті? — безбожно розкручували бідолашного на гроші. Пили стільки дорогого алкоголю, скільки їх загартовані дорогим алкоголем тіла могли вмістити. Але не більше. Ригати — моя прерогатива.

В перший же вечір, коли ми забрали женишка з аеропорту, ми повезли його в меблевий магазин і купили синій диван. Перед тим Ведмідь і Вася пофарбували свою кімнату в чорничний колір, а ще перед тим у кімнаті було встановлено подобу шафи-купе, світло-блакитного кольору. Одним словом, кімната «Йогурт Лісова Ягода-Вбивця» була готова для флегматичних скандинавських секс-Ігор. Але ж не тут-то було. Хто вам сказав, що Ведмідь збирався розплачуватися своїм великим ніжним білим тілом за якісь там тренажери, дивани, подушки і набір «Стіл + 2 стільці всього за 365 грн»? В Жодному Разі! У Ведмедя в житті було єдине кохання — Вася. Ну, може, ще пів іншого — я. Але то вже на випадок Васіної наглої смерті, тьху-тьху-тьху. Так от, Ведмідь із Васею як сповнювалися ектузіазмом із сексуального приводу, так і продовжували сповнюватися. Активно все це в них відбувалося—підігріте моєю тимчасовою відсутністю (ну, мучила мене совість за ЇХ Лосося, хоч ти трісни!}, так і присутністю Жениха. Гострі відчуття і все таке. Тож, поки він був, наприклад, у ванній, Вася тягла Ведмедя до кабінету і шипіла:

Дата добавления: 2015-07-10