Та нема. Ошпарився. — коректно відповідав Артим.

— Да? А іію собі ошпарив? Сильно?—не вгавав Артур.

— Та сильно, певно, якщо ходити не може.

— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?

— Тахуй...

І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці...

Авжеж, гомеопатія—то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проков-. тнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.

Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку «фендер», скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.

Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги — таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкруті-ших наркотиків планети.

— Вот какую би абложку сюда?—питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.

— Ну. та яку? — Артим радив перевірене на живих людях. — Фотографію можна тут вашу...

— Нє. Фатаграфію нє.

— А чого?

— Та в розискє я...

А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.

Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:

— Вибач, у нас тут не благодійна організація.

Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудо-голізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.

А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації — це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, —це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим—то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.

Одним з таких його лартнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський «середньовічний» вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом

і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побоввангги перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:

— Єсть Раман?

— Нема! — хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.

Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок,. і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і Ібали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів—чого тільки не робили сраки заради іскуства...

Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: «Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт». Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.

— Які гроші? — фальцетом дивується Роман. — 3 усіх питань до... — і називає прізвище генерала.

— Нічо не знаю! — каже чєлавєк. — Давайте гроші!

— Та це ж безплатно, це ж подарок!

— Який подарок? Мій вам? Не думаю.

— Ну, це ж він... — і знову прізвище генерала.

— Не знаю я такого! — гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.

Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну—мене звільнили, якщо

пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом «Космічний Вакуум» вночі. Все, що я знаю,—короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан — Артима, Тані й Іри.

В якийсь момент в житті сгудіті зокрема Романа з’явився дехто Марко Вакулович. Краще би він з’явився ТІЛЬКИ в житті Романа, бо часто він любив позависати на студії і за його відсутності. А тхнуло від Марка Вакуло-вича, не дай Боже. Знаєте цей запах немитого плішивого старіння? Від цього півтораметрового чоловічка таки жахливо тхнуло.

Від нього жахливо тхнуло. Від його кремового засмальцьованого плаща, від його товстих лінз, його кривої палиці й зачесаних на лисину рідких пофарбованих хною волосин.

Роман із Марком торгували нафтою. Тобто Роман не те щоби закинув іскуство, просто нафта, казав Роман, —це вже серйозний рівень. Як і нерухомість, казав Марко, і вони залучили до своїх оборудок ще й третього занюханого дідка, давнього Маркового приятеля.

— Спеціаліст світового рівня! — любив задирати догори кривий пальчик із брудним нігтем Марко.

Одного разу спеціаліст світового рівня, як то традиційно в них буває, взяв всі гроші компанії і зник у невідомому напрямку.

— Дивно, — не міг повірити довгим гудкам телефону Марко. — Я ж повністю йому довіряю... Особливо в ділових питаннях.

— А ви давно знайомі? — не втрачав надії й Роман.

— Та ми з ним сто років тому ще зійшлися... В одній камері колись сиділи.

Ось такі були ігри на біржі. Невдовзі Марко і сам зник безвісти, прихопивши з собою свій сморід.

І вже десь при самому кінці існування легендарного «Ер Ер Ай» Роман відкрив «туристичну агенцію». Давши в оголошенні адресу студії, ясна річ. Головним промислом новоспеченої контори була відправка голодних громадян України до ситої Європи. На заробітки. Під цивільним претекстом 5-денного огляду визначних місць Парижа, Лісабона чи Рима. Громадяни були,, в основному, жіночої статі. Заплатили, сіромахи, все до копієчки, й ну чекати ліпшої долі. А її все нема та й нема. Котрась із гіпотетичних заробітчанок відчула недобре і почала дзвониш на телефон офісу, Роман наказав Ірі відповідати, що його нема. І тоді всі ці двадцять п’ять чи тридцять нездійснених трудових міг-ранток разом прийшли на студію, і почали вимагати Романа. Але Роман вже встиг утекти й переховувався. Це саме встигли ще раніше зробити чергові Романові «партнери по бізнесу», прихопивши всі заробітчанські внески й залишивши Романові дулю з маком І двадцять п'ять чи тридцять розлючених тьотьок під дверима студії. З іншого боку дверей Артим, Іра і Таня вже не сильно хотіли відмазувати свого боса і тому просто казали тьотям:

— Ми не знаємо, де він. Можливо, й ховається.

З часом тьоті сумно розсмокталися. Шкода — круте би вийшло шоу, попади їм Роман у ненатруджені омрія' ною чужиною руки.

Що з Романом зараз, ми не знаємо. Кажуть, він має чергову халтурку на черговому радіо (їх, як казав мій київський рогульський дядя-адвокат, «в сталіце на лю-бой вкус»]. Кажуть, вигідно женився, на красивій тьоті, тренерці з фітнесу. І що дочка в нього народилася. Ну, дай йому Боже здоров'я і подальших успіхів ув іскустві. От тільки побачитися з ним нікому не хочеться. Хіба лиш, я^кЩ° йому раптом захочеться віддати Артиму, Тані й Ірі заборговану за купу місяців зарплату. Можна з відпускними.

СЕПІЯ

Вікна в потязі «Делі — Деградуй — Шатаб (shut up?) експрес» зовні чорні, як сонячні окуляри. А всередині коричнево-жовті, як старі сонячні окуляри. Чи як фільтр. Чи як плівка діафільму. Чи як екран викинутого телевізора зсередини. Так що, скільки би ти не Тхав, будеш дивитися старе кіно. Якщо ти, звісно, втикаєш у вікно, а не являєш собою пересувну бібліотеку, як я. Обклавшись книжками й блокнотами, виливаючи на них каву. Це також сепія.

В старому кіні спершу самі лиш тумани, з яких крадуться на тебе низькі квадратові будинки делійських передмість. Відтак з’являються поодинокі люди, сходить сонце. Виштрикуються стовпи електропередач. Корови і велосипеди. Делі вже далеко позаду- Цукрова тростина, болота, звичайні й дивні дерева.

А вчора був щур. Пацюк. Або білочка — надто вже вправно воно дряпалося шторами на карниз нашого номеру «для молодят» із круглим ліжком. Думало ще, як би то побігти по стелі, пробувало лапками вчепитися за фігурну ліпку й доскочити до вентилятора. З вентилятора мало впасти мені на голову й, відштовхнувшись, як Клочкова від пружинної дощечки, стрибнути ген аж в інший кінець кімнати, куди по підлозі я його не пускала. Тож воно сиділо і мацало лапками ліпку.

Але ж хіба то ліпка, бідне ти моє пацюченя? То так — спрощена імітація. Антистиль. Ні тобі модерн, ні неокласик, ніяке, тим більше, не псебдобароко — от би де ти точно змогло дряпатися, чіпляючись за гульки з бурульками й тичинки з маточками міфічних лотосів.

Люди, пожалійте пацюків, що живуть у кімнатах-сепїях, готових декораціях для фільмів Жане. Пацюкам і так холодно на мармурових підлогах, і їм трохи голова йде обертом від біганини дахом заокругленої шафи. Тож, люди, якщо ви вже робите на стелі свого романтичного закладу ліпнину — робіть її більш декадентською. Мінімалізм тут ні до чого.

планєта тьолок

Дата добавления: 2015-07-10