Майдадир! 2 страница

— Ну, тут він точно нас не застукає... він же не прийде в Кабінет?

— Тю, — заперечував Ведмідь. — І з якої це радості він не прийде? Побачить, що нас немає в одній спальні, нема в іншій, в кухні нас нема — то куда тоді він піде нас шукати?

Ну, так воно і сталося. Вася, що швидко, в пориві пристрасті, вже була застрибнула на підвіконня (в Кабінеті з меблів — поки лише порване крісло), вже почалося в них це, що проти ночі ліпше не згадувати, бо спокійно не заснеш, як тут прочиняє двері Лососик. Вася — хоп! — швиденько закидає обидві ноги на підвіконня і сідає цнотливо в профіль, задумливо поглядаючи на небо з силуетами баштових кренів і Місяцем. А Ведмідь застигає, як вкопаний, Із розгорнутою шубою в широко розставлених руках...

Ніч все ставила на свої місця. Бо Жених спав на Ведмедячому приданому — купленому ним власноруч Синьому Дивані. А Ведмідь спав із Васею на моєму ліжку в моїй спальні. І якби ж то спав...

СГ

Г

— Ну, але як ти йому це все пояснюєш?! — не йняла віри я.

— Так просто і пояснюю. Що Вася—моя кузина-ябеда, і що скоро вона поїде в Харків, і якщо я буду спати з ним, вона все розкаже моїм батькам. А вони у мене дворяни, дипломати і взагалі страшенно строгі і порядні.

Інститут благородних дівиць. Сука бля.

П. С. А жених був лисий, сумний, мовчазний і все купляв. Жалко його.

П. П. С. Особлива подяка йому за набір «Стіл + 2 стільці всього за 365 грн».

ОЧІ

Одного разу він сказав мені:

— У тебе такі красиві очі.

— А отак? — спитала я і відтягла нижні віки так, що на їх дні стало видаю все страшне й червоне і те, що в мене низький гемоглобін.

ШАЛАНДИ ПОЛНИЄ ФЄКАЛІЙ...

Якось ми з Ведмедем і Гапою, моєю розумнішою за мене сестрою, їхали до діда з бабцьою в Черкаси. Перед тим ми з Гапою битий час чекали Медведя під мостом на Харківській. Він добирався на маршрутці крізь бура' ни сюди з Троєщини — місця своєї вуаєристської роботи. Поки нам з Гапою було нудно, ми скупили і майже зжували всі запаси рибки-піськи з довколишніх кіосків. Ну, знаєте цю засипану сіглю й хімікатами приплюсну-ту рибку «к піву» в пакетиках? Жовтий валасатік там,

тещин язик? (Цікаво, скільки зятьків би купували в кіосках справжній засолений і засушений тещин язик? До пивка так нічо вроді йде...] Так от, ця риба, згідно свого призначенні в житті після смерті, страшенно засмерділа нам автомобіль Білочка. Весь салон, смітник, торпеду і навіть лобове скло, що запотіло від сорому.

Коли Медвідь нарешті виліз з маршрутки на свободу, ми і його накормили рибою. Він пручався, але їв. Так що смерділи ми тепер по-чесному, усі чотири: я, Гапа, Медвідь і машина Білочка.

— Міша, — починаю я задрочувати Ведмедя. — Від тебе так пахне дивно...

-Дура!

— Кака. Пахне, як кака. Прикинь, Міхаїл, у тебе прізвище таке би було — Какін. Міша Какін. Мішка Какін, пацан с машева двара. От що би ти тоді робив?

— Сама ти Какін, — образився Ведмідь.

— Не, Ведмідь, я не Какін, в тому вся І штука. А от ти, Міша.

— Какін. Інтелектуали ви, канєшна. — Вставляє Гапа.

— О, Гапа. — помітила я нового учасника. — Прикинь, ти би поженилася з татом Міши. Ну, щоби Міша був твоїм сином. Тоді би ти, якби вийшла заміж за Какіна, ясно що не стала би брати його прізвище і врятувала би Мішу від ганьби.

— Ой Стас, шо ти таке мелеш? — (Стас — це моє секретне ім'я, тільки шшшш...}

— Та не мелю, а діло говорю. Ти ж не захотіла би бути Какіна? Так що взяла би й акронім такий намутила: Гапа + Какін, отєц Медведя, дорівнює Гапакакін. Так що

w син би в тебе був Міхаїл Гапакакін.

— Міхаїл Гапакакін... — шоковано вимовляє Ведмідь.

І тут нас рве на неподільні атоми.

— Га-га-га-га!!! Міхаїл Гапакакін! Міхаїл Гапакакін!!!

Першою перестає реготати Гапа.

— Спорим, що якщо хтось через годину знову скаже «Міхаїл Гапакакін», ви знову будете ржати?

Ну ми і так поки ржемо, хоч і розуміємо, що, це власне, ніяким боком несмішно. Потім говоримо про все на світі: секс, політика, бензин і качечки. А потім сама ж Гапа підступна шипить із заднього сидіння:

— Міхаїл Г апакакін!

Добре, що ми нешвидко їхали.

Так воно до Медведя й прив'язалося. Як його секретне ім’я. Кількість імен Міші ажніяк не заважала.

Одного дня хтось затуркотів ключем у замку наших проносово-світанкових залізних дверей.

— Шаланди полниє фєкалі-Нй! — намугикував Ведмідь, коги перетворився з хтося на себе.

— Нє, Гапакакін, не твоя це пісня... — зловісно вирекла я через скручений у трубочку журнал. Я була прекрасна з цим паперовим дзьобом, в трусах і в тапочках з грибами.

А на Ведмеді був чорний капелюх і чорне пальто з білими крилами на спині. Ги, Ведмідь з крилами. В тему до крил — виправлений поверх коміра білий капюшон теплого светра.

— Нє, я не Гапакакін, — каже Ведмідь. Я цей, як його... Ну, як звали Д’Артаньяна? О, я — Міхаіл Баярскій!

— В твой старий зад, ланфрен-ланфра, леті, мая га-лубка... — заспівала Вася.

А потім ми, як то водиться, завелися горлопанити сінатринське «Нью-Йорк, Нью-Йорк» і ходити кабінетом з широко розставленими напівзігнутими ногами і тако ж розкаряченими руками.

— Борці сумо, — сказав Ведмідь.

— Три статевозрілі особини, 27 і два рази по 24 роки. Піздєц, — сказала я.

Перед тим ми запаковували інжир у тонесеньку срібну фольгу. Для презентації. Зав'язували ми ці срібні ка-кашечки тонкою золотою стрічкою.

— А кому не стане такого золота, замотаємо сусальним.

— А кому не стане сусального, в того ми відсмокчемо, ой. І ми вже дуже чітко уявили собі, як журналісти стоять

у черзі до нас на презентацію, і ті, кому навіть стало загорнутого інжиру, похапцем його викидають і вивалюють свої члени, терплячи і холод, і негоду.

— Ага, і жінки теж! — кричала Вася.

— І трансвестити! Вони істерично змазують свою помаду, зривають перуки і кричать, що вони взагалі-то або лесбійки, або мужики.

ФАТАЛЬНИЙ ВИПАДОК,

АБО ПОЯВА

В МОЇЙ ЯСИЗНІ РИБОЧКИ

Одного разу я збиралася з Агігархом на Кубу. Жити в п’яшсотбаксових готелях і купляти півників з папьє-маше. На готелі Алігарх розкошелювався значно легше, ніж на півників, до речі. Діло було під Новий рік, квитки й готелі коштували страшенно дорого, про що Алігарх не забував мені нагадувати. Тим не менше, совість мене вже не мучила. Всі моТ попередні дяпчики теж так робили: розписували мені наші всі витрати, щоби я почувалася винною. Один казав: q — Так, ми щось роз'їздилися... пора мені знайти ще якусь роботу. Гроші на рахунку тануть, як сніг на Оболоні.

Інший, теж під час подорожі, щовечора оголошував мені витрачену суму і причитав:

— Я нє знаю, ми развє што-та купілі?

Ще інший, споглядаючи, як я міряю дизайнерський пуховичок за триста баксів, кривився:

— Што-та рн нє очєнь тєбє ідьот. Пайдьом падєшевлє тєбє найдьом.

Я знизувала плечима і погоджувалася на щось без-формено-спортивне, втричі дешевше. Тоді він повертався в попередній магазин, приміряв трьохсотбаксову (чоловічу, правда) курточку і казав:

— Но я же сказачьна красів в нєй?.. Зачєм на сєбє. еканоміть?

Ну, той ще не найжадніший був. Так, важкими припадками хіба що. Одне я вам, тьолки, скажу: НІКОЛИ не економте бабло своїх мучачиків. Вони цього просто не здатні зауважити. Не треба вибирати собі найскром-нішу страву в меню чи середньої вартості черевики або парфуми в магазині, коли чувак уже зібрався вам щось подарувати. Якщо вже чувак вирішив витратити гроші на тьолочку, він їх витратить. І буде нестерпно гордий собою, незалежно від суми. Тому згадайте мудрі слова дяпана в пуховчику й не економте на собі. Ваша жадібність лишиться такою ж непоміченою, як ваша бережливість — тільки не перегинайте патичок. В сенсі хуй. Мучачикам від цього боляче.

Так от, ми з добрим, мудрим, щедрим на безплатну випивку для моїх тьолок Алігархом збиралися в Гавану. Алігарх чомусь страшенно хотів в Непал чи в Тибет, ал е я собі його там уявити не могла. В Тібет я поТду тільки з Вовчиком чи з Артимом, інші люди в концепцію цієї подорожі не вписувалися. Особливо Алігарх, котрий на-

віть нз якійсь рибалці в наметі ніколи не спав — які йому, в сраку, гори. Ще буде там нищ, що тризіркові готелі йому не підходять, а гїятизіркові дорогі, але ж в комфорті собі не відмовиш, і де тут найкрутіший ресторан, бо мєсноїіди він боїться, Плюс іще по храмах буддистських буде шастати і по ступах, з умним видом оголошуючи якісь зазубрені пасажі з релігієзнавства. Це в найкращому випадку. В гіршому він мені викладатиме свої безкінечні, смертельно банальні ремінісценції й час від часу цмокатиме язиком:

— Как же харашо, што ти мєня панімаєш...

Відтак, якщо в мене лишатиметься недостатньо вражений його непересічним інтелектом видок, Алігарх іще додасть:

— Ну, скажи, ти можеш пояснити суть поняття «ахан-кара».

— Нє, не можу.

— От бачиш, яка вона—робота філософа... — зітхав він.

Алігарх-філософ постійно читав філософські книжки.

Принаймні лишав ЇХ розкритими у мене на шляху. На балконі, в себе на столі. Обводив олівцем особливі пасажі і робив замітки на полях. Конспектував собі кудись прочитане. Ба, умнічка яка. Мабуть, вірив у те, що інтелект — це сексуально. Можливо. Тільки чогось не в його випадку. В його випадку сексуальними здавалися його китового розміру тіло (тепло І затишно) й акуратне відношення до навколишніх предметів, до тебе в тім числі.

— В Тибеті зараз не сезон, — авторитетно заявляла я. — В Непалі тим більше.

Справедливості ради, варто зазначити, що зовнішність Алігарха встигла змінитися на краще. Наприклад, він запустив собі акуратну щетину і вже не годився для обкладинки журналу ((Малятко». Став із колобка більше схожим на дяпчика. Рум’яні щічки ховалися під темною борідкою. Плюс іще він нарешті виліз із вічно! своєї форми «чорний костюм — біла сорочка, без краватки» і почав носити просто чорні светри («Ти шо, це ж “Кавал-лі”!»] із джинсами. Так він виглядав дещо стрункішим. Якби ще прибрати його пінгвінську походку — ноги-йо-лочьки — то вийшов би прекрасний мачо-мен.

Раніше в Алігарха була тьолочка-модель. Ну, ясно, так агігархам положено по етікету. Добре було їздити з нею на Балі та по Інших пляжах: мужики з заздрістю оглядалися. Правда, мені потім казали, що ніяка вона не модель, а просто скаче по багатих мужиках, і бажано по іноземцях, але я не стала розстроювати Алігарха, свягто впевненого, що тьолочка-топ-модель ще й досі його вірно любить. А дзвонить попросити грошей просто так — то в неї винятковий випадок. Ще ця тьолочка, коли Алігарх серед ночі їхав рішати II «праблєми», вимагала в нього поголити бороду і плакала. Видно, не могла спокійно засинати без Колобка.

Вона дуже часто надзвонювала мому Алігарху—вцдно, раптово кінчилися подіумні замовлення, італійці й гроші. Я завжди радо під’юджувала:

— Та, може, вернешся, женишся? Дівці вже давно пора!

А він тільки злився. Якісь люди кончєні: відхерюють м'ясо, що само лізе в руки з клятвами у вічному коханні, і всираються за тими, кому вони нафіг не есралися. (Тавтологія як запорука стопудового донесення суті.)

Так от. Не вийшло мені розкрутити Алігарха на Мадагаскар («Ти знаєш, по чім там білети, малюсік?»), тож збиралися ми на Кубу. Теж непогано. Завжди треба погоджуватися на шарову подорож. Особливо у випадках, коли пункт призначення не входить у ваші найближчі плани.

Новий рік—це взагалі попса страшне і левий психоз. Добре, шо мої близькі люди—тьолки і Вовчик—достатньо мудрі, щоби не ставити канонічне питання «Ти с кєм встрєчаєш Новий год?»

Вовчик заїхав напередодні. Ми курили з ним і пили джин. Мені треба було йти на якусь новорічну програму — фальсифікація зустрічі Нового року в колі живих письменників. Ага, тилу так зібралися всі і тусуються, кока-колу п'ють, апельсинами закушують, насолоджуючись при цьому дико фальшивою грою струнного квартету. Але журналісти були милі. І ведучи адміністратори. Взагалі якийсь такий канал дуже приємний, того я й поперла свою дупу на їхню зйомку.

На знімальному майдані, в барчику, тусувалася купка письменників і письменниць вперемішку з поетами. Для красоти навколо книжки лежали. І стояли фрукти, які не можна, ясно, їсти до початку зйомки. Каву замовити теж чогось не можна було, навіть за свої гроші.

— У нас закрита каса, дєвушка.

Отак я сумно й сиділа там, вся у своїй фатальній красі: чорний капелюх, чорна гангстерська хуйня з відкритою спиною, шкіряним ременем і складками на цицьках для додаткового об'єму. Чорні джинси і чорні чоботи. Як дура, карочє. Бо всі інші були бадьорі, яскраві і в люрексі. До того ж вони могли пити коньяк, а я ні. Бо за кермом. І вони могли пити кока-колу, а я — ні. Бо ненавиджу. Більше пити було нічого. Довелось читати.

Книжки розкладені були довкола як декорації. Ну, або для того, щоби створити письменникам звичну для них обстановку. (Ну да. Я так і тусую серед «іронічних детективів» російських многостаночніц, підчитую на дозвіллі «100 способов бистро вийті замуж» і черговий переказ старих анекдотів Паоло Коельо.]

Проте беру в руки книжку, чия обкладинка видається мені особливо гидкою. На ній тьотя з жовтими очима чи то ковтала золотий ланцюжок, чи то ригала ним.

— Золотая ліхарадка... — прочитала я й перегорнула кілька сторінок. Ім’я автора мені відоме, наче модний пєрєц, колись казали. Та-ак, шо пише... Нда. Хуйня рєдка.

Я знуджено і томно-елегантно, щоби не злетів мені з голови капелюх, запускаю книжкою з золоторигапьною тьотьою якомога далі. Чую, як книжка попадає в щось м’яке. Підіймаю очі й ціпенію: ВІН. Автор цієГсамої книжки. От і прийшов мені піздєц.

ШО НЕ ЯСНО?

А що? Отак і появився Рибочка. Ну, не зразу він став сам собою, канєшно. Ще певний час він був «той чувак». Той чувак не забив мене до напівсмерті важкими томами Шолохова, і навіть ніжний томік Блока в горло не запхав. Вік був на тусовці зовсім самотній, пив кока-колу І ставив мені ввічливі питання. Правда, потім він такі самі питання ставив і тьолочці з ямочками на щічках, у котрої «Мама і папа прадюсєри, я магла би стать і пєвіцей, і маделью, но вот рєшилі ми, што пісатєльні-цей ета сєрьйознєй всєво. Что пішу? Ну тіпа Цвєтає-вай...» І на задку обкладинки її книжечки поезій і прози (тіпа Цвєтаєвої) повідомляться, що дєвочька ця — зєлє-ноглазий гєній літератури. Добре, шо не зелєноглазоє таксі. Ех, жалко, тьолки її не бачили. Тьолкам я озвучила тільки прізвище «того чувака». А коли я доперла, що в мене з «цим чуваком» щось типу флірту і що він подзвонив мені, а не зелєноглазому генію літератури, я тьол-кам сказала:

— Кльово, що з ним ми роз’їдемося зараз. І що він у свою Індію надовше Кде, ніж я на Кубу. Так що ніяких шансів. Останній раз фліртую. І остєпеняюся. Женюсь, можна сказати.

— На ньому?! — Вася має на увазі «цього чувака» (надалі Рибочку).

— За нього?! — ледь не поперхнеться фуа-грою Алігарх, коли ми з ним сидітимемо в черговому байдужому мені дорогому ресторані й закладатимемо парі на Дом Періньйон і довільний подарунок щодо мого заміжжя до кінця року.

— Ну чо зразу за нього... — супилася я.

Я дуже недовго знала Рибочку. Завжди недовго — скоро вечеряли, скоро пили каву, скоро ходили в кіно. Одного разу в кіні ледь жорсткого палева не вийшло.

Сиділи ми, дивилися якусь казочку, ногами бовтали. Пили колу (він) і текілу (я).

— Любиш Ніколь Кідман? — спитав Рибочка про Ні-коль Кідман. На вушко спитав. І все би нічого, тільки взяв він і торкнувся при цьому своїм волоссям моєї щоки. Коло ока. А там у мене ерогенна зона. Всьо пропало.

Решту казочки мліла. А потім, п’ючи каву після казочки, я ледь не зомліла, коли Алігарх сказав:

— Я заходжу в цей же кінотеатр, де ти!

Заїбісь!

— Класно...

— Де ти? До речі.

Довелося щось дуже-дуже тупо брехати Рибочці, кликати тьолок, котрі ходили на «Іронію судьби-2» І бігти

вниз по сходах, шоби Алігарховий радар не запікав на Рибочку. ЯкоТ мами Алігарх припхався в це кіно, думати не було часу.

Найстрашнішим здавалося те, що попалюся перед Рибочкою з цим дядюном. І він перестане мене в кіно водити. І більше не торкнеться своїм чорним густим волоссям моєї голої білої щоки, ааав!!!

Але то таки дядюн мене попалив. Врешті-решт. В останню перед Кубою ніч до мене заїхав в гості один мій бувший полюбовничок. Теж пафосний такий, що всрать-ся-не підняться. Я натравила на нього тьолок. Тобто він мене чекав зо дві години в нас удома. За той час над ним тьолки ізмивалися. Ізголялися. Сука, піздєц. Нема в нашій мові достатньо гидких слів, щоби пояснити те, як тьолки можуть поводитися. Молодчинки.

— Курити будеш?—з порога питаю я красівого мущі-ну, що сьогодні ввечері всім в аудієнціях відмовив, а до мене приїхав. І ось яка халепа тут.

— Привіт... — поправляє волосся він.

— Траву в смислі. Голландія. Нічо така. Бо в мене літак, я ненадовго.

Але я зайшла дуже надовго. Бо накуреному в сраку збиратися ой як важко. Я витягала одну зіжмакану шмут-ку за іншою, тьолки й мій екс-коханець сиділи на підлозі, пили коньяк і ствердно чи заперечно хитали головами стосовно мого прет-а-порте.

— Ета сексі, — казала Вася.

— Ета атстой, — казав Ведмідь.

Екс-коханець нічого hq казав. Він був у сумному ахуї. Так що на ранок (чи не на ранок?) після того, як я набрехала, що в мене за дві години літак і зТбалася до Рибочки, а відтак до Алігарха, пішов і навіть двері не зачинив.

Тьолки сильно обурювалися. Хоча в нас просто був по-ламаний замок.

Рибочка чекав мене у себе вдома. їхала я дуже довго. Бо дуже повільно. Бо дуже страшно. Бо дуже накурена. Це вам не п’яна удаль молодеча і смертельні ДТП. Коли Ідеш на швидкості 20 км на годину, хіба що триколісний велосипед у тебе втараниться.

Рибочкина квартира здалася мені велетенською, як стадіон.

— У мене неприбрано, вибач.

Піздєц. Неприбрано. В нього тупо Ідеально прибраний стадіон. Він би вмер, якби до нас зайшов. І зазирнув під наше ліжко.

Ми сиділи з Рибочокю у діаметрально протилежних кінцях його помешкання. Я боялася щось казати, бо тупа була безпросвєтно. Бо накурене. І закохана. І неясно, що нас більше тупить. І одне діло тупити з тьолками і з ексами, а інше — з чуваком, на котрого хочеш хоч пару грам хорошого враження справити. Бо розлетимося і памінай как дуру звалі.

Він показував мені якісь своТ фотки з Тайпанду. Я кивала: «Угу». Все інше звучало би ще тупіше. Телефон я запопадливо вимкнула, щоби не дзвонив Алігарх, не питав, де я. Не в тому я стані, щоби прикидатися, буцімто з мамою розмовляю і кажу: «Вже іду-іду!!!»

— Ну, мені пора! — постала я посеред стадіону і незграбно, як мужик вилами, обійняла Рибочку. І поплескала по плечі, як водолаз пастою.

В ліфті Рибочка щось там спробував був наблизиш свій писок до мого, але в мене там було так сухо, шо писком w я вткнулася йому в плече і ні гугу. Біля машини Вточім ки, правда, ця спроба поцілунку сухими ротами повторилася. Вийшло нездало. Я швидко попрощалася і поїхала. Не дуже далеко—Алігарх мешкав за пару кварталів.

Варто було ввімкнути телефон, як нй тобі:

— Альо! Альо!!! — кричав Алігарх. — Ти чого телефон виключила?!

— Я не виключила. Він сів. А я накурена. Папа. Не мішай. І без тебе стрьомно. Дякую, до побачення.

Дома він зі мною не говорив. Мовчки бігав зі списком в руках довкола своїх розкладених по підлозі комплектів сорочечок-поло і шортиків-сафарі. Пробковий шолом уже, певно, спакував. Все останніх колекцій пол-ен-шар-ків і їхніх друзів. Тю. В бідну країну їдеш, хлопе! Нарозум-ся трохи, нє? До комуністів же! Які білі шортики вище коліна? Те, що ще якось вилягає на двадцятирічних пєді-ках-мєдвєдіках із глянцевих реклам, навряд чи буде ли-чити волохатому дядюну за тридцять п’ять. Але ясно, що я нічо такого йому не казала. Просто теж собі мовчки сіла за стіл і заходилася щось писати. Акин — шо віжу, то паю. А виділа я тоді самого Рибочку, і це лякало. Бо починало мене на нього нести, як спущене гамно в каналізацію. Незворотньо. Я, правда, не такі метафори на тім листочку писала, але суть та ж сама. Написала і сховала в свою сумочку. А сумочку на поличку в алігархіч-ну шафу. В мене була там така власна поличка — святилище срачу.

На другий день ми з Алігархом полетіли на Кубу пити мохіто й милуватися дупами. Він поволі попустився, а от я — ні. Ми з Рибочкою просто до дір заїбали одне одного есемесами. В хорошому сенсі заїбали. Секс по телефону. Спонсор — безлімітний пакет Алігарха.

А потім Рибочка полетів у своє Гоа І настали сумні й мовчазні часи. Бо секс — це не завжди запихання

патичка у дірочку. Зовсім ні. Частіше секс у нашому житті тусується в якихось симулякрах [звучить як шанкр, але не то): фантазії, порнокомікси, есемес-флірти. І сублімація в подарунок особливо тяжким випадкам.

«Мені снилося, що ми з тобою поженилися і влаштували порно-фотосесію».

«Непогана фантазія. Мені подобається».

Всьо. Вудка закинута. Квиток до Індії куплено. Рибочка, як настоящий мачо-мен, не став чекати на мої «може» і «постараюся», а сам купив мені Квиток і лишив його у надійному місці. Так що тепер точно треба ІХати. Ще би щось зручне бреханути Алігарху, щоби не сильно травмувати, і все — полечу їбатися світ за очі. Зрадою тут ніякою не пахло—циганкасера у вєчній любві не клялась і навіть жодного разу просто з ввічливості не пиз-данула йому «ятебелюблю».

Тож коли Алігарх, попорпавшись після повернення з Куби у моїй сумочці в себе на поличці, виявив писульки про Рибочку й написав мені: «Я знаю, де ти була в останню ніч перед Кубою і з ким! Як підло! В той час, як я пакую речі в подорож і чекаю на свою кохану вдома, вона [...]» — мене скривило, як бампер «ланоса» при зустрічі з маршруткою. Від слова «кохану». Фу. Шо за фамільярність гидотна. Ну, але так. Він же й книжечок уже встиг прикупити для майбутніх дітей. На всякій случай.

Так що отака я подпая женщіна. Алігарх на другий день після своєї благородної знахідки (нє, ну цікаво, що він шукав у моїй сумочці з самого початку?) спакував мої речі в жлобські целофанові кульочки й передав Із Посланцем. Я була сонна, давальна і збиралася на лггак до Франківська.

— І нє вздумай вєзті єйо в аерапорт! — наказав Алігарх Посланцеві.

Ми з тьолками раділи. Я — свободі, тьолки за компанію.

В Яремчі ми з Гапою колядували і сміялися зі слова «паралелепіпед». Вовчик, світло очей моїх, мружив свої очі і курив сигарильї «Cohiba» і був гарніший за Клінта Іствуда.

Паралелепіпед паралелепіпедом, а я мозком була вже в Індії. В Києві, де мені лишалося прошаройобити-ся днів десять, мене чекали томи мемуарів Алігарха в електронному вигляді. Сторінки щоденника, який він вів на Кубі. Чесно, дочитати я їх не змогла. Це навіть не було схоже на його залицяльну «філософію», запаковану в конверт і в романтичний «вандерер» 38-го року. Я довго вирішувала моральну дилему — наводити чи не наводити цитати з оригіналу — годину двадцять десь парилася. Дещо таки наведу. Улюблені свої. Бо Алігарх не дотримав одного свого слова {про це далі], то й мені це дає індульгенцію. Він так щиро просив не згадувати про нього ні в яких писульках, бо він хоче піти в політику (!}, а це всьо кампрамат, і відтак прислав мені довжеле-е-езний список усіх своїх досягнень (не називай мене пупсіком! Я заснував стільки-то компаній і володію такою-то нерухомістю і вивів у світ такі-то бренди), що все стало ясно: пацан капєц як хоче потрапити в цю книжку. На питання — «якого хуя ти мені це прислав?» — про сторінки щоденника, Алігарх відповів, що так я маю краще його розуміти. А я не розумію, нащо одним людям розуміти про інших те, що ліпше було би притримати в глибокій дупі Несвідомого аж до Судного дня чи Кінського Петра. Отже:

«Хотя проблема безответной любви стара как свет, ее никто не поддавал скрупулезному психологическому анализу. А ведь понимание действия механизма «на-пряженности» из-за «безответности» могло бьі ло-мочь в разработке методологии снятия стресса без-ответной любви». — Срала-мазала-казала, називає таку фєлософію Злюка. Я гадала, тільки хлопчики на п'ятому курсі вважають, що вони намацали королівський шлях у несвідоме, бо раптом прочитали передмову до «Топкованія Сновідєній» Фройда, а дєвочки прочитали її ще на першому курсі й тепер позіхають і спокійно пиляють нігті. Але ж ні. Дяпчики за ЗО теж такі бувають. Трогатєльно. На цьому фєлософії фате. Далі белетристика:

«А теперь, собственно говоря, и сами «пустяки», через которьіе сквозит равнодушием. Ее поцелуй всегда хо-лоден. Чувствуется, что она целует, потому что вьінуж-дена зто делать. Отводит глаза. Я вкладьіваю в поцелуй нежность. Она зто чувствует и «бежит». Нежность бьет-ся о стену ее неприступного Его...

Блядский пивньїк. Ей совершенно насрать на меня и на мой планьї по сувенирам. У нее єсть только Я ХОЧУ. Твою мать, во всем путешествии она могла хотя бьі в зтом моменте проявить внимательность и заботу: «Ярослав, может, тьі хочешь что-то кому-то привезти? Если тебе нужно, я возьму с собой». Нет. Хочу пивньїка, хочу машинку. Я ХОЧУ, ТЬІПОХУЙ.

А сколько рома? Три бутьілки!!! Чем больше, тем луч-ше. И пусть весь мир отсосет.

При зтом она думает, что мне жалко денег. Просто пиздец. А слона то мьі и не заметили.

Нужно ехать в «Ракель», отвезти чемодан и ее машинку. Она пошла в ванную. Едь, дорогой, пиздяч, я пока понежусь. Разумеется, мне не нужна ее физическая помощь, но ведь мьі оба понимаем, что дело здесь не в ней. Перед тем как отправиться в ванную она ясно осознала моральную дилемму вьібора между ее лич-ньім комфортом и возможностью поддержать меня — проявить злементарное уважение и заботу. Но в том-то все и дело, что зтих чувств с ее стороньї нет. Ей, дейст-вительно, похуй. Отчасти неудобно за свинское поведе-ние, но глубоко ПОХУЙ.

Вопрос теперь в следующем, что я должен сделать, чтобьі почувствовать в ее поцелуе нежность, чтобьі уви-деть в ее взгляде «тьі важен для меня»? Как мне стать важнее, чем пивньїк, ром и ванная?»

Та нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте...

В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної помилки в російському слові «Зго» і кількох пунктуаційних]. Мені зовсім не було незручно за свою свинську поведінку. Свиня — це взагалі українська священна тварина. Рох-рох.

Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.

А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап'є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.

— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.

— Не купимо півника, — сказав Алігарх.

— Це ж бо чого?! Шару коштує.

— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти...

— Півни-и-ик.. —риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не «Луї Вьютона», а паперового півника невідомого кубинського автора.

Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різих цифрових форматах.

Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтмкуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.

А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.

І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: «Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!», як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расо-воТ приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному від-хєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигідні-шими умовами кредитування на житло молодій сімї, а тоді високим голосом волайте: «Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!»

А ТО ЯКОСЬ МИ, ЯК ВСІ ТЬОЛКИ...

...А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.

— Оу, май лав!!!—співає на весь наш готичний туалет Медвідь.

— Май дайвінг!!! — підтримую я.

— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.

— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В «Привиді».

— А от Карпа тільки що привида зіла.

Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:

— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.

— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.

— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.

Дата добавления: 2015-07-10