Майдадир! 5 страница

— Ну, і як мені їм про це сказати? — кисну я. — По телефону якось тупо.

— Головне, — каже Ведмідь, — Правильно сформулювати.

— І не казати, що твій муж—пісатєль, бо це асоціюється з поетами, а поети асоціюються з бідністю і смертю під сходами від туберкульозу і недоїдання, — авторитетно каже Вася.

Цікаво, скількох вона знала поетів і скільки з них померло під сходами в неї на очах. Мабуть, кашляли, бідо-лаги. і просили хлібчика, а Вася гордо їм відказувела, що ніякого хлібчика вона не їсть, бо ж на дієті.

— Скажи їм так, — пропонує Медвідь. — Мама, тато. Я вагітна, я банкрот, я живу на мусорці і під'їдаю грязюку. Жарт. Я виходжу заміж за письменника.

— Нє! — придумала щось Вася.—Скажи їм: «Я зробила операцію зі зміни статі...»

— Та ну! Тоді про те, шо вона виходить заміж, вже нікому буде сказати.

— Угу... — погоджуюся я, на секунду, правда, сумніва-. ючись: тато ж так завжди хотів мати сина.

— Скажи їм, Карпа, що виходиш заміж за мільйонер-ку-лесбіянку з Амстердама. Потім: шутка, мій чоловік — письменник.

— І на тому кінці проводу постріл.

Коротше, так нічого путнього і не придумали. Зате моя сестриця Гапочка, свиня така, развєдчік із неї ніякий, уже встигла по секрету сказати нашій мамі: «Ірка заміж виходить...» Мама: «За кого?!» Гапа: «Та за одного там Антона...»

Ахуєть. Мама собі зразу уявила, певно, одного там Антона, що курить бичий ел-ем десь там на площадці третього поверху спального району, де він живе разом із мамою, що готує йому гороховий суп на сніданок, а тепер іще до них підселюся я і буду битися з його мамою за телевізор, бо вона дивиться серіали, а я мультики, і тільки на політичних ток-шоу в нас буде наставати тимчасове перемир’я, поки я не скажу про когось із політиків «От підар гнойний, шестьорка срана мусорська.

жирний уйобок з напиждженим добром і пластиковою тьолкою», а мама його мені на те: «В нашем доме так нє виражаюцца!»

...Дату весілля було попередньо призначено на 19 травня.

— Так це ж понеділок! — закричав Ведмідь, попоравшись зі своїм календарем.

— Н-да. Треба переносити. Хоча би на день. Тобі принципово? — питає наречений.

— Мені ніщо на світі не принципово, — відповідає наречена. Ой, це ж я. Блін, не вийшло нагрузти про те, яка вона кучерява, русява і прекрасна.

— Тоді в неділю,—вирішують рози і Мущіна Маєй Жиз-ні. Блін, його ж Антон звати.

— Не! — раптом доходить до мене. — Хрєново в неділю. Гостям же в понеділок на роботу!

— І яким же це гостям в понеділок на роботу? — відливо натякає на богемність буржуазної ту совки Ведмідь.

— Ну, мені... — похнюплююся я, бо вйобую на Корпорацію. Години по дві на день і за тричі вищу зарплатню, ніж нормальні люди, але ж, сука, В ПОНЕДІЛОК МЕНІ НА РОБОТУ!!!

Не ясно, чому при цих словах по хаті не пробігають привиди моєї трудової книжки і щасливих представників пенсійного фонду — мої дідо з бабцьою з Черкас пораділи би.

— 0!!! — заревів Ведмідь. — Я собі вже це уявляю! Виходить Карпа в понеділок в ефір з пластмасовим червоним тазіком в руках перед собою. «Дарагіє тєлєзрітєлі... бу-е-е-е-е-е-е!!!! — я вчора вийшла заміж».

— Ага! — доповнює телекартинку Вася. — Тут же у на-ближчій камері від тебе запотіє об’єктив і на ньому включаться автоматичні двірники, як в жигулях!

— Нє, Карпа, хай ліпше в понеділок твоя мама новини веде.

— Да! — верещить Ведмідь. — Скажеш їй, тіпа: мама, я всьо зробила, як ти казала, я вийшла заміж!!!

— І знову ригнеш у червоний тазік, — добиває «маму» Вася.

— І тоді мама бере хусточку, зав’язує в неї пожитки на палочці і йде з дому... — Медвідь. Майстер хепі-ендів.

— Е, та почекайте ви з понеділком, чуваки! — протест тую я.—Ми ше реально з гшатгям не визначилися. А часу вже не так і завалісь. Давай показуй свій ескіз.

Антон вагається, певний час робить вигляд, що не знає, де він (і це синхронно з моїм: «У твому зошиті на столі десь рівно посередині!»], нарешті знаходить і показує розам. На картинці в мене нема голови, зате присутні доста пристойні цицьки в такій собі класичній упаковці на тонких бретельках. Гарно, як у Голлівуді чи журналі «Вог» у рубриці: «Ніколи не модно, значить — класика». Коротше, верхня половина мальованої мене — просто нєвєста мєчьтуі: безголова, цицьката і в понятній сукні. Але нижче пояса починався калавур. Те, що там починалася піська і всяке таке,—це ясно. Ба навіть, все таке і піська на картинці були прикритими. Тільки от самб це прикриття здатне було викликати культурний шок західноукраїнських родичів і факсову анафему комітету по моральності.

Нижче пояса починалася безсовісна, жорстка, дика, нагла, порнографічна, вбивча, неполіткоректна, расистська, кудлата ПАЧКА (хвора на коров’ячий сказ).

— Як гадаєте, варто додавати туди стразів?! — жадібно вдивляюся в беземоційні лиця роз.

— Нє-е-е... — тягне Вася. — Ліпше цього, як його, стєк-ляруса!

— Кого?

— Стєкляруса. Він ліпше виглядає, ніж стрази.

— Або вже зразу—стєкповатм! — придумує Ведмідь. — І ми з Васо в костюмах тролів і в будівельних рукавицях несемо твій шлейф!

— І в масках зварщиків!

— Да! І в масках... Нє, Карпа, почекай. Нашо нам маски зварщиків?!

— Ну бо ж я ще крутитися в тому платті буду. Як ви мене вчили. Крутильний сексі-елемент — дула під кубинський хіп-хоп. Або наші танці борців сумо — однаково небезпечно.

— Та да. Куски ж літати будуть, в очі попадатимуть... — думає Вася.

— Махнула правим рукавом — вбила батьків ресторанного менеджера [нє фіг на шару в нас на весіллі хавати), махнула лівим — прикінчила рештки гостей.

— Да, Карпа-разрушитєль. Це більше схоже на твій День народження, — помічає Ведмідь.

— Причому, на традиційний, — каже Вася. — Фу, поп-совичка. Попсовичка в пачці без стєкляруса.

СУСІДИ В НОВІЙ ХАТЦІ.

ПОДІЛЕНИЙ ТАМБУР

Наші з Рибочкою сусіди — класичні женщіна с рєбьон-ком. Тобто така собі енергійна тітонька-художниця і її син, двадцятирічний дебіл з гітарою.

— Ну, Карпа, ну чого зразу Дебіл? — питає Вася. Явно перед тим, як уточнити, що він, може, олігофрен.

— Та я його, в принципі, й не бачила... — знизую плечима я. — Зате чула.

А чула я страшне. Якісь гітарні соляки родом із початку вісімдесятих. (Що тоді було? Айрон Мейден? Ей Сі Ді Сі? Арія? Да... Арія була завжди.] Якісь завивання — з низької ноти на дуже високу, таким навіть покійний Фреді Мерк'юрі не зловживав. Ну, і ще всі ці бички в баночці біля ліфта і порожні пляшки від дешевого пива. Тільки от останнє — воно майже «нє в щьот». В щьот була оця його музика.

— Знаєте, тьолки. Мені от просто хочеться якось прийти з роботи, подзвонити в цю їх квартиру номер сто одинадцять і сказати чуваку одне: «Дві тисячі восьмий рік».

— І заплакати. — Каже Васо.

ФАСТ-ФЛУД

— Христинко, — просила тлуста мама, продавщиця косметики, свою доню, що вчилася на юридичному у Фран-ківську. — А подай-но мені тотого кепчуку.

— Мамо! — закипала Христинка. — Та скільки вам казати, шо то КЕТ-ЧУП, а не кепчук?

— Йой, ади. Я то-то годна вимовити? Кепчук та й кепчук. Дуже він добре до хундога смакує...

А інша тьотя в Яремчі казала на скрипку Страдиварі «скрипка траскєнбаль». Але я вже вам про це розказувала, може. Тільки яка різниця. Тьолки ж не в Яремчу поїхали.

Ведмедець і Вася поїхали в Гархів. Без мене. Продавати машину. Вася довго думала, що то в неї машина-«деу», а виявилося, що то машина-кондор. Як би там не було, тільки ж воз і нинчє там — у гаражі. Не могли вони, розумієте, з Медведем визначтеся, що ж купиш замість цієї тачіли представницького класу — пісічьну «мікру» чи антикварний «мустанг». І поки вони вирішували це, шкура невбитого ведмедя [сорі, Міша, за фашизм) так і лишалася шкурою, не стаючи ніяк грошима. Аж тут Васіна мама таки знайшла, кому її [не Васю, машину, а жалко...] провалити. І Вася, як власниця, покинула столицю і поїхала у цих справах на Батьківщину. А Медвідь, як власниця Васі, теж покинула столицю. А я, як власниця машини Білочки, не покинула... Ви спитаєте, до чого тут я, а ні до чого— просто моя книжка, де хочу, там І появляюся. Можу в Бур-кіна-Фасо поїхати в весільну подорож, і ніхто, крім візового офіцера на буркіна-фасовочній границі не знатиме, набрехала я чи повідомила людям правду про свій від’їзд...

А ще все буде знати Інтернет. І брехню він знатиме, і правду. І навіть будущєє, котрого, як співає ХАМЕР-МАН ЗНИЩУЄ ВІРУСИ, нєт.

Інтернет взагалі дає нам купу можливостей. Не тільки порно можна там шукати і скачувати мультики. Там іще можна влаштовувати поетичні дуелі. Як от ми з Ведмед-цем. Звісно ж, російською — ми ж паети сєрєбряного вєка, а не якісь там задрипані авангардисти.

Воно: милая моя//белочка лесная//где в каких краях// ти нашлась такая?

Я: о бальшой вєдмєдь//я скакала долга//ти мне, бля, атвєть://ви прадалі «волгу»?!!

Воно: зто, блять, не «волга»//бьіл зто «мустанг»// Вася нас надула//но купили танк.

Поки я сиджу і питаю себе, що спонукає цілком здорових людей писати «блять» замість «блядь», Ведмідь собі рішає:

— Міша пабєділ.

Ну, і добре. Тим більше, Ведмедя ще й жалко, бо:

— Мама заставляєт мєня сматрєть «Служебньїй роман».

Видно, мама не надто часто їздить у експресі до Києва. А то би вже знала все напам’ять аж до по батькові в титрах. Сьогодні ще й восьме березня, так шо я добра:

— Мамі привіт і з Днем Пизди поздоровлення.

— День Пизди і Гамнодарів! — радіє Ведмідь.

Тепер уже радію я. І, певно, за компанію зі мною, радіють

всі ці дарувальники вазоночків у пластикових горщечках своїм сатрудніцам, що витрачали вчора тяжко зароблені грошики і скниділи по пробках на всіх проспектах, що ведуть зі спальних районів до центру.

— Спухай, Міша. — Мені прийшла в голову радикальна ідея. — Можна з тебе зробити легітимну дівчинку. Є в українців таке ім’я — Михайлина. Михайлина!!! Михайлина Медовецька. Гагага!

— Нє-е-е-е!!! — буквенно репетує Міша. — Дякую. Ти тоді будеш Іра Карпа.

— Ну добре. Михайлина Медвідь.

— Ну, нічо вже!

— А я буду Іріна Карпіна. Звучить як Іріна Панаровская.

— Ага. Давай переспім.

Це у Ведмедика такий сигнал закінчення розмови. Бо всі, як правило, погоджуються, а Ведмідь І не знає, що на це далі робити. Виходить з Інтернету чи з кімнати, як коли.

ЗАГС. ПЕРША КРОВ

Щоби поженитися, це ж треба ходити в загс писати заяву. А потім в ощадкасу йти, ліпити 18 гривень. І тільки через певний час, коли ти принесеш усі квитанції і заплатиш останні 3 гривні державі, державна тьотя в велюровому платті і з лєнточкою через могутню грудь поставить тобі штамп, куда нада.

Але це я все знала тільки з легенд. З історій одружених співробітників. Моя власна історія поки мала тільки першу кров. А згодом і другу, ще з нижчим гемоглобіном за першу.

Коротше, одного ранку ми встали дуже рано. Годині в восьмій тридцять. Щоби приїхати до ЗАГСу на дев’яту, бо тоді він відкривається. Чухалися вдома до десятої, але загс таки знайшли. Правда, спочатку не в той його відділ потрапили. Всякі там прописки і вписки.

— А де тут, — запитав наречений в чотирьох круглих тьотічок, що заповнювали документи, заяву подавати?

— Яку вам заяву?—перепитала одна з круглих тьотічок.

— Ну... — такого грубого питання з такого делікатного приводу наречений не чекав.

— Для чого вам та заява?—не вгавала кругла тьотічка.

— Поженитися! — випалив він і мені нестерпно схотілося побігти десь колупати піч чи прямо тут виколупати комусь очі. Антистрес.

— А-а-а!!! Хі-хі-хі-хі!!! — чотири круглі тьотічки захихотіли так, як вміють хихотіти самі лиш круглі тьотічки. — То вам у другі двері.

Ну, ми пішли собі з Богом. До дверей, на яких було написано все — реєстрація шлюбів, розлучення, зміна імені. Просто тобі фабрика шпигунів якась. Кабінет пластичного хірурга і абортарій мусили бути в них у підвалі, я вам точно кажу.

— Хто крайній у третій кабінет? — питає мій сміливий наречений, а моє несміливе лице експресно кисне на

вигляд людей, що вже з самого ранку зібралися і чогось чекають у своїх улюблених чергах.

— Я! — каже дуже страшна дівчина в червоній кофті і секунду моє серце виповнює теплота й людинолюбство — вона теж за когось виходить, життя не гавно.

— Але ні, — раптом опам’ятовується дуже страшна дівчина, чиє життя не гівно, — за мною ще одна дівчина стоїть. В червоній кофті.

Ми шукаємо очима ще одну дівчину в червоній кофті. Ми заплуталися. У цій черзі на подачу заяв для створення ячєйкі общєства сидять самі жінки. Риплять офісними стільцями, з облич не сходить радість. От слава Богу, хоч-у якихось чергах люди не такі паплюжі й алі, як зазвичай.

— А перед вами багато людей? — питає наречений дуже страшну дівчину в червоному сеетрі, чиє життя не гівно.

— Багато! — кінцево вбиває вона мій план відвідин кабінету подачі заяв.

— Я передумала женитися! — заявляю я так, аби чула вся черга, І грюкаю скляними дверима на вулицю. Краєм ока озираюся: ану раптом всі схаменуться і візьмуть з мене приклад. Зрозуміють, що люблять насправді Сєрьогу, а не Льоху, і побіжать до кіосків купувати собі пиво з жовтим паласатіком. І тоді би ми двоє — шусть! — і вже наша заява на столі.

Так же ж ні. Всі майбутні жінки, що поставали в чергу на здобуття законних чоловіків, і не думали рушати з місця. Застовбили точки чіста канкрєтна. Ну і ладно. Мені на роботу.

— Ех, чуть не поженилися... — зітхає наречений.

— Та ну їх на фіг! Вони тут із шостої ранку позасідали. Стопудово, — киваю я в бік черги наречених у червоних кофтах. — Може, і так сайдьот? Для батьків намалює*

мо у фотошопі все. І тьотю в велюрі з лєнточкою домелюємо. Ге?

— Ну, бейбі...

— Ну, добре. Я тебе люблю. Раз уже рішили — женимося по-настоящому.

На роботі свіжоодружений Ткач розказував, що коли вони ходили женитися, то, прийшовши за 15 хвилин до відкриття загсу, були в тій черзі вже двадцятими.

— Піздєц, — зітхаю я. Все безнадійно.

— І всі наречені там вагітні були! — радується Ткач. — Ми прям як уроди серед них. Такі худі і ржемо.

І ми худі і ржемо. Тільки щось не женимося, хоча вже всіх запросили на весілля.

Потім ще у нас була друга спроба. У вівторок. Приймальні дні заяв — вівторок і четвер. У понеділок ввечері ми щось задовго мотлошилися, і коли закінчили останню веселу розвагу, була вже глупа ніч. Вставати о сьомій тридцять якось е...

— Може, в четвер? — запитав наречений. З надією.

— Точно! — зраділа я. Читаєш мої думки.

І ми спокійно заснули, приспані блаженною лінню.

Ввечері, по телефону на зв'язку з Яремчею:

— Мама, ми не пішли сьогодні. Проспали. Підемо в четвер!

— І так рік за роком... — повчально вивела маман. КАВАРНІ ПЛАНИ

Мамині слова мене не на жарт стривожили. Ми вже цілою тусою, з Артимом, і з Артуром, і з Андрієм (всі на «А»!) почали думати, як би то перехитрити есхатологічну природу черги.

— Можна, наприклад, зробили так, — повідала я Ар-тиму. — Лишити на дверях записку попереднього вечора. Типу, номер восьмий у черзі — мій. Хто займе восьмий номер у черзі, той заміж не вийде!

— Нє, — каже Артим, — ліпше так; той народить чотирьох мертвих дітей, Ха-ха-ха-ха-ха!!!

— Цікаво, як такого тембру добитися в записці... — то я про гомєрічєскій хохот.

— А чо вісім?

— Ну, щоби не дуже нагло — один там, два... А тут якраз вони злякаються, буде номер сім і зразу номер дев’ять. І тут прихожу я і питаю так, як у фільмах, коли, скрипочки тоненько висять на одній ноті: ХТО У ЧЕРЗІ ВОСЬМИЙ?! І вони всі мовчать... А я тоді: ну тоді я буду!

І вони вже мовчать не проста налякано, але й злорадно. А я всіх наїбала.

— Круто придумала.

— Ага. Ну, хоч щось вийде. Бо ж не вийшло нам з Андрієм (барабанщиком нашим] в один день поженитися І «Перкалабу» заразом на двох весіллях полабати запросити. Так би зекономили...

— І я, і я хочу «Перкалабу» на весілля! — закричав Артур (наш басист). І додав: — Точно! Треба, щоби у всіх нас «Перкалаба» грала на весіллях і на похоронах! — Сказав і зрадів.

НОВА РЕПЕТИЦІЙНА БАЗА

Взагалі-то я співачка. Без продюсера, зате з групою.

І деколи в нашої групи бувають концерти. Ще рідше репетиції. Але навіть коли на концертах в мене відрубається мікрофон — а я ж не Шаляпін і навіть не Джель-

соміно, щоби перекричати екзистенційні шуми, — людям стає мене жалко і вони співають самі. Хароші люди до нас на концерти ходять, добрі і красиві; Одного разу мене замучила совість, що ЇМ доводиться отак от співати замість мене, і я вирішила: нам треба більше репетицій. І все буде прекрасно. І люди нарешті зможуть відпочити і послухати музику, а не рятувати перелякану Карпочку від самогубства бритвою (електро, вкинутою в ванну). Тут як тут Сгупакіо, наш ді-джей, відшукав прекрасну, доступну, євроремонтовану і АБСОЛЮТНО БЕЗОПЛАТНУ репетиційну базу!

— Ух ти! — я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпними, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому...

— В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац — наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні зенавєс-ки і крики «браво!»

— Кліп «Ноу Даут». Донт Спік, — каже Артим. — Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокаліст-ка така, лохи-музиканти... Босоніжки, вбоге платтячко.

— Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Най-

більших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум... Але налізли!

— «Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!» — закінчив Артим. — Взагалі-то це ти мала сказати.

ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ,

АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ

От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьо-лочну хату, не відданих «дяді» грошей вистачило на по-. купку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.

Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоно? ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдпа лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликані. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.

Того дня на балконній підлозі е тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосопена сьомга. № я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Со-фійки Андрухович.

Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.

— А де моя рибочка?,. — ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.

Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.

Отак він і став «моя Рибочка».

А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.

Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросек-суального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.

Сидить, колупається олівцем простим [моїм олівцем!] в зубі й метикує:

— От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами... а хулі? Сьогодні он почав.

— Малвдець, — знизую плечима я.

— Книгу так і рішили назвати — «Мене заставили».

— Угу. Заклали.

— І початок книги теж придумали ми: «Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на «порші», у Мед-відя «мазераті», а я лежу на дні ріки...

— А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців,—ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! — додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.

Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) І питає в Артима [в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний]:

— Щось я не розумію. Скільки це—п’яточка? І скільки це — карабль? І пакет?

— Ну, дивися, Гапа. П’яточка — це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель — це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.

— Ого... А ніяк не можна без виключення з університету?

— Може, й можна, — кажу я. — За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.

— А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш...

— А за двісті баксів?

— Хіба що. А вони в тебе завжди є? — сумно питає Артим.

— Нє, завжди нема... — знічується Гапа.

— Нема баксів — нема універу.

САША-ЛЮБАША

Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, І Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню «а» в слові «Люба»?)

Так от, був собі колись цей Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв — мелелєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:

— Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!

Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)

Так от. Вовік — це святе. Це вірний друг — метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рей-верів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогупьських оранжевих окулярах і салатових ви-рвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й «танцювали» вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому:

— Ай ем фаєстартер!!!

Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу “No Doubt".

— Донт спек! — співала Юлька замість «донт спік», і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.

Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєн-щєкова. Але й рейвом не гребував.

А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже виєвг кий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.

— Шума... — мружив підсліпуваті очі викладач сопро-мату. — Шума...

— Хер! — викрикувала нагла Ленка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кік-. боксинг.

А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.

— Тільки b*j скромніше, буль ласка! — попереджав він перед кіоском.—А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: «Ету, ету, ету і, пажалуста_г вот ету!»

З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли тусзїх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.

Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була — «шкода». Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.

Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі — фіть-тьох-тьох — просвистів їх за три дані і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш своТ фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку... Коротше, бідний студік.

Мені, як і всім студікам, страшенно хотілося додому. До маминої ласки і, що важливіше, хавки. Тому, коли раптом подзвонив давно забутий Любаша і запропонував поїхати з ним на його «шкоді)) до Франківська, я радо зголосилася. Ще й сестрицю Гапочку з собою взяла. І Сашу, прототипа пісні «Сашахуй», якої ще тоді не було.

— Ну, ось вона, моя машина! — гордо обвів рукою Любаша свій «пиріжок».

— Ага. Прекрасна, — погодилися ми. — Поїхали?

— Поїхали. Тільки я буду час від часу зупинятися. Так рекомендовано для нашої ж безпеки. Ну там спину розігнути, ноги розім’яти.

— Та без питань.

Ну, так. Ми ж тоді не знали, з якою частотою наставатиме це «час від часу». Плоть від плоті... нда. Любаша зупинявся тупо кожні 50 км. Вставав, курив, сцяв і думав. Казав:

— Ну нічо. Тіше єдєш, дальше будеш.

— Ага, — погоджувалися ми. А що, у нас був вибір?

Десь через годину після виїзду Любаша рішив, що ми

уже так далеко, што нє плоха би і латкрєпіцца.

У нас на трьох було гривень десять, ми взагалі-то сподівалися потрапити на вечерю додому, тому сказали Любаші:

— Ми шось не голодні.

А голодні ми були страшенно. Сиділи за столом у кафе й дивилися, як Любаша наминає перше, друге, третє і четверте. Він ще й плямкав голосно, і все нахвалював, і тішився, що все так дешево. Нарешті він повтирав розчервоніле лице і сказав сокровенне:

— Поїхали.

І ми поїхали. Далі. В тому ж темпі. Якщо їхати настільки ТІ LUE, то ДАЛЬШЕ ти будеш в акурат під кін-, ського петра.

— Шось я знову зголоднів. — Любаша нас просто вбив. — Давайте тут перекусимо.

Робити нічого, довелося нам попрощатися з нашими останніми десятьма гривнями. їх вистарчило, кажись, на порцію борщу, порцію вареників і три чаї. Були ж колись ціни.

— А чо ви так мало берете? — набитим ротом питає Любаша.

— Та шось із баблом не розрахували, — вже не витримую я.

— А. Ну ясно. — І він продовжував, аж лящало за вухами.

Ми все розділили порівну на трьох [тільки від борщу я відмовилася, ненавиджу перші страви), доїли і попросили рахунок. Любаша теж доїдав і кряхтів:

— Такий сервіс... Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу — чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.

Нам принесли наш рахунок.

— О! — осінило ГІюбашу.—До речі. Ви свій щьот не ви-кидвйте, дайте мені. Я ще й зе це з чехів злуплю. А шо — хай платять, правильно?

— Правильно, Саша, — зітхнула я. — Все дуже точно. Давай поїдемо.

Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремічі нам не світила. З таксі справи теж розумієте, які були. Ну і тета їхати за 60 км на машині проти ночі зривати не хотілося. Мене вчергове осінило:

— Сашка, слухай. А давай ти поїдеш з нами в Яремчу! І на готелі зекономиш, і похаваєш класно в нас дома, і... батьки такі раді будуть тебе бачити! — Останнє я вичавлювала з особливим супротивом.

— Гм. Треба подумати... — зважував він. — За готель же чехи платять, але він десь у Тисмениці, не в самому Франківську. Як я її зараз найду вночі? Гм. Ну да, і за бензин же заплатять... Ех, била-нє-била! РІскньом!

Хух. Ми ріскнулі. Сашко і Гапа вже взагалі спали неспокійним сном, коли ми нарешті причалили в Яремчі.

— Сюрпрайз! — сказала я мамі, І мама швиденько насмажила курок.

Ми сиділи і НАРЕШТІ ЇЛИ. Знала би мама, яким безцінним даром була нам ця вечеря. Найбадьоріше, до речі, уплітав м'яско з салатиком і картопелькою Любаша. Він з'їв одне велетенське стегно (в нашем доме нє счітают, конєшно, але зазвичай негласно найбільші шматки лишаються татові, тому я звернула увагу), по-кряхтів, і, коли на тарілці лишався ще один шмат курки, останній, Саша-Любаша півсекундно роззирнувся і, крякнувши ще разок, потягнув його собі на тарілку.

Дата добавления: 2015-07-10