Література української діаспори

Улас Самчук — «Марія». Роман бажано вивчати на двох уроках. На першому учні ознайомляться з життєписом автора, темою, проблематикою і сюжетом твору, на другому уроці — образною системою й художньо—стильовими особливостями.

ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

Один із найвидатніших українських письменників XX сторіччя Упас Самчук найповні­ше втілив у своїй творчості трагічну долю народу України, розповів про національну тра­гедію тридцятих років, за що письменника називають Гомером XX сторіччя. За своє довге многотрудне життя він створив цілу бібліотеку блискучої прози. Його романи, повісті й оповідання: «Марія», «Кулак», «Гори говорять», «Морозів хутір», «Темнота», «Чого не гоїть огонь», «На твердій землі», «Віднайдений рай», «Юність Василя Шеремети», трилогія «Волинь» — повернулися до нас лише тоді, коли Україна набула державної са­мостійності. Асам письменник прожив в Україні всього двадцятьдва роки, а решту життя звікував у Західній Європі та Канаді, де й помер з думками про батьківщину.

Народився Упас Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань Ровенської області в селянській родині. Навчався в Кременецькій гімназії, служив у польській армії, закін­чував навчання в Бреславському університеті та Українському університеті в Празі. Друкуватися почав рано. Його перші твори — роман «Гори говорять» про боротьбу закарпатських гуцулів за національне та соціальне визволення та роман «Кулак», спрямований на захист життєтворчих спроможностей українського селянства,— яск­раво засвідчили життєву концепцію письменника і його національну самобутність. Найвідоміший твір У Самчука — трилогія «Волинь» — свого часу висувався на здо­буття Нобелівської премії. Це гімн великому краєві України — Волині та її самобутнім людям, селянській праці, любові до землі, сімейним підвалинам народного життя.

У романі «Марія» письменник розповів про національну трагедію України в трид­цятих роках, бо не міг залишитися осторонь від найтрагічнішої події в історії свого на-

— 74 —

_ штучно організованого більшовиками голодомору 1932—1933 років. Екстре-

льна тема вимагала особливої художньої форми. Роман написано у вигляді суворого итгєпису Марії вподовж усіх днів її існування, кількість яких автор умовно визначив я початку і в фіналі твору — 26 тисяч 258 днів, що складають 71 рік 11 місяців. Цей поийом задає романові невблаганно послідовного ритму, який веде життя героїні до тпагічної розв'язки. Твір сприймається як роман—спалах, найбільш сенсаційний з усіх творів Самчука. Сенсаційність його не тільки в тому, що написаний він нашвидкоруч, а передусім у тому, що надто вже незвичайним, історично несподіваним і психологічно «неперетравним» виявився його сюжет. Роман написаний за законами великого мис­тецтва в 1938 році і сприйнятий у літературі як неабияке художнє явище.

Тема твору — велика трагедія українського народу в період голодомору 1932— 1933 років. Роман присвячено Матерям, які загинули в голодоморі. За жанром це досить широке епічне полотно, в якому життя головної героїні подано від народ­ження до смерті. За всіма класичними канонами це роман. Зміст його засвоюється в бесіді, якщо учні прочитали твір. Запитання орієнтовано можуть бути такі:

— Як розпочинається оповідь? Чи можнз визначити, коли народилася Марія (1862 р.)? Яким було її дитинство? Якою була юність дівчини? Чи вважала вона себе щасливою в дівоцтві? Чому Марія подала рушники Гнатові, а не Корнієві, яко­го кохала? Як складалося подружнє життя Гната і Марії? Що, за Самчуком, складає підвалини родинного життя? Чи можна вважати аморальним вчинок Марії, яка ки­дає Гната? Як вона бореться за своє щастя з Корнієм? Чи досягає цього щастя? Якої позиції дотримується автор в описі життя героїв? У чому полягає трагізм роди­ни Корнія Перешутька? Що привело Гната до монастиря? Як автор завершує жит­тєпис Марії? У чому полягає сенсаційність і вітаїзм роману?

Якщо учні не прочитали твір, тоді вчитель залучить лекційний метод у процесі роботи над змістом і сюжетно—композиційними особливостями.

Спочатку оповідь розгортається ніби у дусі української класичної прози: звичайне селянське життя з його щоденними радощами і турботами. В русі традиційної українсь­кої етнографії зображено вечорниці, заручини, весілля, розплітання коси молодою. Але згодом історична доба виносить дію роману на ширші обрії. Твір витримано у висо­кому стилі художньої агіографії, що надає образу головної героїні надпобутового сеан­су, підносить його до біблійських героїнь і, зрештою, до рівня символу України. Життє-стверджуючий пафос твору виявляється, коли йдеться про дитинство і юність Марії. У шість років осиротіла, а в дев'ять уже віддана в найми, маленька пастушка потерпає від холоду і бруду: ноги порепались від холодної роси і чорної землі; нечесане і немите волосся на голові збилося ковтуном. Але сила любові до життя перемагає, і ця пастуш­ка виростає на дивовижно вродливу дівчину (справді, з роси і з води!), якій у праці не­має рівних. Парубки за неї мало не б'ються, а господар за дев'ять років наймитської праці віддав при її заміжжі дві десятини землі, як за рідною дочкою.

Марія покохала парубка Корнія, якого забирають на службу до російського фло-ту, де він пробув сім років, став учасником російське—японської війни. Не одержав­ши від нього жодного листа, втративши надію та не втративши кохання, Марія пода­те рушники Гнатові, парубкові тихої, але наполегливої вдачі, невгамовному хазяїнові.

Атмосфера розповіді згущується і набирає більшого узагальнюючого значення вЩ першої до третьої частини роману, характер викладу подій не нав'язується авто-Р°м, а випливає з наскрізь буттєвого плану роману. Перша частина завершується народженням особистості зі своїм світосприйняттям і своєю долею. Не зазнала

— 75 —

жінка щастя з нелюбом, хоч Гнат докладав для цього всіх зусиль. Двоє їхніх діто померли малими, і тут обділила Марію материнським щастям.

Коли повернувся Корній, Марія кидає Гната і починає життя спочатку з коха ним, відчувши, що нарешті знайшла себе. Але за сім років служби Корній нахапав­ся зневаги до рідної мови, бездушності та жорстокості, які ніяк не сприяли родин­ному затишку і добробуту. Корній був бідняком, тому нове життя починалося сутужно. Та невсипуща праця дала плідні наслідки: повернула Корнія у звичне рус. ло, збільшила господарство, розширила поле; а згодом поставили й нову хату. Ро. дина міцніла, Корній став статечним господарем, люблячим чоловіком і батьком Цей етап у житті героїв завершується революцією 1917 року.

Третя книга роману — це початок кінця: повальне винищення українського се­лянства в ЗО—і роки, витравлення з нього господаря, годувальника, насильне запро-торення в комуни. Колись родючі землі вкриваються бур'янами, під дощами гниє збіжжя і людська праця. В родину Корнія Перепутька прийшло лихо. У Корнія з Ма­рією троє синів, на яких покладались великі надії як на продовжувачів роду і году­вальників. Та здійснитися їм не судилося. Старший син Демко під час першої світової війни потрапив у німецький полон і звідти вже не повернувся. Наймолодший, найсві-доміший і найлюдяніший Лаврін був репресований як ворог народу. Середульший — Максим, у якого є щось спільне з молодим Корнієм, служив лакеєм у «дворянському присутствії», а в революцію одягнув шкірянку із збоку причепив маузер, вчив бать­ка—матір соціалізму й комунізму, а потім вигнав їх з хати. Руками отаких бездушних і жорстоких виродків, наголошує автор, влада здійснювала насильницьку оргію голо­домору 33—го. Таким чином, сини Демко, Максим і Лаврін виносять особисту траге­дію життя жінки—матері на високий катафалк української історії.

Кульмінація роману — страшні картини голодомору в колись багатому селі. Розповідаючи про жахи голодної смерті, викликані штучним голодомором, У. Сам-чук змальовує їх із такою документальною точністю, яку можна відчути лише в спо­гадах очевидців чи жертв цієї ганебної акції. Рід Перепутьків розпався, вмирає від голоду онука Христина, кінчає життя самогубством дочка Надія, вмирає від голоду Марія, а поряд справляє оргії Максим. Корній у гніві й розпачі вбиває його і йде геть з хати у невідомість, щоб умерти і не потрапити до рук влади. До самотньої вмираючої Марії приходить Гнат зі сповіддю і спокутою.

Хронікальний часопис роману в міцний сюжетний вузол зав'язує момент та­ємниці. Коли Корній з Марією зіп'ялись на ноги, поставили хату, хтось у великод­ню ніч підпалив цю нову хату. Згоріли хата, клуня, хліви — все обійстя. Підозра впала на Гната, над яким ведеться слідство. Гнат божиться, що він невинний, та й Марія доводить, що хата могла загорітися від комина чи лампадки. 1 ось перед Маріїною смертю приходить до неї колишній її чоловік, старенький чернець, Гнат і просить у неї прощення за той злочин, що колись скоїв з великої любові. Марія йому відповіла, що давно знала це. Отже, жінка сприйняла це як належну кару за те, що покинула безмежно люблячого її чоловіка, і поставилася до підпалу садиби як до вирівнювання кривди, акту справедливості. Ця загадковість є знаком склад­ності і незбагненності людської психіки і виявом діалектики таких понять, як правда і кривда в їх загальнолюдському значенні. Тому Гнат так гаряче наполягає на своїй невинності, і Марія з цим згоджується.

У. Самчук підходить до змалювання життя з мірою українського вітаїзму. Він ут­верджує торжество життя в його найрізноманітніших виявах, навіть тоді, коли воно

— 76 —

•онвульсивно рветься в небуття чи зависає над прірвою. Вітаїстична концепція по-начиласьна останньому вольовому акті Корнія — розправі над сином—виродком:

тит звучить віра в соціальну активність людини до її останнього подиху.

Тривала агонія Марії у фіналі — страшний злочин проти людяності. Жінка вмирає без відчаю і страху, дивлячись у темряву ночі.

Засвоївши зміст твору, з'ясовуємо проблематику: батьки і діти; народна етика і мораль; кохання і духовність; національна свідомість і влада; добро і зло; гідність і материнство.

У творі є головна сюжетна лінія (лінія Марії), дві другорядні (Корнія і Гната), кілька дрібніших, не вивершених до кінця (Лавріна, Максима, Надії та Архипа). розмовою про те, як розгортається сюжет, завершуємо урок.

Тема наступного уроку: Образна система роману. Своєрідність художнього сти­лю письменника.

Аналізуючи образ Марії, наголосимо на наскрізному мотиві — образі Марії Бо­жої, нагадаємо, що в давньоєврейській мові це ім'я означає «піднесення». Наділив­ши головну героїню твору цим ім'ям, У. Самчук підкреслює типовість образу жінки-страдниці, уособлення в ньому життєздатності, материнства, жіночості й краси, зрештою, самої України — багатостраждальної і безсмертної. Образ Марії доцільно охарактеризувати за таким планом:

Величезний потенціал духовної і життєвої сили Марії. Винятковий, сильний, витривалий характер — ознака її непересічності. Сила духу і стійкості Марії в життєвих випробуваннях. Здатність на глибоке почуття і готовність боротися за нього. Втілення ідеї чистоти душі, милосердя і благородства в образі Марії. Духовно—естетичне й символічне значення образу. У процесі характеристики варто поставити учням запитання:

— Чому в центрі роману автор поставив образ Марії? Як упродовж твору розк­ривається її виняткова і сильна вдача? Як характеризує Марію її ставлення до Гната і Корнія? Що вказує нас силу материнського почуття жінки? Чи можна цей образ поставити в ряд з класичними образами покриток, наймичок, утоплених, страче­них? У чому полягають звичайність і винятковість, складність і буденність її душі? Чому смерть Марії сприймається як щось протиприродне, насильницьке? Які про­блеми втілює в собі даний образ? Чому він виступає символом України?

Образи Корнія Перепутька і Гната Кухарчука теж характеризуються шляхом бесіди за такими запитаннями:

— Які почуття у вас викликає молодий Корній? Корній—наймит? Корній—від-ставник? Як ставиться автор до Корнія на початку і наприкінці твору? Чому в другій книзі роману увагу автора більше привертає Корній, ніж Марія? Що зіграло головну роль у відродженні Корнія? Що сприяло перетворенню його в хлібороба, люблячого батька і чоловіка? Чи вмотивованим є образ цілісної натури типового українського селянина з великою душею? Як характеризує Корнія його ставлення до Бога і церк­ви? Чому від відважився на вбивство сина—комуніста? Що можна сказати про націо­нальну свідомість Корнія? Що вказує на те, що вона ще в зародковому стані? Носієм яких проблем виступає Корній?

Чим приваблює образ Гната? Чому на початку твору автор більше симпати­не Гнатові? Що вказує на цілісність, силу духу і глибину характеру Гната? У чому виявляється його доброта і милосердя? Чому наприкінці твору Гнат шукає розраду

— 77 —

в Біблії? Як характеризує Гната його остання розмова з Марією? А що засвіпіп його звернення до селян у фіналі твору? Які проблеми репрезентує Гнат?

— Як змальовано в романі інших персонажів? Яку ідейно—композиційну функиі вони виконують? У чому полягає художня своєрідність твору? Яку роль виконують пі логи, монологи, описи і портрети в розкритті художнього замислу автора? В чому поля гають етнографічна й етнопедагогічна цінності роману У Самчука? Визначте його ідеш

На завершення розмови підкреслюємо художні деталі, які підносять події рома. ну до рівня трагедійного національного епосу. Твір витримано у своєрідному висо­кому стилі, що надає образу Марії символічного звучання, попереджує про мож­ливість знищення України. Катастрофічна кількість винищених голодомором — це лише один епізод етноциду. Не менш жахливим його наслідком є глибокі психо­логічні зміни, які відбулися в свідомості нації: психіка тих, хто вижив, залишилася враженою на все життя, передалась у спадок нащадкам. Автор нагадує, що від цьо­го найбільше страждатиме Україна і залежатиме її доля.

Роман Василя Барки «Жовтий князь» (1958—1961). Теж можна вивчати на двох і більше уроках. Тема першого уроку: Сюжет і проблематика твору. Особ­ливості композиційної будови.

У вступному слові вчитель розповість про письменника, який далеко від Батькі­вщини все життя жив нею, творив для України і сподівався бодай на духовне повер­нення в Україну. Справжнє його ім'я Василь Костянтинович Очерет. Він народився 16 липня 1908 року на Полтавщині. Закінчивши педагогічний технікум, вчителю­вав на Донбасі, зазнав на собі утисків і переслідувань тоталітарної системи, випро­бувань голодом і загрозою смерті, які тримай у пам'яті впродовж багатьох років. Опинившись за межами Радянської імперії, відчув потребу і обов'язок перед вини­щеними голодомором співвітчизниками розповісти нащадкам про влаштований сталінщиною геноцид. Це були свідчення численних очевидців, які потрапили до рук письменника і які він не міг замовчувати. Так народився роман «Жовтий князь», який уперше вийшов у Нью-Йорку в 1963 році окремою книжкою. На той час Василь Барка був добре знаний в закордонному світі як письменник, літерату­рознавець, учений, педагог, публіцист. Йому належать поетичні збірки «Шляхи» (1930), «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Океан 1» (1959), «Океан 2» (1979), роман «Рай» (1953), «Спокутникі ключі землі» (1992).

У своїй поезії Василь Барка синтезував великі традиції європейської поезії, зок­рема символізму, з українською літературною традицією, захоплювався світом і Всесвітом. У романах митець торкається життєвих проблем, намагаючись все­бічно і по—філософськи із загальнолюдських позицій пізнати й осмислити навко­лишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини. Бо саме той реальний світ, який оточував його в Україні, а потім в еміграції, не відповідав його духовним запи­там, наштовхував на викривальний тон через художній образ.

Розкриваючи історичну основу, тему і проблематику «Жовтого князя», слід вико­ристовувати передмову автора до твору, яка допоможе розкрити його творчий задум. Страшні події голодомору в Україні залишили глибокий сліду душі письменника, який сам його тяжко пережив, а потім спостерігав на Кубані в 1933—1934 роках. До його рук потрапив і зшиток записів про трагедію родини Катранників, що забезпечило дос­товірність страшних картин штучного голодомору в Україні, автор найбільше прагнув розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка «по­жирає своїх дітей», знищує все на своєму шляху, перетворюючись у «жовтого князя».

— 78 —

Над текстом твору автор працював упродовж двох років, живучи впроголодь Нью-Йорку, часто хворіючи, не маючи змоги заробляти на хліб. Тому страхіття У „, описані з психологічною глибиною і достовірністю.

Тему роману склало реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника та.

голодомору, передача внутрішнього стану людини, яка гине фізично. У змісті рома-⁴ _ той плани: 1) реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина; всього страдниць-

побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба в мандрах, через які відкривається похмуре видовище масової загибелі; 2) психологічні нариси; опис незвичайних перемін v душевному світі родини, яка вимирає: байдужіло всього, крім їстівного, жертви голодо-мооу все ж зберігають людські почування, в найглибинніших закутках серця залишають­ся більш людяними, ніж їхні губителі—носії масової смерті; 3) метафізичний, духовний вимірі висвітлення декотрих явищз іншої, вищої сфери, передусім через церковне життя, я також явищ зі світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Сим­волічне уявлення про них розкривається через образ Жовтого князя на картині незнано­го майстра. Так пояснив свій запум автор у передмові до твору

У центрі уваги письменника стоять проблеми ментальності української нації, христи­янські основи її моралі; родинне виховання і взаємини батьків і дітей; духовності, гуманіз­му і життя на рубежі смерті; добра і зла; людини і режиму; спадкоємності поколінь.

Василь Барка так вражаюче реалістично описує трагедію родини Катранників, так глибоко проникає в згасаючу психіку героїв, що роман нікого не залишає бай­дужим. Згадаємо епізоди, де реалістичне химерно переплітається з символічним, напівмістичним: мертві птахи, що падають з неба; сни з рудим ящуром; видіння сце­ни братовбивства на місяці напівживими селянами; жовтий колір обличчя Отрохо-діна; жовті стіни державних установ. Такі художні деталі дозволили вірогідно відтворили жахливі наслідки нечуваного пограбунку всього їстівного, кожної жив­ності, заподіяного народу цілковито з політичних міркувань: невідновимо підрізати непокірне селянство, насамперед українське, згасити його життєву віру, обезголо­вити, винищити вільнодумну інтелігенцію.

У передмові автор пише: «Було щось загадкове в самому вимиранні; птахи, пе­релітаючи, притьма падали мертвотою на землю; погинуло багато навіть із місце­вих запопадливих підпомагачів грабунку, що мали прокорму вдосталь. Наче вжито було тайма отруйні речовини...

...Знеможені з голоду, обмерзлі, люди сірими примарами, обкутаними в лахміт­тя, тягнулися під пронизливим вітром, засніженими дорогами до міста, надіючись здобути чого-небудь їстівного. 1 не дістали нічого. Навіть і кусника хліба, ними ви­робленого і в них віднятого. Падали множинне на вуличні бруковики: вмирати в суміші снігу і грязюки».

Символічне звучання в романі має образ найменшого героя — Андрійка Кат­ранника, який лише один залишився живим із великої родини і самотужки вирушає в далеку життєву дорогу. Йому ввижається церковна чаша, яку заховано від комсо­мольських активістів. Вона теж набуває символічного значення, перетворюючись на пам'ятник народу. Такий символічний фінал твору свідчить, що Василь Барка вірить в український народ, який відродиться, навіть пройшовши через пекло. Ро­ман «Жовтий князь» звучить як реквієм загиблим у голодоморі, закликає нащадків школи не забувати про те, які випробування і трагедії виніс багатостраждальний народ України. Але немає жодної сили в світі, яка б могла знищити його. В цьому полягає провідна думка твору, яку необхідно довести в бесіді.

— 79 —

Переказати зміст цього твору неможливо, і було б методичною помилкою намаганн це зробити. Твір необхідно читати, дібравши заздалегідь найвиразніші в ідейно—художн ому плані уривки, залучивши прийоми коментованого читання й різні типи бесіди.

У процесі обговорення можна запропонувати такі запитання:

— Як розпочинається твір? Хто стоїть у центрі оповіді? В яких умовах живуп, родина Катранників, усе село? Опишіть взаємини між членами сім'ї Мирона Кат ранника. На яких морально-етичних підвалинах вони базуються? У чому полягав трагізм життя українського села в ЗО—і роки? Як його передано у творі? Як слід ро. зуміти фінальні епізоди роману?

Далі з'ясовується жанр твору: за жанром це сімейна хроніка, яка, на думку про­фесора О. Г Ковальчука, в силу нелюдських обставин життя невідворотно перетво­рюється в мартиролог, тобто збірник повіствувань про мучеників і святих. Усі члени родини Катранників, усі жертви гоніння та переслідування, масового винищення нації, усі, на чиї плечі впала трагедія голодомору, є мучениками.

На наступному уроці розглядаються образи героїв твору та жанрово-стильові особливості. «Жовтий князь» — роман, який сприятиме формуванню національ­ної самосвідомості, морально-етичних критеріїв духовності і гуманізму українців багатьох поколінь. Тому варто простежити витоки української ментальності, ті за­гальнолюдські цінності, які не вмирають навіть із фізичною смертю людини.

Пропонуємо визначити принцип групування персонажів. На які групи вони поділяються? Доводимо, що в романі є дві полярні групи героїв: «хліботруди» і «хліботруси», а між ними — «хлібокуси», «хлібопроші». Усі вони — люди однієї епохи, одного часу, соціального й національного середовища, класу, майже однако­во сильні вірою у свій ідеал. Запитуємо в учнів:

— Хто з героїв твору виступає основним носієм авторського задуму? Як зма­льовано в романі Мирона Катранника і Григорія Отроходіна? Якими є їхні життєві програми? Які національні риси втілює в собі Мирон Катранник? Доведіть, поси­лаючись на текст твору. Які риси успадкували його сини? Якими постають жіночі персонажі в романі? У чому виявляється гуманізм батька і сина Катранників?

Яку художню деталь використовує автор у зображенні зовнішності Отроходіна? Яка його ідейно-композиційна роль? Як індивідуалізується персонаж? Яку роль виконують другорядні персонажі?

Як ви розумієте назву твору? В чому її символічність? Яка ідея роману? В чому полягає його духовно—естетичне значення?

Доходимо висновків, що основними носіями авторського задуму виступають Мирон Катранник і Іригорій Отроходін, кожен зі своєю вірою: перший — христи­янською, а другий — вірою в Сталіна, який, винищуючи цілий народ, дбає про «світле комуністичне життя». Саме Отроходін, посланець «великої держави», очо­лює кампанію винищення селянства в окрузі. Змальовуючи зовнішність Мирона, автор наголошує, що це «середовий чоловік», і в прізвищі «сільська звичайність», «був світлим словом і серцем». Отроходін — «страшний, ох, страшний! Такий пе­реступить!» Різні вони й за життєвими програмами. Мирон за будь-яку ціну праг­не оберегти життя родини, постійно в пошуках чогось їстівного для неї, дбає про церковну чашу, про людські цінності. Отроходін задля кар'єри готовий знищувати все, постійно шукає, де б відібрати, що б відірвати від людини. Автор називає його «рудий», «рудець», «золотозубий», «жовтолиций». Отроходін сприймається як носій зла, втіленого в символічно—містичному образі жовтого князя.

— 80 —

Мирон Катранник постає в романі як глибоко емоційна людина, яка поважає і/ідей. працю і землю, патріот, захисник народного добра. Його поважають люди, ^л пина, діти, йому на сховок передають церковну чашу, рятуючи її від комсомоль-'ких активістів. Кращі свої риси батько передав у спадок дітям. Син Андрійко Успадкував від батька почуття краси, любов до життя, повагу до праці й до людей, чилосердя і доброту. Він єдиний з родини залишається живим.

Письменник підкреслював цим образом, що одвічна українська родинна педаго­гіка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. філософське—естетичне начало, яке єднає в одне ціле сім'ю Катранмиків,— розу­міння краси життя і природи. Це притаманне усім Катранникам. Вони розуміють, що природа — мати—годувальниця і джерело естетичної насолоди. Ця етика пере­дається дітям через батьківські почуття і ставлення до них усіх старших у сім'ї. Ви­хована на красі душа дитини обов'язково потягнеться до неї і пробудиться до життя в добрі та правді. Саме тому залишається жити Андрійко, щоб продовжити рід і його добрі традиції. В цьому полягає філософське звучання твору.

Символічність твору криється передусім у його назві. Неодмінним атрибутом тоталі­тарної системи, своєрідним символом правлячого режиму виступає жовтий колір. Із ним асоціюється напівумираюча затьмарена свідомість голодних селян, жовтий колір мають стіни державних установ. Жовтими засохлими бур'янами заросли сільські вулиці, жов­тий колір мають мертві тіла, які підбирають санітарні підводи. Це посилює враження, створює сумний, гнітючий ефект, як і сумні описи, пейзажі, майстерно змонтовані діалоги і монологи, авторські відступи. Ідея твору полягає в утвердженні думки про незни-щенність українського народу, добра і гуманізму як основи його ментальності.

Необхідно звернути увагу також на мову роману «Жовтий князь», яку чимало дослід­ників вважають складною і непосильною для учнів. Твір дійсно специфічний в мовному плані, що вочевидь пояснюється тим, що створювався поза Україною. Аналізуючи мовну структуру роману, пам'ятаємо, що головний герой його — голод і сам твір презентує в українській літературі так звану «голодову літературу». Спонукаємо учнів відшукати «ключові слова», що позначають поняття голодомору і становлять певне семантичне поле, в яке входять різні лексеми зі значенням голоду, серед яких і ті, що в тексті набува­ють оказіонального синонімічного значення. Це не просто голод, що швидко зникає, а «голодність», навіть «люта» голодність, зрештою — це «страх», «чума», а для дорос­лих — «государство». І нарешті в тексті з'являється слово «руїна». Поступово всім стає зрозуміло, що все, що діється, продумано наперед. «Вирішено коїти руїну»,— вважає праведний старець, якому вірять люди. Очевидно, автор прирівнює змальовані події до давнього періоду, який увійшов в історію України під назвою Руїна.

Питання «Чому Україну спіткало таке страшне лихо?» автор пояснює через вічну книгу життя — Біблію. Численні цитування біблійних текстів наводять читача на думку про велику гріховність українського народу і неминучість спокути. Один із біблійних мо­тивів — братовбивство — розкривається в паралелі із сучасністю: місяць горить кро-^в ю, коли починається голодне лихоліття в Україні, як горів і тоді, коли Каїн задумав уби­ти Авеля. Причиною біди, за текстом роману, як і за Біблією, є нешанобливе ставлення До віри, жахливе руйнування божих храмів, відвертання від віруючих, їх масове гоніння.

Показово, що Василь Барка не піддає сумніву існування «душі» як потойбічної суб-"анци, вважаючи її «незримим деревом з різноманітними формами гілля, квіту, плоду». ^рез яке люди зливаються із творцем у молитві, сумлінні, потребі порятунку. Саме тому ^!V^шя як субстанція обов'язково «світла», має серце, тіло як живий організм. Вона персо-

— 81 —

ніфікується такими словосполученнями: «душа скрикнула», «душа втілилась», «ду. приголомшена», «душею болітиме», «душа вирішила», «душа скована».

Символічного значення набуває образ церковної чаші — як символу порятущд, світла, яке обов'язково заступить руїну. Образ млина на початку і в кінці твору набу ває різного звучання: перший молов борошно, а другий — муку, перетворившись на мукомольню. Барківського трактування набуває одвічне джерело життя — праця В романі працюють тільки ті, хто вивозить трупи, решта — безробітні. Власне у». раїнські жнива асоціюються з «уборочною кампанією» — суцільним вимиранням людей. Село Кленоточі — це «суцільна руїна смерті», «вулиці пустирні — річечки бур'янів», «оселя людини перетворюється на домовину». Хліб з лікувального засобу стає отрутою, бо через нього можна згубити душу, піддатися на гріх.

Слід наголосити учням, що роман Василя Барки «Жовтий князь» — це роман про людей, але таке поняття майже не зустрічається у творі. Здебільшого йому відповідають слова «істоти», «півістоти», а якщо це люди, то вони никають ніби тіні нецьогосвітні, порівнюються з мухами, і в цьому їхня малість, безсилля, друго­рядність. Це «живі трупи», «мертвяки», зображені часто засобом метонімії («бе­рет» — співбесідниця, «чорний кашкет»). Інколи назва залежить від роду заняття:

«мисливці», «возії».

Цікаво також подаються представники «іншого світу», яких автор поділяє на дві групи: українець — це «своєземець», а гість — «чужеземець», «присланий», «непрошений»; «татарва московська», «татарщина», «чортова сила».

Звертаємо також увагу на власні назви, ніби звичні, але текстуальне зумовлені, які відіграють важливу роль у творі. Прізвище Катранник походить від назви рослини «катран», яка росте в степах чи напівпустелях і має велике листя. Утворене суфік­сальним способом прізвище вказує на масштабність трагедії. Прізвище Кайданець вказує на долю його носія. Персонаж на ймення Безрщний має дітей і дружину, але не має притулку духовного як безбожник, а віра для українця — друга родина. Прізви­ще Отроходін символізує хитрість, схильність до плазування заради кар'єри.

Більшість героїв не мають імен, по батькові, що свідчить про відсутність відповідаль­ності за свої вчинки. Серед них є й українці, й гості — ті, здебільшого, хто чинить руїну

Дуже важливим є смислове навантаження заголовка твору. Жовтий колір — символ смерті. У передмові зауважується співвіднесеність назви з поняттям «го­лод». Слово «князь» споконвіку символізує владу: керівник високого рангу. Запи­туємо в учнів:

— Чому саме така назва видалась письменнику найбільш вдалою? На що вка­зують прізвища героїв? Які слова добирає автор на позначення лексеми «люди»? Де звучать біблійні мотиви? Які образи набувають символічного звучання? З якою метою вживається в тексті слово «руїна»?

Роман Івана Багряного «Тигролови» { 1944), як і «Сад Гетсиманський» (1950), здобули найбільшої популярності серед усієї спадщини письменника. Його бажано вивчати в контексті творчості Багряного. Перший урок доцільно присвяти­ти життєпису автора, творчій історії, особливостям сюжету і проблематиці роману.

Слово вчителя про письменника може звучати так.

Іван Багряний — один із тих, хто нарешті повернувся до українського читача, подо­лавши державне—бюрократичні та ідеологічні перепони. Повернувся, щоб розповісти сумну правду, відкрити ганебні сторінки української історії. Він належить до плеяди «розстріляного відродження», куди, крім нього, входили Б. Атоненко—Давидович,

— 82 —

я Підмогильний, Г Косинка, М. Яловий, М. Хвильовий, О. Досвітній та ін. Справжнє м'я та прізвище Багряного — Іван Лозов'яга. Він народився 19 вересня (за старим стилем) 1906 року в Охтирці в родині муляра. Початкову освіту здобув в охтирській іерковно— парафіяльній школі, а згодом — початковій школі. Навчався в Охтирській технічній школі слюсарного ремесла, по закінченню якої працював на шахтах Донбасу.

Юнака вабило мистецтво, і творити він почав як поет. Його емоційно розкута, експ­ресивна, щедро напоєна народним мелосом, іронією і сарказмом поезія різко контрасту­вала з домінуючими темами і ритмами офіційної прокомуністичної поезії. Його «Аве Ма­рія», збірка «До меж заказаних», віршований роман «Скелька», сатирична епопея «Комета», поема «Вандея», «Мечоносці», сатирична поема «Батіг», написані в період з 1927 по 1931 роки, не вписувалися в сувору логіку класової боротьби та революційний ентузіазм будівників нового світу. В 1932 році поета заарештовано в Харкові з присудом:

за політичний (самостійницький, український) ухил в літературі. Вилучено всі його руко­писи, дещо знищено, загублено, а письменника ув'язнено в Харківській так званій «внутрішній тюрмі» на 11 місяців. Та цим лише починалася сумна арештантська біогра­фія Івана Багряного. Згодом — засуджений на 5 років концтаборів БАМЛАГу, звідки втік у 1937 р.; повторний арешт в 1938 році й ув'язнення в Харківській в'язниці УГБ — НКВД на 2 роки 7 місяців. Восени 1940р. звільнений пщ нагляд у зв'язку з тяжкою хво­робою легень та «за недостатністю матеріалів для повторного засудження».

Далі в життєписі Багряного — війна, фронт, газетна праця, загроза розстрілу, випадковий порятунок, дорога за кордон у 1945 р., де він словом продовжує боротися за Україну. До повоєнного доробку письменника належать романи «Тигролови», «Садіетсиманський», поема «Гуляй—Поле», повість «Маруся Богуславка», по­вість—вертеп «Морітурі», повісті «Розгром» і «Огненне коло», комедія «Іенерал».

Помер Іван Багряний у санаторії Ст. Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччи­на) 25 серпня 1963 р. від туберкульозу. Його й там, за кордоном, переслідували «свої», погрожуючи й виносячи смертні вироки...

Роман «Тигролови» має виразний автобіографічний струмінь, оскільки доля го­ловного героя нагадує страдницьку долю автора: той же вік (25 років), та ж зовніш­ність — атлетичний, з русявим буйним чубом, гордий, наполегливий і нескорений «державний злочинець».

Тему твору склали події, які відбувалися на Далекому Сході, в дикому При-амур'ї, таємничому Зеленому Клині, в глухих нетрях тайги, в яких, мов на іншій, чужій планеті, принишкли наїжачені вовкодавами й кулеметами концентраційні та­бори. Саме туди, на край світу, до понурої, холодної Колими мчав велетенський двоокий циклоп приречених людей, з—поміж яких врятувався герой Григорій Мно­гогрішний. Історія життя його серед волелюбних, відірваних від України українців стала основою сюжету твору.

На суворому життєвому матеріалі письменник досліджує важливі проблеми:

Україна і народ; людина і воля; людина і природа; добро і зло; епоха і влада; любов ' ненависть тощо.

Бесіда за змістом твору:

Як називається перший розділ роману? Розкрийте алегорію назви «Дракон». Що втілює в собі образ двоокого циклопа? Що означають написи на паротягах:

^И. С.» і «ф. д»? За яких обставин уперше згадується головний герой твору? Яку функцію виконує тут фольклор? Чому в ролі обрамлення виступає бурлацька пісня? зчитайте 3—4 найвиразніших уривки про арештантів і втечу Григорія. Яким він по-

— 83 —

стає в першому розділі? Яким є його життєве кредо? Яку композиційну функцію а конує другий розділ? Чому його названо «Світ на колесах»? Хто подорожує в екс­пресі «Тихоокеанському нумер один»? Як описано БАМЛАГ (зачитайте)? Яке воя ження справляє майор Медвин? Де зав'язується головний конфлікт твору? Яко була реакція майора на втечу Многогрішного?

Опишіть настрій втікача за наступними розділами. Що свідчить про його витри­валість, стійкість, волю до життя? Як змальовано родину Сірка? Які національні риси українців визначають взаємини та побут Сірків і Морозів? Які проблеми тво­ру пов'язані з цими персонажами? Як посилюється ліричний струмінь у другій час­тині твору? Який епізод є кульмінаційним? Як розв'язується головний конфлікт твору? Що втілює «експрес, которий возіт дрова ілєс»? Як слід розуміти заключну фразу «Сміливі завжди мають щастя»?

У підсумку зазначимо, що Іван Багряний помістив у дивовижний ешелон смерті себе, свою долю, вивершуючи її до образу—символу непокірної, гордої, волелюбної України. Девіз, яким керувався в житті його герой: «Ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!», був його життєвим девізом.

Другий урок. Система образів і художня своєрідність твору — починається визначенням сюжетних ліній твору, їх щонайменше дві: лінія Григорія Много­грішного і лінія тигроловів, українців без України. Сюжетна канва вибудована на полюванні новітнього тигролова майора НКВД Медвина за гордим «тигром» з Ук­раїни Григорієм Многогрішним. Запитуємо в учнів:

— Хто головний герой роману? Якими засобами він зображений? Якими рисами наділений? Що вказує на автобіографічність образу? Які почуття і загальнолюдські цінності втілює Григорій? Про що свідчить втеча Григорія з ешелону смерті?

Образ Григорія Многогрішного аналізується в національному, морально-етич­ному і філософському аспектах:

І. Які національні риси та ознаки ментальності уособлює Григорій? Що можна сказати про його ставлення до України та її народу? Що приваблює Григорія в ро­дині Сірка?

II. Охарактеризуйте морально-етичні принципи Григорія. За якими етичними нормами він живе? Як ставиться до кохання? Як ставиться юнак до Наталки та її родини і про що це свідчить? Чим морально-етична платформа Григорія відрізня­ється від норм життя Медвина?

III. Яку рису характеру Григорія можна вважати визначальною? Яким йому ба­читься «майбутнє соціалізму»? Як він бореться за людське в людині? Чи вдається йому відстояти його? Чому саме такий девіз обрав він у житті? Чи можливе особис­те щастя для борців? У чому полягає самобутність і духовна цінність образу?

Наголошуємо, що Григорій здійснює неможливе — вистрибує майже у смерть із че­рева скаженого «дракона» і цим божевільним протестом відроджує в тисячах змарнова­них, знеособлених в'язнів почуття людської гідності, надії на життя і переконання, що се­ред приречених є такі, які не здаються. Григорій не скорився, не змирився зі статусом в'язня жахливої системи і до кінця залишився Людиною. Це засвідчує перемогу людей, нездоланність духу народу і можливість подолання оскаженілої потворної системи.

Інші персонажі характеризуються у бесіді:

— Як змальовано родину Сірків? Морозів? Як утверджується думка про націо­нальну самосвідомість і самобутність українців? Яку ідейно—композиційну функ­цію виконує Наталка? Чим приваблює її брат?

— 84 —

Кого в романі представляє майор Медвин? Як типізується й індивідуалізується й персонаж? Чому у двобої з Григорієм він переможений? Якими засобами зма-^пвано новочасних любителів—авантюрників—тигроловів? ^л У підсумках зазначаємо, що перевага Григорія Многогрішного над тигроловом— людом у тому, що Григорій не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейняв-

злобою і ненавистю до людей, зберіг доброту і людяність, співчуття і співпере­живання, віру в правду і в людей.

Художня своєрідність твору розкривається у процесі відповідей на запитання:

_ Як у романі передано існування двох світів в одній державі — світу пітьми і пекла та світу ілюзорного раю і вільного життя? Яку роль у цьому відіграють сим­волічні образи двох експресів? Яку роль у цьому відіграють описи, пейзажі, порт­рети? З якою метою автор використовує антитезу, алегорію? Розкрийте алего­ричність назви. В чому полягають ідея твору, його духовно—естетичне значення?

Пояснюючи назву твору, повідомимо, що тигролови — це збірна назва прой­дисвітів, контрабандистів, розтратників, бюрократів—можновладців, поєднаних в од­ному експресі, цій своєрідній екстериторіальній державі блаженної незалежності з професійними тигроловами, які вирушають на полювання за людьми в ім'я збере­ження пролетарської держави та її ідеології. Символом «України без стерна і без вітрил», «необ'ятноїмногонаціональноі'Родіни» виступає «експрес, которий возіт дро­ва і лєс». Герой є гордим нащадком першого каторжанина Сибіру, правнуком гетьмана Дем'яна Многогрішного. Хай лише один він не смирився з приреченістю і жорстокою дійсністю, вирвався з пащі дракона, але це вже перемога людей, свідчення нездолан­ності їхнього духу. Ідея і духовно—естетична цінність твору полягають у вірі в те, що лю­дина повинна і здатна кинути виклик цілій системі і вистояти; в утвердженні думки про незнищенність народу України, його національну самобутність і самосвідомість.

5. Матеріали до вивчення «В&лесової книги»

ПЛАН УРОКІВ ВИВЧЕННЯ «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ» МОЖЕ БУТИ ТАКИМ:

1. «Велесова книга» як пам'ятка праслов'янського письма.

2. Хто такий Велес?

3. Зміст «Велесової книги».

4. Історія відкриття пам'ятки.

5. Полеміка про автентичність рукопису

6. Аналіз змісту «Велесової книги».

7. Духовно—естетична цінність літопису ЇХ століття.

ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

«Велесова книга» — це літопис язичницьких жерців IX століття, дохристиянського періоду слов'янської міфології, найдавнішого праслов'янського письма, відомого науці чк період «черт і різ». Особливості цього періоду і цього письма виявились у «Веле-мвій книзі» — одному з найстаріших літописів, писаних слов'яно—руською мовою.

Хто такий Велес? Велес, Влес чи Волос, як зазначено в історичній енцикло­педії,— ймовірного, походить від «вдасть, влада» — персонаж слов'янської і, зокре-

— 85 —

ма, української міфології, бог багатства, покровитель народу і держави. В міфодоп певною мірою протиставляється Перунові як богу війни, княжої дружини. Після тот як Перун став головним богом дохристиянської віри, Велес перетворився на бога ху. доби і торгівлі, і в християнські часи ототожнювався зі святим Власієм, який також був покровителем худоби. З міфології відомо, що Велес мав святилища зі своїм зоб­раженням, і з його ім'ям пов'язується назва сузір'я Волосожар.

«Велесова книга» описує історію дохристиянської Русі, починаючи приблизно від 650 року перед Різдвом Христовим і кінчаючи князюванням Аскольда в кінці ЇХ сторіччя. Отже, цей літопис є одним із найстаріших писаних документів, новим досі не вивченим джерелом, яке показує не тільки суто історичні події, а й порушу^ важливі проблеми, розкриває різні аспекти політичного та культурно-релігійного життя, які впливають і на нашу сучасність.

«Велесова книга» складається з окремих дощечок-таблиць із випаленим на них текстом, літери якого скидаються на кириличне письмо. Кожна з дощечок має свій номер і являє собою розповідь із життя наших прапредків. Усім, хто хоче почу­ти й зрозуміти їхній голос, «Велесова книга» дає надзвичайно багату змістом відповідь на питання: «Хто ми?», «Чиї діти? Яких батьків?»

Пам'ятка була знайдена в 1919 році полковником Білої гвардії Олександром Ізенбеком у вщент зруйнованому «сільським пролетаріатом» і зайшлими грабіж­никами поміщицькому маєтку, який, за певними відомостями, належав князям Ку-ракіним і знаходився десь на Курщині. За іншими даними, цією садибою начебто володіли поміщики Донець-Захаржевські з Великого Бурлука на Слобожанщині. Дубові дощечки були виявлені серед купи понівечених книжок і подертих рукописів із приватної бібліотеки. Полковник Ізенбек, яким напередодні революції навчався в Петербурзькій Академії мистецтв і мріяв стати живописцем, не міг не помітити цієї реліквії. Він наказав ординарцю позбирати ці «дерев'яні сторінки», які добре збереглися, очистив їх від бруду і склав у речовий мішок. Згодом у перервах між бо­ями полковник діставав одну за однією загадкові «дощечки» і намагався прочитати. Дещо він зрозумів, але охопити зміст прочитаного, на жаль, не зміг.

Згодом Олександр Ізенбек потрапляє до Бельгії, де живе відлюдькувато, пе­ребиваючись на випадкових підробітках, майже ні з ким не спілкуючись. Найб­лижчим його другом і порадником упродовж п'ятнадцяти років був Юрій Петро­вич Миролюбов— Лядський, якому й показав свій скарб колишній полкорник. Побоюючись за долю своєї знахідки й, очевидно, розуміючи її ціну, Ізенбек ховав її від чужих очей і ніколи не виносив з будинку.

Цим непокоєм перейнявся і Юрій Миролюбов, який, до речі, народився у місті Бахмуті (нині Артемівськ), мав українське походження. За фахом хімік, він прослу­хав курс лекцій із славістики у славетного чеського археолога, етнографа й істори­ка академіка Любора Нідерле. Миролюбов цілих п'ятнадцять років підряд копіює «дощечки» «Велесової книги», працює над розшифруванням та транскрипцією тексту, робить світлини з оригіналу. Згодом від переїздить з Брюсселя до Сан-Франциско в Сполучених Штатах Америки.

Колишній полковний О. Ізенбек умирає 13 серпня 1941 року в окупованій столиці Бельгії. Із його смертю безслідно зникають і ті безцінні «дощечки», які він так ретельно зберігав усе своє життя. Це дає підставу гадати, шр, крім Ю. Миролюбова, був ще хтось третій, утаємничений у цю історію, який знав вартість пам'ятки.

— 86 —

Юрій Миролюбов разом з Олександром Куром опублікували в Сан-Фран­циско фотосвітлини «Велесової книги» поряд з її транскрипцією в журналі д^ар-птиця» впродовж 1954— 1959 років. З їхнього листування можна зроби­ти висновок про взаємини у співпраці та історію походження самих табличок «Велесової книги». Ось один із листів, які збереглися: «Пане професоре! Поздо­ровляючи Вас із Новим роком, маю за честь додати фотознімки поганої якості чо­тирьох сторінок «Дощечок», які я знайшов у своїх паперах. Текст також перепи­саний мною, але ще не знайдений; як тільки знайду, я Вам його надішлю.

На лівому полі 1 -ї «дошки» намальований пес, на 2-й — якась тварина, схожа на кішку, але з довгим хвостом, який скидається на лисячий, і з довгою шиєю. З—я «дош­ка» має зображення сонця із сімома променями. 4-а — без будь-яких зображень.

Коли мені пощастить зробити кращий відбиток із негативів, я його негайно надішлю.

З щирою повагою Юрій Миролюбов.

Р 5. Величина знімків відповідає самому розмірові «дощок». На думку тутешніх фотографів, це «все», що можна зробити за допомогою наявних негативів.

Брюссель. Бельгія. 10 січня 1954 року».

Оскільки у пам'ятці часто згадувалося ім'я бога Велеса або Влеса, її, за пропо­зицією дослідника Кура, названо «Велесовою книгою».

За роботу над видрукованим текстом невдовзі взявся історик Сергій Лісний, ко­лишній киянин, який після війни опинився в Австралії. В 1960 році від надсилає до Радянського комітету славістів свої розвідки «Велесова книга» — літопис язич­ницьких жерців IX ст., нове невивчене історичне джерело, «Чи були давні «руси» ідолопоклонниками та чи приносили вони людські жертви на «Русь, звідки ти?», в яких закликає радянських фахівців зацікавитися «дощечками» Ізенбека як само­бутнім давньоруським рукописом IX ст. Та, на жаль, у тодішньому Радянському Со­юзі до цієї пам'ятки залишились байдужими, надовго заборонили друкувати її текст і ввозити «Велесову книгу» з-за кордону.

Однак інформація про цю пам'ятку якимсь чином просочується через кордон, видан­ня її переходить з рук в руки. Та в Україні про неї — жодної згадки. Лише в 1967 році світлини текстів «Велесової ниги» потрапляють до рук української діаспори. Роздобув їх Микола Скрипник, український діяч у Гаазі, який мав невелике приватне видавництво «Млин». Збагнувши, який скраб потрапив до його рук, він звернувся за допомогою до свого земляка, науковця Андрія Кирпича з Великобританії, і той взявся за вщчитання ду­бових «дощечок» і переклад їх сучасною українською мовою. Ця копітка робота, за транскрипцією Ю. Миролюбова, завершена в лютому 1968 року.

Так побачила світ «Влес книга» (Гаага, «Млин», 1968 р.) «на правах рукопису» і з дуже мізерним тиражем. У передмові до неї видавець Микола Скрипник пише:

«Зміст «Влес книги» дійшов до мого відома щойно в році 1967-му. Він зробив на мене луже глибоке враження, в першу чергу тим надзвичайно піднесеним патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі за життя й смерть за ЗЕМЛЮ-РУСЬ,— ПРА­БАТЬКІВЩИНУ НАШИХ ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ» (дотримуємось орфографії автора).

Така історія винайдення і видання «Велесової книги», яку вчитель повідомить на першому уроці.

На наступних уроках слід ознайомити учнів із змістом «Велесової книги» шля-^м уважного вчитування у зміст окремих «дощечок». Зважаючи на можливі труд-ч'Щ, подаємо скорочений варіант тексту твору

— 87 —

Дата добавления: 2015-07-08