Долю Східної Галичини вирішено

25 червня союзники оприлюднили рішення щодо Східної Галичини: «З огляду на охорону людей і майна мирного населен­ ня Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, Найвища Рада Союзних та Заприязнених Держав рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжувати свої операції аж до р. Збруч. Це уповноваження у жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політич­ ного стану Галичини» 3. Ясності в останньому питанні не додала і Паризька мирова конференція. Стаття 93 Версальської угоди, підписаної 28 червня між Німеччиною та Антантою, передбача-

1 Докл. див.: Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році. Кн. 1. — С. 57—64, 68—103; Кн. 2. Мюнхен, 1946. — С. 9—11.

2 Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 96—97.

3 Цит. за: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 253.

ла лише вироблення додаткової угоди, складовою частиною якої мали стати спеціальні пункти, «необхідні для захисту в Польщі інтересів жителів, які відрізняються від більшості населення за расою, мовою та релігією». Сен-Жерменська угода, укладе- на 10 вересня того ж року між союзниками та Австрією, санк- ціонувала приєднання Буковини до Румунії. Водночас Австрія перебирала на себе зобов’язання визнати будь-які постанови держав-переможниць та їхніх союзників щодо територій, які ко- лись належали імперії Габсбургів. Нарешті, Тріанонська мирна угода 4 червня вже 1920 р. між Антантою та Угорщиною містила статтю про передачу Закарпатської України Чехословаччині.

Санкціонувавши окупацію Східної Галичини, союзники ра- зом з тим «цивілізували» своє рішення, зобов’язавши Польщу створити на окупованих територіях цивільну адміністрацію, але тільки «після укладання між союзниками та державами, що з ни­ ми об’єдналися», угоди, яка «гарантувала б, наскільки це можли­ во, автономію даної території, рівно як і політичні, релігійні та особисті свободи населення. Ця угода мала ґрунтуватись на праві вільного волевиявлення, до якого жителі Східної Галичини могли звернутися як до останнього засобу для вирішення питання про

свою приналежність до тієї чи іншої держави». Кінець кінцем такий документ було підготовлено; гарантами стали члени ново- утвореної Ліги Націй, але реальні інтереси сторін надалі брали гору над офіційними зобов’язаннями. 28 червня країни Антанти та Польща підписали мирову угоду, яка обіцяла всім мешканцям Польщі «всебічний і повний захист життя та свободи... без різ­ ниці походження, національності, мови, раси чи релігії». Доку- мент містив також зобов’язання Варшави гарантувати всім без винятку громадянам свободу совісті, рівність громадянських, політичних та інших прав, у тому числі право вільно користува- тися своєю мовою в приватному та публічному житті і в судах, гарантував рівність перед законом усіх національних, релігій- них, мовних меншин тощо1.

У такій ситуації українській стороні залишалося лише звер- татися до нових господарів Європи із жалісливими відозвами. 27 числа з Кам’янця-Подільського до голови делегації УНР на Паризькій конференції Сидоренка було надіслано урядову ноту. РНМ зажадала від свого представника «передати пану Прези­

1 Див.: Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах. — С. 484—485, 492.

дентові Мирової конференції», що УНР веде збройну боротьбу із більшовиками, «представниками великоросійської реакції», Румунією та Польщею. У зв’язку з чим і вимагає від «народів світу» допомогти їй «як морально, так і матеріально», а від країн Антанти — «визнати суверенність українського народу і тим полегшити міжнародні зносини УНР і дати можливість вишукати засоби для дальшої рішучої боротьби з московськими більшовиками». Вимагали і «вплинути» на Румунію та Польщу

«в цілях припинення незрозумілої війни і примирення на підставі принципів, проголошених президентом Вільсоном» 1.

30 червня:

Дата добавления: 2015-08-17