УНР на шляху до диктатури Петлюри

Номінація уряду Мартоса містила неприховані формальні порушення постанов ТКНУ. Перше з них полягало в тому, що де- кларацію про призначення уряду підписали від імені УНР лише двоє з наявних тоді de jure членів Директорії. По-друге, Петлюра не мав ніяких підстав іменувати себе в цьому документі «Голо­ вою Директорії», як і Макаренко — «членом­секретарем». Лише в другій половині квітня вдалося дістати мовчазну згоду Швеця; Андрієвський, зі свого боку, так ніколи і не погодився з фактом призначення кабінету Мартоса та програмовими принципами його діяльності. Більше того, вже перебуваючи в Станіславові,

«він гуртував навколо себе колишніх членів уряду Остапенка» та

«взагалі незадоволених новим правительством» 2.

Отже, зміна Ради Народних Міністрів зафіксувала радикаль- ний перерозподіл прав та обов’язків усередині вищого цивільно- го та військового керівництва УНР.

Ця владна революція стала наслідком, по-перше, позиції країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, по-друге, наслідком тотального хаосу, який панував у сфері як військового, так і цивільного управління. Реорганізація Дирек- торії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазіправовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами ціл- ком революційними, дозволила врешті-решт навести такий-ся- кий організаційний лад хіба в царині верховного командуван- ня українських республіканських військ. Петлюра залишив за собою титул Головного отамана, реальне керівництво зосере- див у своїх руках Наказний отаман Олександр Греков (1875— 1957). Кадровий військовий, колишній командир лейб-гвардії Єгерського полку, кавалер орденів Св. Георгія, Св. Володимира, Св. Станіслава та Св. Анни, він цілком ясно розумів фізичну не- можливість провадити скільки-небудь активні воєнні дії. Стра-

1 Директорія... — Т. ІІ. — С. 518.

2 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — С. 53—59; Мазепа І. Ук- раїна в огні й бурі революції. 1917—1921. — Частина I. — С. 192.

тегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, контролювала найважливіші транс- портні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо. Перемога антигетьманського повстання, наближення весня- них польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численні селянські загони, що брали активну участь у повстанні, залишати фронт. Анархія, подібно до ракової пухлини, роз’їла українську армію за лічені тижні. Дієву армію добили бунти Херсонської дивізії під коман- дуванням отамана Григор’єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під

назвою «отаманщини»1.

Проаналізувавши все це, Стахів зробив такі висновки: «Ма­ лосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. <...> Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхита­ на в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупація­ ми, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. <...> Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років» 2.

Дата добавления: 2015-08-17