Від формальної демократії до фактичної диктатури

Головне питання, яке постало перед проводом ЗОУНР, фор- мулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею

1 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918 — 1920. — С. 89—91. Див. також:

Стахів М. Західня Україна. — Т. 4. — С. 73—74.

2 Стахів М. Західня Україна. — Т. 4. — С. 74—75; Чубатий М. Державний лад... — С. 9.

3 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 204.

4 Цит. за: Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 106. Див. також: Феденко П. Повстання нації // З історії української революції (Відбиток зі збірника пам’яті Симона Петлюри). — Прага, 1930. — С. 72—83.

і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії?

9 червня Президія Виділу УНРади та Держсекретаріат ухва- лили «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української На­ ціональної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовнодерж­ секретарі, — констатував безпосередній свідок, — одного дня вирішили скласти свої повноваження» Петрушевичеві, якому

«сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке при- значення. Він перебрав владу того самого дня «в дуже разюче неформальний спосіб»1(підкреслення наше. — Д. Я.). Ступінь

«неформальности» у викладі Мазепи звучить так: Петрушевича було проголошено Диктатором «лише самим Петрушевичем... Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його са­ мого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення». Речник наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Республіки» взагалі тракту- вав цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами Мазепи, Петрушевич при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед “великими державами” Антанти для від­ стоювання державної самостійности Галичини» 2. Незрозуміло тільки, кого при цьому хотів надурити новопосталий пан Дик- татор — себе чи своїх поплічників? Адже країни Антанти ціл- ком ясно висловилися на підтримку державної незалежності Польщі і ніколи не розглядали можливості надати державну незалежність невід’ємній частині польської території — Східній Галичині.

Негайно після «обрання», а насправді — негайно після де- ржавного перевороту, в критичний для подальшої долі новоп- роголошеної держави момент, Петрушевич не знайшов нічого кращого, як... податися до Відня. Привід — «офіційно повідоми­ ти про утворення Західно­Української Народної Республіки всім державним урядам та ув’язати контакт зі світом, зокрема з ан­

1 Макух І. На народній службі. — С. 200—201.

2 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.1917—1921. — Т. 2. — Кам’янецька доба — Зимовий похід. — Прага, 1942. — С. 8, 15—16, 18.

тантськими державами». Після фактичної втечі він повернувся

«лише за два місяці» 1. Реальну владу тими днями в тому, що нази- валося ЗОУНР, реалізовували так звані уповноважені Диктатора ЗОУНР, які керувалися виключно його вказівками. Ними були Голубович (внутрішні справи), Степан Витвицький (закордонні справи), генерал Віктор Курманович (оборона держави), Іван Мирон (транспортні справи)2.

Дата добавления: 2015-08-17