УПР обирає курс на війну з поляками

Радикальна антипольська позиція Петрушевича стала набу- вати ознак політичної реальності восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії. Близько 500 пред- ставників українських політичних партій під проводом найс- таршого українського парламентарія, віце-президента австрій- ського парламенту Юліяна Романчука ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидше ратифікувати Берестейський мир, відокремити українські землі від польських, забезпечити їхню

1 Україна: політична історія... — С. 355.

національну автономію та політичне рівноправ’я, передати до складу Наддніпрянської України Холмщину і Підляшшя. На дум- ку о. Нагаєвського, такі вимоги були реакцією на урядові плани забезпечити прихильність поляків в обмін на обіцянку при- лучити Галичину і Холмщину до майбутньої Польщі, яка мала стати складовою частиною федерації з Австрією. Президія УПР під проводом Митрополита Андрея виступила з різким протес- том проти цього плану. Власне, це був чи не перший публічний виступ першоієрарха УГКЦ з проблеми можливого переустрою двоєдиної монархії.

9 жовтня 1918 р. УПР загострила свою позицію, ухваливши заяву, головною думкою якої було: «наша дорога веде до Києва, а не до Варшави». 10 жовтня (за іншими даними — 12 жовтня), аби поставити імперську владу перед доконаним фактом, УПР ухвалила скликати 18 жовтня т. зв. «з’їзд мужів довір’я», на якому обговорити подальшу долю краю. На цій нараді був присутній і Митрополит Андрей, який підписав це рішення1.

Увечері 18 жовтня члени УПР, українські депутати галицько- го та буковинського соймів, єпископи УГКЦ, а також чільники політичних партій, проголосили створення «конституанти ук­ раїнських земель Австро­Угорщини» — Української Національ- ної Ради. Склад УНРади визначили в 56 осіб, на чолі з Петруше- вичем2. Ухвалили створити три так званих делегатури: Галицьку (керівник Кость Левицький, осідок — Львів), Буковинську (По- пович, Чернівці), Віденську (Петрушевич, Відень). Завдання ос- танньої полягало в тому, щоби «стати не делегацією У. Н. Ради, але таки українським соймом і від перших днів, коли ми тут перейняли владу, підняти законодатну працю», добитися фор- мальної передачі влади від уряду, опікуватися встановленням стосунків з іншими державами та керувати діяльністю Галицької і Буковинської делегатур3. Треба підкреслити: формально в цей момент вони діяли в правовому полі, що існувало, — цісарський маніфест від 16 жовтня гарантував українцям право на самовиз- начення.

1 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 175—177.

2 Нова Рада. — 1918. — 1 листопада (19 жовтня); Костів К. Конституційні акти... — С. 162.

3 Чубатий М. Державний лад... — Ч. 3. — С. 12. Див. також: Макух І. На на- родній службі. Спогади. — Київ, 2001. — С. 179—235.

Дата добавления: 2015-08-17