Конституції» Трудового Конгресу. Реалії життя

Як з’ясувалося буквально наступного дня, обидва «основ- них закони» УНР-2 не були варті паперу, на якому були надру- ковані.

1 Директорія... — Т. ІІ. — С. 496.

2 МазепаІ. Українав огній буріреволюції.1917—1921. —ЧастинаІ. —С. 82—83.

3 Директорія... — Т. ІІ. — С. 497.

Причини того були лапідарні, лежали, як то кажуть, на по- верхні — не бачити їх міг тільки той, хто не бажав їх бачити.

Наприклад, абсолютно неможливо було провести навіть квазілегітимні вибори до місцевих органів влади. Причини були різні — від відсутності паперу для друку бюлетенів до від- сутності регламенту обрання та діяльності виборчих комісій. Насамперед у таких виборах було абсолютно незацікавлене політичне керівництво новопосталої Республіки. Міркування тут було доволі просте: такі вибори у випадку їх проведення могли поставити під сумнів перебування цих діячів на «керів- них» посадах. Саме тому «на верхах політичних чинників йшов спір, чи переводити загальні вибори, чи вибрати тільки трудові ради <...> Тим не видано ніякої законної норми, і справи поки що залишилися в різних місцях різно» 1. Саме ці причини мали на- слідком те, що рішення ТКНУ в частині, яка стосувалася поряд- ку обрання місцевих «трудових» рад, сфери їх повноважень та відповідальності, розмежування нормотворчих та виконавчих функцій, порядку взаємодії та вирішення конфліктних ситуацій з урядовими емісарами тощо були неясними, залишали місце для різних тлумачень.

Замість вирішувати проблему, Директорія та РНМ видали чудернацький «Закон про місцеві Конгреси і Ради Трудового Народу» за підписами Винниченка, Макаренка, Андрієвського та Швеця. За усталеною українською революційною традицією, яка запанувала після березня 1917 р., — без неї життя вже не уявляли, — норми закону суперечили нормам «конституцій» 28 січня. Він, зокрема, надавав Трудовим Радам не адміністра- тивного, а «судово­слідчого» 2характеру, націлюючи їх не на вирішення питань місцевого самоврядування, а на «боротьбу з контрреволюцією і анархією». Отже, тим самим цей «закон» у разі його втілення в життя перетворив би органи місцевої вла- ди на жовто-блакитні ЧК. Місцеві «Ради Трудового Народу» не мали навіть адміністративної влади і, отже, в кращому разі, могли виконувати лише контрольні функції щодо діяльності адміністративних органів Директорії та її урядовців3. Поза тим,

1 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 3. — С. 99.

2 Термін Стахіва. — Д. Я.

3 Див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. — Нью-Йорк, 1956. — С. 279.

дякувати Богу, цей закон так ніколи й не був — навіть формаль- но — запроваджений.

Крім Божого промислу існувала причина більш прозаїчна і більш політично вагома: в реалізації «закону» не були зацікав- лені урядовці численних міністерств та відомств УНР. Причина така: «від половини лютого 1919 р. територія під фактичною владою УНР корчилася кожного дня щораз більше. Не зважа­ ючи на те, міністерства залишали свій дотеперішній персо­ нал, який в кожнім міністерстві начислював багато десяток, а то і сотні центральних урядовців». Наприклад, за короткий час перебування керівних інституцій УНР у Рівному в апараті МВС налічувалося 172 урядовці, не рахуючи тих, хто з тих чи інших обставин та міркувань перебував в інших містах та місцях. 12 департаментів з відповідною кількістю урядовців у своєму складі налічувало фактично нечинне Міністерство фінансів1.

Керманичі «держави» уже швидко зрозуміли й недолугість інших, похапцем ухвалених засадничих «конституційних» при- нципів. Норми змінювали тишком-нишком. Уже 13 лютого Ди- ректорія затвердила тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці», що мав на меті врегулювати відносини між нею та урядом. «Появу цього закону, — читаємо в спеціальному дослідженні, — можна оцінити як позитивний факт, проте він спрямовувався проти наслідків, а не самої причини, яка крилася в цілковитій невиз­ наченості правового статусу як Директорії, так і уряду, не кажучи вже про те, що деякі положення закону лише пород­ жували нові суперечності». Так, наприклад, закон передбачав, що в «надзвичайних» випадках закони могли видаватися без попередньої ухвали уряду. Але, оскільки у воєнний час усі об- ставини «надзвичайні», то, зрозуміло, що всі «законотворчі повноваження уряду фактично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалися можливості членів Директорії втру­ чатися в повсякденну діяльність Ради Народних Міністрів та окремих міністерств» 2.

1 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. Вихід із кризи. — С. 61, 127.

2 Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України. — С. 130—131. За іншими даними, закон датується 14 лютого. Див.: Рубльов О., Реєнт О. Ук- раїнські визвольні змагання 1917—1920 рр. — С. 157.

Довше — але теж мало — прожив в «основному законі» й «трудовий принцип». Під тиском вихованих в іншій правовій та політичній традиції лідерів ЗУНР, які послідовно й аргумен- товано виступали проти «радянського» принципу (державного будівництва. — Д. Я.) в будь­яких його проявах і прагнули до європейської моделі», Рада Народних Міністрів 12 серпня ухва- лила Декларацію, яка остаточно визначила стратегічний на- прям державотворення — відмову від «трудового» принципу і перехід на рейки європейської моделі. Практично це означа- ло проголошення необхідності розробки законів «про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів» та створення органів місцевого самоврядування на основі «всенароднього, безпосе­ реднього, таємного, рівного пропорційного виборчого права» 1. Заради історичної справедливості зауважимо: саме ці принципи обстоював режим Української Держави і особисто її провідник Скоропадський. І саме це, зокрема, ставили йому у провину ди- ректоріальні заколотники.

Дата добавления: 2015-08-17