Переворот у Директорії

Крах усіх зовнішньополітичних намагань УНР на міжнарод- ній арені доповнювала безвихідь внутрішньополітична. Усере- дині націонал-соціалістичного табору точилася «тотальна бо­ ротьба за владу на всіх рівнях політичної системи УНР», тобто

«між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації». Відносини між спільниками, які про- голосили свою соборну єдність менш ніж 4 місяці тому, харак-

1 Див. зокрема: Шанковський Л. Українська армія у боротьбі за державність. — Мюнхен, 1958. — С. 25 та ін.; Мартос Б. Отамання // Визвольний здвиг Ук- раїни. — Ню-Йорк; Париж; Сідней; Торонто. — 1989. — С. 156; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 296; Яблонський В. Від вла- ди п’ятьох до диктатури одного. — С. 32; Шаповал М. Ляхоманія. — С. 23; Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 62; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — С. 66—109.

2 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — С. 64—68.

теризувалися «значною напругою», оскільки вони, по-перше, обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності. По-дру- ге, дотримувалися несумісних зовнішньополітичних орієнтацій: УНР — на поляків, ЗОУНР — на денікінців1.

На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд. Усередині Директорії остаточно сформувалися два угрупован- ня. Перше, яке підтримували УСДРП та УПСР, утворювали Пет- люра й Макаренко, що мали за собою також пасивну підтримку Швеця та союзника в особі прем’єр-міністра Мартоса. В опозиції до цього товариства перебували Петрушевич та Андрієвський. Користуючись чисельною перевагою, «трійка» продовжила практику порушень «конституції», яку ще чотири місяці перед тим урочисто присягалася боронити. 9 травня на світ Божий з’явилася постанова, підписана Макаренком, «членом­секрета­ рем» Швецем, керуючим справами Директорії Мироновичем та самим Петлюрою. Написано там було таке: «За виходом зі складу Директорії Голови Директорії В. К. Винниченка обрати Головою Директорії члена Директорії, Головного отамана Українських республіканських військ С. В. Петлюру» 2. Тобто з 6 формально

«правосправних» на цей момент членів Директорії за обрання Петлюри висловилися троє, у т. ч. він сам. Ані Винниченко, ані Андрієвський, ані Петрушевич за рішення не тільки не голосу- вали, але й навряд чи були з ним наперед ознайомлені. 13 травня троє членів Директорії зробили наступний крок — санкціону- вали постанову про «вибуття» Андрієвського з її складу3. При- чина — його участь у спробі державного перевороту, органі- зованого УПСС та УНРП під проводом полковника Оскілка і приборканого січовиками Коновальця4. За два тижні ухвалили, що «всі засідання і рішення Директорії є дійсними і законними лише в тому випадку, якщо участь у них візьме Голова Дирек­ торії, Головний отаман Петлюра» 5.

1 Лозовий В. Кам’янецька доба Директорії (червень—листопад 1919 р.) Ук- раїнської Народної Республіки: Дис.... канд. іст. наук: НАН України, Інсти- тут історії України. — Київ, 1998. — 19 с. — С. 11, 14, 15, 16.

2 Директорія... — Т. ІІ. — С. 523.

3 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — С. 110—113. Відповід- ний документ в збірці документів «Директорія...» відсутній.

4 Див.: Директорія... — Т. ІІ. — С. 521—523.

5 Вісник. — 1919. — Вип. 22.

Симон Петлюра

Логіку дій Головного Отамана зрозуміти легко, адже вона була визначена наперед комбінацією об’єктивних та суб’єктивних чинників, існування яких Симон Васильович, як і інші політи- кани його масштабу, ігнорували. Якщо зовсім точно — просто не усвідомлювали внаслідок критичного низького інтелекту- ального та освітнього рівня. Універсал ТКНУ не унормував від- носин між вищими органами державної влади — Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ. Лікувати ракову пухлину, яку самі створили на рівні державному, намагалися звичним способом — шляхом нової безпринципної угоди між керівниками двох партій — УСДРП і УПСР та ще й Централь- ного повстанського комітету (ЦПК). У такій ситуації верховним владарем невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визна­ чав напрямки державної політики» 1.

1 Лозовий В. Вказ. праця. — С. 10.

Дата добавления: 2015-08-17