Заколоти проти Директорії

Провідники українських соціалістичних партій, які з тих чи інших причин не потрапили до складу уряду, робили свою улюблену справу — організували перманентні інтриги і заколо- ти проти всіх. У 20-х числах березня Грушевський, Чехівський, Голубович, Степаненко, Мазепа, Ткаченко та інші діячі часів

«першої» УЦР нашвидкуруч зрехтували «Комітет Охорони Ре- волюції». Від його імені звернулися до Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до якоїсь міфічної Ради Республіки у складі 9 осіб, яку ще треба було ут- ворити — невідомо з кого і яким чином. Декларація націонал- соціалістичних інсургентів містила якісь фантастичні вимоги типу негайного припинення переговорів представників Дирек- торії та Антанти в Одесі, початку переговорів з більшовицьким маріонетковим урядом України, виведення російських військ з України, розпуску Ради Народних Міністрів та формування нового уряду на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, се-

1 Марголин А. Украина и политика Антанты. — С. 124, 132. Див. також: Стахів М.

Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — Вихід із кризи. — С. 132—136. 2 Городня Н. Полiтика країн Антанти та США щодо державностi України... — С. 20.

лянських і солдатських депутатів, а також перетворення УНР на УСРР1.

Спостерігаючи з-за лаштунків за відчайдушною боротьбою колишніх політичних поплічників, натхненник та організатор Директорії писав у щоденнику:

«6 березня. Дебата над основними питаннями земельної ре­ форми. Становище справи безнадійне. Люде самоосліплюються і повторюють наші помилки. Більшість промовців за викуп. Платити поміщикам, цеб­то полякам і жидам.

13 березня. Уряд (Західно-Української Народньої Республі- ки. — Прим. упорядника) завів бюрократично­поліцейський ре­ жим. Людність голодає і ненавидить уряд... Ведеться сепаратис­ тична робота. Приглянувшись до Галичини можна заключити, що об’єднання — це довга річ.

21 березня. На фронті справи не гаразд. Взяли війська Оскіл­ ка Коростень, Овруч (ніби й Малин), але большевики вже взя­ ли Вінницю, Жмеринку, Житомир, Херсон, Миколаїв. Йдуть на Вапнярку. Був Коновалець. Сказав, що стрільці постановили, щоб заключити угоду з большевиками, бо “воювати з україн­ ським народом вони не можуть”. Коли цю пропозицію не буде прийнято — підуть на Холмський фронт. Стрільці вимага­ ли, — повідомляв нащадкам Микита Шаповал, — щоб негайно було зложено Соціялістичний Кабінет, котрий перевів би угоду з большевиками».

25 березня: «Розповідають сьогодні таку новину: з Кам’янця позавчора виїхала Директорія і міністерства в Гусятин. Через пів­години після виїзду “владу” взяла група на чолі з Голубовичем і Чехівським. Жуковський, Христюк, Ткаченко і инші оповісти­ ли Директорію скинутою і запропонували міністерствам вер­ нутись... Кажуть, що цим керує нишком Грушевський. Мають ніби розпочати переговори з большевиками, котрі вже зайняли Проскурів».

28 березня. «Боже, який розклад... Один одного висилає, один одного підозріває, нишпорить, а Україна гине. Через наше істо­ ричне безладдя і поголовний авантюризм, непорядність, хабар­

1 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 6. — С. 164—176; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє —минуле. — С. 432—434. Див. також: Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. — С. 35—40; Шаповал М. Ляхоманія. — С. 2—8; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. Частина I. — С. 142—143.

ництво, егоїзм. Як тяжко бути свідком морального упадку на­ шого суспільства» 1.

«Директорія — мертвий труп»

Розуміючи повну неспроможність кам’янецьких заколотни- ків реалізувати свій план, усвідомлюючи водночас необхідність адміністративної реорганізації вищого керівництва, Петлюра зробив зустрічний крок. 1 квітня під час зустрічі з представни- ками УСДРП він заявив: «Директорія — мертвий труп». Ожи- вити небіжчика, на думку Головного отамана, мав би захід, за характером своїм цілком антиконституційний — проведення особових змін у складі Директорії — поза рішенням Трудового Конгресу. Місця Андрієвського та Швеця повинні були б у ць- ому випадку заступити партійні креатури — Мартос (УСДРП), Ковалевський (УПСР) та Макаренко (УПСС)2. Амбіції лідерів перших двох націонал-соціалістичних партій принципово відки- дали можливість співробітництва із самостійниками та есефами, проте міжпартійні чвари не дозволили Петлюрі реалізувати цей план.

Третій підхід, покликаний вийти з безвиході, в якій опини- лися націонал-соціалістичні провідники, а разом з ними й Украї- на, був сформульований на партійній нараді частин УСДРП та УПСР. 5 квітня вони ухвалили спільну платформу партій3, яка повторювала головні положення, сформульовані авторами пер- шої концепції у славній декларації «Комітету охорони Револю- ції». Це — мир із Радянською Росією за будь-яку ціну та відмова від евентуального співробітництва з Антантою. Перші два роз- діли її формулювали засадничі принципи партійної диктатури есдеків та есерів, яка була покликана провести «політичну ре- форму» УНР.

Натомість інший уламок УПСР та «незалежники» УСДРП утворили «Всеукраїнський революційний комітет», а потім і «Головний повстанський штаб», які «ставили собі за мету зброй­ ну боротьбу як проти більшовиків, так і проти “внутрішньої

1 Шаповал М. Ляхоманія. — С. 2—8.

2 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 6. — С. 210—216.

3 Там само. — С. 203—204.

реакції”, під котрою вони розуміли Директорію». Провідні діячі цього угруповання — М. Любинський, Д. Одрина, Н. Петренко, І. Часник та ін. — були «давніми противниками Директорії і за­ гального виборчого права». Вони пропонували запровадити Ук- раїнську Трудову Республіку, замінити Директорію на т. зв. «Раду Республіки»1. Цікавим у цьому є не стільки маніловські марення цих діячів, скільки їхня абсолютна нездатність пам’ятати і сліду- вати іншим своїм маренням. За декілька тижнів перед тим було досягнуто міжпартійного компромісу, який передбачав передан- ня всієї повноти законодавчої влади Директорії (Раді Республі- ки) у складі 9 осіб — по три від есерів, есдеків та есдеків «неза- лежних», а військової — Головній Військовій Раді з «правами верховного головнокомандування».

Це був четвертий план, покликаний оживити небіжчика — УНР.

Те, що вона приречена, було видно простим оком. 18 бе- резня у Проскурові «відбулося перше й останнє засідання Ди­ ректорії в її повному п’ятичленному (так у тексті; всіх членів Директорії було 6. — Д. Я.) складі. Саме в той час, — згадував Мазепа, — Петрушевич увійшов до складу Директорії як пред­ ставник від Галичини. Потім Директорія вже ніколи не відбу­ вала своїх засідань у повному складі. Частина членів Директорії на чолі з Петлюрою опинилася в Рівному, друга частина, Пет­ рушевич і Андрієвський, майже цілком “урядувала” в Станіславі. Так само на кілька частин розбився уряд Остапенка». Власне, Раду Міністрів і урядом назвати було важко: «в кінці березня... кабінет Остапенка фактично майже перестав існувати або існував у такому вигляді, що, напр., ролю міністра внутрішніх справ виконували аж чотири особи заразом. Члени Директорії також не були вкупі, й кожний на свою руч шукав виходу з цьо­ го прикрого положення» 2. Красномовний приклад. 1 квітня Ма- каренко надсилає до Лівицького листа такого змісту: «№ 626. Рівне. А. М. Лівицькому. З одержанням цього наказую негайно вступить до виконання обов’язків міністра внутрішніх справ під страхом карної відповідальности за невиконання розпоряд­

1 Яблонський В. Невідомий проект Конституції України // Нова політика.— 1996. — № 2. — С. 757.

2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. — Частина I. — С. 111; Див. також: Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.132.

ження верховної влади. За Директорію УНР, член Директорії А. Макаренко» 1.

П’яту політичну концепцію сформулювали опоненти чо- тирьох попередніх. Самостійники-соціалісти та їхні тогочасні тактичні політичні союзники — соціалісти-федералісти та на- родно-республіканська партія були впертими противниками

«трудової демократії», «радянської системи» та союзу з біль- шовицькою Росією в будь-якій формі. Вони запропонували встановити диктатуру Директорії під проводом Петлюри, про- голосити парламентський устрій та укласти союз з Антантою для боротьби з більшовиками. Найбільш радикально всередині цього табору була налаштована УПСС, яка мала помітний вплив в офіцерському корпусі та три міністерські портфелі (до складу РНМ увіходили морський міністр Михайло Білинський, голова партії Олександр Макаренко та державний секретар Дмитро Симонів). Їхній план також передбачав створення при Голо- вному отаманові «Військової Ради», до якої мали увійти, крім нього, по 2 представники від наддніпрянської армії та УГА. Чи не головним лобістом цього плану був командувач так званого Північного фронту Оскілко, який сподівався, що «у випадку прийняття його пляну, по короткім часі він усуне Петлюру і сам буде диктатором».

Шостий підхід обстоювали представник УПСС у Директорії Андрієвський та його політичний союзник Петрушевич, які були в опозиції до перших п’яти конструкцій. Останній, наприклад, прямо говорив про те, що «Антанта Петлюрі не вірить, бо вва­ жає його за большевика, і тому не дасть допомоги Україні, доки на чолі армії буде стояти Петлюра. Українська справа, — пере- конував він, — загибає від командування Петлюри. Армія йому зовсім не вірить, бо він не є військова людина» 2.

І це ще не всі думки!

Існувала і сьома політична пропозиція. Представники «ін­ ших правих партій» носилися з ідеєю призначити Головою Ди- ректорії Петрушевича, Головним отаманом — Оскілка; Петлюра мав залишитися лише одним із членів Директорії3.

1 Феденко П. Повстання нації // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879— 1926). — Прага, 1930. — С. 86—87.

2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. — Частина I. — С. 194.

3 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 7. — С. 13—21.

Восьмий варіант був такий. Коновалець та частина членів УСДРП і УПСР наполягали на запровадженні радянського дер- жавного устрою. Однак «пробити» цю позицію її прихильники не змогли. Петлюра вперто обстоював «трудовий принцип» ор- ганізації влади, тобто стояв на позиціях «конституції» 28 січня. Пізніше, під час т. зв. «кам’янецького сидіння» Рада Міністрів під впливом Головного отамана ухвалила документ «Про вибо- ри в парламент з правом Установчих зборів і про запроваджен- ня місцевого самоврядування на основі всенароднього, безпо- середнього, таємного, рівного і пропорціонального виборчого права»1.

Антагоністичні підходи спробували були розв’язати на чер- говій Державній нараді. Цього разу вона відбулася за участю Андрієвського, Макаренка, Петлюри, представників партій та комісій ТКНУ (для них ці збори взагалі стали останніми, в яких вони взяли участь) у Рівному 6 квітня2. «Нарада закінчилася тим, чим зачалася: ствердженням факту, що є криза на верху і на долах, — меланхолійно зауважив Стахів, — але не знайдено способу її полагодження в згоді всіх політичних чинників» 3. Оче- видно, що «негайна» зміна кабінету Остапенка на уряд під прово- дом Мартоса з одночасним скасуванням «їхніх мандатів у справі переговорів з Антантою на умовах, даних їм від Директорії», яка сталася 9 квітня4, була навіть не паліативом, а рефлекторним ру- хом — без мети, без сенсу, без урахування можливих наслідків. Здавалося, що керівництво республіки вживало тих чи інших заходів тільки для того, щоб хоч би щось робити.

Дата добавления: 2015-08-17