Розвиток інституту адвокатури на землях Східної Галичини й Буковини до 1939 року

Відомо, що землі Східної Галичини із середини XIV ст. перебували під пануванням Польщі, а з 1772 - Австро-Угор­щини; Буковину 1775 р. окупувала Австрія. Ця обставина обумовила і специфічні умови розвитку інституту українсь­кої адвокатури на цих землях.

У сиву давнину правосуддя на території Польщі й Укра­їни здійснював князь, володіючи всіма атрибутами монар­шої влади (ргаесіриа рагз гапсііопіз геціаі). Якщо сторона в процесі не знала існуючих правових звичаїв чи встановле­них норм права, вона могла взяти собі за представника ро­дича, знайомого чи будь-яку людину на допомогу. Цих людей у Польщі почали називати речниками. Історія згадує їх уже при правлінні польського короля Болеслава І. Якщо мова йшла про удів, сиріт чи неповнолітніх осіб, то такого речника їм призначав сам монарх.

Уже в XIII ст. в Польщі з'являється такий вид представ­ництва, як «ргокигаюг». Прокуратор мав право представляти особу не лише в суді, але і в адміністративно-владних орга­нах. Повноваження прокуратора оформлялися письмовим Дорученням сторони, засвідчувалися печаткою довірителя, із зазначенням обсягу повноважень. Такий порядок оформ­лення повноважень прокуратора застосовувався у цивіль­ному процесі.

Уперше Висліцький Статут 1347 року, який кодифікував Давні правові звичаї та писане право, закріпив засаду: за­хист є природним правом людини й у зв'язку з цим кожному,

хто притягався до кримінальної відповідальності, дозволя-, лося мати захисника. Більше того, Статут записав, що сто-] рона мусить мати захисника (роіезі еі сіеЬеі ЬаЬеге зишц асЬгокаплп, ргокигаїогет зеи ргоіосиіогет). Зрозуміло, ще цей припис далеко не завжди виконувався. Майже одночасну з терміном прокуратор, з'являються і «ргоіокііїог», «топеа», «Г2ес2пук», «рггургашса», а дещо пізніше, вже у XVIII ст.,-«тесепаз».

На перших порах «асКюкаШз» означав війта, який здійс­нював муніципальне управління [344, с. 8-9]. Уже в XVI ст. прокуратори перебувають постійно при судах як правники, правознавці і користуються захистом права та імунітету. Авторитет прокуратора, його значення у відправленні право­суддя настільки зросли, що Мазовецький Статут записав у своїх нормах правило, яке забороняло в судових засіданнях перебивати промову прокуратора. Закон уже регулював порядок вступу прокуратора у справу, забороняв йому в один і той же відрізок часу мати більш як три справи. За не­сумлінне виконання своїх функцій карався штрафом у три гривні.

Інститут адвокатури набув свого дальшого розвитку у Конституції 1511 року, в якій проголошено захисника са­мостійною процесуальною фігурою у процесі: «Бе роіе-зіаіе Ргосигаіогіз, рго зио ргіпсіраіе іп _)исіо сотрагешіз», і є «тацпа сЬаїїа» польської асі\¥окаплу. В наступних нор­мативних актах інститут адвокатури зазнав дальших змін: Конституція 1538 року заборонила функції захисту здійс­нювати особам духовного стану, а Конституція 1543 ро­ку вперше офіційно впроваджує оплатність правових по­слуг.

Остання Конституція робить також значний крок до перетворення прокураторів на осіб, які постійно здійсню­ють функцію захисту, водночас, заборонивши іншим особам постійно займатися цією ж роботою. Нарешті, від прокура­торів вимагають складати присягу, в якій вони урочисто запевнюють, що не будуть приймати до свого провадження безпідставних справ, не будуть зловживати своїми правами та не будуть зволікати справ (пе атрііиз сНШсигеіїез еі сотрегепсііпаиопез іп ]иге Гасегепі). За дисциплінарний про­ступок прокуратора можна було покарати, заборонивши йому займатися практикою протягом певного часу. Усі за­хисники дістали назву «палестри» (раіезїга), що з грецької означало місце для вправ (школа гімнастики).

50 '

У 1578 році в Польщі було створено Коронний Трибу­нал, Щ° потягло за собою судову реформу; виник сейм як парламент, з'являються сеймові суди. Проведена судова реформа була надто недосконалою. Досить сказати, що, як правило, судді трибуналу часто не були спеціалістами права.

Отже, адвокати починають відігравати в судовій системі помітну роль, як, часто, єдині знавці права, які мали знач­ний вплив на суддів, особливо у складних і заплутаних справах. Широко користуються послугами адвокатів, як правових радників, депутати парламенту. Цікаво зазначити, що в давній Польщі наявність вищої юридичної освіти для кандидатів в адвокатуру не була обов'язковою [350, с. 76]. Конституція 1588 року закріпила у своїх нормах не лише право обвинуваченого мати в процесі свого захисника, але й обов'язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі був сам його найняти з причин матеріального стану. Адвокатові гарантується право знайомитися з усіма матеріалами справи (зраіішп ой сіеііЬегапоіит).

У Конституції 1678 року вперше вживається, поряд із словом прокуратор, також «патрон» (раїтоп соизагшп), що з латинської «раігопуз» означало захисник, покровитель, по-кровительство. Тепер польська палестра складалася з пат­ронів і депендентів, тобто помічників. Як патроном, так і помічником могли бути лише шляхтичі. Тільки Конституція 1764 року дещо пом'якшила це правило, допустивши до адво­катури осіб будь-якого соціального стану. Але це не стосу­валося випадків участі адвокатів у Коронному Трибуналі.

Помічник патрона проходив стажування протягом 4-х ро­ків, якщо він мав намір присвятити себе правозахисній дія­льності. При відсутності такого наміру, стажування обмежу­валося до 3-х років. В перший рік стажування помічник ли­ше слухав промови адвокатів, впорядковував документи в канцелярій В наступні - робив, за дорученням патрона, ви­писки з матеріалів справи, готував і редагував позови, заяви, клопотання тощо. Після завершення стажування складав присягу і ставав патроном або меценасом (від латинського «таесепаз», що означало багатий покровитель наук і мис-піецтва), а стосовно адвокатів цей вислів уживався як винят­ково ввічлива форма звернення. Текст присяги багато сто­літь фактично не змінювався. Ось, приміром, який зміст присяги було записано в Конституції з 1726 року: «При­сягаю Пану Богові й Трійці Святій, що стороні, яка мене Покличе до своєї справи, буду служити вірно, не буду

витягувати зайвого заіагішп, а отримавши заіагіит, від справні не відступлю, не буду давати порад на затягування святої, справедливості та проти права на знищення сторін...».

Кількість адвокатів було визначено законом. Адвокат за умовою отримував від клієнта гонорар «заіагіит» (плату), або «попогішп» (від латинського «Ьопогагшз тшшз» - ви­нагорода за працю). Обмежень у розмірі гонорару не було. Адвокати під час виконання своїх захисних функцій одяга­лися у спеціальний одяг, в кольорах, що було встановлено окремо в кожному воєводстві.

У 1778 році було розроблено, хоча і не було прийнято, «Зібрання судових прав», яке часто називали Кодексом Замойського. Стаття XIII, що складалася з 27 параграфів, фактично була законом про адвокатуру. Він встановлював норму, згідно з якою адвокатом могла бути будь-яка осо­ба, яка:

- досконало знала польську й латинську мови;

- засвоїла добрі звичаї;

- мала знання права: публічного й цивільного; природ­
ного й римського;

- знала історію.

Після отримання юридичної освіти кандидат адвокатури проходив стажування в суді протягом 3-х років, виконуючи канцелярську роботу. Лише після цього він міг проходити стажування у патрона. Завершивши проходження практики у патрона, термін якої чітко не був визначений, кандидат допускався до так званої патронізації при судах. Це означало, що він мусив скласти адвокатські іспити, скласти присягу, після чого ставав патроном. Але не в усіх судах такий пат­рон міг брати участь. Приміром, у вищих судах могли виступати патрони, які склали спеціальний іспит і, крім цього, мали особливу рекомендацію членів палестри, які виступали у вищих судах.

Як відомо, в 1772 році відбувся перший поділ Польщі. Розвиток адвокатури в різних провінціях колишньої Поль­щі відбувався під безпосереднім впливом законодавства держав-окупантів. Приміром, для Князівства Варшавського, яке згодом називалось «Конгресівкою», 22 липня 1807 року було прийнято конституційний закон, який на багато років визначив порядок діяльності адвокатури. Палестра поділя­лась на: патронів, адвокатів і меценасів. Патронів призна­чав міністр справедливості на подання Трибуналу І інстан­ції; адвокатів - за поданням апеляційних судів; меценасів -

за поданням міністра справедливості королем. Отже, най­більш кваліфіковані й знатні захисники - звалися мецена-сами. При кожному трибуналі І інстанції створювалася па­лата захисників, а у Варшаві - Найвища Палата.

Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Але найбільш вагома їх роль була в роботі Коро­лівського Трибуналу. Останній розпочинав свій строк пов­новажень у Пьотркові у перший понеділок після 11 листо­пада. Розпочиналася робота Трибуналу з інавгурації (свят­кового відкриття роботи Трибуналу), в якій брали участь меценаси. Очолював це дійство президент Трибуналу. В пер­ший день проводилося богослужіння в костелі, судді при­ймали присягу. Як правило, вже в цей період меценаси перебували на цих урочистостях із своїми клієнтами. Після прийняття присяги Трибунал поздоровляв представник палестри, бажав доброї плідної роботи, а президент Трибу­налу чи маршалок дякував за привітання. Судовий чинов­ник оголошував, яка справа розглядатиметься першою, і Трибунал приступав до роботи. Весною суд переїздив пра­цювати до Любліна.

Як подають джерела, меценаси з Пьотркова не їхали до Любліна, там їх справи вже представляли місцеві меценаси: поляки чи русини (тобто українці). Захисники, які доїздили до місця роботи Трибуналу, привозили із собою великі за­паси харчів для себе та сіна й вівса для коней. Відповідно до існуючих звичаїв кожен захисник мусив мати багато різ­ного одягу: в п'ятницю і в період посту одягався у все чорне; в суботу - в попелясте, а починаючи з 1776 року одяг мусив бути припасованим до відповідних кольорів, що прийнято було у воєводстві, де працював Трибунал. Крім цього захис­ник обов'язково мусив мати шаблю, високо бути підстри­женим із короткою чуприною й довгими вусами.

Визначний польський письменник І. Крашевський так оцінював роль і значення середньовічної польської палест­ри: «Були часи, в яких палестра відігравала в нас значну роль, яку сьогодні відіграють артисти. Великі люди навіть запобігали завоювати приязне ставлення до них, меценасів, приймали їх, поїли, годували, хвалили...».

Подальша історія адвокатури в Конгресівці була тісно пов'язана з розвитком адвокатури в Росії, яка переносила на ці землі свою правову систему, і в тому числі судову ре­форму 1864-1976 рр.

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині й

Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела XVI ст. подають декілька прізвищ адвокатів-українців, які працювали в Галичині. Так, відомий історик Іван Крип'якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на ад­вокатській ниві ще до 1546 року. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман. Але істо­рія поки що неохоче називає нам імена українських адвока­тів, які працювали в Галичині до кінця XVIII ст.

Одним з перших - як професійного українського адвока­та того часу - історичні джерела називають Андрія Ангел-ловича, що народився ЗО вересня 1766 року у Гриневій і у 1796 році дістав право на ведення адвокатської практики у Львові. Інший український адвокат - Вислобуцький - пра­цював у першій половині XIX ст., Яворський, що народився 15 червня 1772 року у с. Турочка Нижня Самарського окру­гу, Яков Березницький, Василь Гасевич, Іван Товарницький та ін. Станом на 1849 рік, у Львові був 41 адвокат, із яких лише 2 українці (Бачинський і Рачинський), 3 - євреї, 32 -німці і поляки та 4 греко-католики. У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат, а у 1876 році в Галичині вже було 229 адвокатів, із них у Львові - 76. У період «весни народів» та українського національного відродження різко збільшується кількість українських адвокатів, які все час­тіше й частіше були лідерами політичних партій, очолюва­ли боротьбу українського народу за свої права. Перелом­ним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських ад­вокатів охопила майже всі міста Галичини.

Для законодавства Австрії характерним було пред'яв­лення до адвокатури підвищених вимог, починаючи з вста­новлення диференційованих і високих цензів щодо вступу до адвокатури і завершуючи приписами щодо надання правової допомоги. Уже законом про суд від 1 травня 1781 року від особи, котра мала намір стати адвокатом, вимагалися: наяв­ність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, про­ходження практики в адвоката без зазначення строку та складання непростих іспитів. Крім цього, кандидат до ад­вокатури мусив мати незаплямовану репутацію: відсутність будь-яких боргів, добра поведінка в приватному житті тощо.

Цісарським декретом з 1802 року для кандидатів до адво­катури введено нову вимогу: після проходження стажуван­ня у адвоката кандидат мав ще отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського іспиту. Фактично це було не

_ш0 інше, як прототипи пшпегиз с1аизи$ для адвокатури, за допомогою котрих регулювалася кількість адвокатів у мо­нархії- У 1826 році декретом цісаря встановлюється правило, за яким адвокат допускався до виконання своїх обов'язків лише після прийняття рішення про це міністром юстиції. Це право номінації відкрило широкі можливості до різних зловживань із боку влади. Окремі апліканти після прохо­дження стажування багато років очікували номінації, а інші взагалі не сподівалися на її отримання.

За Тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 серп­ня 1849 року передбачалися: утворення адвокатських палат як органів самоврядування адвокатури; порядок розгляду справ про дисциплінарні проступки адвокатів; порядок від­сторонення адвоката від виконання ним його функцій тощо. Тимчасове положення і надалі підтверджувало вимоги до кандидатів до адвокатури (наявність австрійського грома­дянства, незаплямованої репутації (характеристики), ступе­ня доктора права, вищої юридичної освіти, отриманої у вищих юридичних закладах Австрії; складення адвокатсь­кого іспиту та проходження в суді чи прокуратурі практики протягом 3-х років за наявності ступеня доктора права чи 5-ти років без такого ступеня). Скласти адвокатський іспит було справою не простою. За розпорядженням міністра юс­тиції від 7 серпня 1850 року іспит проводився у два етапи: спочатку усно, а згодом - письмово. На усному іспиті кан­дидат мав засвідчити рівень теоретичної підготовки з циві­льного й кримінального права, а на письмовому - здатність складати письмові процесуальні документи. Особа, що за двома разами не змогла скласти адвокатський іспит, до тре­тьої спроби не допускалася.

Рух за надання адвокатурі Австрії автономії завершився прийняттям у липні 1868 року постійного положення про адвокатуру. Це положення вперше закріпило самовряду­вання й автономію адвокатури, скасувало повноваження міністра юстиції приймати щодо кожного адвоката рішення про допуск до виконання ним своїх функцій.

Положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, котрі бажали бути адвокатами. Зокрема, встановлю­валося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання адвокатського іспиту й наявність ступеня доктора права не були обов'язковими, їх можна було замінити п'ятирічним перебуванням на посаді рад­ника суду.

Львівську палату адвокатів було створено одразу ж після прийняття тимчасового положення про адвокатуру від 16 серпня 1849 року. Адвокатські палати виникають також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві і Станіславі. Ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 році Тернопільська палата, що охоплювала також територію Чортківського округу, мала всього 16 адвокатів, а Симбірська палата в 1863 році - 6 адвокатів. Згодом у різ­ний час фактично всі невеликі адвокатські палати об'єд­налися зі Львівською палатою.

Органами адвокатського самоврядування були адвокат­ські ради. На загальних зборах адвокатів, що за звичаєм проводилися в приміщенні Львівської міської ратуші, оби­ралися:

- президент палати - строком на 3 роки;

- віце-президент - на такий самий строк;

- прокурор палати;

- три заступники прокурора;

- президент дисциплінарної ради;

- члени відділу палати в кількості 13 осіб;

- 7 заступників членів відділу палати;

- 2 заступники членів дисциплінарної ради;

- 18 екзаменаторів для прийняття адвокатських іспитів;

- 15 екзаменаторів для участі у прийнятті іспитів у кан­
дидатів у судді;

- голова ініціативної комісії;

- віце-голова цієї комісії;

- 10 членів ініціативної комісії;

- ревізійна комісія з 3-х осіб;

- ревізійна комісія для фонду соціальної підтримки й
страхування адвокатів - з 3-х осіб;

- ревізійна комісія для фонду матеріальної допомоги
сиротам і вдовам адвокатів ім. Е. Камінського - з голови і
4-х членів комісії.

Постійне положення про адвокатуру дало швидке зрос­тання адвокатів у цілій Австрії. Тільки з 1898 по 1914 рік адвокатський корпус Австрії зріс з 4009 до 5297 чол. У 1900 році було 4297 адвокатів на 26 150 708 жителів країни (на одного адвоката припадало 6085 жителів), а у 1910 році - 5245 адвокатів на 28267 898 жителів (тобто один адвокат - на 5446 жителів).

1 квітня 1872 року в Австрії був прийнятий адвокатсь­кий дисциплінарний статут. Він передбачав створення при

^К

адвокатській палаті дисциплінарної палати, яка оби-аяася всіма адвокатами палати строком на 3 роки. Дисцип­лінарне провадження проти адвоката рада розпочинала по-р_ЄДНім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, робила зводини віч-на-віч тощо. Дисциплі­нарний статут встановлював вичерпний перелік дисциплінар­них покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом - до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів - продов­ження тривалості практики на той же строк) і виключення зі списку адвокатів. Виключений із списку адвокатів вправі був через три роки клопотати про поновлення його у списку.

Кінець XIX ст. і до початку Першої світової війни вва­жається золотим періодом у розвитку української адвока­тури під владою Австро-Угорщини. Українські адвокати виконували не лише чисто професійні обов'язки, часто во­ни ставали політичними борцями за національні і політичні права українського народу. Характерним прикладом може бути процес у Львові 1893 року, коли перед судом присяж­них стали два українських художники Корнило Устиянович та Степан Томасевич. Вони обвинувачувалися в тому, що, розмальовуючи церкву в с. Бутанах Жовківського повіту, зобразивши небо й пекло, помістили у пеклі шляхтича, урядника-бюрократа та єврея-лихваря. Обох підсудних за­хищав Кость Левицький. Адвокат зумів не лише добитися виправдання підсудних, але й використати трибуну суду, ще раз нагадавши суду й прокурору про права українського народу на ведення судочинства українською мовою, а коли прокурор виголосив промову польською, К. Левицький за­явив рішучий протест.

Прогресивна політична діяльність адвокатів не залишала­ся поза увагою офіційної влади. Подекуди вона намагалася спровокувати й сфальсифікувати проти таких адвокатів «об­винувачення». Так було, наприклад, з адвокатом Михайлом Королем з Жовкви. На його захист виступили три адвокати: Іван Добрянський, Євген Олесницький і Степан Федак. Суд виправдав Михайла Короля.

Для значної частини тогочасних українських адвокатів, характерним було жертовне служіння народу шляхом без­відмовного виконання професійного обов'язку адвоката. Не гонорар, а веління серця, національна ідея були визначаль­ними в роботі адвоката. Окремих адвокатів неформально називали «мужицькими» адвокатами.

Особливо уславився «мужицький адвокат» Іван Семенюк, який увійшов в історію літератури під псевдонімом Марка Черемшини. Сучасник М. Черемшини Василь Ревлюк у своїх спогадах пише: «В адвокатській практиці пізнавав він ближче життя гуцулів і пізнавав також п'явок, що обсіли наші гори та визискували добродушність гуцульську, та доводили не раз свої жертви до жебрацької торби. Бідним уділював безплатної правової поради, заступав і боронив їх не тільки перед судом в Делятині, але також перед окружним судом».

Другим «мужицьким адвокатом» був Андрій Чайков-ський. Він походив із збіднілої «ходачкової шляхти» із с. Кульчиць на Самбірщині, яке дало також Україні славет­ного Петра Конашевича-Сагайдачного. З 1877 року А. Чай-ковський вивчав право у Львівському університеті, разом з Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким, Степаном Фе-даком і Теофілом Окуневським - визначними українцями кінця XIX і початку XX ст. У 1890 році після чотирьох років так званої «конципієнтури» Андрій Чайковський відкрив у Бережанах адвокатську канцелярію. Він першим у Бережа­нах почав добиватися прав української мови в судочинстві. А. Чайковський часто друкував у галицькій і буковинській пресі свої матеріали: роздуми над гіркою долею селян, думки з приводу судових процесів, як, наприклад, «Зубожіння наших селян через судові процеси». Весною 1914 року Андрій Чайковський переїхав родиною до Самбора, куди і переніс свою адвокатську канцелярію. Тут він пережив події 1 листопада 1918 року, був повітовим комісаром Самбір-щини.

Українські адвокати тривалий час виношували ідею створення своєї національної професійної організації. Утво­ренню Союзу українських адвокатів на західноукраїнських землях перешкодила Перша світова війна. Станом на 1914 рік в Галичині і на Буковині налічувалось вже Майже 1500 адво­катів, але українців серед них було лише 74.

Після поразки визвольних змагань українців у Галичині офіційна польська влада широко практикувала політичні репресії проти інакомислячих осіб і у першу чергу - від­носно українського населення. Українські адвокати в грудні 1918 року створили Український Горожанський Комітет (далі - УГК). УГК мав свій статут, органи самоврядування. Серед секцій УГК була і секція надання Правової допомоги полоненим, інтернованим, арештованим особам української національності. Коли ж польський окупаційний режим роз­почав масові кримінальні справи проти українців, УГК ор­ганізував правовий захист у політичних судових процесах. При згадуваній секції було утворено Колегію Оборонців. Остання об'єднала всіх українських адвокатів Східної Гали­чини з метою організації правового захисту українського населення.

Політичні події 20-х років стимулювали українських адвокатів до більш тісного об'єднання. Було розроблено статут Союзу, з яким ініціативна група двічі зверталася до воєводського уряду у Львові про реєстрацію такого това­риства, і лише 5 травня 1923 року уряд погодився і зареєс­трував цей документ. Розроблювачами та ініціаторами Статуту були: Степан Федак, Макс Левицький, Володи­мир Охримович, Михайло Волошин, Євген Давидяк, Яро­слав Олесницький, Степан Шухевич, Лев Ганкевич та ін. У травні 1923 року українські адвокати на Установчих збо­рах у Львові в залі «Українська бесіда» проголосили своє об'єднання в Союз Українських Адвокатів. Першим пре­зидентом СУА було обрано адвоката Степана Федака, за­ступником Макса Левицького. Утворено також правління з 10 осіб.

В місцевостях окружних судів утворювалися делегатури СУА. Всього було 12 делегатур: Львівська, Бережанська, Дрогобицька, Коломийська, Перемишлянська, Самбірська, Станіславська, Стрийська, Снятинська, Тернопільська, Чо-ртківська, Волинська. З 1927 року СУА видавав свій часо­пис «Бюлетень СУА», а з 1928 року Органом СУА стало «Життя і Право». СУА структурно входив до складу Львів­ської палати адвокатів. Палати адвокатів мали своїх пред­ставників у Начальній Раді адвокатури у Варшаві. За при­кладом українських адвокатів адвокати-євреї також створили свою національну організацію 11 липня 1933 року.

Першим головою СУА було обрано С. Федака, його за­ступником - Л. Бачинського. Згідно із Статутом СУА това­риство складалося з: почесних членів, добродіїв, звичайних членів, з кандидатів адвокатури та оборонців для карних справ - як надзвичайних членів. Основне своє завдання СУА бачив у тому, щоб дбати про зростання кількості українських адвокатів, сприяти їм у навчанні і праці, допомагати мате­ріально, боротися за високопрофесійність серед українських адвокатів тощо. СУА був громадською організацією, але він відігравав значну роль у національному згуртуванні

українських адвокатів, у регулюванні етичних відносин мі^
адвокатами та ін. і

Проте, треба зазначити, що незначний відсоток україщ ських адвокатів було охоплено СУА. Так, у 1927 році з усі} 237 українських адвокатів членами СУА було лише 139 Взагалі відсоток українських адвокатів порівняно з поляка ми і євреями у Східній Галичині був невеликим. Станом нг 1939 рік у Львівскій Палаті адвокатів було: 1140 - поляків 1070 - євреїв, і лише - 439 українців.

У відродженій в 1918 році Польщі діяльність адвокатури] зокрема на землях Східної Галичини, продовжувалася н^ підставі попереднього австрійського законодавства. ЩодЗ адвокатури на Волині, то для цих земель було прийнято ві 918 році тимчасовий статут про устрій адвокатури. Лише в! 1932 році було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї держави. Цим законом адвокати визначались як «захис-і ник закону й справедливості», що мають право захищати сторони перед судами й іншими органами влади. Органами адвокатського самоврядування були адвокатські Палати в місцях розташування апеляційних судів (в Західній Україні у Львові й Любліні), які були адміністративними органами у справах адвокатури. Органами адвокатських Палат були Ради палат і дисциплінарні суди, що обирались зборами адвокатів округу апеляційного суду. Верховним органом адвокатського самоврядування в Польщі була Начальна Рада адвокатури у Варшаві.

Назва палати

Кількість адвокатів

Львівська палата адвокатів була найчисельнішою у всій Польщі. Про це свідчать хоча б такі цифри (станом на 1931 рік):

Кількість аплікантів

Львівська

Варшавська

Краківська

Познанська

Люблінська

Катовицька

Торунська

Станом на 20 жовтня 1937 року кількість адвокатів у згаданих палатах ще збільшилася: у Краківській - до 1398, Люблінській - 286, Варшавській -2112 і Львівській аж до

7548 адвокатів. У кінці першого кварталу 1939 року Львів-_ька Палата адвокатів уже налічувала 2713 адвокатів. Варто зазначити, що у Львівській палаті у 1910 році було 559, а в 1913 році ~ У^же 1206 адвокатів. Щодо національного скла­ду польської адвокатури, то станом на 1930 рік у самому Львові адвокати-поляки становили 20 відсотків, а в окремих місцевостях - лише близько 5 відсотків, у 105 місцевостях це було жодного адвоката-поляка. Архівні джерела Союзу Українських Адвокатів (СУА) підтверджують, що станом на 1932 рік у Львівській палаті адвокатів-поляків було 10%, українців - 14%, євреїв - 70%. Таке співвідношення, безу­мовно, впливало й на формування органів адвокатського самоврядування та загальну атмосферу конкуренції у самій палаті адвокатів. Адвокати-українці, природно, також на­магалися в міру можливостей мати вплив у палаті адвокатів задля захисту прав та інтересів адвокатів-українців.

З протоколу засідання СУА від 29 жовтня 1932 року вид­но, що українські адвокати робили певні спроби, аби до Начальної Ради адвокатури було обрано українського адво­ката. На засіданні СУА Л. Ганкевич повідомляв, що він мав телефонні розмови із Зоммерштайном (член Начальної Ра­ди адвокатури від Львівської палати), потім із помічником Зоммерштайна, а також з Еттінгером. Останній висловив думку, що коли і «будуть брати когось до уваги як кандидата до Начальної Ради Адвокатів, то тільки д-ра Глушкевича». Але, за переконанням Л. Ганкевича, адвокати-євреї вели по­двійну гру щодо кандидата до Начальної Ради, пообіцявши свою підтримку й українцям, й полякам одночасно.

Джерела свідчать, що українським адвокатам не вдава­лося обіймати провідні посади в адвокатському самовряду­ванні. Разом із тим, вони відносно часто обиралися членами відділу Ради, дисциплінарних судів, різних комісій тощо. Приміром, на загальних зборах адвокатів Львівської палати 30 січня 1926 року членами відділу Ради було обрано М. Глушкевича і Я. Олесницького; членами дисциплінарної ради - Є. Давидяка і М. Волошина; до членів комісії фонду ^вДІв і сиріт - С. Федака; до комісії ініціативи - Д. Левиць-кого; екзаменатором для прийому адвокатських іспитів -М. Шухевича; до ревізійної комісії - С. Шухевича; екзаме­наторами для прийому іспитів у кандидатів у судді -М. Левицького і В. Охримовича. На останніх виборах у Львівській палаті адвокатів, проведених за австрійським законодавством, 1929 року членами відділу Ради повторно

Т

обрано М. Глушкевича і Я. Олесницького; Ф. Євина, К. Ле-вицького, О. Надрагу і В. Старосольського обрано екзаме­наторами для прийому адвокатських іспитів.

Польські адвокати, із метою більш тісного згуртування на національній основі, ще в 1910 році створили Союз Поль­ських Адвокатів. Треба зазначити, що цей Союз проводив досить плідну роботу, підготував і провів чотири з'їзди польських адвокатів: в 1914,1919,1925, 1928 рр.

12 листопада 1932 року відбулися загальні збори Львів­ської Палати адвокатів, на яких було сформовано органи самоврядування відповідно до нового закону, затверджено Правила проведення загальних зборів, Правила для Ради Палати щодо вирішення справ аплікантів, Статут фонду взаємної підтримки між адвокатами та ін.

Рада Палати була найважливішим виконавчим органом Палати. В коло її обов'язків входило насамперед: форму­вання списку адвокатів і аплікантів (ст. 45, 99); прийняття рішень про занесення до списку прийнятих адвокатів і ап­лікантів (ст. 9 і 99) й тих, хто переселився з іншої території (ст. 22); прийняття рішень про вилучення зі списку адвока­тів і аплікантів (ст. 46, 109).

Умови вступу до адвокатури залишилися попередні, ли­ше з деякими змінами. А саме: 1) скасовано судову апліка­цію; 2) збільшено коло осіб, які користувалися правом віль­ного переходу до адвокатури. Закон скасував судову аплі­кацію, але запровадив 5-річну аплікацію адвокатську. Про­тягом 5-ти років аплікатор мусив працювати в канцелярії свого патрона та брати участь у всіх заходах щодо під­вищення рівня кваліфікації, які проводила Рада Пала­ти (ст. 105). Аплікант міг заступати свого патрона з його зго­ди, за винятком у Найвищому та апеляційних судах. Така участь могла мати місце лише після року стажування у гродських судах, а за спливом 3-х років - в окружних судах. За існуючим правилом, до закону про адвокатуру від 1932 року правом вільного доступу до адвокатури користу­валися лише судді і прокурори, які мали не менш як чотири роки практичної роботи в цих органах. Ці особи звільня­лися від складання адвокатського іспиту. Перехід до адво­катури зі спеціальних судів та органів державної влади й управління могло мати місце з дотриманням загальних пра­вил, у тому числі й складання адвокатського іспиту.

Уже на початку 30-х років XX ст. у Польщі постійно дискутувалося питання про причини злиденного становища

адвокатури. Одну з причин цієї ситуації вбачали в надмір-_НІЙ кількості адвокатів. У кінці 1935 року Начальна Рада створила комісію для вивчення становища адвокатури. По­стійні голоси палат адвокатів із вимогою тимчасово закрити доступ до адвокатури примусили міністерство справедли­вості розпочати перегляд законодавства про адвокатуру. В результаті 4 травня 1938 року було прийнято новий закон _про устрій адвокатури, який розроблявся під керівництвом міністра справедливості Грабського.

Подальша фашизація всього політичного життя Польщі наклала й певний відбиток на діяльність адвокатури: йде наступ на самоврядування й автономію адвокатури. Розпо­рядженням міністра справедливості від 10 червня 1938 року припиняється прийом до адвокатури аж до 31 грудня 1945 року, за невеликим винятком для окремих осіб. При­йнятий закон про адвокатуру 1938 року ввів нову вимогу для кандидатів до адвокатури: необхідність проходження додатково ще практики в суді протягом року та складання іспиту за підсумками цієї практики.

Після встановлення радянської влади в Галичині адвока­тура організовувалася за допомогою так званих організа­ційних бюро в складі п'яти осіб, яке проводило прийом ад­вокатів та організацію юридичних консультацій. Народним комісаріатом юстиції УРСР було направлено у Галичину й Буковину 86 адвокатів із східних областей України. 1 жовт­ня 1940 року у восьми нових обласних колегіях адвокатів уже налічувалося 233 адвокати, у тому числі у Львівській — 277 чоловік, Станіславській - 100, Тернопільській - 112, Дрогобицькій - 100, Рівненській - 75, Волинській — 68, Черні­вецькій - 47, Акерманській - 40 чоловік.

Після звільнення Радянською Армією території Закар­патської України, 26 листопада 1944 року в Мукачевому відкрився І з'їзд Народних комітетів Закарпатської Украї­ни, який прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною. 12 січня 1945 року було прийнято декрет «Про організацію роботи народної адвока­тури».

В Ужгороді було засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало прийом нових членів в адвокатуру з числа осіб, які мали юридичну освіту та дво­річний стаж роботи в правових і державних установах. По­ложення допускало також прийом осіб, які не мали юриди­чної освіти, але раніше працювали в судово-прокурорських

органах чи перебували на адміністративних та інших дер­жавних посадах. Колегія складалася з адвокатів і заступни­ків (захисників).

На 1 січня 1948 року в Закарпатській області працювало 20 юридичних консультацій. Створення Закарпатської облас­ної колегії адвокатів завершилося скликанням в Ужгороді 15 листопада 1948 р. загальних зборів, на яких таємним го­лосуванням було обрано керівні органи - президію обласної колегії адвокатів у складі п'яти осіб і ревізійну комісію з трьох осіб. Аналогічно у Чернівецькій області було створено оргбюро. Після звільнення області від ворога оргкомітет розгорнув діяльність по налагодженню роботи адвокатури. 24 лютого 1946 р. відбулися перші організаційні загальні збори адвокатів, які обрали президію та ревізійну комісію. На західноукраїнських землях у 1951 році вже працювала значна кількість адвокатів, що об'єднувалися у колегіях адвокатів. Так, у Волинській обласній колегії адвокатів був 41 адвокат, у Дрогобицькій - 50. Закарпатській - 53, Львів­ській - 140, Рівненській - 80, Станіславській - 57, Терно­пільській - 106, Чернівецькій - 54.

Дата добавления: 2015-08-20