Формування адвокатського корпусу ■-■ за чинним законодавством України

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути гро­мадянин, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону).

Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юри­дичну освіту. На перший погляд, дана вимога не може ви­кликати особливих зауважень. Проте, це далеко не так. Приміром: що законодавець розуміє під поняттям «мати вищу юридичну освіту»? Коли б мова про це йшла у 70-80-х роках минулого століття, то кожен в Україні знав, що спеціалістів з вищою юридичною освітою готували в Україні лише декілька університетів та Харківський юридичний інститут. Кожен житель України мав певну

^формацію про рівень підготовки у цих навчальних закладах. Так чи інакше, всі були переконані в тому, що високий фаховий рівень викладання юридичних дис­циплін гарантував належну підготовку майбутніх юрис­тів.

Але в 90-х роках система підготовки юристів зазнала різких змін. Незрозуміло яким чином, право на масову підготовку юристів отримало багато навчальних закладів, які, на наш погляд, не можуть цим займатися. Наприклад, сільськогосподарські та зооветеринарні, торговельні й інші інститути, що їх, до речі, у спішному порядку, пере­йменовано на Академії. На юридичних факультетах цих закладів, як правило є лише кілька викладачів із науковим ступенем кандидатів наук, брак наукових кадрів компен­сується працівниками-практиками з міліції, молодими ви­пускниками вузів та ін. Стало модним при вузах відкрива­ти різні інститути по перепідготовці кадрів, які швидше можна, скажімо, назвати курсами по перепідготовці і під­вищенню кваліфікації, які існували за часів радянської влади. Саме ці інститути «прискореним темпом» готують фахівців з вищою юридичною освітою. Ідея створювати такі інститути, можливо, має право на існування, але не в такому вигляді, як є ще сьогодні. Якщо, скажімо, особа успішно закінчила юридичний технікум чи юридичний коледж і вступає на навчання до інституту перепідготовки кадрів для здобуття вищої юридичної освіти, то з цим мож­на згодитися. (Вона у прискореному темпі в інституті пройде ті правові науки, які не вивчала або вивчала у знач­но меншому обсязі в коледжі чи технікумі). І зовсім інша ситуація, коли: особа закінчила зооветеринарний чи сіль­ськогосподарський технікум і в такому інституті протягом трьох років має оволодіти великою кількістю юридичних дисциплін. Малоймовірно, що спеціаліст, отримавши та­ким чином вищу юридичну освіту, зможе досягти необ­хідного професійного рівня.

Згідно із законом «Про вищу освіту» в Україні встанов­лено такі освітні рівні: неповна вища освіта, базова і повна вища освіта, а також освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 цього ж Закону). Останні поділяються на: молодший спеціаліст (підготовку забезпечують вищі навчальні закла­ди першого рівня акредитації"), бакалавр (підготовку забез­печують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації"), спеціаліст, магістр (підготовку забезпечують вищі навчальні

заклади третього і четвертого рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень акре­дитації), університети, академії, інститути (третій та четвер­тий рівні акредитації).

Відповідно до Закону «Про освіту» до неповної вищої освіти віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до ба­зової - бакалавра, а до повної вищої освіти - спеціаліста й магістра.

Для здійснення адвокатської діяльності недостатньо ба­зової вищої освіти, тобто освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр. Лише рівень спеціаліста й магістра може відпові­дати рівню достатності теоретичних знань для зайняття ад­вокатською діяльністю. Саме цей рівень включає до підго­товки фахівців ряд спеціальних дисциплін та різні види практичної підготовки.

Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури визначе­но: до складання кваліфікаційного іспиту для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю допускаються особи, які мають диплом про вищу юридич­ну освіту не нижче третього рівня акредитації. Однак у За­коні про адвокатуру не зазначено ці обставини, хоча слід було б уточнити, що мова йде не просто про вищу юридичну освіту, а про набуття освітньо-кваліфікаційного рівня спе­ціаліст чи магістр.

У літературі слушно наголошується, що «право на скла­дання іспиту (адвокатського) не може ставитися у залеж­ність від вищого навчального закладу, що його закінчив претендент». Але, якщо на законодавчому рівні не буде по­силено вимоги до підготовки правознавців у численних вищих навчальних закладах, які навіть з різних причин ма­ють третій рівень акредитації, то настане час, коли змушені будемо наполягати на тому, що право на підготовку право­знавців слід надати лише чітко визначеним академічним школам України, які відповідатимуть, як мінімум, міжна­родним стандартам.

Доречним було б зауважити, що історія розвитку зако­нодавства про адвокатуру країн Європи XIX і XX ст. свід­чить, що і в ті часи, щоб уникнути випадків допуску до адвокатури слабопідготовлених юристів, у законі зазнача­лося, після закінчення яких саме юридичних закладів можна було вступати до адвокатури. І сьогодні цим шля­хом йдуть держави Європи. Приміром, законодавство

Німеччини вимагає від кандидата отримати не просто вишу юридичну освіту, а таку освіту, якою передбачається вивчення юридичних дисциплін протягом 8 семестрів. Після закінчення академічного навчання кандидат до адво­катури там практикує у всіх правозастосовуючих органах (суді, прокуратурі, нотаріаті, адвокатурі) як стажист-служ-бовець протягом 2-3 років. По завершенні стажування складає державний іспит, після чого може претендувати на роботу в адвокатурі. Від цієї процедури проходження стажування звільняються лише професори права універси­тетів Німеччини.

У СІЛА особа, що має намір стати адвокатом, спочатку отримує ступінь бакалавра. Після цього три роки навчається у правничій школі. Згодом кандидат проходить ґрунтовний узагальнюючий курс з юридичних дисциплін під контролем найвищого суду штату і складає складний іспит. Лише не­значна кількість кандидатів може витримати таке випробу­вання.

У Франції також не так просто стати адвокатом. Особа, яка бажає працювати адвокатом, насамперед мусить мати не просто вищу юридичну освіту, а диплом магістра права, має скласти три вступних іспити, провчитися у центрі з професійної підготовки адвокатів один рік, скласти ще три іспити (один письмовий і два усних). Але і після цього кан­дидат до адвокатури проходить ще дворічне стажування зі спеціальності й одержує посвідчення про успішне завер­шення такого, яке і буде останнім документом, що дасть право на те, щоб прізвище кандидата було внесено до списку ордену колегії адвокатів.

Щоб стати адвокатом у Чехії, особа з вищою юридич­ною освітою університетів Чехії чи Словакії повинна мати не менше п'яти років практики, із яких три в якості поміч­ника адвоката. Адвокатські іспити складають два рази на рік: письмовий і усний. Як правило, успішно скласти іспи­ти можуть лише 75-80%. У 1990 р. в Чехії було всього 1600 адвокатів.

Порядок прийому до адвокатури у сьогоднішній Австрії передбачає, крім наявності вищої юридичної освіти, певного стажу роботи в якості судового клерка (від одного до п'яти років у різних штатах) та інколи - складання додаткових спеціальних іспитів.

Найбільш жорсткі вимоги до кандидата в адвокатуру міс­тить законодавство Англії. Порядок прийому до адвокатури

там є різним для соліситорів і баристерів. Кандидати у соліситори, коли вони не мають необхідної юридичної освіти, проходять в юридичному товаристві п'ятирічне ста­жування, після чого складають відповідні іспити. Якщо кан­дидат у соліситори має вищу юридичну освіту, то в такому разі проходить стажування лише протягом трьох років. Що ж стосується порядку вступу до баристерів, то кандидат му­сить закінчити Оксфордський або Кембриджський універ­ситет, пройти під керівництвом старшого члена корпорації учнівський стаж (стажування) не менше 12 місяців, скласти іспит.

Законодавець Литовської Республіки в законі про адво­катуру від 16 вересня 1992 року вимагає від кандидата до адвокатури отримати юридичну освіту виключно в універ­ситеті.

Отже, законодавча практика країн Європи свідчить про сталу тенденцію підвищених вимог до кандидатів в адвока­туру щодо рівня їх теоретичних і практичних знань.

Повернемось до нашої практики. Не менш незрозумілою є інша умова, а саме: стаж роботи за спеціальністю не менше двох років. Законодавець не уточнив не лише переліку по­сад за спеціальністю, а й не застеріг: за яких умов набутий стаж є обов'язковим для його зарахування при вступі до адвокатури. Пояснемо це на прикладах. Якщо в наказі про прийом на роботу кандидата в адвокатуру записано, що він працював юристом, то, безумовно, можна зробити висновок, що особа працювала за спеціальністю. Разом з тим, в час ринкової економіки є дуже багато різних невеликих органі­зацій, штат яких налічує декілька працюючих, у тому числі з посадою юриста. І не дивно, що юрист у такій організації за два роки може не оформити жодного наказу, ні разу не виступити у господарському суді, хоча формально матиме документ, що він набув необхідний стаж за спеціальністю для вступу до адвокатури. Видається, що законодавець мав би дозволити органам адвокатури в кожному конкретному випадку робити свій висновок щодо зарахування наявного стажу роботи у кандидата, а у разі незгоди кандидата з таким рішенням дозволити останньому оскаржити рішення у встановленому порядку.

Литовська Республіка у законі про адвокатуру, вказуючи на одну з умов вступу в адвокатуру - наявність стажу юри­дичної роботи не менше п'яти років, уточнила, що з цих п'яти років один рік обов'язково - в якості помічника адво-

ката. За таких умов виключаються випадки, коли особа мо­же випадково потрапити до адвокатури.

Ще більш складною видається проблема: з якого моме­нту можна набувати стаж роботи за спеціальностю юрис­та. Практика адвокатури засвідчує, що такий стаж роботи можна здобути ще до отримання вищої юридичної освіти. Прибічники цієї позиції виходять з того, що коли особа має диплом молодшого спеціаліста зі спеціальності право­знавства або правоохоронної діяльності і працює на посаді молодшого юрисконсульта чи претензіоніста, а згодом отримує диплом про вищу юридичну освіту, то це має за­раховуватися до стажу роботи за спеціальністю юриста, незалежно від того, що цю посаду особа займала, не маю­чи диплома про вищу юридичну освіту. Крім того, відпо­відно до Закону «Про вищу освіту» вища юридична освіта за рівнем молодший спеціаліст (неповна вища освіта) здо­бувається, як правило, протягом трьох років, а бакалавра -не більше чотирьох років. Тому навчання на четвертому і п'ятому курсах здійснюється за освітньо-професійни­ми програмами, які перевищують програму підготовки мо­лодшого спеціаліста і розраховані на здобуття наступних рівнів.

Така позиція є недостатньо обґрунтованою. Форму­люючи норму ст. 2 Закону про адвокатуру, законодавець виходив з логічної послідовності: спочатку вказує на здо­буття вищої юридичної освіти, а лише після того зазначає про необхідність пропрацювати за спеціальністю юриста чи помічника адвоката не менше двох років. Адже ні в кого не виникає сумніву, що помічником адвоката не може бу­ти особа, яка не отримала вищої юридичної освіти. Так і зі стажем за спеціальністю юриста. Встановлюючи цю вимо­гу, законодавець мав на меті, щоб особа, яка прослухала весь цикл юридичних дисциплін, успішно склала державні іспити, свої теоретичні знання закріпила на практичній роботі юриста, щоб набула досвіду застосовувати теоре­тичний багаж на практиці. Отже, ці вимоги можемо пред'являти лише до осіб, які отримали вищу юридичну освіту. І нелогічним було б прирівнювати до них тих, хто навчається лише на 3-5 курсах університетів або інститу­тів (ще гірше «пристосованих» до підготовки юристів). Тому видається, що студент будь-якого курсу денної чи заочної форми навчання не може до закінчення юридич­ного факультету набувати стажу роботи юриста, необхід-

ного для вступу до адвокатури. Не може, на нашу думку, бути обґрунтуванням до зарахування в стаж роботи юрис­том для осіб, що займали такі посади після набуття ними диплома молодшого спеціаліста ще й тому, що лише на п'ятому курсі денної та шостому курсі заочної форми на­вчання студенти проходять підготовку за спеціалізацією. Приміром: лише на останньому курсі навчання у Львів­ському університеті студенти юридичного факультету вивчають такі дисципліни, як «Правозахисна діяльність адвоката», «Проблеми кваліфікації злочинів» та ін. Отже, якщо ці предмети студент прослухав уже після набуття ним необхідного для вступу до адвокатури стажу роботи, то він здобуті теоретичні знання з проблем діяльності ад­вокатури не мав змоги перевірити у своїй практичній діяль­ності.

Наведемо ще приклади з практики інших держав. Так, кандидат до адвокатури у ФРН після закінчення універ­ситету повинен прослухати ще спеціальний курс права в одному з університетів протягом 6-ти місяців та скласти складний іспит. Після цього кандидат проходить стажу­вання від трьох із половиною до чотирьох років. По завер­шенні стажування - знову іспити. У Республіці Польща -кандидат в адвокати, який став магістром права, на кон­курсній основі, стає аплікантом (стажистом). Згідно зі ст. 76 Права про адвокатуру стажування триває три роки й шість місяців, причому, щонайменше, шість місяців у суді, про­куратурі, нотаріальній конторі, після чого складає іспит. Перед стажистом ставиться завдання опанувати основи адвокатської етики, поглибити знання про право, виконати практичні завдання патрона, обов'язково відвідувати орга­нізовані заняття з аплікантами у суді, прокуратурі, нота­ріаті та ін. А ст. 66 цього ж закону передбачає випадки, коли окремі категорії кандидатів в адвокати звільняються від стажування. Це: професори й доктори юридичних наук, особи, які, принаймні, три роки обіймали посади судді, прокурора або нотаріуса.

Звідси - не дивно, що, приміром, в 1991 р. у штаті Калі­форнії (СІЛА) лише 30% екзаменованих успішно склали адвокатський іспит.

Зауважимо: уже, після відомої судової реформи в Росії 1864 р. в практиці роботи адвокатури виникала проблема: з якого часу міг набувати кандидат необхідний п'ятирічний стаж в якості помічника адвоката? Сенат роз'яснив, що

такий строк можна обчислювати лише з часу закінчення «Курсу юридичних наук».

Підсумовуючи, можна зазначити, що пропозиції окре­мих науковців, які схиляються до точки зору, що студенти юридичних факультетів під час навчання у вузі можуть на­бути стаж роботи, який дає право на вступ до адвокатури, є непереконливими.

Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються при колегіях кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвока­тури, положення про які затверджено Указом Президента України від 5 травня 1993 року. Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному пред­ставнику Ради міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласних, Київської та Севастопольської міських Рад народ­них депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також від­ділення Спілки адвокатів України (ст. 8 Положення).

Дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної ко­місії утворюється у складі 9 членів: до неї входять п'ять адвокатів, два судді, по одному представнику відповідно від управління юстиції Ради міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів Ук­раїни.

Палату кваліфікаційно-дисциплінарної комісії очолює голова, якого обирають таємним голосуванням на альтер­нативній основі при вільному висуненню кандидатів з чле­нів палати на першому її засіданні. Голова атестаційної па­лати одночасно є головою кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адво­катською діяльністю, приймає кваліфікаційний іспит, ухва­лює, шляхом відкритого голосування, більшістю голосів від загальної кількості членів палати рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на зайняття адвокат­ською діяльністю. Вищою кваліфікаційною комісією 1 жовтня 1999 р. затверджено «Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних ко­місіях адвокатури». Відмова у видачі свідоцтва може бути оскаржена у місячний строк до Вищої кваліфікаційної ко­місії адвокатури.

Указом Президента України від ЗО вересня 1999 р. № 1240/99 «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» визнано за необхідне запровадити в Україні Єдиний реєстр адвокатів, ведення якого здійснює Вища ква­ліфікаційна комісія адвокатури. Даний реєстр підлягає сис­тематичному оприлюдненню.

Закон не містить загальної заборони щодо можливості адвоката суміщати адвокатську діяльність з іншою роботою. Але закон встановлює певні заборони. Зокрема, адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління (ч. 2 ст. 2 Закону).

Постанова № 1 Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 10 березня 2000 р. «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр адвокатів України» передбачає, що «у випад­ках, коли після 30 вересня 1999 р. громадянам України бу­ло видано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю або прийнято рішення про його видачу і не усу­нуто перешкод щодо сумісності адвокатської діяльності з іншою діяльністю, офіційно запропонувати таким особам визначитися щодо адвокатської діяльності протягом одного місяця, і в разі усунення перешкод, передбачених ст. 2 За­кону України «Про адвокатуру», включити їх у Єдиний ре­єстр адвокатів України. У випадку, коли в місячний термін з дня такого попередження обмеження щодо сумісності усунуті не будуть, свідоцтво про право на заняття адвокат­ською діяльністю такої особи анулюється за рішенням КДКА на підставі п. 32 Положення про кваліфікаційно-дисциплі­нарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Президен­та України від 5 травня 1993 р. № 155/93».

У зв'язку з цим голови КДКА мали повідомити Вищій кваліфікаційній комісії адвокатури дані про включення до Єдиного реєстру стосовно осіб, які отримали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю до 30 вересня 1999 р. при наявності у них обмежень щодо сумісності, не­залежно від усунення таких обмежень за умови подачі та­кими особами заяв про призупинення адвокатської діяль­ності. Але, як правильно зазначається в літературі, чинне законодавство про адвокатуру не передбачає «призупинен-ння» адвокатської діяльності. Тому ті судді і прокурори, котрі отримали свідоцтво про право на заняття адвокатсь­кою діяльністю, мають бути включені до Єдиного реєстру адвокатів України.

Нарешті, судимість особи є обставиною, що перешкоджає вступу до адвокатури. Закон не проводить будь-якого роз­межування щодо тяжкості вчиненого злочину, за який осо­ба засуджена. Не вказано також і на форми вини та ін. Ст. 17 Закону про адвокатуру, яка передбачає припинення адвокатської діяльності, лише говорить про анулювання свідоцтва на заняття адвокатською діяльністю особи, яка засуджена «за вчинення злочину - після набрання вироком законної сили».

Якщо ж судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК), особа вправі стати адвокатом. Крім цього, від­повідно до ст. 88 КК України, особи, які за вироком суду засуджені без призначення покарання або звільнені від та­кого, чи відбули покарання за діяння, за які законом усуну­та кримінальна відповідальність, а також особи реабіліто­вані — визнаються такими, що не мають судимості, а отже, можуть займатися адвокатською діяльністю.

Розділ II

Дата добавления: 2015-08-20