Інститут адвокатури у Давньому Римі

Історичні джерела не зберегли для нащадків достовірної інформації про розвиток інституту адвокатури в Римі на всіх його етапах, що охоплювали майже 700 років. Разом з тим, наявні матеріали дають підстави стверджувати, що римська адвокатура дала поштовх й початок розвитку сві­тової адвокатури.

У ранній період розвитку й становлення римської дер­жави розгляд справ здійснювався за принципом приватної саморозправи. Зрозуміло, що на цій стадії розвитку римсь­кого суспільства не доводиться говорити про формування адвокатури. Але на зміну приватній саморозправі прихо­дить легісакційний судовий процес.

Розгляд справ проходив на двох обов'язкових стадіях: 1) у претора (іиз) та 2) розгляд справи у суді (ішіісіит). Пер­ша стадія мала на меті лише підготувати справу до розгля­ду, друга - розгляд по суті. Цей процес був противагою при­ватній саморозправі. Новий процес Іеціз азгіопез у перекладі українською мовою означає - законні дії, тобто діяльність по розгляду справи, врегульована певними нормами, при­писами. Такий процес сприяв виникненню інституту ад­вокатури.

Подальші зміни у судочинстві обумовлювали й удоско­налення норм, що регулювали відносини судового предста­вництва. Якщо раніше діяла засада, що ніхто не може вчи­няти будь-яких дій від імені іншої особи - «пето аііепо потіпе Іще ацеге роіЄ8Ь>, за дуже невеликим винятком, приміром, в інтересах громади, суспільства - «рго рориіо», то тепер з'являється інститут представництва у формі «содпногез» - знавець, особа, що є представником чужих інтересів.

Одночасно з'являється «ргосигаїогез» - заступник і пред­ставник інших осіб. Представництво (сояпіїогез) полягало У тому, що третя особа після отримання повноважень сто­рони могла діяти від її імені і в її інтересах. Правда, був ряд Цікавих застережень: суд мав виносити вирок уже відносно

«сояпііога». Отже, у випадку програшу справи (соцпііог) ніс відповідальність за вину сторони, яку він представляв. Ін­шим видом представництва був «ргосигаіог», який міг пред­ставляти в процесі сторону, але під умовою внесення заста­ви. Остання мала гарантувати виконання вироку суду у ви­падку, коли з ним не буде згідна сторона, яку представляв прокуратор. Обидва ці види представництва стосувалися в основному цивільного процесу.

Наступним етапом у розвитку римської адвокатури був інститут патронату - «саизісіісі» (адвокат, патрон). Цей етап також мав декілька періодів у своєму розвитку. Спочат­ку відносини між патроном і клієнтом існували за принци­пом родинних стосунків. Клієнт, що обрав собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до роду патрона, набував права називатися його родовим іменем. За існую­чими звичаями, клієнт і патрон не вправі були порушувати в суді справ чи свідчити один проти одного. Клієнт брав на себе обов'язок виявляти до патрона знаки поваги й шану­вання, виплачувати за нього й за його дітей викуп у випад­ках, коли вони потрапляли у полон до ворога, співвідпові-дали своїм майном у покритті боргів чи витрат патрона. Більше того, патрон наділявся правом успадковувати все майно клієнта після його смерті, якщо той був бездітним. У свою чергу, патрон зобов'язувався захищати клієнта у всіх випадках порушення його інтересів та прав.

Початковий патронат, що мав родинний характер, на пер­ших порах свого існування більш-менш задовільно викону­вав своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, що були вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, вияв­лялися придатними для використання новим античним су­спільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв, оскільки лише вони допуска­лися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату.

Постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але вона була значно оновлена й наповнена новим змістом. Тепер патрон не на­бував прав у вигляді виконання на його користь клієнтом різних послуг, права успадковувати майно клієнта при його бездітності тощо. Клієнт по-новому праву мав віддячити патронові подарунком чи здійснити якусь послугу за захист 12

Його інтересів у суді. Відносини між клієнтом і патроном _не мали постійного, родинного характеру. Вбнй виникали в міру необхідності на час проведення процесу, по закінченні якого ці відносини припинялися. Клієнт уже мав право бра­ти собі не одного, а декілька патронів. Ось так у надрах пат­ронату виникла справжня адвокатура,

Правда, декілька століть адвокатура практично перебу­вала ще в руках виключно патриціїв. Видання законів XII таблиць до певної міри підірвали монопольне становище патриціїв на знання законів. Тепер кожен міг ознайомитися з їх текстом. Але XII таблиць не містили в собі процесуаль­них норм щодо здійснення правосуддя. Ці норми поки що були утаємничені жерцями, тобто тими самими ж патриція­ми. Лише з опублікуванням Флавієм (V ст.), а потім Лоєм (IV ст.) так званих Таблиць приймальних днів і позовних формул монопольному становищу патриціїв щодо знання законів було завдано остаточного удару. Знання законів із цього часу стало доступним для кожного громадянина, а адвокатура стала вільною професією.

З появою можливості кожному вивчати закони поступо­во формується дві категорії осіб, які надавали правову до­помогу: ті юристи, що не могли розраховувати на мистецтво красномовства, ставали просто юрисконсультами, інші -спеціалізувалися на участі у судових процесах. Юрискон­сульти бачили своє завдання у наданні юридичних порад (ге8ропс!еге), складанні процесуальних документів та на­данні підтримки у процесі адвокатів, які недостатньо були обізнані з правом (ацеге). Така консультативна робота ви­конувалася безкоштовно, приносячи правознавцеві лише славу й повагу у суспільстві. На відміну від юрисконсуль­тів, адвокати в судовому засіданні називалися, як і раніше, патронами (раігопі саизагшп) і займалися лише наданням правової допомоги клієнтам у судах.

Сам термін «асКюсаіиз» (адвокат) з'явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він Ще не мав ні значення правознавця-юрисконсульта, ні пат-Рона, він стосувався характеристики зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й друзі позива­ча, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом Цей термін було поширено на осіб, що сприяли стороні го­тувати докази, матеріали для патрона. Ось як пояснювалася Різниця між різновидами судової діяльності в одній із хро­нік: «хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є

оратором; адвокатом, якщо допомагає юридичними пора­дами (іиз зікщегіз) чи своєю присутністю висловлює друж­ню участь (ргаезепіїат соттосіоі: атісо); повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає ніби себе».

Існували також хвалителі (Іаидаіогез), котрі як свідки розхвалювали достоїнства підсудного; нагадувачі (топііо-гез), що підказували ораторові правові підстави; уповільнюва­чі (тогатогез), завдання яких полягало в тому, щоб виголоси­ти промову тоді, коли основний оратор відпочивав і, нареш­ті, законники (^иіеіі зіує ґогтиіагез) - юрисконсульти. Адвокат, який тлумачив закон і давав консультації, називав­ся ргшіетез,.іигіз - копзиШ. Від панування Августа назва асКюсапіз стала загальноприйнятою. Цицерон і Квінтіліан уживали ще назву «патрон», а Пліній Молодший - «адво­кат», «ігшІЇоз асіуосагіопе ріигез сопзіііо ^уаі». За Домініка з'являється для адвоката нова назва - саизісіісиз. А згодом, коли було запроваджено для адвокатів тогу, адвокатів почали називати - Іо§аіі.

У період занепаду римської адвокатури з'являються зне­важливі назви: гаЬиіае, Іаігаіогез. За Костянтина адвокати поділялися на дві категорії: зШші і зирегпитегагіі. Лише перші входили до складу колегії, другі - не були прикріплені до жодного суду, могли обирати собі місце перебування, де їм підходило, очікуючи на вакансії у колегії, для вступу до неї.

У колегії просування адвокатів по службі відбувалося по старшинству - аж до голови колегії, який був адвокатом -асіуосаіиз Ьізсі - і отримував високу винагороду. Після дво­річного керівництва голова виходив із колегії з титулом сіагіззітиз еі зресїаЬіііз. За встановленим правилом, кожний адвокат після 20-річного стажу адвокатської діяльності ста­вав головою колегії.

Юстиніан встановив при кожному суді певну кількість адвокатів: при сотиз огіепиз - 40, при ргаеіесШз игЬіз - 80, при ргаеіесшз ргаеїогіо - 180, при найбільших судах — по 150. Адвокати мали ряд привілеїв: пільги щодо оплати різних податків, звільнення від служби у війську тощо. Діти адво­катів вступали до адвокатури поза всякою чергою, по стар­шинству (зШиз).

У республіканський період діяльність адвокатури майже не була врегульована нормами права; відсутній був освітній ценз; не вимагалася фахова підготовка; не було моральних чи інших критеріїв при вступі до адвокатури. Відповідно до

існуючого звичаю особа, що мала намір займатися адво­катською діяльністю, слухала курс риторики, присутня була при наданні відомими правознавцями юридичних консуль­тацій, відвідувала засідання суду.

Починаючи із закону Цинція від 204 року, дещо було врегульовано порядок отримання адвокатами гонорару. За­кон забороняв отримувати від клієнта гонорар до закінчен­ня в суді справи. Після закінчення справи можна було отримати гонорар у вигляді подарунку. Причини заборони отримувати від клієнта гонорар до вирішення справи були суто морально-етичні. Вважалося неетичним багатому па­трицію брати винагороду, а подарунок сприймався як не­обов'язковий крок клієнта, такий подарунок мав назву Ьопогагішп (сіісішг Ьопогагіит ^иос1 поп тегсесііз, зей Ьопогіз саиза сіаШг).

Поступово встановився звичай, що кожен захисник вправі був погоджувати із клієнтом, ще до винесення судом рішення, питання розміру оплати своєї праці. Оскільки ці проблеми не були врегульовані нормами права, і це дало можливість багатьом адвокатам брати непомірні гонорари. Як свідчать джерела, Цицерон, скориставшись неврегульо-ваністю питань оплати за захист, зумів набути майна на суму близько 20 тисяч сестерцій. У 549 році у Римі було прийнято постанову сіє сіопіз ас тшіегіЬиз, яка мала своїм завданням покласти край зловживанням адвокатів у питан­ні отримання ними непомірних гонорарів. Ця постанова не принесла бажаних наслідків, тому імператор Август видав закон, яким заборонив захисникам брати з клієнтів будь-яку плату, а ті, що брали таку, мали її повертати у чотири­кратному розмірі. В епоху імператора Олександра було вперше прийнято постанову, яка встановила таксу за участь захисника у процесі.

Уже в античному Римі адвокати дотримувалися певних морально-етичних норм, які регулювали взаємини із клієн­том, судом, із протилежною стороною тощо. Рекомендува­лося адвокатам відповідально ставитися до вибору справ, коли мова йшла про справи цивільні. Що ж стосувалося кримінальних, то тут не було жодних перешкод для захисту -«Іісеі посепіет аііциапсіо сіеґепсіеге, уиіі Ьос тиМіиіо, раіііиг сопзиегисіо, іей еііат питапііаз».

Адвокати приймали присягу на Біблії, яку називали.іигатеппіт саіитпіае. Правда, присягу приймали щодо кож­ної справи, в якій збирався адвокат взяти участь.

•ши. Д^ той час адвокатів і

Значного розвитку набула римська адвокатура за пану­вання Юстиніана. Саме в цей період вона набуває деяких корпоративних рис. Було запроваджено список, до якого за­носили прийнятих до адвокатури осіб, який називався таігі-сиіа. Кількість адвокатів при кожному судді була лімітована. У республіканські часи Риму адвокатура повністю була вільною професією, але в період імперії свобода цієї про­фесії зазнає значних обмежень. Уже за кодексами Юстині­ана адвокатура прирівнювалася до державної служби. При­йом до адвокатури здійснювався за відповідним рішенням адміністративно-судових чиновників.

Джерела не дають відповіді, з якого віку можна було вступати до адвокатури. Квінтіліан радив у кожному конк­ретному випадку виходити зі здатності особи до такої праці. Найбільш відомі римські адвокати - такі, як Гортензій, Пліній Молодший та деякі інші розпочинали свою діяль­ність із досягненням 19 років. До адвокатури не могли вступити: неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримі­нальної відповідальності, жінки тощо. Кандидат мусив за­кінчити п'ятирічний курс юридичної школи та скласти іс­пити. Усі адвокати заносилися до списків (гоШіа). Перший у списку звався старшиною (ргітаз). Усі адвокати поділя­лися на: штатних (зШиїі) та позаштатних (зирегпшпегагіі). Перші наділялися правом виступати у всіх, другі - лише у нижчих, судах. Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Саме в цей період адвокати формувалися вже як огсіо у колегії. Щоправда, посада адво­ката прирівнювалася до державної служби.

За римськими законами, участь захисника була обов'яз­ковою фактично по кожній кримінальній справі. Якщо сто­рона не мала захисника, то претор призначав такого своїм рішенням, яке було обов'язковим для виконання, оскільки це могло загрожувати виключенням адвоката з колегії. З дру­гого боку, Юстиніан забороняв адвокатам приймати до свого провадження так званих «злих» справ (циі посепїет сіеґеп-сіії, зіЬі егітеп рагії). Дисциплінарний нагляд за адвокату­рою здійснював суд.

Процес проходив урочисто: під символом влади засідав ргаеіог, судді навколо нього. Адвокат промовляв стоячи, щоб далеко його було чути. Надмірна впевненість промовця не заохочувалася слухачами, таких ораторів мало поважа­ли. Цінувалася у промовцях скромність, навіть якщо оратор

і не міг справитися зі своїм хвилюванням, то це не було не­доліком промовця. Таким дебютантам врочили краще май­бутнє ніж тим ораторам, які з упевненістю в собі говорили (іеЬііе ргіпсіріит теііог ґогшпа зециеїиг. Майбутня перспек­тива стати оратором у Римі вважалася найпрестижнішою. Тому, за римським звичаєм, із часу, коли дитина починала говорити, її переставали називати іпґапз ^иі Сагі поп роіезі) і намагалися в ній розвивати дар слова. Досягнення підліт­ком 17 років відзначалося особливо урочисто, він одягав чоловічий спеціальний одяг, мерщій йшов на зібрання, віче громадян, де надавали йому вперше право голосу. Цей акт був головним етапом зрілості, етапом, коли особа вправі бу­ла себе присвятити підготовці до вступу в адвокатуру.

Адміністративне підпорядкування значно підривало віль­ний дух адвокатури. І хоча ще римська конституція Леона І високо цінувала роль і значення у суспільстві адвокатів, але помітно зменшувалося число славетних красномовців, ав­торитет адвокатури невмолимо падав. Немало шкоди зав­дали адвокатурі Риму підпільні правові радники, так звані рабулісти, які своєю непрофесійністю остаточно підірвали авторитет адвокатів. Суспільство своє невдоволення рабу-лістами легко переносило на весь інститут адвокатури. Тацій у своїй промові «Е)е огагогіЬиз» говорив, що коли «перші століття славилися обдарованістю визначних про­мовців, наші часи опустошілі і позбавлені похвал, промови ледве тримають саме ім'я промовця».

3. Розвиток інституту адвокатури у Франції, Англії, Німеччині

Франція. Історії відомі факти, коли завойовники на за­хопленій території запроваджували свою систему права насильницьким шляхом чи добровільно, що також трапля­лось. До честі римлян, після захоплення ними Галії, вони не запроваджували там своє право проти волі місцевого насе­лення. Воно добровільно сприймало римське право як своє. Але колесо історії оберталося: Галію підкорили франки. І знову ж таки на цю територію було привнесено ще одну правову систему. Саме з цих правових систем сформувалося Французьке право.

Канонічне право містить лише декілька згадок про адво-

катів у Франції з часів сивої давн:

називали ауоиез. Спочатку ці адвокати були захисниками костелів і монастирів. Обов'язки захисників були не завжди лише правові. Так, захисник, крім участі в судах, управляв маєтком, приймав та отримував дари в користь монастиря чи костелу.

Сторони самі обирали собі суддів з 7 осіб, яких називали рахімбургами, через яких і вручався протилежній стороні позов. Явка сторони в судове засідання була обов'язковою, неявка суворо каралась. Якщо сторона мала бажання за­мість себе в суд направити представника, вона мусила на це отримати згоду короля.

До XII ст. вирішальним для суду у розгляді справи було проведення поєдинку. Процедура поєдинку була врегульо­вана нормами права. Так, декретом короля Августа від 1215 року передбачено, що сторона замість себе для участі у поєдинку може виставити іншу особу. Але закон установ­лював вичерпний перелік таких випадків. А саме: слабкі фізичні можливості сторони у процесі, досягнення 60-річ-ного віку, тяжка хвороба, неповнолітні до 20-ти років, жінки та духовні особи. Процедура поєдинку була такою: від об­винувача і захисника суд брав заставу, потім визнавав або не визнавав за сторонами право на поєдинок. На призначе­ний день сторони з'являлися до суду, озброєні шпагами. Не­явка в суд розцінювалась як програш поєдинку. Територія, на якій відбувався поєдинок, огороджувалася мотузкою. Перед початком поєдинку сторони перед судом давали присягу, що не будуть застосовувати недозволених прийо­мів боротьби (чаклування та чарів). Якщо захисник зумів захиститися аж до появи на небі зірок, вважалося, що він виграв справу. Простолюдинам заборонялось замість себе виставляти іншу особу до поєдинку. Сторона, що перемог­ла у поєдинку, вважалася такою, що й виграла справу.

З часом у Франції утворилася особлива каста людей, зай­няттям яких була постійна участь у фехтувальних поєдин­ках. Багаті громадяни, що часто мали справи в суді, посту­пово відмовилися від пошуків щоразу іншого захисника. Вони укладали угоду з певною особою, яка стало займалася захистом у суді свого клієнта. Ці захисники отримували плату у вигляді ренти чи натурального майна, присягали на вірність і обов'язок боронити свого господаря. В 1168 р. застосування поєдинку у цивільних справах значно було обмежено, а по кримінальних - поєдинок проіснував ще майже два століття. Король Людвіг Святий в 1260 р. на

_оКремих територіях Франції своїм декретом заборонив за­стосування поєдинку у судовому розгляді справи. Повністю поєдинок було скасовано лише в 1386 р.

Розвиток феодальних відносин зумовлював необхідність для захисника не лише добре володіти шпагою, а й знати норми права. Цей процес посилювався ще й постійним зву­женням випадків застосування у судових спорах поєдинків. Потрібні були нові якості захисників: обдарованих, що зна­ли тонкощі процесуального права, вміли говорити й пере­конувати суд. І такі люди з'являються. Спочатку їх назива­ли сіашаіогез, ріаійеигз, ргосезз ріаісі, етрагііез, сопїеигз, ріакіеигз, сЬеуаііегз ез Іоіз. Уперше за Людвіга Святого цих людей почали називати адвокатами.

Особливо прискорило формування адвокатури у Франції загострення боротьби за національну церкву проти впливів папства. Королі високо цінували адвокатів за їх успіхи у цій боротьбі. Крім цього, поява у Франції парламенту вима­гала великої кількості знатоків права. Адвокати стають рад­никами, консультантами депутатів. В парламенті адвокати займались підготовкою й редагуванням проектів законодав­чих актів, різних прохань, заяв, готували виступи для депу­татів. Уже згідно з декретом короля від 1274 р., адвокати існували при судах. Для них було запроваджено присягу.

За постановою з 1344 р. адвокатів поділяли на: захисни­ків і радників (ауосаіз ріаісіапі, еі ауосаіз сопзиііапіз). З усіх адвокатів обиралося 12 найстарших, які мали особливий привілей — пошану інших і навіть спеціальні місця, де б во­ни не були (зиг Іез Йеигз де Ііз).

Адвокатами не могли бути некатолики, піддані церков­ному покаранню, монахи. Інші духовні особи могли бути в суді захисниками у кримінальній справі, за винятком тих справ, щодо яких не було пролито кров. На перших порах вік, за якого можна було вступати до адвокатури, не був визначений. З часом королівські постанови роз'яснили, що До адвокатури могла вступати особа, яка досягла віку, що Дає їй можливість розуміти значення своїх дій і ними керу­вати. Щодо освіти кандидата до адвокатури, то достатньо було бути бакалавром права. Щоправда, за Франциска І ба­калавр мусив пройти ліценціатуру.

Адвокатуру у всіх відносинах із владою представляв де­кан, якого всі адвокати обирали на один рік. З часом між адвокатами з'явився звичай вирізняти серед себе найста-ранніших і обдаровувати їх особливою пошаною. Взагалі

всіх адвокатів ділили на три категорії: сопзіііагіі - це най­більш досвідчені й шановані адвокати, із якими часто радив­ся сам магістрат; ргоропеііїез - вони вносили процесуальні документи сторін перед судом; аиоііепіез - особи, що про­ходили стажування (аплікацію).

Адвокати, що в основному працювали у парламенті, в XIV ст. об'єдналися в братство св. Миколая та св. Катерини. У 1342 р. було затверджено статут цього братства. Відпо­відно до статуту, кожен вступаючий до братства складав присягу, зобов'язувався суворо дотримуватися морально-етичних норм при веденні у судах справ. Члени братства самі розпоряджалися майном громади. Вони увійшли в істо­рію під назвою прокураторів.

У XVI ст. братство прокураторів стало досить потужною інституцією. Кількість членів цього братства в парламенті становила до 300 осіб та 6000 помічників, кандидатів до братства. Король Генріх ПІ декретом від 11 жовтня 1585 р. встановив високий майновий ценз для вступу до братства, намагаючись стримати непомірне збільшення його членів. Братство мало самоуправління у всіх питаннях свого життя. На чолі братства стояла колегія старших товаришів. У зов­нішніх зносинах братство представляв керівник адвокату­ри, який у ті часи називався Ьаїоппіег. Як випливає із дже­рел, члени братства були дещо на нижчому правовому щаблі у процесі, порівняно з іншими адвокатами.

У 1425 р. король Генріх VI затвердив правила діяльності урядової адміністрації. В цих правилах також було врегульо­вано права й обов'язки членів братства. Зокрема, їм забо­ронено було розпочинати будь-яку справу без погодження з адвокатом. З останнім було заборонено навіть голосно роз­мовляти. Звертатися до суддів член братства міг лише за посередництвом адвоката. На час участі у справі він одягав спеціальний одяг, а під час захисту, звертаючись до суду, мусив практично весь час вставати на коліна. Лише в XVI ст. від клякання на коліна їх було звільнено. Навіть на офіцій­них церемоніях члени братства завжди йшли позаду адво­катів, так само в судовому засіданні займали місця за адво­катами.

За королів Карла VII і Карла VIII з'являється особлива група захисників «королівських адвокатів», які захищали у судах інтереси корони. їм категорично було заборонено виступати у звичайних справах приватного звинувачення. А за короля Егінгара адвокатура пишалася королівською

опікою. Саме адвокати займали в уряді важливі посади, ад­вокатам надають право шляхетства, адвокат із 10-річним практичним стажем міг без перешкод, не складаючи спеці­ального іспиту, займати посади у суді. Адвокатів звільняли _від сплати багатьох податків. Житло адвоката було недотор­канним для державної влади. Заборонено було навіть в по­мешканні адвоката вручати судові повістки. Адвокат вправі був ставити перед владою вимогу про виселення чи відсе-лення галасливих сусідів, які своєю поведінкою перешкод­жали його підготовці до здійснення своїх професійних

фуНКЦІЙ.

Нарешті, постановою 1667 року остаточно було оформ­лено утворення французької адвокатури як корпорації. У XVIII ст. для французького кримінального й цивільного процесу характерним було те, що відповідач у цивільній справі міг звернутися за допомогою до адвоката, але обви­нувачений цього зробити не міг - він мусив захищати себе сам, власними силами (раг за ргорге ЬоисЬе). Цей принцип випливав з положення, що сам суддя є захисником обвину­ваченого (ІЇіе іип§е із ІЇіе соипзеі огЧЬе ргізопег).

Епоха Великої Французької революції вписала сумну сто­рінку в історію французької адвокатури. Не погоджуючись із підпорядкуванням адвокатури державній владі, адвокати всі як один припинили свою професійну діяльність. А дек­ретом від 2 вересня 1790 р. офіційно адвокатуру у Франції було ліквідовано. З цього часу юристи, що брали участь у трибуналах були простими представниками підсудних і їх називали сіеґепзегз ойїсіеи.

Аналогічна доля спіткала й членів братства св. Миколая і св. Катерини. Декретом від 24 листопада 1793 р. брат­ство було закрито. Лише законом від 13 березня 1800 року у Франції відновлено діяльність як адвокатури, так і закрито­го братства, щоправда, тепер члени братства називалися ауопез. Відновлення інституту адвокатури зовсім не свід­чило про симпатії до неї з боку Наполеона. Навпаки, в листі До Камбасереса він писав про адвокатів: «Я бажаю, щоб можна було відрізати язика адвокатові, який користувався ним проти уряду». Але як державний діяч, Наполеон ро­зумів неможливість існування правосуддя без інституту ЗДвокатури.

Правове становище цих двох категорій захисників було Різним. Ауопез лише щодо незначної частини справ могли особисто виступати у процесах, частіше вони готували

необхідний матеріал для адвокатів. Якщо ж не вистачало адвокатів, то вони могли виступати по більш складних справах. Законами 1810 і 1812 років це право ауопез було скасовано. Ауопез створювали при кожному апеляційному суді палату. Кожен ауопез мусив проживати на території округу апеляційного суду, до якого він був прикріплений. Одяг ауопез був таким: мантія з широкими рукавами, капе­люх та краватка, щось подібне, як у суддів.

За законом від 20 листопада 1822 р., ауопез могли бути громадяни Франції та іноземці. Але іноземець вправі був займатися адвокатською діяльністю лише у провінції. Крім цього, кандидат в адвокатуру мусив мати вищу юридичну освіту і науковий ступінь, а також повинен був скласти присягу. Остання відбувалась урочисто на засіданні апеля­ційного суду. Після цього кандидат приступав до стажу­вання, яке тривало три роки. Стажування полягало у тому, що стажисти відвідували судові процеси, в яких виступали досвідчені адвокати. Регулярно проводилися також так зва­ні конференції, сучасною мовою - семінари та лекції. Пе­ред стажистами виступали найдосвідченіші адвокати. Саме тут стажисти проводили ділові ігри, у яких уперше пробу-_ вали свої сили. Умови ж набуття звання адвоката були знач­но вищими, а саме вимагались:

- наявність громадянства;

- не бути позбавленим чи обмеженим у політичних і
цивільних правах;

- досягнення 25 років;

- наявність вищої юридичної освіти;

- 5-річного стажу робити ауопез;

- засвідчення про моральність поведінки;

- складання присяги;

- подання міністра юстиції;

- номінація державної влади.

За законом 1832 встановлено чисельність адвокатів при кожному суді. Таке положення швидше виходило з ініціа­тиви самих адвокатів, які вважали, що надмірне зростання кількості адвокатів веде до пауперизації, до збільшення злиденності адвокатури, до деморалізації її членів.

Проблема оплати за роботу адвокатів у Франції, вже по­чинаючи з XIII ст., була постійно актуальною. Так, за нор­мами постанови короля Людвіга Святого від 1270 року, ад­вокатам суворо було заборонено торгуватися із клієнтом. Клієнт має погоджуватися на запропоновану адвокатом 22

уму оплати або назвати свою суму. Починаючи з Філіпа Зухвалого, розмір гонорару врегульовувався законодавчи­ми актами. Саме цей король вперше постановив, що розмір гонорару має залежати від виконаної роботи, але в кожному випадку така оплата не може перевищувати 30 ліврів. Філіп III що постанову не лише підтвердив, а й вимагав від адво­катів кожного року присягати, що не братимуть гонорар понад ЗО ліврів. Ці вимоги проіснували до середини XV ст. у 1453 році Карл І прийняв постанову, якою заборонив адвокатам отримувати будь-який гонорар до завершення справи. Нарешті, законом з 1602 року вже дозволялося адвокатам отримувати гонорар і до завершення розгляду справи, але вводилося нове правило, згідно з яким адвокати мусили звітувати про всі суми, отримані в якості гонорару. На знак протесту адвокати Франції припинили свою діяль­ність. Король змушений був дану постанову скасувати. На її місце король прийняв постанову в 1665 р., якою встановив певні такси за виконання адвокатської роботи. Слід зазначи­ти, що в ті часи розрізняли оплату за працю адвоката й гоно­рар. Оплата за працю адвоката називалася заіаіге. Що ж до гонорару як довільної суми, яка не мала нічого спільного з виконаною роботою адвоката, то урядові постанови зі сто­ліття в століття забороняли домагання від клієнта гонорару. Так, приміром, постанова від 7 вересня 1737 р. суворо забо­роняла домагатися від клієнтів гонорару, дозволяючи отри­мувати лише заіаіге. Так проіснувало до початку XIX ст.

Після відновлення роботи французької адвокатури 16 лютого 1807 р. Наполеон Бонапарт своєю постановою встановив спеціальні тарифи за виконання адвокатських послуг. Але адвокати цієї постанови не виконували, вони вважали, що норми постанови призначені для клієнтів, а не для них. У зв'язку з цим, декретом від 14 грудня 1810 р. адвокатів зобов'язано у договорах про надання послуг обов'язково вказувати розмір гонорару. Але і цього декрету адвокати не виконували.

Відповідно до ст. 1597 Кодексу Наполеона, категорично було заборонено адвокатам набувати права на нерухомість, Що була предметом судового спору, в якому адвокат був представником сторони. Угоди про набуття прав власності визнавалися недійсними. Захисникам заборонялося брати необгрунтовані гонорари, приміром, від результату рогляду справи. Діяв тут принцип римського права ракіа сіє циоіа •іііз (гонорар, отриманий нечесним шляхом).

Починаючи з ХШ ст. адвокати щороку складали присягу. Постановою Філіпа III від 13 жовтня 1274 р. встановлено правило, за яким щороку адвокати присягали на Євангелії. Адвокати давали обіцянку, що не будуть брати безпід­ставних справ, що будуть чесно й добросовісно охороняти права своїх клієнтів. Постановою парламенту від 11 берез­ня 1344 року уточнено, що на початку пленарних засідань після свята св. Мартина, із закінченням богослужіння, всі адвокати на засіданні парламенту мали складати урочисто присягу. Зміст присяги багато століть залишався той самий. Лише після революційної епохи в 1822 році зміст присяги було дещо змінено в силу історичних і політичних подій, що відбулися у державі.

Джерела свідчать, що у Франції протягом усієї історії адвокати відігравали велику роль не лише у відправленні правосуддя, але й у суспільно-політичному житті держави. Досить сказати, що у першій половині XX століття у складі парламенту Франції було 300 адвокатів.

Першого січня 1992 року набрали чинності поправки до Основного Закону про статус адвокатів. Щоб стати адвока­том, необхідно мати французьке громадянство або грома­дянство однієї з держав Європейського Співтовариства, вищу юридичну освіту (із ступенем магістра права) навчального закладу, який визнається у Франції. Кандидат складає адво­катські іспити: два письмових та один усний. Іспити скла­даються в одному з регіональних центрів професійної під­готовки, які працюють під егідою адвокатури та вищої школи. У разі успішного складання іспитів кандидат у цих центрах проходить протягом року теоретичний курс та практичне стажування, після чого знову складає іспити: один письмовий та три усних. Лише за умови успішного складання цих іспитів кандидат заноситься до списку орде­ну (колегії) адвокатів і складає присягу такого змісту: «Присягаю, як адвокат, виконувати свої функції з гідністю, сумлінно, незалежно, чесно і гуманно». Після цього ново­прийнятий адвокат проходить ще дворічне стажування зі спеціальності й одержує посвідчення, його прізвище зано­ситься до списку членів колегії як повноправного адвоката.

Адвокати Франції об'єднуються у колегії по судових округах діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Очолює колегію адвокатів голова, що обирається таємним голосуванням строком на два роки. Він наділений дисцип­лінарними повноваженнями по нагляду за адвокатами, ви-24

тупає арбітром у справах між адвокатами, стежить за про­фесійною підготовкою й перепідготовкою адвокатів і головує на засіданні ради колегії, яка обирається адвокатами строком на три роки.

Кожен член Ради опікує певний напрям життя колегії. Близько 19 тис. французьких адвокатів об'єднано в колегії. На загальнаціональному рівні адвокатів представляє Націо­нальна рада.

Держава мало що втручається у фінансові відносини адвоката та його клієнта. Закон встановлює правило: оплата праці адвоката здійснюється за взаємною згодою адвоката й клієнта. Стаття 10 Закону про статус адвокатів передба­чає, що тарифи за складання цивільно-процесуальних до­кументів та участь у процесуальних діях встановлюються цивільно-процесуальним законодавством. Також за консуль­тації, допомогу у суді, надання порад, складання правових документів, що не потребують посвідчення, та за виступ у дебатах плата встановлюється за домовленістю з клієнтом. Заборонено встановлювати розмір гонорару лише від ре­зультатів судової справи. Проте не забороняється до основ­ного гонорару доплачувати додатковий у разі позитивного для клієнта рішення суду.

Адвокат має право на мантію своєї професії, користу­ється широкою свободою слова й друку, його захищає ад­вокатський імунітет від безпідставних звинувачень у вчи­ненні злочину, образ, яких він може припуститися в процесі виконання своїх функцій.

Відповідно до закону від 26 червня 1994 року, адвокат зо­бов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Цей обов'язок поширюється на будь-яку інформацію чи відомості, які стали йому відомі у зв'язку з участю у даній справі (ст. 43).

Цим законом дещо пом'якшено право адвоката користу­ватися рекламою. Зокрема, якщо адвокат має пізнання в галузі адміністративного, податкового права, то він може скористатись титулом спеціаліста з цих галузей права, але після отримання на це дозволу спеціальної комісії адвока­тури (ст. 43), хоча в цілому реклама адвокатської діяльності У Франції заборонена.

Адвокат може бути притягнутий до дисциплінарної від­повідальності у разі нехтування нормами честі й гідності, обов'язками адвоката, у тому числі й поза адвокатською Діяльністю. Як дисциплінарні стягнення застосовуються: Попередження, догана, тимчасове усунення від виконання

обов'язків адвоката строком до трьох років, виключення зі списків адвокатури.

Англія. Подібно до Франції в Англії перші захисники у кримінальних і цивільних справах були фехтувальниками. Починаючи з XIII ст. в Англії суди в основному не мали постійного місця перебування, їх називали мандрівними. Вони переходили з місця на місце, здійснюючи правосудця. При кожному такому судді були прикріплені захисники, які об'єднувалися у товариства Іппз оГсоші Приміром, у Вест-мінстері таке товариство називалося зегуіепіезасі 1е§епі, по­тім - паггаіогез й, нарешті - апогпаіі.

Король Едвард І адвокатів уперше назвав Ьаггізїег, вка­завши, що з усіх захисників лише вони можуть захищати сторони перед судом. Як і у Франції, адвокати широко практикували надання правової допомоги у цивільних справах, що стосувалося кримінальних справ. Допуск адво­ката до так званого формального захисту, за твердженням професора П. І. Люблінського, широко застосовувався ли­ше після 1836 р.

Підготовка кандидатів до адвокатури відбувалася не в уні­верситетах, як в інших державах, а в самій адвокатській кор­порації. В адвокатській палаті була рада на чолі з її головою. Саме вона організовувала систематичне читання спеціальних дисциплін перед кандидатами до адвокатури. У 1851 р. в кор­порації було створено п'ять кафедр із вивчення:

1. Конституційного права;

2. Історії права;

3. Право судочинства;

4. Майнового права;

5. Публічного права.

Іппз оґ сошї у самому Лондоні було чотири. Палати ціл­ковито були незалежні від держави. Кожен вписаний до палати мусив пропрацювати не менш як п'ять років, щоб міг бути зарахованим до Ьаггізіеггз. Якщо особа мала звання бакалавра чи магістра, цей термін зменшувався до трьох років. Кожен кандидат мав взяти участь у 306 обідах, що проводились в палаті. Крім того, він відвідував бібліотеку, де регулярно отримував для вивчення книги, регулярно відвідував заняття, проходив практику в суді. Кандидат-магістр мусив провести 2 великі і 24 малі справи.

Адвокати палати поділялись на баристерів і сержантів. Баристери - це найнижчий ступінь адвокатури. Кандидат взагалі до адвокатури називався уосаііоп - Іошізеі, коли ж

26 ■

він ставав баристером - Ьаггізіег - сошізеї. Згодом після 7-річ-ного практичного досвіду баристер міг претендувати на головне звання адвоката - зецап* оґ 1а\у. Саме ця катего­рія адвокатів прирівнювалась до суддів вищих інстанцій. В 1829 р. адвокати Англії об'єдналися в одну корпорацію.

Крім адвокатів як таких, був в Англії ще й інший вид за­хисників - атторнеї, які були ніби посередниками між адво­катом і стороною. Вони не мали ґрунтовної академічної професійної підготовки, але, володіючи мінімальними на­виками з питань підготовки матеріалів до суду, ставали обов'язковою ланкою у правовому захисті. Щоб стати обо­ронцем цього рівня, достатньо було пройти практику в кан­целярії атторнея протягом п'яти років.

Поділялися атторнеї на дві категорії: соліситорів і влас­не атторнеїв. Останні мали дещо ширші права порівняно із соліситорами. Атторнеї могли навіть представляти інтереси сторін у нижчих судах, в яких не хотіли брати участь бари­стери. Правда, законом від 1873 р. про судоустрій різницю між соліситорами й атторнеями було ліквідовано. Атторнеї були організовані у свою палату, мали своє автономне прав­ління, у тому числі й щодо адміністративного нагляду над членами свого товариства. Конкурентна боротьба з іншими захисниками примушувала соліситорів й атторнеїв ще в 1493 р. об'єднатися в «Товариство джентльменів, що прак­тикують у судах загального права й справедливості». Уже в другій половині XIX ст. в Англії було 3816 адвокатів (барис­терів), із яких лише 208 сержантів, а атторнеїв - 3500.

У кінці XIX ст. було дещо змінено порядок вступу до адвокатури. Зокрема, закон вимагав від кандидата:

- наявності вищої юридичної освіти;

- проходження в адвоката практики не менше трьох років,
а для осіб, що не мали вищої юридичної освіти,- п'яти років;

- сплати грошового внеску у сумі 1500 фунтів стерлінгів.
Після цього особу вписували до баристерів. Після 16-річної

практичної роботи баристером канцелярія готувала подання на затвердження за цим баристером звання зецапі; оПа\у.

Нині в Англії відсутній єдиний нормативний документ, який би визначав правовий статус адвокатури. Цей інститут врегульовано великою кількістю різних хартій, парламентсь-^кими актами, урядовими постановами тощо. Функції адвока-тури в Англії значно ширші, порівняно з адвокатурами держав Континентальної Європи. По суті професія адвоката в Англії є основою для юриста-практика. Вона охоплює всі основні

її різновиди: адвокати обслуговують органи держави, у тому числі й поліцію; виступають адвокатами від імені держави та приватних осіб у кримінальних справах; викладають в універ­ситетах, займають посади міністрів, призначаються суддями, здійснюють нотаріальні дії, посвідчують угоди, складають договори, заповіти тощо. Працюючи суддями, обвинувачами, юридичними консультантами у приватних фірмах, вони за­лишаються членами адвокатських організацій.

Сьогодні всі захисники поділяються на соліситорів та ба­ристерів. Останні є переважно адвокатами, що виступають у судах усіх інстанцій. Соліситори мають обмежене право участі в судах. Є ще й інші між ними відмінності. Солісито­ри, оскільки вони працюють із своїми клієнтами на договір­них засадах, можуть вимагати винагороди через суд; барис­тери, винагорода яких розглядається здебільшого як гонорар, ніби як оплата за договором, не можуть цього робити. Перед початком судового процесу баристери одягають парик і ман­тію, соліситори перебувають у мантії лише у деяких судах, зокрема, в суді графства, але без парика. Соліситорам клієн­ти самі доручають ведення справи; баристерам - доручаєть­ся ведення справи тільки через соліситора. Баристери та со­ліситори не можуть працювати разом в одній фірмі чи навіть в одному приміщенні, допомагати в роботі та виконувати один для одного доручення юридичного характеру.

Усі соліситори об'єднані у Юридичне товариство, ство­рене на підставі Королівської хартії з 1845 року. Це товарист­во управляється Радою з 65 членів, які обираються щороку. Очолюють Раду президент та віце-президент. Рада товарист­ва збирається на свої зібрання в середньому раз на три тижні. Для організації та діяльності Юридичного товариства характерною є атмосфера кастової замкненості, приватного закритого клубу. Соліситори збираються на свої щорічні збори та конференції разом із дружинами, самі ж конферен­ції, за традицією, проводяться з обідами та бенкетами. То­вариство має свої закриті спортивні клуби, бари, бібліоте­ки, навіть своє бюро подорожей. Дисциплінарний нагляд над діяльністю соліситорів здійснює Дисциплінарний Трибу­нал, що є незалежним органом. Соліситори для виконання своїх функцій отримують від Юридичного товариства серти­фікати як посвідчення про те, що особа відповідає вимогам професійної підготовки. Сертифікат підтверджується щороку. Взаємини між соліситором і клієнтом, крім норм права, також регулюються і кодексом професійної етики.

Баристери зберегли до сьогоднішніх часів свою архаїчну пганізацію. Вони об'єднані у чотири палати «Ішіз». Усі баристери поділяються на дві групи: королівські радники та молодші баристери. Призначення королівських радників здійснюється королевою за рекомендацією лорда-канцлера. Королівські радники мають право перебувати в суді у шов­ковій, а не вовняній, як усі інші, мантії. Вони беруть участь у найскладніших справах. Основна частина членів Вищого Суду призначається саме з числа королівських радників. Органом управління баристерів є Сенат, що складається з 90 членів. Діяльність баристерів при виконанні ними своїх професійних функцій, крім загального законодавства, регу­лює також Кодекс поведінки баристерів Англії та Уельсу, від 1 січня 1981 року.

Дисциплінарний нагляд за баристерами здійснюють.дис-циплінарні комітети, що існують при палатах, та загальний об'єднаний дисциплінарний комітет при Сенаті.

Німеччина. Історія адвокатури у Німеччині винятково давня. Джерела стверджують, що ще до християнського періоду на цих землях уже використовувався термін асЬюкаііо (уо§ієі). Спочатку в судових процесах виступали в ролі захисників приятелі, знайомі та родичі сторін. їх на­зивали речниками.

Адвокатура тут здавен не користувалась пошаною з бо­ку державної влади. Початок зародження адвокатури по­клало духовенство. Саме воно для захисту своїх прав у судах наймало освічених людей, які знали звичай, порядок судо­вого розгляду справ, правові норми. Це сприяло створенню особливого прошарку людей, які здійснювали захист сторін У судах. Уже в законодавчих актах 799, 802, 803, 805 років є згадки про існування адвокатури. Термінологія назв захис­ників була досить різною.

Уже законом від 1555 року встановлювалася присяга ад­вокатів. А закон з 1654 року в текст присяги вносив вимогу Дотримання адвокатом морально-етичних норм, від нього вимагалося добросовісне виконання своїх обов'язків.

Істотних змін адвокатура Німеччини зазнала із прийнят­тям Баварського кримінального кодексу 1753 року. Адвока­тура швидкими темпами організаційно зміцнювалась, особ­ливо на прусських землях. Законом від 18 грудня 1780 р. запроваджено адвокатуру для старопрусських провінцій під Назвою Іигізтігкоттіззагуизгу. Але цей вид захисників, по-Дібно до атторнеїв у Франції, в основному займався підго-

товкою матеріалів для суду. Безпосередній захист у судовому засіданні здійснювали повноважні адвокати аззузіепіу. Ці осо­би були працівниками держаної адміністрації, мали П клас службовця, яких приймали до колегії захисників, що існувала при міністерстві юстиції. Але час показав, що сторони рідко коли зверталися до цих адвокатів за допомогою. їм не вірили, оскільки вони фактично були представниками державної вла­ди. Це змусило у 1783 році приймати урядову постанову про надання права рідним, близьким сторін та представни­кам юстицкомісарів виступати у судах у ролі захисників.

Кардинальних змін адвокатура в Німеччині зазнала після запровадження до деяких земель держави французького зако­нодавства. Приміром, згідно з баварськими законами було запроваджено до законодавства й випадки обов'язкової участі адвоката у складних кримінальних справах, в яких покарання загрожувало смертною карою чи заковуванням у кайдани.

У великім князівстві Гессен уперше було в 1821 р. за­проваджено статут адвокатури. За цим прикладом пішли й інші землі Німеччини. Уже в 1848 році в Німеччині було 6000 адвокатів. Адвокатів номінувала верховна влада.

Від кандидата до адвокатури вимагалося:

- наявність вищої юридичної освіти;

- проходження практики;

- складання адвокатського іспиту.

Кількість адвокатів була встановлена державою. Дисцип­лінарний нагляд за адвокатами, як правило, здійснював апеляційний суд. Фрідріх Великий був відвертим ворогом адвокатури, називав адвокатів «п'явками і небезпечними плазунами». Він фактично одержавнив адвокатуру, запро­вадивши замість адвокатів державних чиновників - прав­ничих комісарів, які проіснували до 1849 року, підтвердив­ши повністю помилковість такого рішення. Відновлено права німецької адвокатури лише у 1878 році.

Джерела свідчать, що оплата праці адвоката у Німеччині
весь час фактично вважалась гонораром: оіісіїиг попогагшт
§оші поп тегзедіз, зесі Ьопогіз саизат сіаплг. Що ж стосува­
лось інших захисників, які брали участь у суді, різного роду
юрисконсульти й правознавці, то вважалося, що вони
отримували не гонорар, а оплату за свої послуги. До речі,і
цих представників часто називали прокураторами. |

Адвокатурі Німеччини, як жодній іншій адвокатурі, дове­лося пройти через складні випробування періоду німецько­го фашизму, коли інститут адвокатури було перетворено у

придаток судової системи, яка застосовувала розправу зі _всіма, хто не був прибічником нацизму. Згідно з розпоря­дженням німецького уряду від 27 вересня 1939 р. допуск до адвокатури було заборонено особам єврейської та польсь­кої національностей. Міністр юстиції Гаме Франк «по­вчав», Що німці не можуть допустити, щоб євреї виступали адвокатами від імені німецького права, а польський еле­мент має бути цілковито винищений.

Сьогодні адвокатура в Німеччині є незалежною інститу­цією в системі правосуддя. Особливістю німецької адвока­тури є те, що вона фактично має ознаки підприємницької організації. Як зазначає часопис «Адвокат,» німецьких ад­вокатів відрізняє від бізнесменів лише те, що адвокати не вправі себе рекламувати, а також не сплачують так званого ремісничого податку.

Вимоги, що пред'являються до кандидата в адвокатуру, ті ж самі, що і до кандидатів на посади суддів. Особа має закінчити на юридичному факультеті 8 семестрів вивчення правових наук та скласти державні іспити. Після цього ви­пускник проходить стажування протягом 2—3-х років у всіх установах судової системи, отримуючи за цей період заро­бітну плату з фонду земельних органів влади. Після завер­шення стажування кандидат складає державний іспит і ви­значає, ким хоче стати: суддею, адвокатом чи юрисконсуль­том. Від проходження зазначеної процедури звільняються лише ординарні професори права університетів Німеччини.

Федеральний закон про адвокатуру від 1 серпня 1959 р. міс­тить перелік випадків, коли кандидатові до адвокатури в прийомі може бути відмовлено. Це:

- коли особа позбавлена за рішенням Федеративного
Конституційного суду основних цивільних прав;

- у випадку позбавлення права займати публічні посади;

- коли раніше кандидат був виключений з адвокатури
за рішенням суду;

- коли за рішенням суду був звільнений з органів пра­
восуддя;

- в разі звинувачення у вчиненні проступку, що є не­
пристойним для адвокатського звання;

- коли є дані, що особа протизаконним способом бо­
реться з існуючим суспільним ладом у Німеччині;

- коли внаслідок своїх фізичних вад чи слабкості духов­
них сил особа тривалий час не буде в стані належним чи­
ном виконувати адвокатські функції;

- коли особа займається діяльністю, що є несумісною з
професією й репутацією адвоката;

- коли за рішенням суду особа обмежена в розпоря­
дженні своєю власністю;

- коли кандидат є державним службовцем.

Особа, допущена до виконання функцій адвоката, може займатися своєю професійною діяльністю лише в суді, до якого вона «приписана». Юристові, який допущений до ад­вокатської діяльності у Федеральному Верховному Суді Ні­меччини, адвокатська практика в будь-якому нижчому суді заборонена.

Допуск адвокатів до роботи у Федеральному суді має свої особливості. Питання допуску вирішується спеціаль­ною виборчою комісією, що створюється при цьому суді у складі: голови суду, членів Президії Федеральної палати адвокатів. Рішення комісії не є остаточним, воно переда­ється на затвердження міністра юстиції.

Колегії адвокатів утворюються за територіальною озна­кою, тобто за місцем «прописки» до суду. Усі існуючі ко­легії адвокатів об'єднані у Федеральну палату адвокатів. Вищим органом колегії є загальні збори її членів. Загальні збори обирають правління, встановлюють розмір членських внесків, вирішують питання соціального забезпечення ад­вокатів тощо. До членів правління пред'являються такі ж вимоги, як і до кандидата на посаду адвоката при Вищому Федеральному суді: вік не менш як 35 років, п'ятирічний безперервний стаж адвокатської роботи.

Оплата послуг адвоката регулюється Федеральним по­ложенням, яке містить розміри мінімальних тарифів. У Ні­меччині існує відрегульована система надання юридичної допомоги незаможним верствам населення. Кримінально-процесуальний і Цивільно-процесуальний кодекси передба­чають випадки обов'язкової участі адвоката у процесі. Пер­шою умовою є безплатна юридична допомога. Другою умовою є відсутність у клієнта можливості таку юридичну допомогу оплатити. Правда, надання безоплатної юридич­ної допомоги не означає безоплатнсті для адвоката. Остан­ньому виплачується з бюджету по кримінальних справах -25% мінімального тарифу, а по цивільних справах - 30%.

Норми професійної етики адвокатів Німеччини містяться у Федеративному законі про адвокатуру. «Адвокат зобов'я­заний добросовісно виконувати свої професійні обов'язки,-записано в законі.- Як і в рамках своєї професії, так і поза

ними він повинен бути гідним тієї поваги й довір'я, якого вимагає становище адвоката». В питанні вибору справ закон забороняє адвокатові брати до свого провадження справи у таких випадках:

_ коли клієнт вимагає від нього дій, які суперечать ад­вокатському обов'язку;

- коли по тій же справі він консультував протилежну

сторону;

_ коли по тій же справі він брав участь як суддя, про­курор, представник офіційної установи;

_ коли мова йде про тлумачення документа, в складанні якого він брав участь як нотаріус (ст. 45 Федерального за­кону про адвокатуру).

Дисциплінарний нагляд над адвокатами здійснюють суди честі, які складаються з голови суду та декількох членів, яких призначає міністр юстиції строком на 4 роки.

При Вищому суді існує спеціальна судова палата, яка є другою інстанцією до рішень судів честі.

4. Зародження й розвиток інституту адвокатури в Україні

Інститут адвокатури в Україні пройшов тривалий та складний шлях свого становлення й розвитку. Уже в Київ­ській Русі роль захисників у судах виконували рідні, при­ятелі сторін - «послухи» (особи, які могли посвідчити про попереднє життя обвинуваченого), «видоки» (безпосередні свідки факту події). Окрім «видоків і послухів» на судові засідання запрошувались родичі, близькі та приятелі обви­нуваченого. Саме вони виконували первісні функції за­хисту і були зародком майбутньої української адвокатури. З часом було заборонено приводити на розгляд справи ве­лику кількість цих захисників, щоб вони не впливали на прийняття судом вироку. Дозволено було сторонам приво­дити лише по дві особи, яких називали «добрими людьми». Останні аж до прийняття Литовських Статутів виконували Функції захисту час від часу і безоплатно.

Так історично склалося, що землі України з половини XIV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. У зв'язку з цим на території України правова система у цілому й інститут адвокатури, зокрема, були під

впливом Литовських Статутів, магдебурзького права, на землях Східної Галичини ще й польського права.

Запровадження у містах України магдебурзького права, яке на той час було доволі прогресивним, дало правові під­стави до організаційного оформлення інституту адвокатури.

Дослідник історії української адвокатури С. Борисенюк у своїй монографії «Утворення професійної адвокатури в Литовсько-руській державі», написаній у 1927 році, пише, що перші сліди судових заступників, хоча далеко ще не професійних, знаходимо у джерелах за XIII ст. Вже в Ли­товській метриці згадуються судові захисники під назвами «посол» і «прокуратор». І хоча у Метриці не розшифрову­ється суть діяльності цих захисників, проте вказується, що «в праві мовил за другого». Щоправда, ще довший час сто­рони самі себе захищали в суді. Так, С. Борисенко наводить дані, що на 1107 справ, розглянутих господарським судом ще до прийняття Литовських Статутів, захисники згаду­ються лише у двох десятках справ.

Під впливом магдебурзького права значно пожвавилась торгівля, встановлювались нові економічні зносини з краї­нами Європи. Це зумовлювало прийняття владою великої кількості різних актів для врегулювання суспільного життя. У свою чергу, велика кількість правових норм ускладнювала можливість їх вивчення та використання пересічними гро­мадянами. Отже, постає проблема кодифікації законодавст­ва. Першою спробою був Судебник Казимира І з 1468 року. Згодом, Жигмонт І в 1522 році пообіцяв литовсько-укра­їнським землям «ипит іиз зегіршт аі§ие шіат 1е§ет зиЬ сопзііїиііопіЬиз еі зіаїііиз сеПіз іп зегіріа гесіаспз», прийняти статут прав. Своєї обіцянки Жигмонт І дотримав, і Литовсь­кий Статут у першій редакції було прийнято у 1529 році.

Уже цей Статут під представником особи в суді застосо­вує термін «прокуратор». Якщо ж і трапляється у тексті Литовського Статуту 1529 року термін «адвокат», то на той час цей термін нічого не мав спільного із сьогоднішнім ро­зумінням «адвоката-захисника». Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше. У Ли­товському Статуті 1529 року було передбачено, що проку­ратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин «у Великом Княжестве осе-льш». Правда, це в основному стосувалося участі захисни­ків у цивільних справах.

Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально

регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п'ять статей (57-61) IX розділу. Правило, що захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави, суворо дотримувалось. Суд навіть у процесі польської ко­ролеви Бони зробив докір, що її захисник Колачковський не _є мешканцем цих земель, а тому не міг представляти її ін­тереси. У зв'язку з цим королева подарувала Колачковсь-кому нерухомість, у силу чого він автоматично ставав меш­канцем цих земель.

Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.

Литовський Статут не вимагав, щоб захисник був шлях­тичем. Перші редакції Статуту не встановлювали для захис­ників вимог дотримання етичних норм. Це призвело до на­пливу в адвокатуру людей з різних соціальних верств, часто не завжди сумлінних і порядних. У судових актах першої половини XVI ст. є записи, які дають підстави це стверджу­вати. Так, міщанка Курчова Хведя порушила справу проти Іва­на Селецького за повернення гонорару, за неналежне здійс­нення правозахисних функцій, що спричинило їй шкоду.

Використовуючи такі факти, шляхта намагалася закрити доступ до адвокатури вихідцям із простого народу. Особ­ливо розгорілася дискусія з цього питання на польському сеймі 1547 року. Але король не погодився з цими пропоци-ціями. Усе це зумовило внесення до Литовського Ста­туту 1588 року цілої низки етичних норм адвокатської діяль­ності.

Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.

Статут встановлював два види процесуального представ­ництва у судах: представництво з повними процесуальними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в ^СУДІ прокуратор підтверджував письмовим документом -Дорученням від сторони, належним чином оформленим. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами

Литовського Статуту 1588 р. визначалися змістом дору­чення на ведення справи. Таке доручення називали «лист поручений», інколи - «прокурація». Доручення обов'язково писалося власноручно довірителем і скріплювалось печат­кою.

Литовський Статут 1588 р. запровадив участь захисни-ка-прокуратора для убогих людей, удів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням. «Тогдьі,-вказано у Статуті, - вряд мает таковому прокуратора дарма придавати и кончати от них у права мовити».

Статут окреслював професійні права й обов'язки про­куратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката. Так, якщо адвоката за непослух, брак у роботі суд міг позбави­ти права займатися адвокатською практикою, то аналогіч­но було, коли адвокат учиняв дії, які спричиняли шкоду довіреній стороні, чи порушував принцип конфіденцій­ності. Непомірно суворо каралися прокуратори за неявку в судове засідання без поважних причин, «такие прокурато-рьі горлом короньї бьіти мають», тобто смертною карою покарані.

Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спро­бу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інс­титут адвокатури. Норми цього Статуту на території Укра­їни мали широке застосування. Ось чому у зв'язку з цим видається малопереконливим твердження відомого дослід­ника історії українського права М. Є. Слабченка про те, що у XVII ст. на Україні не було адвокатів.

Правда, слід зазначити, що магдебурзьке право, Литов­ські статути - це законодавчі акти, які значною мірою були чужими для українського народу. Вони не могли врахувати повною мірою історичну традицію, національну специфіку розвитку українських земель. Усе це було головною причи­ною розпочатої у першій половині XVIII ст. кодифікації українського права.

Епохальні події Хмельниччини вплинули і на розвиток норм процесуального права, на розвиток інституту адвока­тури. Внаслідок цього в 1743 р. було підготовлено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими су­диться малоросійський народ». Але цей кодекс так і залиши­вся проектом, через очевидне несприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосовувався на прак­тиці у судовій системі України аж до половини XIX ст.

До цього Кодексу увійшли норми права, які багато десят­ків років уже регулювали суспільні відносини на Україні. Приміром, у 1725 р. Генеральна Військова Канцелярія на­казувала Степану Миклашевському: «Теди чрезь указь предлагается, абим Ви сами для походу Гилянского при­буть не можете, прислали кого вь пленіпотентахь изь крі-постине, если якіе на упомянутье ґрунта имьются, для отвь-стья против челобития». Незабаром було запроваджено чо­тирьох адвокатів при Малоросійській Колегії та при Генеральному Військовому Суді. Ці адвокати здійснювали правовий захист малозабезпечених, а також відстоювали інтереси держави і за свою роботу отримували заробітну плату. З часом адвокатів запроваджували у полкових судах.

Саме в цьому кодексі вперше в історії українського за­конодавства замість «прокуратора» вживається «адвокат» - у власному значенні слова. Вперше цей кодекс передбачав обов'язок реєстрації адвокатів у судах. Адвокати перед по­чатком своєї адвокатської діяльності давали присягу на доброякісне виконання професійного обов'язку, дотриман­ня етичних і правових норм, збереження конфіденційності, не зволікати справ, не породжувати безпідставних спорів та ін.

Адвокатом могла бути будь-яка особа чоловічої статі: без будь-яких відхилень, повнолітні християни, розумово й фізично здорові, світського стану. Нехристияни могли за­хищати тільки своїх одновірців. Уповноваження на участь у справі по Кодексу називалося «вірчос челобитье», «веря-ще челобитье» або коротко «вірчая». Уповноваження, як правило, було письмовим. Кодекс дозволяв допускати до участі у процесі і непрофесійних захисників - батьків, опі­кунів.

Праця адвоката оплачувалася, але кодекс передбачав випадки залучення адвокатів до виконання обов'язків за­хисту і безоплатно. Це стосувалося захисту удів, сиріт, калік, малозабезпечених. Одночасно наголошувалося на сумлінному виконанні обов'язків адвоката з цих категорій справ. Кодекс встановлював різні покарання для адвоката за порушення свого професійного обов'язку. Вид пока­рання в основному залежав від форми вини адвоката. На­приклад, якщо адвокат умисно порушував свої обов'язки, Що спричинило клієнтові шкоду, то такий адвокат зо­бов'язувався відшкодувати шкоду у подвійному розмірі і крім цього суд позбавляв його права займатися адвокатсь­кою діяльністю; суд міг заарештувати адвоката або підда-

ти тілесним покаранням. В окремих випадках суд міг під­дати покаранню адвоката відрізанням язика. Що ж до не­обережної форми вини, то у такому разі адвоката можна було ув'язнити на чотири тижні з повним відшкодуванням завданої шкоди.

Дата добавления: 2015-08-20