Частина друга 6 страница

– От тільки за столиком не вистачає місця для п’ятьох, – сказала Морін.

– Якщо прийдуть всі інші, ми з Кеті пересядемо, – сказав я.

– Хто «всі інші»? – спитала Кеті, яку можна було зрозуміти.

– Мартін та Джес, – сказала Морін. – Але Джес учора привезли в поліцейський машині. Так що вона, можливо, відсипається.

– А, – сказав я. Тобто, мені було цікаво, чому Джес привезли у поліцейській машині і все таке. Але мені це не було цікаво безпосередньо у той момент.

– А що вона зробила? – спитала Кеті.

– Чого вона тільки не зробила, – сказала Морін. Офіціантка підійшла й налила нам кави, а Морін пішла до шведського столу взяти круасанів.

Кеті подивилася на мене. В неї виникло кілька питань, це було видно.

– Морін – це… – Але я не міг придумати, як закінчити речення. Втім, мені не знадобилося шукати спосіб, бо саме у цей момент за наш столик усілася Джес.

– Пиздець, – сказала вона. Це було замість представлення. – Мені так херово. Зазвичай мені допомагає проблюватися. Але я вчора вночі уже всі свої нутрощі виблювала. Більш нічого не залишилося.

– Я Кеті, – сказала Кеті.

– Привіт, – сказала Джес. – Я в такому стані, що навіть не збагнула, що я тебе не знаю.

– Я подруга ДД, – сказала Кеті, й очі Джес зловісно загорілися.

– В якому сенсі подруга?

– Ми тільки вчора познайомилися.

– І вже разом снідаєте?

– Заткнися, Джес.

– А що я сказала?

– Мене більше хвилює, що ти скажеш.

– А що я скажу?

– Гадки не маю.

– Ти вже познайомилася з нашими батьками, Кеті?

Кеті нервово стрільнула очима в Морін.

– Ти сміливіший за мене, ДД, – сказала Джес. – Я не стала б приводити дівку на одну ніч за сімейний стіл. Пиздець ти модерний чувак.

– Це твоя мати? – сказала Кеті. Вона намагалася триматися невимушено, але я бачив, що вона трохи париться.

– Звичайно ж це не моя мати. У нас навіть національність різна. Джес просто…

– Він тобі казав, що він музикант? – сказала Джес. – Та точно казав. Він вічно це каже. Це для нього єдиний спосіб знайти дівчину. Ми йому постійно кажемо, щоб він перестав це робити, бо вкінці всі завжди дізнаються. А потім ображаються на нього. Він, либонь, назвався вокалістом, так?

Кеті кивнула й подивилася на мене.

– Це просто анекдот. А ну, заспівай їй, ДД. Ти б його чула. Пиздець на хуй.

– Кеті була на нашому виступі, – сказав я. Але щойно я це сказав, я пригадав, що це я сказав Кеті, що вона була на нашому виступі, а це дві великі різниці; Кеті подивилася на мене, і було видно, що вона пригадує те ж саме. От бля.

Морін та її круасани сіли за столик.

– Що ми робитимемо, якщо прийде Мартін? Тут нема місця.

– О ні, – сказала Джес. – А-а-а-а-а-а. Ґвалт. Мабуть, просто впадемо в паніку.

– Мабуть, мені пора йти, – сказала Кеті. Вона підвелася й одним ковтком допила каву. – Анна за мене хвилюватиметься.

– Ми можемо пересісти за інший столик, – сказав я, але я знав, що це кінець – усе зруйнували злорадні сили поза моїм контролем.

– Бувай, – весело сказала Джес.

І це був останній раз, коли я бачив Кеті. На її місці я б досі відтворював наш діалог у себе в голові, записуючи його й прохаючи друзів розіграти його в ролях, у пошуках хоч якоїсь зачіпки, котра допомогла би мені розкумекати той сніданок.

Із Джес ніколи не ясно, коли вона дійсно дотепно висловлюється, а коли їй просто щастить. Коли молотиш язиком так швидко і так часто, як вона, то просто мусиш іноді влучати в точку. Але як би там не було, вона мала рацію: без музики ніякої Кеті б не було. Вона мала стати таким собі тоніком, моєю першою дівчиною після розпаду групи – і найпершою для мене як непрактикуючого музиканта, бо я вже грав у групі, коли позбувся невинності, а відтоді теж постійно грав у групі. Тож коли вона пішла, я почав турбуватися, як мені тепер бути, і типу чи буду я по якихось сорока роках лежати десь у блядському притулку для старих, розповідаючи якійсь беззубій старушенції, що колись менеджер REM хтів репрезентувати мій гурт. Я задумався, коли вже нарешті стану людиною – кимось, хто, можливо, має роботу, а також особистість, привабливу для інших? Це повна хуйня – відмовлятися від чогось, якщо йому на зміну нічого не приходить. Припустимо, я би просто продовжив говорити про книги, які ми обидва читали, і ми б жодного разу не згадали музику… Чи ми все одно би трахнулися? Я не міг цього уявити. Мені здавалося, що без свого старого життя я взагалі не маю життя. Мій моральний стимул в результаті зробив мене зневіреним та пригніченим в пизду.

МОРІН

Ми не звернули особливої уваги на те, що Мартін пропустив сніданок, хоч той і був безкоштовним. Я вже почала звикатися з думкою про те, що раз чи два на день повинно траплятися щось незрозуміле для мене. Я не розуміла, чим займалася Джес попередньої ночі, і я не розуміла, чому за нашим столиком сиділа якась чужа жінка – чи радше дівчина. А тепер я не розуміла, куди заподівся Мартін. Але нерозуміння не відігравало особливої ролі. Іноді коли дивишся детектив по телевізору, то не розумієш зав’язки, але знаєш, що так воно й задумано. Однак усе одно дивишся, бо в кінці хтось пояснить тобі основні нюанси, якщо дивитися уважно. Я намагалася сприймати життя з Джес, ДД та Мартіном як детективний фільм; якщо я не все розуміла, то казала собі: без паніки. Зачекай, поки хтось підкине тобі якусь зачіпку. Та й узагалі, я починала відчувати, що навіть якщо майже нічого не розумієш, це насправді нестрашно. Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, навіщо нам було казати, що ми бачили янгола, і як це допомогло нам потрапити на телебачення. Але про це вже всі, очевидно, забули, тож нащо здіймати галас? Мушу зізнатися, мене турбувало, де всі сидітимуть за сніданком, але зовсім не тому, що я нічого не розуміла. Я просто не хотіла, щоб Мартін подумав, що ми неввічливі.

Після сніданку я спробувала зателефонувати до пансіонату, але в мене самої нічого не вийшло. Врешті довелося попрохати ДД зробити це за мене, і він пояснив, що необхідно набрати безліч додаткових цифр, а декотрі треба пропустити, і все що хочеш. Це не було нахабством із мого боку, дзвонити за кордон, бо інші сказали мені, що я можу телефонувати раз на день, незважаючи на ціну; інакше, сказали вони, я не зможу як слід розслабитися.

І той телефонний дзвінок… Він усе змінив. Оті дві-три хвилини. Під час тієї телефонної розмови в моїй голові трапилося більше, ніж за весь час на даху. І не те щоб я почула якусь погану новину, або взагалі якусь новину. З Метті все було гаразд. А як інакше? Він потребував догляду, і йому було надано догляд, а більше їм було нічого мені сказати, чи не так? Я постаралася зробити розмову якомога довшою, і треба віддати йому належне, медбрат постарався допомогти мені зробити її довшою, дай йому Бог здоров’я. Але ніхто з нас не міг придумати, що сказати. Метті нічого не робить протягом дня і не зробив нічого протягом того конкретного дня. Його вивозили надвір, і ми поговорили про це, але здебільшого ми говорили про погоду та сад пансіонату.

І я подякувала йому, поклала трубку й на мить задумалася, намагаючись не відчувати жалю до самої себе. Любов, турбота і все таке інше, все те, що може дати тільки матір… Уперше в його житті я таки зрозуміла, що все це йому не потрібне. Моя функція була така ж сама, як функція пансіонату. Мабуть, у мене поки що виходило краще, ніж у них, завдяки довгій практиці. Але б я могла навчити їх усього необхідного за пару тижнів.

А це означало, що коли я помру, з Метті все буде гаразд. А це означало, що те, чого я найбільш за все боялася відтоді, як він народився, було анітрохи не страшним. І я не знала, чи я тепер ще більше хочу накласти на себе руки, чи менше. Я не знала, чи було все моє життя марнуванням часу, чи ні.

Я спустилася вниз і побачила у фойє Джес.

– Мартін виписався з готелю, – сказала вона.

А я чемно всміхнулася їй, але не зупинилася і попрямувала далі. Мені було байдуже, що Мартін виписався з готелю. Якби не дзвінок, мені б не було байдуже, бо він мав усі наші гроші. Але як він збіг із грошима, то це не мало б особливого значення, чи не так? Я б залишилася там, чи ні, і я б їла, чи ні, і я б пила, чи ні, і повернулася б додому, чи ні, і що би я робила або не робила не мало би ні для кого жодного значення. Я гуляла більшу частину дня. Чи люди іноді засмучуються на відпочинку? Підозрюю, що так, адже вони мають стільки часу на роздуми.

Решту тижня я старалася нікому не навертатися на очі. Мартін все одно зник, а ДД був начебто не проти. Джес це не дуже сподобалося, і раз чи два вона спробувала покликати мене обідати з нею чи сидіти з нею разом на пляжі. Але я лише всміхнулася та сказала: Ні, дякую. Я не сказала: Але ж ти завжди така груба зі мною! Чому це ти тепер хочеш зі мною спілкуватися?

Я взяла почитати книгу з маленького стелажа у приймальні, дурненьку таку, з яскраво-рожевою обкладинкою, під назвою «Котовасія» – про самотню дівчину, чий кіт перетворюється на симпатичного молодого парубка. І той молодий парубок хоче на ній одружитися, але вона вагається, бо він кіт, тож вона тягне із відповіддю. І от я то читала, то спала. Мені завжди було добре самій.

А за день до нашого повернення додому я пішла на месу – вперше за місяць чи десь так. У містечку була прекрасна стара церква – набагато краща за нашу місцеву, сучасну та квадратну. (Я часто гадала, чи Бог взагалі знайде нашу церкву, але, мабуть, у Нього було достатньо часу, щоб це зробити.) Зайти й сісти виявилося простіше, ніж я думала, але головним чином через те, що я там нікого не знала. Але далі все було набагато важче, бо всі люди виглядали дуже чужими і я часто не знала, на якому ми місці, з-за мови.

Але згодом я звикла. Це було як коли заходиш до темної кімнати – а там було темно, набагато темніше, ніж у нас. Через деякий час я почала щось бачити – і побачила людей з дому. Не самих їх, звісно, а їхні тенеріфські варіанти. Там була жінка типу Бріджід, яка все знала і постійно оглядала лави, усміхаючись і киваючи головою. А ще там був чоловік, який дещо невпевнено стояв на ногах, незважаючи на ранній час, і це був Пат.

А потім я побачила себе. Вона була мого віку, чи свого власного, і з нею був дорослий син в інвалідному кріслі, в якого були не всі вдома, і деякий час я на них зорилася, а потім жінка зловила мій погляд і явно подумала, що я поводжуся некрасиво. Але це здавалося таким дивним, таким рідким збігом, поки я не почала про це думати. Й ось що я надумала: либонь, можна зайти до будь-якої церкви будь-де у світі й побачити середніх років жінку без чоловіка, яка везе молодого хлопця в інвалідному кріслі. Либонь, це була одна з причин, чому було винайдено церкви.

МАРТІН

Я ніколи не був дуже інтроспективним чоловіком і не бачу приводу цього соромитися. Не виключаю, що більша частина прикрощів у світі викликана саме інтроспекцією. Я говорю не про такі явища, як війни, голод, хвороби чи злочинність – не такі прикрощі. Я радше говорю про такі речі, як мерзотні газетні статті, слізливі гості ток-шоу тощо. Однак тепер я розумію, що важко запобігти інтроспекції, коли тобі нічого робити, окрім як сидіти й думати про себе. Мабуть, можна було би спробувати думати про інших, але ті інші, про яких я пробував думати, як правило, виявлялися моїми знайомими, а роздуми про знайомих повертали мене саме туди, де мені бути не хотілося.

Тож певним чином це було помилкою – виписатися з готелю й піти гуляти самому, бо хоча Джес бісила мене до чортиків, а Морін вганяла мене у депресію, вони займали частину мене, яку ніколи не можна залишати нежилою та немебльованою. Та й не тільки в тому річ: завдяки ним я також почувався відносно удатним. У минулому я щось робив, а оскільки я щось робив, існувала ймовірність, що я знов щось робитиму. Вони ж ніколи нічого не робили, і було неважко уявити собі, що вони продовжать нічого не робити, і поряд з ними я глядівся й почувався світовим лідером, який вечорами керує мультинаціональною компанією, а на вихідних – розвідзагоном.

Я перебрався до номеру, що був більш-менш ідентичним до того, в якому я жив раніше, хіба що я пригостив себе видом на море та балконом. І цілих два дні я сидів на тому балконі, втупившись у вид на море й почуваючись інтроспективно. Не можу сказати, що моя інтроспекція вирізнялася якоюсь особливою новизною; висновки, що я дійшов їх першого дня, були такими: я облажався майже на всіх фронтах, і краще б мені було померти, і якщо я помру, ніхто за мною не скучатиме і з приводу моєї смерті не горюватиме. А потім я напився.

Другий день був лише трішечки конструктивнішим; дійшовши напередодні ввечері висновку, що ніхто не скучатиме за мною, якщо я помру, я запізно збагнув, що у більшості моїх бід були винні інші: я був розлучений з дітьми через Сінді, і саме на Сінді лежала відповідальність за кінець нашого шлюбу. Я зробив одну помилку! Ну добре, дев’ять помилок. Дев’ять помилок із, скажімо, сотні можливих! Я набрав 91 відсоток і все одно провалив іспит! Мене ув’язнили а) внаслідок провокації і б) тому що суспільство дотримується старомодного ставлення до підліткової сексуальності. Я втратив роботу через лицемірство та зрадництво свого начальства. Тож наприкінці другого дня мені хотілося радше вбивати інших, ніж самого себе, а це ж явно здоровіше поривання, правда?

Джес знайшла мене на третій день. Я сидів у кафе, читаючи «Дейлі експрес» дводенної давності та п’ючи «каву кон лече», і тут вона всілася напроти мене.

– Про нас щось пишуть? – сказала вона.

– Ймовірно, – сказав я. – Але я поки що прочитав тільки спортивну колонку та гороскопи. На першу шпальту ще не дивився.

– Дуже смішно. Можна до тебе присісти?

– Ні.

Вона все одно сіла.

– Так що це все значить?

– Що «це все»?

– Ця… велика образа.

– Ти думаєш, що я образився?

– Ну а що ти тоді робиш?

– Мене вже нудить.

– А що ми такого зробили?

– Та не ви. Ти. Я про тебе казав.

– Через позавчорашню ніч?

– Так, через позавчорашню ніч.

– Тобі просто не сподобалося, що я сказала, що ти мій тато, так? За віком ти підходиш.

– Мені це відомо.

– Ага. Тож заспокойся. Годі паритися.

– Я заспокоївся. Я не парюся.

– Воно й видно.

– Джес, я не ображаюся. Думаєш, я виїхав з готелю, тому що ти сказала, що я твій батько?

– Я б виїхала.

– Бо ти його ненавидиш? Чи тому, що тобі було б соромно за свою доньку?

– І те і те.

Ось що трапляється з Джес. Коли вона думає, що ти відсторонюєшся, вона прикидається задумливою (а під задумливою я маю на увазі «сповненої ненависті до себе самої», що для мене є єдиним можливим результатом будь-яких тривалих роздумів з її боку). Я вирішив, що не збираюся піддаватися.

– Я не збираюся піддаватися. Забирайся геть.

– А що я тепер зробила? Йобаний хуй.

– Ти прикидаєшся людиною, сповненою покути.

– Що таке «покута»?

– Це значить, що ти жалкуєш.

– Про що?

– Іди геть.

– Про що?

– Джес, я хочу відпочити. Більш за все я хочу відпочити від тебе.

– Тож ти хочеш, щоб я бухала та приймала наркотики.

– Так. Я дуже цього хочу.

– Ага, щас. А якщо я це зроблю, ти будеш пиздіти.

– Нє-а. Ніякого пиздіжу. Тільки йди.

– Мені нудно.

– Тож піди знайди ДД та Морін.

– Вони нудні.

– А я ні?

– З ким із знаменитостей ти спілкувався? Ти спілкувався з Емінемом?

– Ні.

– Спілкувався, просто казати мені не хочеш.

– Та Боже ж ти мій.

Я залишив на столику гроші, підвівся й вийшов. Джес рушила вулицею слідом за мною.

– Не хочеш зіграти в більярд?

– Ні.

– А зайнятися сексом?

– Ні.

– Я тобі не подобаюся?

– Ні.

– А деякім чоловікам подобаюся.

– То займися сексом із ними. Джес, мені шкода це казати, але я гадаю, що нашім стосункам кінець.

– А якщо я буду ходити за тобою весь день, то не кінець.

– І ти вважаєш, що врешті-решт це призведе до бажаних результатів?

– Мене не турбує решта решт. А як же слова мого тата, що ти мусиш за мною доглядати? Я-то думала, що тобі захочеться. Я могла б замінити тобі доньок, яких ти втратив. А ти б так зміг досягти внутрішнього спокою, бач? Про це є купа фільмів.

Останнє зауваження вона висловила буденним тоном, ніби воно якимсь чином свідчило про правдоподібність уявленого нею сценарію, а не навпаки.

– А як же секс, що ти мені пропонувала? Яким чином це ув’язується із заміною втрачених мною доньок?

– Це була б інша, ну той, річ. Маршрут. Інший шлях.

Ми пройшли повз лячного вигляду бару під назвою «Нью-Йорк-Сіті».

– Ось звідси мене виставили за бійку, – з гордістю сказала Джес. – Вони мене вб’ють, як я там ще раз з’явлюся.

Ніби на підтвердження її слів у дверях стояв сідуватий хазяїн з убивчим виразом обличчя.

– Мені треба відлити. Нікуди не ходи.

Я зайшов до Нью-Йорк-Сіті, знайшов туалет десь у Нижньому Іст-сайді, підстелив на сидіння телепрограмку з «Експреса», сів та засунув клямку. Наступні пару годин я чув, як вона вищить на мене крізь стіну, але зрештою вищання припинилося; я гадав, що вона пішла, але все одно залишився там про всяк випадок. Коли я зачиняв двері, була одинадцята ранку, а коли вийшов – третя післяобідні. Я не шкодував про змарнований час. Отакий це був відпочинок.

ДД

Мій останній гурт розпався після виступу у пабі «Надія та якір» в Іслінґтоні, всього у парі кварталів від моєї нинішньої квартири. Ми знали, що розпадаємося, ще до виходу на сцену, але не говорили про це вголос. Напередодні ми грали у Манчестері, перед дуже нечисленною аудиторією, і по дорозі до Лондону ми всі були трішки дратівливими, але здебільшого просто замкнутими та мовчазними. Відчуття було таке самісіньке, як коли розлучаєшся з коханою жінкою – те ж нудотне почуття у шлунку, те ж розуміння, що жодні твої слова ні хуя не змінять – а якщо і змінять, то максимум хвилин на п’ять. З гуртом воно ще дивніше, бо ти наче знаєш, що не втратиш контакту з людьми так, як утрачаєш контакт із дівчиною. Я міг би сидіти у барі з ними трьома наступного ж вечору і не сваритися, але гурт би все одно припинив своє існування. Це були не просто ми учетвером; це був будинок, а ми були людьми в ньому, і ми його продали, тож він більше не належав нам. Це я метафорично кажу, звісно, бо ніхто нам за нього і хуйового гроша б не дав.

Коротше, після концерту у «Надії та якорі» – причому той концерт був якимось нещасно-інтенсивним, як відчайдушна єбля перед розлукою – ми зайшли до лайнової маленької гримерної, сіли рядком, а тоді Едді сказав: «Схоже, це все». І зробив таку річ, яка була зовсім не в його стилі, абсолютно не в дусі Едді: він узяв мене та Джессі за руки і стис їх. А Джессі взяв за руку Біллі, просто щоб ми могли востаннє об’єднатися, а Біллі сказав: «Іди на хуй, підарюго», і квапно підвівся, що фактично повідомляє вам усе, що треба знати про ударників.

Зі своїми товаришами по відпустці я був знайомий всього кілька тижнів, але по дорозі з готелю до аеропорту на мене найшло те ж саме нудотне відчуття. Наближалася розлука, це просто витало в повітрі, і ніхто нічого не казав. І причина була тією ж, тобто ми довели все до максимуму, і далі рухатися було нікуди. Ось чому все розпадається, я думаю – групи, дружби, шлюби абощо. Вечірки, весілля, все що завгодно.

Забавно, але коли гурт розвалився, однією з причин, чому мене нудило, було те, що я хвилювався за інших чуваків. Хулі їм тепер було робити, типу? Ніхто з нас не мав надлишку кваліфікації. Біллі не дуже виступав по читанню та писанню, якщо ви мене розумієте, а Едді був надто, типу, безкомпромісним, щоб довго працювати в одному місці, а Джессі любив курнути плану… Єдиним, за кого я не турбувався, був я. В мене все мусило бути гаразд. Я був розумним і стійким, я мав дівчину, і хоч я знав, що сумуватиму за музикою кожного блядського дня, я все одно міг бути кимось і чимось без неї. І що трапляється? По кількох тижнях Біллі та Джессі вже виступають на батьківщині з гуртом, який покинула ритм-секція у повному складі. Едді йде працювати до свого тата, а я розношу піци та майже скидаюся на хуй з даху.

Тож цього разу я твердо вирішив не паритися про своїх одногрупників. Все з ними буде добре, казав я собі. Може, воно здавалося інакше, але ж досі вони якось виживали, бодай і з трудом, і взагалі це була не моя проблема.

У таксі на шляху до аеропорту ми трохи поговорили про те, хто що робив, хто що читав, що ми зробимо передусім, щойно прилетімо додому та іншу херню, а у літаку ми всі заснули, бо рейс був ранній. А потім ми доїхали на метро від Хітроу до Кінгс-кроса, а там пересіли на автобус. Саме в автобусі ми почали осягати, що навряд чи станемо часто спілкуватися.

– Чому? – сказала Джес.

– Бо в нас немає нічого спільного, – сказав Мартін. – Наш відпочинок це підтвердив.

– А по-моєму, він пройшов нормально.

Мартін хмикнув.

– Ми не розмовляли один з одним.

– Ти більшу частину часу ховався в туалеті, – сказала Джес.

– А чому, як ти вважаєш? Тому що ми рідні душі? Чи тому що наші відносини не є найближчими в моєму житті?

– Ага, а які в тебе найближчі відносини?

– А в тебе?

Джес хвильку подумала, а потім знизала плечима.

– Та з вами, – сказала вона.

Повисла мовчанка, котра була досить довгою, аби ми усвідомили справедливість висловлювання Джес стосовно її самої. І на наше щастя, Мартін відповів саме тоді, як ми починали розуміти, що це висловлювання може бути справедливим і стосовно нас.

– Ясно. Що ж. Це ж неправильно, хіба ні?

– Ти що, мене туриш?

– Якщо тобі хочеться так думати. Джес, ми пережили цей відпочинок. А тепер пора розійтися своїми шляхами.

– А як же Валентинів день?

– Ми можемо зустрітися на Валентинів день, якщо хочеш. Ми ж домовлялися.

– На даху?

– А ти досі думаєш, що можеш скинутися?

– Не знаю. Кожен день по-різному.

– Я би хотіла зустрітися, – сказала Морін.

– Либонь, Валентинів день дуже важливий для тебе, Морін, – сказала Джес. Вона сказала це так, ніби просто підтримувала бесіду, але Морін уловила приховане бажання накапостити і не вдостоїла її відповіддю. Майже все, що казала Джес, можна було з легкістю спрямувати проти неї, але ні в кого з нас уже не було сил. Ми втупилися у вікно на машини під дощем, а на своїй зупинці я попрощався і зійшов. Дивлячись, як автобус від’їжджає, я побачив, що Морін пропонує іншим, навіть Джес, пригоститися м’ятними цукерками, і цей жест здався мені до болю символічним.

*

Протягом наступного тижня я практично нічого не робив. Я багато читав і вештався по Іслінґтону в пошуках якоїсь миршавенької роботи. Одної ночі я викинув десять фунтів, купивши квиток на групу під назвою Жодного Шансу, яка виступала у Юніон-чейпелі. Вони починали майже одночасно з нами, а тепер вони мали непоганий контракт, про них говорили, але на мою думку, група все одно була слабенька. Вони стояли й грали пісні, люди плескали, потім вони вийшли на біс, а потім усі розійшлися, і я не сказав би, що комусь від цього стало жарко чи холодно.

На виході мене впізнав якийсь чувак років сорока з гаком.

– Все гаразд, ДД? – сказав він.

– Я вас знаю?

– Я бачив вас у «Надії та якорі» минулого року. Чув, що група розпалася. Ви тут живете?

– Ага, поки що.

– Чим займаєтесь? Сольною кар’єрою?

– Ага, саме так.

– Круто.

*

Ми зустрілися о восьмій вечора на Валентинів день, і всі прийшли вчасно. Джес хтіла зустрітися пізніше, типу опівночі чи що, задля повного трагічного ефекту, але більше ця ідея нікому не здалася такою привабливою, а Морін не хтіла добиратися додому так пізно. Я зіткнувся з нею на східцях по дорозі вверх і сказав, що радий чути, що вона потім збирається додому.

– А куди мені ще їхати?

– Ні, я просто мав на увазі… Минулого разу ти не збиралася додому, так? Ну, типу, не на автобусі, принаймні.

– На автобусі?

– Минулого разу ти збиралася залишити дах найкоротшим шляхом. – Я пройшовся пальцями у повітрі, а потім штрикнув ними вниз, ніби вони скинулися з даху. – Але сьогодні, схоже, ти обереш довгий шлях униз.

– А. Ясно. Що ж. Я трохи просунулася, – сказала вона. – Тобто, мислено.

– Це гарно.

– Думаю, я досі відчуваю користь відпочинку.

– Круто.

А потім вона замовкла, бо шлях угору був довгим, а вона захекалася.

Мартін із Джес прибули за пару хвилин, ми привіталися, а потім замовкли.

– В чому була ідея цієї зустрічі, до речі? – сказав Мартін.

– Ми збиралися зустрітися й подивитися, як ми всі почуваємося і таке, – сказала Джес.

– А. – Ми потупцювали. – І як же ми всі почуваємося?

– У Морін все гаразд, – сказав я. – Правда, Морін?

– Так. Я вже казала ДД, мені здається, я досі відчуваю користь відпочинку.

– Якого відпочинку? Того, що в нас був? – Він подивився на неї і похитав головою у подиві та захопленні.

– А ти як, Марте? – сказав я. – Як ся маєш? – Але я наче знав, якою буде відповідь на це питання.

– О, знаєш. Comme ci comme ça.

– Дебіл, – сказала Джес.

Ми ще трохи потупцювали.

– Я тут дещо прочитав і подумав, що це може вас зацікавити, – сказав Мартін.

– Ну?

– Я от думаю… Може, було б краще поговорити про це у якомусь іншому місці. У пабі, скажімо.

– Я тільки за, – сказав я. – Тобто, мабуть, нам все одно слід відсвяткувати, правда ж?

– Відсвяткувати? – сказав Мартін так, ніби я схибнувся з розуму.

– Ага. Тобто, ми живі, і, і…

На цьому список типу закінчувався. Але те, що ми були живими, здавалося вартим ціни кількох чарок. Те, що ми були живими, здавалося вартим святкування. Хіба що, звичайно, тобі хтілося протилежного, бо в такому разі… Ай, ну його на хуй. Я все одно хтів випити. Якщо ми не могли більш нічого вигадати, то моє бажання випити теж було вартим святкування. Звичайне людське бажання продерлося крізь імлу депресії та нерішучості.

– Морін?

– Так, я не проти.

– Схоже, скидатися ніхто не збирається, – сказав я. – Принаймні сьогодні. Вірно ж? Джес?

Вона мене не слухала.

– Йобаний в рот, – сказала вона. – О Господи.

Вона втупилася у кут даху, де Мартін перерізав дріт на Новий рік. Там сидів якийсь чувак, на тому самісінькому місці, де сидів Мартін, і він спостерігав за нами. Він був, може, на кілька років старше за мене, і вигляд у нього був реально переляканий.

– Гей, чувак, – тихо сказав я. – Гей. Залишайся там.

Я почав повільно наближатися до нього.

– Я вас прошу, не підходьте ближче, – сказав він. Він був у паніці, на межі сліз, і люто затягувався сигаретою.

– Ми всі через це пройшли, – сказав я. – Повертайся і приєднайся до нашої команди. В нас сьогодні зустріч. – Я зробив ще пару кроків. Він мовчав.

– Ага, – сказала Джес. – Подивися на нас. Ми в порядку. Здається, що ніколи не переживеш цей вечір, але це можливо.

– Я не хочу, – сказав чувак.

– Розповіси нам, у чому проблема, – сказав я. Я ще трохи наблизився. – Тобто, ми тут усі, блядь, експерти в цій області. От Морін…

Але я так і не закінчив речення. Він кинув сигарету вниз, а потім із коротким охканням відштовхнувся. Настала тиша, а потім пролунав звук його тіла, що врізалося в асфальт багатьма поверхами нижче. І відтоді я щодня чую ті два звуки, охкання та геп, і досі не знаю, який з них страшніший.

Дата добавления: 2015-11-14