Частина перша 1 страница

Нік Хорнбі

Довгий шлях униз

Присвячується Аманді

«Кращий засіб від нещастя – це щастя, що б там хто не казав».

Елізабет Маккрекен, «Ніагарський спад»

Частина перша

МАРТІН

Чи можу я пояснити, чому хотів скинутися з багатоповерхівки? Звичайно, я можу пояснити, чому хотів скинутися з багатоповерхівки. Я ж не дебіл якийсь. Я можу це пояснити, бо в цьому не було нічого непояснимого: то було логічне рішення, плід справжніх роздумів. І то навіть не були якісь серйозні роздуми. Не в сенсі, що вони були секундним капризом – просто в сенсі, що вони не були страшенно складними чи там болючими. Скажемо так: припустимо, ви були б, ну, не знаю, заступником голови банку, у Ґілдфорді. І ви подумували емігрувати, а тут вам запропонували очолити банк у Сіднеї. Так от, хоча рішення тут досить просте, ви б усе одно мали його трохи обміркувати, правильно? Принаймні, вам довелося б вирішити, чи зможете ви переїхати, чи зможете ви залишити всіх своїх колег та друзів, чи зможете ви отак от узяти й вирвати жінку та дітей зі звичного життя. Може, ви б узяли аркуш паперу й склали би список усіх «за» і «проти». На кшталт:

ПРОТИ – літні батьки, друзі, гольф-клуб.

ЗА – більше грошей, кращий рівень життя (будинок з басейном, барбекю і т. ін.), море, сонце, ніяких лівацьких рад, що забороняють вірші про чорних овечок, ніяких директив ЄЕС, що забороняють британські сосиски, і т. ін.

Тут і думати нема чого, правда ж? Гольф-клуб! Я вас благаю. Певно, літні батьки змушують вас на мить задуматися, але саме на мить – не більше. За десять хвилин ви б уже дзвонили до турагенції.

Ну от, так і в мене було. Просто було мало за чим жалкувати, а причин стрибнути вистачало. Єдиним пунктом у моєму списку «проти» були діти, але я навіть не припускав думки, що Сінді колись ще дозволить мені з ними побачитися. Я не маю жодних літніх батьків, а у гольф не граю. Самогубство було моїм Сіднеєм. І кажучи це, я аж ніяк не хочу образити шановних сіднейців.

МОРІН

Я сказала йому, що йду на новорічне святкування. Я сказала йому ще у жовтні. Не знаю, чи у жовтні надсилають запрошення на новорічні святкування. Мабуть, ні. (Звідки мені знати? Востаннє я була на Новому році 1984-го. У Джун та Брайана, що мешкали напроти, вони потім з’їхали. Та й тоді я забігла десь на годинку, коли він заснув.) Але я не могла більше чекати. Я думала про це з травня чи червня, і мені аж кортіло сказати йому. От же ж дурощі. Він же не розуміє, я впевнена, що не розуміє. Вони кажуть: продовжуй з ним розмовляти, але ж видно, що він нічого не сприймає. Та й взагалі, було б чого кортіти! Це тільки демонструє природу моїх сподівань, чи не так?

Щойно я йому сказала, як мені відразу захотілося піти на сповідь. Адже я збрехала, чи не так? Збрехала власному синові. Авжеж, то була лише маленька нісенітна брехня: я за кілька місяців сказала йому, що піду на святкування, яке цілком вигадала. Причому вигадала як слід. Я сказала йому, хто влаштовує святкування, чому мене запросили, чому я хочу піти, хто там буде. (Святкування влаштувала Бріджід, Бріджід із церкви. А мене запросили, бо приїжджає її сестра з Корка, а її сестра питала про мене у своїх листах. А я хотіла піти, бо сестра Бріджід возила свою свекруху до Лурда, і я хотіла її про це розпитати з наміром коли-небудь звозити туди Метті.) Але сповідь була неможливою, бо я знала, що матиму повторювати цей гріх, цю брехню знов і знов аж до кінця року. Не тільки Метті, але й людям з пансіонату, і… Ну, більше нікого нема, чесно кажучи. Може, ще комусь у церкві чи у крамниці. Це майже комічно, як так подумати. Якщо цілими днями і ночами доглядаєш хвору дитину, варіантів зогрішити дуже мало, і я вже мільйон років не робила нічого, вартого сповіді. І від цього я одразу перейшла до такого страшенного гріха, що не могла навіть поговорити зі священиком, бо збиралася грішити й грішити аж до кінця життя, коли вчиню найбільший гріх з усіх. (І чому це найбільший гріх з усіх? Все життя тобі розповідають, що ти потрапиш до чудового місця, коли підеш із життя. І єдине, що можна зробити, аби потрапити туди скоріше, – це те, що взагалі унеможливить потрапляння туди. Ні, я розумію, що це мов лізти без черги. Але як хтось лізе без черги на пошті, всі цокають язиком. Чи кажуть іноді: «Вибачте, ви стояли за мною». Вони ж не кажуть: «Ви вічно горітимете в пекельному пломені». Це було б занадто.) Це не заважило мені ходити до церкви. Але я ходила тільки тому, що якби я перестала, люди б подумали, ніби щось трапилося.

У міру наближення цієї дати, я все частіше повідомляла йому всілякі дрібниці, які нібито почула. Щонеділі я прикидалася, ніби дізналася про щось нове, бо саме неділями я бачилася з Бріджід. «Бріджід каже, що будуть танці». «Бріджід хвилюється, що не всі люблять вино та пиво, тому вона купить міцних напоїв». «Бріджід не знає, хто прийде вже ситим». Якби Метті був у змозі щось розуміти, він би вирішив, що та Бріджід – якась маніячка, так вона турбується через невеличку вечірку. Я червоніла кожного разу, коли бачила її у церкві. І натурально, мені було цікаво, що вона насправді робитиме на Новий рік, але я так і не спитала. Бо якби вона таки планувала якесь святкування, вона б могла вирішити, що має мене запросити.

Оглядаючись назад, мені соромно. Не за брехню – я вже звикла брехати. Ні, мені соромно за те, як це все було жалюгідно. Однієї неділі я зловила себе на тому, що розповідаю Метті, де Бріджід купуватиме шинку до бутербродів. Але я весь час про неї думала, про новорічну ніч, ще б пак, і у такий спосіб я могла говорити про неї, нічого насправді не розповідаючи. І, мабуть, я сама трохи почала вірити в те святкування, як починаєш вірити в оповідання з книги. Час-від-часу я уявляла, що одягну, скільки вип’ю, коли піду додому. Чи візьму таксі. В такому дусі. Зрештою в мене з’явилося почуття, ніби я там справді була. Щоправда, навіть у своїх фантазіях я не могла уявити, що розмовляю з іншими гостями. Я завжди з радістю покидала вечірку.

ДЖЕС

Я була на паті на першому поверсі сквоту. Паті була голіма – кругом якась старезна панкота, всі сидять на підлозі, пиячать сидр, палять величезні косяки та слухають якесь ненормальне дивне реггі. Опівночі хтось саркастично сплеснув у долоні, пара людей посміялися, от і все – вас теж з Новим роком. На ту паті можна було прийти найщасливішою людиною в Лондоні, і о дванадцятій нуль п’ять все одно захотілося б скинутися з даху. А я і так не була найщасливішою людиною в Лондоні. Натурально.

Я пішла тільки тому, що у коледжі хтось казав, що там буде Чес, але його не було. Я в мільярдний раз набрала його мобільник, але він був вимкнений. Коли ми вперше розлучилися, він обізвав мене причепою, але це просто таке емоційне слово, «причепа», так же? Не думаю, що це можна назвати чіплянням, коли просто дзвониш, пишеш листи, надсилаєш мейли та стукаєш у двері. А на роботу я до нього приходила всього двічі. Тричі, якщо рахувати різдвяну вечірку, а я не рахую, бо він сам казав, що запросить мене. Причепа – це коли ходиш за кимось в магазин, у відпустку за ним їдеш, таке, правда ж? Ну от, а я до жодних магазинів і не наближалася. І взагалі, не думаю, що це називається чіплянням, коли чекаєш від когось пояснень. Коли хтось винен тобі пояснення, це як коли хтось винен тобі грошей, причому не якусь там п’ятірку. Скоріше, п’ять-шість сотень, мінімум. Якщо хтось винен тобі п’ять-шість сотень мінімум, а ти знаєш, що він тебе уникає, то нічого дивного, що ти будеш стукатися до нього в двері пізно вночі, коли знаєш, що він точно вдома. До таких грошей люди серйозно ставляться. Викликають збирачів боргів, ламають комусь ноги, але я так далеко ніколи не заходила. Я продемонструвала самовладу.

Тож хоча я відразу побачила, що на паті його нема, я на деякий час залишилась. А куди мені ще було йти? Мені було шкода себе. Як може таке бути, що тобі вісімнадцять років, а тобі нікуди піти на Новий рік, крім якоїсь голімої вечірки у якомусь голімому сквоті, де ти нікого не знаєш? Ну от, а мені вдалося. Схоже, мені це кожного року вдається. Я легко заводжу друзів, але потім я їх дістаю, це мені зрозуміло, хоча я не знаю, чому і як. Тож люди і вечірки завжди зникають.

Джен я точно дістала. Вона зникла, як і всі інші.

МАРТІН

Останні пару місяців я шукав в Інтернеті матеріали слідств у справах про самогубства, просто заради цікавості. І майже в кожному випадку коронер каже одне й те ж саме: «Він наклав на себе руки, втративши душевну рівновагу». А потім читаєш про цього бідолаху: його жінка спала з його кращим другом, він втратив роботу, його донька загинула в ДТП кілька місяців тому… Гей, містере Коронере? Вдома хтось є? Вибач, але тут немає ніякої душевної неврівноваженості, друже мій. Я б сказав, що він все правильно зробив. Нещастя йде за нещастям, доки вже не можеш терпіти, а тоді – вперед до найближчої багаторівневої парковки в сімейному фургоні зі шматком гумового шлангу під рукою. Хіба не справедливо? Хіба у коронерському висновку не має говоритися: «Він наклав на себе руки після тверезих і сумлінних роздумів про те, яким хуйовим стало його життя»?

Жодного разу не читав повідомлення в газеті, яке би переконало мене, що покійний з’їхав з глузду. На кшталт: «Форвард “Манчестер юнайтед”, який був обвінчаний із нинішньою міс Швецією, нещодавно поставив унікальний рекорд: він єдина людина в історії, яка протягом одного року виграла Кубок ФА та отримала “Оскара” за найкращу акторську гру. Права на екранізацію його першого роману були щойно куплені Стівеном Спілбергом за неназвану суму. Один з його служників знайшов його повішеним на балці в конюшні». Так от, ніколи я не бачив подібних коронерських висновків, але якби сталося таке, що щаслива, успішна, таланлива людина покінчила з собою, то можна було б упевнено стверджувати, що її душа справді була дещо розбалансована. Я не кажу, що заручини з міс Швецією, гра у «Манчестер юнайтед» та отримання «Оскара» прищеплюють людину від депресії – звісно ж ні. Я просто кажу, що такі речі допомагають. Гляньте на статистику. Вірогідність вчинити самогубство набагато вище, якщо ти щойно пережив розлучення. Або якщо в тебе анорексія. Або якщо ти безробітний. Або якщо ти проститутка. Або якщо ти воював, або якщо тебе зґвалтували, або якщо ти когось втратив… Є безліч факторів, які штовхають людину на цей крок; жоден з цих факторів не викличе в неї ніяких почуттів, окрім відверто хуйових.

Два роки тому Мартін Шарп не став би сидіти на крихітному бетонному карнизі серед ночі, дивлячись на асфальтовий тротуар ста футами нижче і гадаючи, чи почує він звук, який видадуть його кістки, коли розтрощаться вщент. Але два роки тому Мартін Шарп був іншою людиною. Я ще мав роботу. Я ще мав жінку. Я ще не переспав з п’ятнадцятирічною. Я ще не побував у в’язниці. Я ще не був змушений говорити зі своїми маленькими доньками про статтю на першій шпальті жовтої газети – статтю, озаглавлену «СВОЛОТА!» і проілюстровану знімком мене, лежачого на тротуарі перед відомим у Лондоні нічним клубом. (Яким був би заголовок, якби я скинувся? «СВОЛОТА В ПОЛЬОТІ!», можливо. Або «ШАРП ШАРПОНУВСЯ!».) Слід зауважити, що до всіх цих подій в мене було менше причин сидіти на карнизі. Тож не треба мені казати, що я втратив душевну рівновагу, бо нічого такого не було. (І що взагалі значить вся ця балаканина про «душевну рівновагу»? Це такий науковий термін? Чи душа справді тріпотить уверх-униз посеред людини, мов якась рибна луска, в залежності від того, наскільки її власник причинний?) Бажання накласти на себе руки було адекватною та розумною реакцією на цілу низку нещасливих подій, які унеможливили моє життя. О так, я знаю, терапевти би сказали, що вони б змогли мені допомогти, але ж в цьому й полягає чи не половина всіх проблем цієї клятої країни, правда? Ніхто не готовий нести за себе відповідальність. Завжди винуватий хтось інший. Усі-пусі. Ну так от, я є одним із тих рідкісних індивідів, які вважають, що відносини з мамкою й татком ніяк не пов’язані з тим, що я трахнув п’ятнадцятирічну. Я вважаю, що переспав би з нею незалежно від того, годували мене грудями чи ні, і настав час усвідомити, що я скоїв.

А скоїв я ось що – я просрав своє життя. Буквально. Ну гаразд, не буквально буквально. Я не перетворив, ну той, своє життя на кал, не зберігав його у себе в кишечнику і так далі, і таке інше. Але я відчував, що просрав своє життя так само, як просирають гроші. Я мав життя, повне дітей, жінок, робот тощо – стандартний набір, і якимсь чином мені вдалося його згубити. Ні, бачите, це невірно. Я знав, де знаходиться моє життя – так само, як знаєш, куди діваються гроші, коли їх просираєш. Нічого я його не губив. Я його витратив. Я витратив своїх дітей, свою роботу і свою жінку на дівчат підліткового віку та нічні клуби: все це має свою ціну, яку я з радістю заплатив, аж раптом мого життя просто не стало. Що мені було залишати позаду? В новорічну ніч здавалося, ніби я прощатимуся з примарною формою свідомості і напівфункціональною травною системою – напевно, всіма ознаками життя, але вони не мали жодного наповнення. Я навіть не особливо почувався засмученим. Я просто почувався дуже дурним і дуже розлюченим.

*

Я сиджу тут зараз не тому, що зненацька прийшов до тями. Чому я тут сиджу, так це тому, що та ніч перетворилася на такий самий бардак, як і все інше. Я навіть з блядської багатоповерхівки не зміг скинутися без того, щоб усе накрилося пиздою.

МОРІН

В новорічний вечір пансіонат прислав за ним свою «швидку». За це прийшлося доплатити, але я не заперечувала. Як я могла? Зрештою Метті мав обійтися їм набагато дорожче, ніж вони – мені. Я платила тільки за одну ніч, а їм доведеться платити до кінця його життя.

В мене була думка заховати деякі Меттіни речі, аби вони нічого такого не подумали, але ж їм не обов’язково було знати, що це його речі. Звідки їм знати, може, в мене безліч дітей, тому я залишила все як є. Вони приїхали близько шостої, і двоє молодих хлопців вивезли його надвір у колясці. Я не могла плакати, коли його увозили, бо ж тоді ті хлопці збагнули б, що дещо не так; вони-то думали, що об одинадцятій наступного ранку я за ним приїду. Я тільки поцілувала його в маківку і наказала гарно поводитися у пансіонаті, тримаючи все в собі, доки не побачила, що вони поїхали. Після того я ридала і ридала – десь годину. Він зруйнував моє життя, але ж все одно він був моїм сином, а я знала, що ніколи його більш не побачу, і навіть не могла як слід проститися. Я трохи подивилася телевізор і таки випила келих-інший хересу, бо розуміла, що надворі буде холодно.

Десять хвилин я простояла на автобусній зупинці, але потім вирішила пройтися пішки. Коли знаєш, що хочеш померти, страх притупляється. Я б анізащо не погодилася пройти такий шлях пізньої ночі, особливо коли на вулицях так багато п’яних, але яка тепер була різниця? Хоча потім я, природно, почала хвилюватися, що на мене можуть напасти, але не вбити – залишать помирати, а я так і не помру. Бо ж тоді б мене забрали до лікарні, а там би дізналися, хто я, там би дізналися про Метті, і стільки місяців планування було би змарновано, і я б вийшла з лікарні з багатотисячним боргом перед пансіонатом, а де ж мені взяти такі гроші? Але ніхто на мене не напав. Пара людей привітали мене з Новим роком, от і все. Там особливо нічого боятися. Пам’ятаю, я ще подумала, як дивно дізнатися про це в такий час, в останню ніч свого життя; решту я провела в постійному страху перед усім.

Раніше я ніколи не бувала у Будинку самовбивців. Тільки пару разів проїжджала повз на автобусі. Я навіть не була впевнена, чи досі там можна вийти на дах, але двері були відчинені, і я просто підійнялася сходами, поки вони не скінчилися. Не знаю, чому мені не спадало на думку, що не можна так просто взяти і скинутися, коли заманеться, але щойно я сама побачила, то збагнула, що тобі просто не дозволять. Там заплели все дротом, дуже високим, плюс вигнута огорожа зі штирями нагорі… ну от, саме тоді я почала панікувати. Я не висока, не дуже сильна і вже не така молода, як колись. Я не могла уявити, яким чином перелізу через все це громаддя, а інша ніч не годилася, через Метті в пансіонаті тощо. І я почала перебирати всі інші варіанти, але всі вони були нікудишніми. Я не хотіла робити це у власній кімнаті, де мене знайшов би хтось знайомий. Я хотіла, щоб мене знайшла стороння людина. І кидатися під поїзд я не хотіла, бо бачила по телевізору передачу про бідолашних машиністів і якого жалю їм завдають самогубці. А машини я не мала, тому не могла поїхати до відлюдного місця та надихатися вихлопних газів…

І тут я побачила Мартіна, аж на тому краю даху. Я сховалася в пітьмі і почала за ним спостерігати. Видно було, що він зробив усе як слід: приніс невеличку драбинку та кусачки й таким чином переліз через верх. Він просто сидів на карнизі, теліпаючи ногами, дивлячись униз, відсьорбуючи з маленької пласкої фляжки, палячи, думаючи, поки я чекала. І він палив і палив, а я чекала й чекала, доки врешті вже не могла більше чекати. Знаю, то була його драбинка, але вона була мені потрібна. Йому вона вже не могла знадобитися.

І не намагалася я його зіштовхнути. Я не така дужа, щоб зіштовхнути дорослого чоловіка з карниза. Та і взагалі б я не стала такого робити. Це було б неправильно; то була цілком його справа, стрибати чи ні. Я просто наблизилася до нього, просунула руку крізь дріт та похлопала його по плечу. Я тільки хотіла спитати, чи він скоро.

ДЖЕС

До того, як я приїхала на сквот, я не мала жодного наміру забиратися на дах. Чесно. Я забула про всі ці штуки з Будинком самовбивців, поки не завела розмову з одним пацаном. По-моєму, він на мене запав, хоча це мало що значить, адже я була там чи не єдиною дівчиною молодше тридцяти, яка ще була в змозі стояти. Він дав мені цигарку, і ще він сказав, що його звуть Бульбік, а коли я спитала, чому його звуть Бульбік, він сказав, що це тому, що він завжди курить траву через бульбік. І я така: Так що, значить, всіх інших тут звуть Косяк? Але він такий, типу: Ні, он того пацанчика звуть Малахольний Майк. А он того звуть Калюжа. А отой, що там стоїть, то Нікі Котях. І таке інше, поки не розповів про всіх, кого він там знав.

Але ті десять хвилин, що я провела у розмові з Бульбіком, потрапили в історію. Ну, не таку історію типу 55-го року до н. е. чи там 1939-го. Не в історичну історію, хіба що один з нас винайде машину часу чи там врятує Британію від вторгнення Аль-Каїди чи що. Але хто зна, що сталося б із нами, якби Бульбік на мене не запав? Бо перед тим, як він почав до мене залицятися, я вже от-от збиралася йти додому, тож Морін із Мартіном були б зараз мертвими, мабуть, і… коротше, все було б по-іншому.

Коли Бульбік закінчив зі своїм переліком, він повернувся до мене і каже: Ти ж не збираєшся йти на дах, правда? А я подумала: Тільки не з тобою, укурок. А він такий: Бо я бачу біль та відчай у твоїх очах. Я під той час вже була порядно ужрата, і так пригадуючи, я цілком впевнена, що насправді він бачив в моїх очах сім «Бакарді-бризів» та дві бляшанки «Спешл брю». Я така тільки: Що, правда? А він такий: Ага, бач, мене призначили до суїцидної варти виявляти людей, що приходять сюди тільки задля піти нагору. А я така, типу: А що там нагорі? А він розсміявся і каже: Ти жартуєш, га? Це ж, той, Будинок самовбивців. Тут накладають на себе руки. І я б ніколи про це не подумала, якби він того не сказав. Раптом все прояснилося. Бо хоч я щойно і збиралася йти додому, я жодної гадки не мала, що робитиму, коли туди прийду, і не могла уявити, як прокинуся там уранці. Я хотіла Чеса, а він мене не хотів, і раптом я збагнула, що чи не найкраще за все буде зробити своє життя якомога коротшим. Я майже розсміялася, так все зійшлося: я хотіла вкоротити собі віку, я прийшла на паті у Будинок самовбивців, і для збігу це було занадто. Це було як повідомлення від Бога. Гаразд, воно, звісно, прикро, що єдине, що Бог мав мені сказати, це, типу: Піди скинься з даху, але я на нього не ображалася. А що ще він міг мені сказати?

Аж тоді на мене як навалилося – моя самотність, всі мої невдачі. Я почувалася героєм, долаючи останні декілька прольотів наверху, волочачи за собою весь цей тягар. Таке було почуття, що єдиний спосіб його спекатися – це скинутися, що це єдиний спосіб примусити його працювати на мою користь, а не навпаки; я почувалася такою важкою, що не сумнівалася: я вмить досягну вулиці. Я поб’ю світовий рекорд у падінні з багатоповерхівок.

МАРТІН

Якби вона не спробувала мене вбити, я був би мертвим, стовідсотково. Але ж всі ми маємо інстинкт самозбереження, так? Навіть якщо ми намагаємося скоїти самогубство, коли він врубається. Я тільки знаю, що відчув штурхан у спину, потім розвернувся і схопився за огорожу позаду, а там заволав. Я тоді вже п’яний був. Я вже деякий час відсьорбував зі своєї фляги, та й перед виїздом теж нормально заправився. (Знаю, знаю, не слід було сідати за кермо. От тільки хуй би я повіз цю драбиняку автобусом.) Отже, так, імовірно я таки не поскупився на лексикончик. Якби я знав, що це Морін, якби я взагалі знав Морін, то, мабуть, притримав би язика, але ж я не знав; здається, я навіть використав слово на літеру «п», за що потім вибачився. Але ж погодьтеся, обставини були винятковими.

Я підвівся й обережно розвернувся, бо не хотів впасти, доки сам не вирішу, а потім зайшовся на неї волати. Вона мовчки втупилася в мене.

– Я вас знаю, – сказала вона.

– Звідки? – Я гальмував. До мене підходять у ресторанах, крамницях, театрах, гаражах і туалетах по всій Британії та кажуть: «Я вас знаю», повсякчас маючи на увазі прямо протилежне; вони мають на увазі: «Я вас не знаю. Зате бачив по телевізору». Вони хочуть взяти автограф або дізнатися, яка насправді Пенні Чемберс у житті. Але тієї ночі я на таке просто не очікував. Якось він був не в тему, той бік життя.

– З телевізора.

– Ох ти ж Господи. Я тут збирався скоювати самогубство, та пусте, на автограф часу завжди вистачить. В вас є ручка? Чи папірець? І, випереджаючи ваше питання, скажу: вона справжня курва, яка готова нюхати будь-що і їбатися з будь-ким. Що ви тут взагалі робите?

– Я хотіла… Я теж збиралася скидатися. Я хотіла позичити вашу драбинку.

Ось до чого все зводиться: до драбинок. Ну, не буквально до драбинок; процес мирного врегулювання на Близькому Сході не зводиться до драбинок, так само, як і валютні ринки. Але що я точно знаю з інтерв’ювання гостей передачі, так це те, що навіть глобальніші теми можна розібрати на дрібненькі детальки, ніби життя – це авіамодель. Мені доводилося чути, як один релігійний діяч приписував свою віру поламаній клямці на сараї (в дитинстві він опинився там узаперті на цілу ніч, і Бог провів його крізь темряву); мені доводилося чути розповідь заручника, який вижив завдяки тому, що один з терористів захопився сімейною дисконтною карткою з Лондонського зоопарку, що той мав її у гаманці. Хочеться говорити про велике, але саме клямці на сараях та картки Лондонського зоопарку дають необхідні зачіпки; без них просто не знаєш, з чого почати. Принаймні, якщо ведеш «Проснися і співай із Пенні та Мартіном», то точно не знаєш. Ми з Морін не могли обговорювати, чому ми такі нещасні, що хочемо розхлюпати свої мозки по асфальту, як молочний шейк з «Макдоналдза», тож натомість ми обговорювали драбинку.

– Будьте ласкаві.

– Я зачекаю, доки… Ну, зачекаю.

– То ви просто стоятимете тут і дивитиметеся?

– Ні. Звичайно ні. Гадаю, ви хочете зробити це самі.

– Правильно гадаєте.

– Я піду туди. – Вона вказала на інший край даху.

– Я вам крикну по дорозі вниз.

Я розсміявся, а вона – ні.

– Облиште. Досить непогана вихватка. За даних обставин.

– Мабуть, я зараз не в гуморі, містере Шарпе.

Не думаю, що вона намагалася пожартувати, але від її слів я розсміявся ще дужче. Морін дісталася протилежного краю даху й сіла, притулившись спиною до бортика. Я розвернувся й опустився назад на карниз. От тільки я не міг зосередитися. Момент минув. Ви, либонь, думаєте: скільки ж там треба зосередження, аби скинутися з багатоповерхівки? Так от, не повірите. До появи Морін я був в ударі; я був в такому місці, звідки було б дуже легко зістрибнути. Я був цілком зосереджений на всіх причинах, чому я взагалі там опинився; я із жахливою ясністю осягав неможливість подальших спроб повернутися до життя на землі. Але розмова з нею відволікла мене, затягла мене назад до світу, до холоду, вітру та басового гупання сімома поверхами нижче. Я не міг повернути той настрій; так було, якщо хтось із дітей прокидався, коли ми з Сінді тільки-но починали кохатися. Я не передумував, я знав, що все одно матиму це незабаром зробити. Просто я також знав, що не зможу робити цього протягом найближчих п’яти хвилин.

Я загорлав на Морін.

– Е! Не хочте місцями помінятися? Примірятися до містинки? – І я знов розсміявся. Я відчував, що мене понесло на клоунаду, я був достатньо п’яний – і, мабуть, достатньо навісний – аби думати, що чи не абиякі мої слова звучатимуть украй дотепно.

Морін вийшла з пітьом і боязливо наблизилася до прорізу в дротяній огорожі.

– Я теж хочу бути одна, – сказала вона.

– Будете. В вас є двадцять хвилин. А потім я попрошу своє місце назад.

– А як ви перелізете назад на цей бік?

Про це я не подумав. Драбинка, взагалі-то, працювала тільки в один бік: з моєї сторони огорожі було недостатньо місця, щоб її розкрити.

– Доведеться вам її потримати.

– В якому це сенсі?

– Ви передасте її мені через верх. Я поставлю її впритул до огорожі. А ви триматимете її з того боку, щоб вона не хиталася.

– В мене нізащо не вийде її втримати. Ви заважкий.

А вона була залегка. Хай вона й була мала, але в ній просто не було ваги; я подумав, що, можливо, вона хоче покінчити з собою, бо не хоче вмирати довгою та болючою смертю від якоїсь страшної хвороби.

– Значить, вам доведеться змиритися з моєю присутністю тут.

Я взагалі не був упевнений, що хочу перелазити на той бік. Тепер огорожа позначала кордон: з даху можна було дістатися сходів, зі сходів – вулиці, а з вулиці можна було дістатися і Сінді, й дітей, і Даніели, і її батька, і всього іншого, що занесло мене наверх, як пакетик з-під чіпсів, підхоплений буревієм. На карнизі я почувався у безпеці. Там не було ганьби та сорому – понад ганьбу та сором, що їх цілком можна очікувати, якщо сидиш на карнизі, сам, на Новий рік.

– Чому ви не можете перебратися на той бік даху по карнизу?

– А ви? Це ж моя драбинка.

– Бачу, джентльменством ви не страждаєте.

– Так, блядь, не страждаю. Взагалі-то, це одна з причин, чому я тут. Ви що, газет не читаєте?

– Іноді проглядаю місцеву.

– То що вам про мене відомо?

– Ви раніше виступали по телевізору.

– Що, і все?

– Нібито. – Вона на хвильку замислилася. – То не в вас була дружина з «Абби»?

– Ні.

– Чи інша якась співачка?

– Ні.

– А. А ще ви любите гриби, ось це мені відомо.

– Гриби?

– Ви казали. Я пам’ятаю. Там був такий кухар у студії, і він дав вам щось скуштувати, а ви сказали: «М-м-м-м, обожнюю гриби. Я б їх цілими днями їв». Це ж ви були?

– Можливо. Але невже це все, що ви можете пригадати?

– Так.

– Тож чому я, по-вашому, хочу накласти на себе руки?

– Гадки не маю.

– Ви мене задрочуєте.

– Ви не могли б підбирати вирази? Мене це ображає.

– Вибачте.

Але я просто не міг повірити. Я не міг повірити, що знайшов когось, хто не знає. До того, як мене кинули за ґрати, я прокидався вранці, а під вхідними дверима вже чекали таблоїдні шакали. Я мав антикризові зустрічі з агентами, з менеджерами, з телевізійними продюсерами. Здавалося неможливим, що в Британії знайдеться людина, яку не цікавить мій вчинок (здебільшого тому, що сам я жив у світі, де подібним речам надавалося першочергове значення). Може, Морін живе на даху, подумав я. Тут неважко втратити зв’язок зі світом.

– А як же ваш ремінь? – Вона кивком указала на мою талію. Морін була впевнена, що це її останні хвилини на землі. Вона не хотіла витрачати їх на обговорювання моєї пристрасті до грибів (пристрасті, яка, боюся, скоріш за все була вигадана для телекамер). Вона хотіла братися до діла.

– А що мій ремінь?

– Зніміть свій ремінь та обтягніть його навкруг драбинки. Запніть його зі свого боку огорожі.

Я зрозумів, про що вона говорить, зрозумів, що це спрацює, і наступні пару хвилин ми працювали в дружелюбній тиші; вона передала драбинку через огорожу, а я зняв ремінь, обмотав його круг драбинку та огорожу, міцно затягнув його, застібнув пряжку, посмикав його, аби переконатися, що він витримає. Мені зовсім не хотілося померти, падаючи спиною вперед. Я переліз назад, ми розстібнули ремінь і поставили драбинку в її первісне положення.

І я щойно збирався дати Морін спокійно скинутися, коли на нас накинулася ця скажена маніячка.

ДЖЕС

Дарма я волала. Це була помилка. Тобто, це була помилка, якщо я збиралася покінчити з собою. Я б могла просто підійти, швидко, тихо і спокійно, туди, де Мартін перерізав дріт, залізти по драбині, а потім скинутися. Але цього я не зробила. Я прогорлала щось типу: «Геть з дороги, слабаки!» і видала індіанський бойовий клич, ніби все це була якась гра – як воно на той момент і було, принаймні для мене – і Мартін підсік мене перш, ніж я пробігла половину відстані. А потім він наче присів на мене, вдавлюючи моє обличчя в ту зернисту хрінь типу асфальту, якою завжди вкривають будинки. От тоді мені справді захотілося вмерти.

Дата добавления: 2015-11-14