Частина друга 1 страница

ДЖЕС

Газетам знадобилося зовсім небагато часу, щоб про все дізнатися. Може, десь пару днів. Я була у себе в кімнаті, і тато покликав мене вниз і спитав, що я робила на Новий рік. А я така: Та нічого, а він такий: Ну, газетники вважають інакше. А я така, типу: Газетники? А він каже: Ага, судячи з усього, вони збираються надрукувати історію про тебе та Мартіна Шарпа. Ти знаєш Мартіна Шарпа? А я така, ну: Ага, типу того, я тільки з ним познайомилася тієї ночі на одній вечірці, не дуже гарно його знаю. Тож тато такий: Що це за вечірка така, чорт забирай, де можна познайомитися з людьми на кшталт Мартіна Шарпа? А я не могла придумати, що б це могла бути за вечірка, тому нічого не сказала. А потім тато такий, типу: Чи в вас був… Чи щось… А сам такий як на голках, чи як там, тож я така взяла і поперла навпростець. Чи я з ним їбалася? Ні, не їбалася! Велике спасибі! Ні хріна собі! З Мартіном Шарпом! Фу-у-у-у-у-у! І так далі і так далі, поки він не врубився.

Це все той блядський Чес, звісно, це він подзвонив у газети. Либонь, він і раніше вже робив спроби, говнюк малий, але тоді йому не було на чому виїхати, коли йшлося тільки про мене. Але поєднання Джес Крайтон/Мартін Шарп… тут хер встоїш. Цікаво, скільки можна заробити на чомусь такому? Пару сотень фунтів? Більше? Чесно кажучи, я б теж так учинила на його місці. Він вічно на нулях. І я вічно на нулях. Якби він був кимось, кого можна було закласти, я б його вже давно заклала з усіма тельбухами.

Тато трохи підняв краєчок штори, щоб виглянути на вулицю, і там хтось був. Я хотіла вийти й наїхати на нього, але тато мене не пустив; він сказав, що вони виставлять мене скаженою на своїх фотках, і я виглядатиму по-дурному і шкодуватиму про це. А ще він сказав, що так поводитися негідно і що в нашому становищі слід бути вище цього та ігнорувати їх. А я така: В чиєму становищі? Я не в якому не в становищі. А він такий: Авжеж, ти у становищі, подобається це тобі чи ні, але ти теж у становищі, а я така: Це ти у становищі, а не я, а він каже: Ти теж у становищі, і таким чином ми деякий час перегавкувалися. Та звісно ж, перегавкування ніколи нічого не змінює, і я знаю, що насправді він має рацію. Якби я не була у становищі, то газети не були б так зацікавлені. Більш того, чим більше я поводжуся, ніби я не у становищі, тим більше я у становищі, якщо ви мене розумієте. Якби я просто сиділа у себе в кімнаті й читала, або завела собі постійного хлопця, то це призвело б до повної незацікавленості. Але якби я переспала з Мартіном Шарпом, або скинулася з даху, то це призвело б до протилежності повної незацікавленості. Це призвело б до зацікавленості.

Коли я потрапила в газети пару років тому, відразу після історії з Джен, гадаю, вони вважали мене радше Важкою, аніж Поганою. І взагалі, крадіжки в магазинах – це ж не вбивство, так? Всі проходять через стадію магазинних крадіжок, хіба ні? Я маю на увазі справжніх крадіжок, коли пиздиш серйозно, сумки, там, одяг, таке всяке, а не якісь ручки чи цукерки. Ця стадія йде відразу після поні та хлопчачих груп, але до драпу та сексу. Але я бачила, що цього разу все інакше, тому почала замислюватися. Ага, я в курсі, в курсі. Краще пізно, ніж ніколи, е? А думала я от що: якщо це буде в усіх газетах, то краще хай мама з татом гадають, що я переспала з Мартіном, ніж дізнаються справжню причину, чому ми були разом. Справжня причина б їх убила. Може, буквально. Внаслідок чого я б, можливо, залишилася єдиним живим членом родини, таж я ще навіть не вирішила, який шлях обрати. Так що як газети похиблять, це буде не надто погано. Ясно, що мені доведеться нелегко у коледжі, адже всі гадатимуть, що я їбалася із головною сволотою Британії, але згодом-перегодом це обернеться благом, тобто двома живими батьками.

Річ у тому, що хоч я і почала замислюватися, я не продумала все як слід. Я б устереглася від маси халеп, якби тільки зачекала дві хвилинки, перш ніж розкрити рота, але я не стала чекати. Я просто сказала: Та-а-то. А він такий: О ні. І я така дивлюся на нього, а він, типу: Краще розповіси все, як було, а я кажу: Ну, тут надто нема чого розповідати. Я просто пішла на одну вечірку, і він там був, і я перепила, й ми пішли до нього, от і все. А він такий, типу: От і все, тобто більш нічого не було? А я така: Ну, ні, тобто далі три крапки, тобі не обов’язково знати подробиці. То він такий: Господи Боже, і сів на стілець.

Але фішка в чому: мені ж не треба було казати, що я з ним переспала, так? Я могла би сказати, що ми цілувалися, або що він залицявся, або щось в цьому роді, але я продуплила. Я типу подумала: Ну, якщо вибір між самогубством та сексом, то краще хай буде секс, але ж вибір не обов’язково мав бути саме таким. Секс був просто типу як варіант сервірування на пачці з локшиною, але ж не обов’язково робити так, як на малюнку, правда ж? Можна обійтися без гарнірування, якщо хочеться, і саме так мені слід було вчинити. («Гарнірування» – ото чудернацьке слово, правда? Не пам’ятаю, щоб я його колись вживала.) Але я вчинила інакше, так? Й от що мені ще слід було вчинити, чого я не зробила: перш ніж щось розповідати, слід було спитати в тата, що там пишуть у газеті. Я просто думала: Жовта преса, секс… Насправді, я не знаю, що думала, чесно скажу. Майже нічого, як завжди.

Тож тато відразу схопив телефон і подзвонив собі на роботу і розповів їм все, що я йому сказала, а потім повісив слухавку і сказав, що йде, і щоб я не відповідала на дзвінки і нікуди не виходила і нічого не робила. Тож я кілька хвилин подивилася телик, а потім визирнула з вікна, щоб подивитися, чи там ще стоїть той мужик, і він там стояв, причому вже не один.

А потім тато повернувся з газетою – він виходив купити ранковий випуск. Він виглядав років на десять старше, ніж коли йшов. І він розгорнув газету, щоб мені було видно, і там був заголовок: «МАРТІН ШАРП ТА ДОНЬКА МОЛОДШОГО МІНІСТРА УКЛАЛИ САМОГУБНИЙ ЗГОВІР».

Так що моє сексуальне признання виявилося на хуй нікому не потрібним.

ДД

Це був перший раз, коли ми щось дізналися про сім’ю Джес, і треба сказати, моєю першою думкою було те, що насправді все це охуєнно смішно. Я був у найближчому магазинчику, купував сигарети, а з прилавка на мене дивилися Джес із Мартіном, і я прочитав заголовок та мало не розреготався. Чим заробив собі пару косих поглядів, зважаючи, що у заголовку йшлося про їхній нібито самогубний зговір. Міністр освіти! Трясця твоїй матері! Зрозумійте, ця дівка розмовляла так, ніби її виховала злиденна мати-наркоманка на соціальній допомозі, ще й молодша за неї. І вона поводилася так, ніби освіта – це різновидність проституції, до якої вдаються хіба що збоченці та вкінець безнадійні.

Але коли я потім прочитав статтю, вона виявилася не такою вже і смішною. Я нічого не знав про Дженіфер, старшу сестру Джес. Ніхто з нас не знав. Вона зникла кілька років тому, коли Джес було п’ятнадцять, а їй вісімнадцять; вона взяла материну машину, яку потім знайшли кинутою біля відомого місця самогубств на узбережжі. Дженіфер отримала права трьома днями раніше, ніби тільки для цього вчилася водити. Тіла так і не знайшли. Не знаю, як це вплинуло на Джес – думаю, не дуже гарно. А на її папіка… Господи. Напевно, батьки, котрі народжують виключно суїцидальних доньок, згодом починають досить понуро сприймати виховання дітей загалом.

А потім, наступного дня, все стало ще менш смішним. З’явився новий заголовок, який гласив: «ЇХ БУЛО ЧЕТВЕРО!», а нижче у статті містився опис двох якихось придурків, в яких я зрештою впізнав себе й Морін. А в кінці статті було прохання надавати подальшу інформацію за таким-то номером. Навіть пропонувалася якась там винагорода. Бля, за наші з Морін голови призначили ціну!

Вони явно дізналися про це в того мудодзвона Чеса; я так і чув скигління його голосу крізь дивакувату мову британської жовтої преси. Хоча, мабуть, треба було віддати чуваку належне. Для мене той вечір складався з того, що четверо нещасних людей виявили абсолютну нездатність зробити те, що намірялися, – причому зробити це, скажімо чесно, було не так уже й важко. Але Чес побачив щось інше: він побачив цілу історію, на якій можна заробити пару баксів. Ладно, то він, либонь, знав про тата Джес, але все ж таки – ну, коротше, молодець чувак. Бо все одно ж треба було все якось ув’язати.

Скажу вам чисту правду: я дещо протащився з цієї статті. Мені було наче приємно, в іронічному такому сенсі, читати про себе, причому це досить зрозуміло, як так подумати. Бачте, однією з причин, чому мені було так херово, була моя нездатність залишити слід в історії своєю музикою – інакше кажучи, я хотів накласти на себе руки, бо не був знаменитим. Може, я дещо суворо до себе підходжу, бо я же знаю, що все було не так просто, але це точно відігравало свою роль. Так от, признавши, що мені більше нічого ловити, я потрапив на перші шпальти газет, і може, мені слід здобути з цього певний урок.

Тож я типу насолоджувався, сидячи у себе в квартирі, попиваючи каву й палячи сигарети, тішачись усвідомленням того, що я наче знаменитий і водночас геть анонімний. А потім завищав блядський домофон, і я мало з власної шкіри не вискочив.

– Хто там?

– Це ДД? – Молодий жіночий голос.

– Хто це?

– Чи не могли б ви приділити мені пару хвилин? Поговорити про вчорашню ніч?

– Звідки ви взяли цю адресу?

– Я так розумію, ви були одним із тих, хто був із Джес Крайтон та Мартіном Шарпом у новорічну ніч? Коли вони намагалися покінчити життя самогубством?

– Ви розумієте неправильно, мем. – Це було перше речення з обох боків, яке не мало знаку питання в кінці. Знижена інтонація на кінці фрази була справжнім полегшенням, як чихання.

– Що саме я неправильно зрозуміла?

– Все. Ви помилилися номером.

– Я так не думаю.

– Звідки ви знаєте?

– Бо ви не заперечили, що вас звуть ДД. І спитали, звідки я взяла цю адресу.

Логічно. Вони справжні професіонали, ці люди.

– Але ж я не казав, що це моя адреса, правда ж?

Повисла пауза, поки ми обидва перетравлювали очевидний ідіотизм мого зауваження.

Вона мовчала. Я уявляв собі, як вона стоїть на вулиці, сумно хитаючи головою над моїми жалюгідними відмазками. Я поклявся не казати ні слова, доки вона не піде.

– Слухайте, – сказала вона. – Чи була якась причина, чому ви спустилися?

– Яка ще причина?

– Не знаю. Щось таке, що підійме настрій нашим читачам. Може, я не знаю, ви надали один одному волі до життя.

– Сумнівно.

– Ви подивилися на Лондон і побачили красу світу. Щось в такому дусі? Щось надихаюче для наших читачів?

Чи було щось надихаюче в наших пошуках Чеса? Якщо й було, то я не помітив.

– Може, наприклад, Мартін Шарп сказав щось таке, що надало вам хисту до життя? Якщо це так, то публіці буде цікаво знати.

Я спробував пригадати, чи говорив нам Мартін якісь слова утішання, що вона могла б їх використати. Він назвав Джес їбанутою дуркою, але це був радше життєстверджуючий момент, аніж життєрятівний. А ще він сказав нам, що одна гостя його шоу була замужем за чуваком, що двадцять п’ять років пролежав у комі, але це теж не надто нам допомогло.

– Ні, нічого на думку не спадає.

– Я залишу вам свою візитку з номерами, добре? Подзвоніть мені, коли будете готові про це поговорити.

Я мало не вибіг за нею на вулицю – як то кажуть, вже заскучав. Мені сподобалося бути тимчасовим центром її світу. Бля, та мені сподобалося бути тимчасовим центром свого світу, бо останнім часом там було порожненько, а після її відходу там знову нічого не стало.

МОРІН

Отже я пішла додому, ввімкнула телевізор, заварила чаю, подзвонила до пансіонату, і двоє молодих парубків доставили Метті до будинку, і я всадила його перед телевізором, і все почалося заново. Важко було уявити, що я протримаюся ще шість тижнів. Знаю, в нас була угода, але я все одно не думала, що ще колись з ними побачусь. О, ми обмінялися телефонами, адресами абощо. (Мартінові довелося пояснювати мені, що якщо в мене немає комп’ютера, то в мене не може бути електронної адреси. Я не знала, є вона в мене чи ні. Я гадала, що, може, вона була в одному з тих конвертів, що завжди кидають до скриньки.) Але я не думала, що ми дійсно будемо ними користуватися. Я скажу вам чесно, по правді, хоч воно і прозвучить так, ніби мені себе шкода: я думала, що вони бачитимуться один з одним, але потайки від мене. Я була для них надто стара і надто старомодна, зі своїми туфлями і таким іншим. Мені було цікаво відвідати вечірки й побачити всіх тих чудацьких людей, але це нічого не змінило. Я все одно мусила повернутися й забрати Метті, і в мене все одно не було ніякого життя, окрім того, від якого я вже геть втомилася. Можливо, ви думаєте, ну, а чому ж вона не злиться? Та звісно же, злюся. Не знаю, нащо я вічно прикидаюся, ніби це не так. Мабуть, це все вплив церкви. А може, в мене просто такий вік, адже нас учили не скаржитися, чи не так? Але інколи – майже завжди – мені хочеться кричати, галасувати, трощити речі і вбивати людей. Ах, злості в мені достатньо, це точно. Неможливо мати таке життя, як у мене, і не злитися. Отже. За пару днів у мене задзвонив телефон, і якась жінка зі шляхетним акцентом сказала:

– Це Морін?

– Так.

– Це вас турбують із Лондонської поліції.

– О, добридень, – сказала я.

– Добридень. Нам повідомили, що ваш син чинив безладдя у торгівельному центрі в новорічну ніч. Крадіжки, нюхання клею, напади на покупців тощо.

– Боюся, це не міг бути мій син, – сказала я, як повна дурка. – В нього інвалідність.

– А ви впевнені, що він не симулює цю інвалідність?

Я навіть на секунду замислилася. Ну, це ж цілком зрозуміло, правда, коли дзвонять із поліції? Бо хочеш переконатися, що кажеш чисту правду, на той випадок, якщо потім потрапиш у якусь халепу.

– Якщо це так, то він дуже гарний актор.

– А ви впевнені, що він не дуже гарний актор?

– О, абсолютно. Бачте, в нього така інвалідність, що він не здатен грати.

– Але що як це і є гра? Тільки, е-е, як-йо-там відповідає всім прикметам. Підозрюваний.

– А що за прикмети? – Не знаю, навіщо я це сказала. Мабуть, намагалася допомогти.

– Ми ще про це поговоримо, мадам. Чи можете ви відзвітувати про його місцезнаходження у новорічну ніч? Чи ви були з ним?

Тут я вся ніби похолонула. Сперш я не звернула уваги на день. А тепер попалася. Я не знала, брехати чи ні. А ну як хтось із пансіонату вивіз його й використав як прикриття чи щось в тому роді? Скажімо, один з тих молодих парубків? Вони здавалися досить приємними, але ж так ніколи не скажеш, правда? Припустимо, вони пішли грабувати магазин і сховали щось під Меттіним укривалом? Припустимо, вони всі пішли пиячити й узяли Метті з собою, а потім втрутилися у бійку і штовхнули його інвалідне крісло вбік того, з ким билися? А поліція побачила, як він несеться на когось, і вони не знали, що він не міг сам себе підштовхнути, тому вирішили, що він сам до них приєднався? А потім просто прикидався дурником, бо не хотів неприємностей? Що ж, так можна і травми людині завдати, якщо врізатися в неї на інвалідному кріслі. Можна ногу зламати. І припустимо… Чесно кажучи, навіть посеред цієї паніки я не могла збагнути, як би йому вдалося нюхати клей. Але все одно! Всі ці думки вихором пронеслися через мою голову. Либонь, то було почуття вини. Мене не було з ним, хоч я і мала з ним бути, а не було мене з ним тому, що я хотіла покинути його назавжди.

– Ні, мене з ним не було. Він був під наглядом.

– А. Ясно.

– Він був у повній безпеці.

– Не сумніваюся, мадам. Але йдеться не про його безпеку, так же? Йдеться про безпеку людей у торгівельному центрі Вуд-Ґріна.

Вуд-Ґріна! Він був аж у Вуд-Ґріні!

– Так. Ні. Вибачте.

– Ви справді просите пробачення? Справді-справді-справді, б…ь, просите пробачення?

Я не могла повірити власним вухам. Звичайно, я знала, що поліціанти вживають нецензурні вирази. Але я гадала, що це радше трапляється за напружених умов, з терористами, там, а не при телефонних розмовах із представниками громадськості в ході стандартної слідчої процедури. Хіба що, звісно, вона справді перебувала у напруженні. Чи міг Метті, або той, хто його підштовхнув, когось убити? Може, дитину?

– Морін.

– Так, я вас слухаю.

– Морін, я насправді не поліціантка. Я Джес.

– А. – Я відчула, що червонію від власної дурості.

– Ти мені повірила, га, стара кошеля.

– Так, я тобі повірила.

З мого голосу вона чула, що засмутила мене, тому не стала мене більш ятрити.

– Бачила газети?

– Ні. Я їх не читаю.

– Там про нас пишуть.

– Про кого?

– Про нас. Ну, ми з Мартіном названі на ім’я. Оце прикол, е?

– І що там написано?

– Там написано, що ми з Мартіном і ще з двома загадковими, ну, людьми уклали самогубний зговір.

– Це неправда.

– Тю, ясен хрін. А ще там написано, що я донька молодшого міністра освіти.

– Чому?

– Тому що так воно і є.

– А.

– Я просто тобі повідомляю, щоб ти знала, що пишуть в газетах. Тебе це дивує?

– Ну, ти забагато лаєшся для доньки політика.

– А ще одна репортерка приходила до ДД на хату й питала його, чи ми спустилися з якоїсь надихаючої причини.

– Що це означає?

– Ми не знаємо. Коротше. В нас буде антикризове засідання.

– В кого?

– В усіх чотирьох. Така собі зустріч однокласників. Може, там, де ми снідали.

– Я не можу нікуди виходити.

– Чому це?

– Через Метті. Це одна з причин, чому я була на даху. Бо я ніколи не можу нікуди піти.

– Ми можемо прийти до тебе.

Я знов зайшлася рум’янцем. Я не хотіла бачити їх тут.

– Ні-ні. Я щось вигадаю. Коли ви думаєте зустрічатися?

– Десь у другій половині дня.

– О, я не зможу на сьогодні нічого придумати.

– Тож ми прийдемо до тебе.

– Будь ласка, не треба. В мене не прибрано.

– То прибери.

– В мене вдома ще ніколи не бувало людей з телебачення. Чи доньки політика.

– Я не буду демонструвати бундючні манери. Побачимося о п’ятій.

Тож у мене залишилося три години, щоб усе зробити, щоб усе повбирати. Мабуть, з таким життям, як у мене, можна дійсно з глузду з’їхати. Треба трохи з’їхати з глузду, щоб захотіти скинутися з даху. Треба трохи з’їхати з глузду, щоб спуститися назад. Треба справді з’їхати з глузду, щоб уживатися з Метті, з постійним ув’язненням у чотирьох стінах, з самотністю. Але я гадаю, що я тільки трохи з’їхала з глузду. Якби я справді з’їхала з глузду, я б не стала турбуватися про прибирання. І якби я остаточно й безповоротно з’їхала з глузду, мене б не хвилювало, що вони можуть знайти.

МАРТІН

Гадаю, у мене в голові майнула думка, що мій візит до Будинку самовбивців може становити інтерес для наших друзів із жовтої преси. Я потрапив на першу шпальту газети за те, що впав п’яним на вулиці, хай їм грець, і можна було припустити, що спроба впасти з високої будівлі – це навіть ще цікавіше. Коли Джес сказала Чесу, де ми познайомилися, я відразу почав гадати, чи в нього вистачить глузду продати ці відомості, але позаяк Чес здався мені індивідом відверто безглуздим, я списав ті страхи на параною. Якби я знав, що Джес сама по собі становить інтерес для газетників, то зміг би хоча б морально підготовитися.

Мій агент відразу ж подзвонив мені й зачитав всю статтю вголос – вдома я тепер крім «Телеграфу» нічого не читаю.

– В цьому є хоч частка правди? – спитав він.

– Чисто між нами?

– Якщо хочеш.

– Я збирався скинутися з багатоповерхівки.

– О Боже.

Агент у мене молодий, пещений і недосвідчений. Коли я вийшов із тюрми, виявилося, що в агенції сталася так звана «реорганізація», і Тео, який робив каву моєму попередньому агентові, – це останнє, що стоїть між мною та професійним небуттям. Саме Тео знайшов мені роботу на Релакс! ТБ, найгіршому кабельному каналі у світі. За фахом він спеціаліст із порівняльного релігієзнавства, а ще він видаваний поет. Я підозрюю, що він захоплюється іграми «тільки для хлопчиків», якщо ви тямите, про що я, хоча це тут ні в тин ні в ворота. За шкалою компетентності я оцінив би його на рівні кавоварки.

– Там я з нею і познайомився. З нею і ще парою людей. Ми спустилися назад. І ось він я, у країні живих.

– Чому ти збирався скинутися з багатоповерхівки?

– Та просто заманулося.

– Я впевнений, що ти мав на те якусь причину.

– Мав. Це був жарт. Почитай мою особову справу. Ознайомся з останніми подіями.

– Ми ж думали, що це залишилося у минулому. – Це дуже зворушливо, його любов до множини в першій особі. Я вже все чув: «Відтоді, як ми вийшли з тюрми…», «Відтоді, як у нас були неприємності з тією неповнолітньою…». Якщо мені й буде, про що шкодувати після вдалої спроби самогубства, то про неможливість почути, як Тео каже: «Відтоді, як ми наклали на себе руки…». Або: «Після нашого похорону…».

– Ми помилялися.

Повисла роздумлива мовчанка.

– Ну що ж. Господи. І що тепер?

– Це ж ти агент. Я думав, це надасть тобі безліч творчих можливостей.

– Я трохи обмізкую це й передзвоню тобі. До речі, з тобою намагався зв’язатися батько Джес. Він дзвонив сюди, а я сказав, що ми не повідомляємо особистих номерів. Я правильно вчинив?

– Ти правильно вчинив. Але все одно, дай йому номер мого мобільника. Мабуть, його що так що так не вдасться уникнути.

– Хочеш йому зателефонувати? Він залишив свій номер.

– Ну давай.

Поки я розмовляв із Тео, в мене з’явилися повідомлення від моєї колишньої жінки та моєї колишньої дівчини. Коли Тео зачитував мені статтю, я не подумав про жодну з них; тепер мене занудило. Я починав усвідомлювати важливу істину стосовно самогубства: невдача завдає не меншої шкоди, ніж успіх, викликаючи при цьому куди більше гніву, бо в такому разі нема ніякої журби, аби його врівноважити. Я був, судячи з тону повідомлень, у повній дупі.

Я подзвонив Сінді першій.

– Припездений егоїстичний ідіот, – сказала вона.

– Ти ж нічого не знаєш, крім того, що прочитала в газеті.

– Схоже, ти єдина людина у світі, яку журналісти справді ловлять на гарячому. Якщо вони кажуть, що ти переспав з п’ятнадцятирічною, значить, переспав. Якщо вони кажуть, що ти впав на вулиці п’яним, значить, впав. Їм не треба про тебе нічого вигадувати.

Чесно кажучи, це було дуже проникливе спостереження. Вона мала рацію: жодного разу я не був жертвою наклепу чи викривлення фактів. Якщо так подумати, це був один із ганебніших аспектів останніх кількох років. Газети поливали мене лайном, і все це було правдою до останнього слова.

– Тож я гадаю, – продовжувала вона, – що вони знов написали все, як було. Ти був на даху багатоповерхівки з наміром скинутися звідти. А натомість спустився назад із дівчиною.

– Десь так.

– А як же твої доньки?

– А вони знають?

– Поки що ні. Але їм все одно хтось розповість у школі. Це неминуче. Що ти хочеш, щоб я їм сказала?

– Може, мені слід поговорити з ними.

Сінді гавкнула. Підозрюю, що те гавкання задумувалося як сатиричний смішок.

– Скажи їм, що хочеш, – сказав я. – Скажи їм, що тато був сумний, але потім знов повеселів.

– Чудово. Якби в нас була пара дволіток, це була б ідеальна відповідь.

– Не знаю, Сінді. Тобто, якщо мені не можна їх бачити, то це в принципі не моя проблема, так? Це вже тобі доведеться якось викручуватися.

– Ах ти покидьок.

І на цьому мій перший дзвінок закінчився. Моє зауваження, що її відмова дозволити мені брати участь у вихованні своїх доньок залишає мене за бортом, здалося мені повторюванням очевидного, але хрін з ним. Головне, що це змусило її кинути слухавку.

*

Не знаю, які в мене тепер обов’язки перед доньками. Я кинув палити, давним-давно, бо я розумів тоді, що це мій обов’язок перед ними. Але коли завариш таку кашу, як я, паління здається найменшим з усіх клопотів – чому я, власне, і почав знову. Як вам шлях: від кидання палити – кидання палити через те, що хочеш якомога довше захищати своїх дітей від втрати батька – до сперечання з їхньою матір’ю про найкращий спосіб повідомити їм про свою спробу самогубства. Про таке нічого не розповідали на допологових курсах. Це все відстань, звичайно. Я віддалявся все далі й далі, а дівчинки ставали все менше й менше, аж доки вони не перетворилися на крихітні цяточки і я більше не міг їх побачити, як буквально, так і метафорично. Облич же все одно не видно, правда ж, коли це лише крихітні цяточки, тож можна не турбуватися, щасливі вони чи засмучені. І ось, згодом, самогубство стає мислимим – що було б неможливо, якби вони щодня дивилися в твої очі.

Пенні все ще плакала, коли я їй подзвонив.

– Принаймні, в цьому хоч є сенс, – нарешті сказала вона.

– В чому?

– В тому, що ти пішов з вечірки, аби полізти туди. А потім повернувся з тими людьми. Я ніяк не могла збагнути, яким боком вони взагалі тебе стосуються.

– Тільки знала, що якимсь чином вони допомогли мені зайнятися сексом з іншою.

– Отож. – Вона безрадісно шморгнула носом. Вона нічого, Пенні. І зовсім не курва. Вона добросердна, віддана, любляча… З неї б вийшла прекрасна супутниця життя.

– Вибач.

– Я провалилася, так?

– Думаю, мої провали перевершують твої. Котрі, до речі, нічого собою не становлять. Тобто, взагалі нічого. Тобто, жодних провалів не було. Ти до мене просто чудово ставишся.

– Як ти сьогодні почуваєшся?

Я не задавався цим питанням. Я проснувся з похміллям та дзвенячим телефоном, і відтоді життя рухалося ніби за інерцією. Я за весь ранок жодного разу не подумав про те, щоб накласти на себе руки.

– Нормально. Я поки що не буду туди знов підійматися, якщо ти про це.

– А ти поговориш зі мною, перш ніж це зробити?

– Про все?

– Так. Про все.

– Не знаю. Навряд чи тут можна щось поладнати розмовами.

– О, я знаю, що не зможу нічого поладнати. Я просто не хочу дізнатися про це з газет.

– Ти могла б знайти когось кращого, Пенні. Кращого за мене.

– Я не хочу.

– Ага. То ти не заперечуєш саме припущення.

– Так, у мене достатньо самоповаги, аби припустити, що десь існує чоловік, який радше проведе Новий рік зі мною, ніж розіб’ється на смерть.

– То чом би тобі його не пошукати?

– А тебе воно взагалі турбує?

– Ну. Турбуватися про таке… Це не зовсім в моєму стилі, правда ж?

– Овва. Зате чесно.

– Справді? Я-то думав, це просто самоочевидно.

– Так що ти хочеш, щоб я зробила?

– Сумніваюся, що ти можеш щось зробити.

– Ти мені ще подзвониш?

– Так, само собою.

Це я, принаймні, міг їй пообіцяти.

Всі – за винятком Кріса Крайтона, вочевидь, – знають, де я мешкаю. У всіх є мій домашній номер, мій мобільний номер, мій імейл. Коли я вийшов із тюрми, я давав свої координати кожному, хто виявляв хоч який інтерес: мені була потрібна робота, мені була потрібна помітність. Жоден з тих гондонів зі мною не зв’язався, певна річ, але ось тепер всі вони зібралися під моїми вхідними дверима. Кажучи «всі», я маю на увазі трьох-чотирьох писак убогого вигляду, здебільшого молодих – тих круглолицих хлопчиків та дівчат, що писали репортажі зі шкільних вечорів в місцевій газетці, а тепер не можуть повірити своїй удачі. Я продерся крізь них, хоча міг спокійно обійти їх – чотири людини, що тремтять на тротуарі та сьорбають каву з пінопластових стаканчиків, аж ніяк не становлять натовп голодних репортерів. Але нам всім сподобалася ця штовханина. Мені вона надала почуття власної важливості, а їм – почуття, що вони перебувають у центрі подій. Я багато усміхався, казав «Доброго ранку», не звертаючись ні до кого конкретно, і зігнав одного з них зі свого шляху портфелем.

– Це правда, що ви намагалися накласти на себе руки? – спитала одна особливо неприваблива жінка у бежевому макінтоші.

Я вказав на себе, аби привернути увагу до свого прегарного фізичного стану.

– Ну, якщо так, то я явно зазнав краху, – сказав я.

– Ви знайомі з Джес Крайтон?

– З ким?

– З Джес Крайтон, донькою міністра чогось-там. Освіти.

– Я вже багато років є другом їхньої родини. Ми всі разом зустрічали Новий рік. Можливо, саме звідти виникло це безглузде непорозуміння. Це був не самогубний зговір. Це була коктейль-вечірка. Дві абсолютно різні речі.

Я починав знаходити в цьому якусь утіху. Я майже відчував жаль, коли наблизився до «Пежо», що я орендував його за шалені гроші взамін «БМВ», що я його подарував. Та й не те щоб я знав, куди їду. Але за кілька хвилин решту мого дня було розплановано: Кріс Крайтон подзвонив мені на мобільний і запросив на розмову; а потім, невдовзі після цього, з того ж самого номера подзвонила Джес, щоб повідомити, що ми всі йдемо в гості до Морін. Я був не проти. Мені все одно було нічого робити.

*

Перш ніж постукати в двері Джес, я на пару хвилин затримався в машині, аби розібратися зі своїм сумлінням. Моя остання конфронтація з розлюченим батьком відбулася невдовзі після мого необачного та, як виявилося, нелегального сексуального контакту з Даніеллою (5 футів 9 дюймів, другий з половиною розмір грудей, вік – п’ятнадцять років 250 днів, і повірте, ті 115 днів мають неабияке значення). Місцем тієї попередньої конфронтації була моя квартира – стара, велика квартира на Гібсон-сквер – певна річ, не тому, що батько Даніелли відгукнувся на тепле запрошення, а тому, що він чатував на мене, коли я однієї ночі намагався прослизнути додому. Це була не дуже плідна зустріч, не в останню чергу завдяки тому, що я спробував порушити тему батьківської відповідальності, а він спробував мене вдарити. Я все одно думаю, що мав рацію. Якого хріна п’ятнадцятирічна дівчинка нюхала кокаїн у чоловічому туалеті в клубі «Мелонз» о першій годині вівторкової ночі? Але є вірогідність, що не будь я таким наполегливим у висловленні своєї думки, він не рушив би до поліцейської дільниці за рогом і не подав би скаргу на мої відносини з його донькою.

Дата добавления: 2015-11-14