Частина друга 4 страница

Вийшло так, що після інтерв’ю я розговорилася з ДД. Він повертався до себе на квартиру, а я йшла на автобусну зупинку, тому ми пішли разом. Я не впевнена, що йому цього хотілося, бо ми практично не розмовляли відтоді, як я вдарила того хлопця на Новий рік, але склалася така ніякова ситуація, що я йшла у п’яти кроках за ним, тож він зупинився почекати мене.

– Це було непросто, правда? – сказав він, і я здивувалася, бо думала, що це тільки мені було важко.

– Я ненавиджу брехню, – сказала я.

Він подивився на мене і розсміявся, і тоді я згадала про його брехню.

– Не ображайся, – сказала я. – Я теж збрехала. Я збрехала про ангела. І ще я збрехала Метті. Що йду на святкування на Новий рік. І людям із пансіонату.

– За це тебе Бог вибачить, я думаю. – Ми пройшли трохи далі, а потім він сказав, без жодної явної на те причини: – Із-за чого б ти могла передумати?

– Про що?

– Про… ну, той. Про те, щоб З Усім Покінчити.

Я не знала, що сказати.

– Якби ти могла скласти угоду з Богом, типу. От він сидить, такий Дядя, прямо напроти тебе. І він каже: Гаразд, Морін, ти нам подобаєшся, але ми хочемо, щоб ти залишалася де ти є, на Землі. Що ми можемо зробити, аби тебе переконати? Що ми можемо тобі запропонувати?

– Бог питає мене особисто?

– Ага.

– Якби Він питав мене особисто, Йому б не треба було мені нічого пропонувати.

– Справді?

– Якби Бог у Своїй нескінченій мудрості хотів, щоб я залишалася на Землі, то як би я ще могла про щось просити?

ДД розсміявся.

– Ну гаразд. Не Бог.

– А хто?

– Типу… я не знаю. Типу такий космічний, знаєш, президент. Або прем’єр-міністр. Тоні Блер. Той, хто все може зробити. Ти ж не мусиш робити те, що скаже Тоні Блер, не прохаючи нічого взамін.

– А він може вилікувати Метті?

– Нє. Він може тільки щось влаштувати.

– Я б хотіла поїхати на відпочинок.

– Господи. Оце ти продешевила. Ти погодилася б жити весь відміряний тобі строк за тиждень у Флориді?

– Я б хотіла поїхати за кордон. Я там ніколи не була.

– Ти ніколи не була за кордоном?

Він сказав це так, ніби мені мусило бути соромно, і на мить я дійсно засоромилася.

– Коли ти востаннє була на відпочинку?

– Незадовго до народження Метті.

– А йому зараз скільки?

– Дев’ятнадцять.

– Гаразд. Що ж, як твій менеджер я буду просити в Дяді одну відпустку на рік. Може, дві.

– Це неможливо! – Я була просто шокована. Тепер я розумію, що сприйняла все це надто серйозно, але мені воно здавалося справжнім, і щорічна відпустка уявлялася мені незаслуженою.

– Можеш мені повірити, – сказав ДД. – Я знаю ринок. Космічний Тоні й оком не змигне. Ну давай, що ще?

– О, я не можу більше нічого просити.

– Скажімо, він таки дасть тобі два тижні відпустки на рік. Чекати п’ятдесят тижнів – це не так уже й легко, знаєш? А більше тобі не світить зустріч із Космічним Тоні. В тебе є один шанс. Все, що ти хочеш, ти мусиш просити відразу.

– Роботу.

– Ти хочеш роботу?

– Так. Звісно.

– Яку роботу?

– Будь-яку. Може, працювати у крамниці. Все що завгодно, аби тільки вдома не сидіти.

Колись я мала роботу, до народження Метті. Я працювала у магазині канцтоварів у Тафнел-парку. Мені подобалося; мені подобалися всі ті різні ручки, різні розміри паперу та конвертів. Мені подобався мій начальник. Відтоді я ніде не працювала.

– Гаразд. Давай-давай.

– Може, якесь світське життя. У церкві іноді бувають вікторини. Типу як вікторини в пабах, тільки не в пабах. Я б хотіла в них узяти участь.

– Годиться, це ми тобі можемо дозволити.

Я спробувала всміхнутися, бо знала, що ДД трохи жартує, але мені ця розмова давалася з трудом. Я не могла нічого придумати, і це мене дратувало. І ще це мене лякало, сама не знаю чому. Це було як знайти у себе вдома двері, яких ніколи раніше не бачив. Чи захотіли би ви дізнатися, що за ними? Деякі б захотіли, я впевнена, але не я. Мені не хотілося більше розмовляти про себе.

– А ти? – спитала я ДД. – Що б ти сказав Космічному Тоні?

– Ха. Я не знаю, чувак. – Він усіх зве «чуваками», навіть жінок. До цього звикаєш. – Може, я не знаю, знову пережити останні п’ятнадцять років чи що. Закінчити школу. Забути про музику. Стати такою людиною, якій достатньо бути собою, а не тим, ким вона хоче бути, знаєш?

– Але Космічний Тоні не може цього влаштувати.

– Так. Отож.

– Тож тобі ще гірше, ніж мені, насправді. Для мене Космічний Тоні може щось зробити, а для тебе – ні.

– Ні, ні, бля, вибач, Морін. Я не те мав на увазі. В тебе… В тебе реально важке життя, і ти в цьому аж ніяк не винувата, а все, що сталося зі мною, є результатом моєї власної дурості, і… Це не можна порівнювати. Справді. Вибач, що я про це почав.

Але я не шкодувала. Про Космічного Тоні мені подобалося думати набагато більше, ніж про Бога.

МАРТІН

Заголовок у Ліндіній газеті – на першій шпальті, у супроводі фотографії мене, лежачого мордою вниз перед нічним клубом, – гласив: «АРФИ? ЦЕ ДО ШАРПА!». У статті, всупереч запевненням Лінди, не підкреслювалася краса і таємність нашого переживання на даху; натомість, перевагу було віддано іншому нюансові, а саме раптовому, заслуженому та кумедному божевіллю одного колишнього телеведучого. Журналіст у мені підозрює, що вона не прогадала.

– Що це значить? – спитала мене Джес по телефону.

– Це зі старої реклами пива, – сказав я. – «ШАРП – ЗВУКИ АРФ».

– До чого тут взагалі пиво?

– Ні до чого. Але пиво звалося «Шарп». А моє прізвище теж Шарп, розумієш.

– Добре. То до чого тут арфи?

– На них начебто грають ангели.

– Справді? То треба було сказати, що він грав на арфі? Щоб було переконливіше?

Я сказав їй, що, на мою думку, додавання арфи до намальованого нами портрету ангела Метта Деймона навряд чи допомогло б нам переконати публіку в його автентичності.

– І взагалі, чому там тільки про тебе? Про нас взагалі майже ні хуя не згадали.

Мені ще багато хто дзвонив того ранку – Тео, котрий сказав, що стаття викликала чимале зацікавлення, і котрий вважав, що я нарешті підкинув йому гідний матеріал – за умови, що я не від того, аби публічно обговорювати такий глибоко особистий духовний момент; Пенні, котра хотіла зустрітися й поговорити; і мої доньки.

Мені вже кілька тижнів не було дозволено з ними говорити, але, вочевидь, материнський інстинкт підказав Сінді, що день, коли тато з’явився в газетах, базікаючи про зустрічі з Божими посланниками, ідеально підходить для відновлення контакту.

– Ти бачив янгола, тато?

– Ні.

– А мама сказала, що бачив.

– Ну а я не бачив.

– А чому мама сказала, що бачив?

– Це ти в неї спитай.

– Мамо, чому ти сказала, що тато бачив янгола?

Я терпеливо зачекав, поки відбудеться коротка розмова поза слухавкою.

– Вона каже, що це не вона сказала. Вона каже, що це в газеті написано.

– Це я вигадав, любо. Щоб заробити грошей.

– А.

– Щоб купити тобі гарний подарунок до дня народження.

– А. А чому якщо скажеш, що бачив янгола, тобі дають гроші?

– Я тобі якось іншого разу розповім.

– А.

А потім ми поговорили з Сінді, але не дуже довго. Протягом нашої короткої розмови я умудрився згадати два види одомашнених тварин жіночої статі.

Ще мені подзвонив мій начальник із Релакс! ТБ. Він зателефонував, аби повідомити мене про мою відставку.

– Ти жартуєш.

– Коли б тільки так, Шарпі. Але ти не залишив мені вибору.

– І чим же саме?

– Ти бачив сьогоднішню газету?

– Це тебе бентежить?

– Ти трохи справляєш враження психа, по правді кажучи.

– А як же піар для каналу?

– Цілком негативний, як на мене.

– Ти вважаєш, що існує така річ, як негативний піар для Релакс! ТБ?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, враховуючи, що про нас ніхто ніколи не чув. Про вас.

Повисла довга-предовга мовчанка, під час якої було чутно, як у голові бідолашного Деклана обертаються ржаві шестерінки.

– А. Зрозуміло. Дуже хитро. Це не спадало мені на думку.

– Я не збираюся тебе благати, Деку. Але це здається мені дещо ненормальним. Ти береш мене на роботу, коли ніхто у світі й чути про мене не хоче. А потім звільнюєш мене, коли я в центрі уваги. Скільки твоїх ведучих потрапили сьогодні в газети?

– Ні, ні, згоден, згоден. Я розумію, до чого ти. Ти хочеш сказати, якщо я правильно зрозумів, що не існує негативного піару для… для новоствореного кабельного каналу.

– Звичайно, я б не міг висловитися так елегантно. Але так, саме те я і хотів сказати.

– Гаразд. Ти мене переконав, Шарпі. Хто в нас сьогодні в гостях?

– Сьогодні?

– Ага. Сьогодні ж четвер.

– О.

– Ти що, забув?

– Типу того, якщо чесно, ага.

– Тож у нас нікого нема?

– Думаю, я зможу затягти ДД, Морін та Джес.

– Це хто такі?

– Інші троє.

– Хто інші троє?

– Ти статтю взагалі читав?

– Я тільки прочитав, що ти бачив ангела.

– Вони були там зі мною.

– Де там?

– Вся ця хрінь стосовно ангела, Деклане, виникла тому, що я збирався накласти на себе руки. А потім я зіткнувся ще з трьома людьми на даху багатоповерхівки, котрі збиралися зробити те ж саме. А потім… Ну, коротше кажучи, ангел звелів нам спуститися назад.

– Їбанутися.

– Отож.

– І ти гадаєш, що зможеш привести інших трьох?

– Майже впевнений.

– Боже мій. І скільки це коштуватиме, як ти гадаєш?

– Може, триста фунтів на трьох? Плюс затрати. Одна з них… Ну, вона мати-одиначка, і за її дитиною потрібен буде догляд.

– Ну давай. Хулі там. По хуй розходи.

– Оце по-моєму, Деку.

– Думаю, це гарна ідея. Я вдоволений. У старини Деклана є ще порох у порохівницях, е?

– Це точно. В тебе чуття, як у собаки. Як у собаки Баскервілей.

*

– Треба тільки сказати собі, – сказав я їм, – що це ніхто не дивитиметься.

– Твій старий професійний трюк, так? – з тямучим виглядом сказав ДД.

– Ні, – сказав я. – Повірте. Це буквально ніхто не дивитиметься. Я ще не зустрічав жодної людини, яка бачила моє шоу.

Всесвітній штаб Релакс! ТБ – натурально, відомого поміж його співробітників як Хуякс! ТБ – знаходиться у такому собі сарайчику в Гокстоні. Сарайчик містить маленьку приймальню, дві гримерних та студію, де робляться всі чотири з наших чотирьох доморобних передач. Щоранку жінка на ім’я Кенді-Енн продає косметику; я ділю денний четверговий ефір з чоловіком на ім’я Діджей Благовіст, який розмовляє з духами – зазвичай від імені секретарки, мийниці вікон, таксиста, котрого він викликав, щоб їхати додому, чи будь-кого, хто трапиться поряд: «Чи тобі щось каже літера “А”, Азіфе?» і так далі. Решту днів займають записи старих собачих перегонів із США – спочатку задумувалося, що глядачі матимуть можливість робити ставки, але з цього нічого не вийшло, а на мою думку, якщо ти не можеш робити ставки, то собачі перегони, особливо старі собачі перегони, трохи втрачають свою привабливість. Увечері з’являються дві жінки, які одягнені у (й зазвичай розмовляють про) білизну, а глядачі надсилають їм похабні повідомлення, котрі ті ігнорують. Ну от практично і все. Деклан керує каналом від імені якогось загадкового азійського бізнесмена, і нам, працівникам Релакс! ТБ, залишається лише вважати, що якимсь надто складним та хитромудрим для нашого розуміння чином ми втягнені у наркоторгівлю та дитячу порнографію. Згідно з однією версією, собаки у перегонах передають шифровані повідомлення наркоторгівцям: якщо, скажімо, виграє собака на першій доріжці, це повідомлення тайському зв’язковому – завтра вранці вислати пару кілограмів героїну та чотирьох тринадцятирічних дівчинок. Принаймні, щось у цьому роді.

Гостями передачі «Шарпанина» зазвичай є старі друзі, що хочуть якось допомогти, або колишні знаменитості, що опинилися в одному зі мною човні – човні з пробоїнами нижче ватерлінії, котрий стрімко йде на дно. Інколи мені дістаються зірки з префіксом «екс-», і всі приходять у легеньке захоплення, але частіше за все мої гості мають префікс «екс-екс-». Приміром, Кенді-Енн, Діджей Благовіст та дві напівроздягнені паночки, які з’являлися на моєму шоу не один раз, а декілька, аби дати глядачам можливість познайомитися з ними поближче. («Шарпанина» триває дві години, і хоча відділ реклами, а саме Карін з приймальні, старається з усіх сил, нас рідко переривають повідомлення від наших спонсорів. В нашого теоретичного глядача навряд чи складеться враження, що ми не до кінця розкрили ту чи іншу тему.) Тож запрошення людей калібру Морін та Джес було рівноцінно подвигові: мої гості дуже рідко з’являлися і на передачі, і в газетах протягом одного десятиріччя.

Я пишався своїми інтерв’ю. Тобто, я досі пишаюся, але в той період, коли в мене майже нічого більше не виходило, я чіплявся за свій професіоналізм, як чіпляються за корінь дерева на краю урвища. Свого часу мені доводилося брати інтерв’ю в п’яних розчулених акторів о восьмій ранку та в п’яних агресивних футболістів о восьмій вечора. Я примушував брехливих політиків казати деяку подобу правди, мені доводилося мати справу з матерями, яких горе зробило занадто багатослівними, і я жодного разу не облажався. Диван у моїй студії був моєю класною кімнатою, і я не допускав непокори. Навіть у ті відчайдушні місяці на Релакс! ТБ, коли я розмовляв із нікчемами та всесвітньо невідомими персонами, які не мали що сказати і не вміли говорити, мені було втішно думати, що хоча б в одній сфері свого життя я демонструю компетентність. Тож коли Джес та ДД вирішили, що моя передача – просто невдалий жарт, і почали поводитися відповідним чином, почуття гумору відмовило мені. Звичайно, я про це шкодую; жаль, що я не зміг поставитися до цього менш пихато й більш розслаблено. Так, я вимагав від них розповідей про незабутню подію, котрої не було, про що я сам прекрасно знав. І не спорю, ця уявна незабутні подія була вкрай нісенітною. Проте, незважаючи на ці перешкоди, я чомусь очікував на вищий рівень професіоналізму.

Я не хочу перебільшувати; не треба бути якимсь мудрагелем, аби взяти інтерв’ю на телебаченні. Ви балакаєте з гостями зарані, домовляєтесь про приблизний перебіг розмови, нагадуєте їм їхні смішні історії, а в даному випадку – відомі факти фіктивної події, що її ми збиралися обговорювати, надані Джес у її першому інтерв’ю – а саме, що ангел скидався на Метта Деймона, ширяв над дахом та був одягнений у вільний білий костюм. Не чіпайте цю інформацію, сказав я їм, інакше нам пиздець. І що трапляється? Майже відразу? Я питаю ДД, у що був одягнений ангел, і він каже, що на ангелі була футболка з рекламою фільму Сандри Баллок «Поки ви спали» – який, за іронією долі, Джес бачила по телевізору й отже могла переповісти близько до оригінала.

– Давайте не відхилятися від теми, – сказав я. – Багато хто бачив «Поки ви спали». Тільки одиниці бачили ангела.

– Іди на хуй. Ніхто ж не дивиться. Ти сам сказав.

– Це був мій старий професійний трюк.

– Ну тоді в нас тепер будуть проблеми. Я щойно сказала «Іди на хуй». Вас за це завалять скаргами.

– Гадаю, наші глядачі – люди досить розумні, аби знати, що надзвичайні переживання іноді призводять до надзвичайних висловлень.

– Це гарно. Нахуйнахуйнахуй. – Вона примирливо помахала в бік Морін, а потім у камеру, в бік обуреної британської публіки. – Та й взагалі, перегляд голімих фільмів із Сандрою Баллок – це не дуже надзвичайне переживання.

– Ми говорили про ангела, а не про Сандру Баллок.

– Якого ангела?

І так далі й тому подібне, поки Деклан не прийшов із косметичною дамою і не вигнав нас геть з ефіру – а в моєму випадку, і з роботи.

ДЖЕС

Хтось мусить написати якусь пісню чи що під назвою «Мама з татом – це пиздець». Щось типу: «Мама з татом – це пиздець. З ними хуйово, що капець». Бо це правда. Особливо з татом. Тому він і стоїть ближче до слова пиздець. Він не хотів би цього чути, але якби не ми з Джен, про нього взагалі б ніхто не знав. Він же типу не Начальник освіти – то держсекретар. А міністрів до фіга, і він тільки один з них, чому його і називають молодшим міністром – ха-ха два рази, бо він аж зовсім не молодший. Тож він типу політик-невдаха, якщо чесно. Ще нормально було б, якби він був невдахою тому, що не вмів тримати рота на замку і чесно висловлювався з приводу Іраку чи що, але це не так; він каже те, що йому велять, і все одно йому з того нічого нема.

Більшість людей мають таку мотузку, що зв’язує їх з іншими, і ця мотузка може бути короткою, а може – довгою. (Довгою. Типу надовго. Врубаєтеся?) От тільки ти не знаєш, наскільки довгою. Це не ти вирішуєш. Морін ця мотузка зв’язує з Метті, вона десь шість дюймів завдовжки, і це її вбиває. Мартіна ця мотузка зв’язує з його доньками, а він, як дурний собака, вважає, що її нема. Він кудись біжить – до клубу за якоюсь дівкою, на дах абощо – а потім зненацька вона його спиняє й починає душити, він зображує подив, а наступного дня робить все знову. ДД, по-моєму, зв’язаний з тим Едді, що він про нього постійно триндить, з яким він був у групі.

А я починаю розуміти, що зв’язана з Джен, а не з мамою й татом – не з домом, куди зазвичай тягнеться та мотузка. Джен теж гадала, що зв’язана з ними, я впевнена. Вона почувалася у безпеці, тільки тому, що в неї були батьки, тож вона йшла, йшла, йшла доки не зникла у прірві чи у пустелі чи у Техасі зі своїм механіком. Вона гадала, що мотузка притягне її назад, а її не було. Вона дізналася це на власній шкурі. Тож я тепер зв’язана з Джен, але Джен не тривка, як дім. Вона десь витає, носиться, і ніхто не знає де; по суті, вона на хуй не потрібна, правда ж?

Коротше, мамі з татом я нічого не винна. Мама це розуміє. Вона вже давним-давно ні на що не сподівається. Вона досі париться з-за Джен, вона ненавидить тата, вона махнула на мене рукою, тут усе відверто. Але тато реально вважає, ніби має на щось право, що просто смішно. Наприклад: він показував мені всілякі статті, що про нього пишуть, де говориться, що він має піти у відставку, бо в його доньки повний пиздець, ніби мене це стосується. І я така: Ну і? Йди у відставку. Чи не йди. Як хочеш. Йому потрібен був кар’єрний радник, а не донька.

Та й не те щоб про нас так уже й довго писали в газетах. Ми заробили ще трохи бабла на новому ток-шоу по 5-му каналу. Ми збиралися чесно постаратися та розповісти все як слід, але жінка, що брала в нас інтерв’ю, реально мене задовбала, тому я сказала їй, що ми все це вигадали, щоб підбити лавандоса, і вона нас вишпетила, а всі ці тупі маразматичні пердуняки в студії нас обсвистали. І все, більше з нами ніхто не захотів спілкуватися. Нам довелося розважати самих себе. Це було не дуже важко. В мене була маса ідей.

Наприклад: це я придумала регулярно зустрічатися за кавою – або в Морін, або десь в Іслінґтоні, якщо вдалося б знайти доглядальницю для Метті. Ми були не проти витрачати гроші на няньок, чи як їх там треба називати; ми прикидалися, що готові на це, бо хочемо, щоб Морін мала змогу трохи відпочити, але насправді нам просто не хотілося весь час сидіти в неї. Хай не ображається, але Метті реально вганяв усіх у смурняк.

Мартіну моя ідея не сподобалася, натурально. Спочатку він спитав, що означає «регулярно», бо не хотів зв’язувати себе обов’язками. І я така: Ага, ну ясно, без дітей, без жінки, без дівчини і без роботи, мабуть, важко знайти час, а він сказав, що це, взагалі-то, питання не часу, а бажання, тож довелося нагадати йому, що він погодився бути в команді. А він такий: То й що, а я така: Ну а який тоді сенс погоджуватися? А він такий: Ніякого. Що здалося йому дотепним, бо щось таке я казала на даху в новорічну ніч. А я така, типу: Ну, ти ж набагато старший за мене, а мій юний розум ще не до кінця сформувався, а він такий: Це точно.

А потім ми не могли зійтися на місці зустрічі. Я хотіла піти до «Старбаксу», бо люблю фрапучіно і всіляке таке, але ДД сказав, що не підтримує глобальні корпорації, а Мартін сказав, що читав в одному понтовому журналі про якусь наворочену кав’ярню між Ессекс-роуд та Аппер-стріт, де вирощують власні кавові боби, поки ти чекаєш, чи щось таке. Тож ми пішли туди, тільки заради нього.

Коротше, вони там якраз змінили назву та всю концепцію. Навороти себе не виправдали, тож кафе більш не було навороченим. Воно раніше звалося «Tres Marias» на честь якоїсь бразильської греблі, але його власник вирішив, що така назва людей бентежить, бо яким боком навіть одна Марія стосується кави, не кажучи вже про трьох? Причому в нього навіть одної Марії не було. Тож тепер кав’ярня звалася «Капітан Кава», і всі знали, що там продається, але нічого не змінилося. Там все одно було порожньо.

Ми зайшли, і там був хазяїн у старій військовій формі, він віддав нам честь і сказав: Капітан Кава до ваших послуг. Мені він здався прикольним, але Мартін такий, типу: О Господи, і хотів піти, але Капітан Кава нас не пускав, настільки все було запущено. Він сказав, що при першому відвідуванні ми можемо взяти кави безкоштовно, і ще тістечок, як захочемо. Тож ми не пішли, але інша проблема була в тому, що там було дуже мало місця. Там було десь три столики, і кожен з них стояв дюймах у шести від прилавка, а це означало, що Капітан Кава спирається на прилавок і чує кожне наше слово.

А через те, ким ми були і що з нами сталося, ми хотіли поговорити про особисте, тож його присутність нас бентежила.

Мартін такий сказав: Допиваймо і йдемо, і підвівся. Але Капітан Кава каже: А тепер що не так? Тож я така: Річ у тому, що ми хочемо поговорити приватно, і він сказав, що прекрасно розуміє і зачекає на вулиці, поки ми говоритимемо. А я сказала: Але ж усе, про що ми говоримо, приватне, з причин, про які не можу розповісти. А він сказав, що це нестрашно, він все одно зачекає зовні, якщо тільки ніхто не прийде. Так він і зробив, і тому ми стали проводити зустрічі у «Старбаксі». Важко було зосередитися на власних стражданнях, коли цей придурок у військовій формі стояв зовні, притулившись до вітрини й пильнуючи, щоб ми не покрали в нього печиво, чи біскотті, як він його звав. Всі вічно триндять, що заклади типу «Старбаксу» якісь там безликі чи що, але що як тобі саме цього й хочеться? Я була б у розпачі, якби люди типу ДД домоглися свого й у світі не залишилося б нічого безликого. Мені приємно знати, що існують великі заклади без вікон, де всім на все насрати. Треба бути дуже впевненим, щоб заходити у невеличкі заклади з постійною клієнтурою – маленькі книгарні, маленькі музичні крамнички, ресторанчики, кафе. Я краще почуваюся у мегамаркеті «Вірджін», у «Бордерсі», у «Старбаксі», у «Піца-експресі», де всім на все насрати й ніхто тебе не знає. Мама з татом вічно триндять, які ці місця бездушні, а я така, типу: Тю. У цьому ж весь сенс.

Читальний гурток придумав ДД. Він сказав, що в Америці люди таке часто роблять – читають книги, а потім їх обговорюють; Мартін зауважив, що тут це теж уходить у моду, але я про таке ніколи не чула, тож це не так уже й модно, а то б я прочитала про це у «Дейзд енд конф’юзд». Ідея була в тому, щоб поговорити про Щось Інше, типу, а не сваритися, хто з нас мудак, а хто гондон, чим зазвичай закінчувалися наші посиденьки у «Старбаксі». Причому ми вирішили, що будемо читати книги авторів, що наклали на себе руки. Вони були, типу, своїми, тож ми подумали, що треба зрозуміти, що творилося в них у головах. Мартін сказав, що, на його думку, ми можемо навчитися більшого в людей, які не наклали на себе руки – нам слід читати про те, чому життя таке прекрасне, а не про те, чому так гарно кінчати його самогубством. Але виявилося, що існує десь так мільярд письменників, які не наклали на себе руки, і всього три-чотири, які наклали, тож ми обрали найлегший варіант і зупинилися на меншому списку. Ми проголосували за те, щоб використовувати кошти від наших виступів на покупку книг.

Коротше, виявилося, що це ні фіга не легкий варіант. Йобаний хуй! Ви б тільки спробували почитати книжки авторів, що наклали на себе руки! Ми почали з Вірджинії Вульф, і я прочитала всього десь сторінки дві тієї книги про маяк, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, чому вона покінчила з собою: вона не вміла висловлюватися зрозуміло. Варто прочитати лише одне речення, щоб це побачити. Я їй трохи типу співчуваю, бо теж іноді потерпаю від цієї проблеми, але її помилкою було те, що вона вирішила її розголосити. Тобто, в якомусь сенсі це гарно, бо вона залишила після себе такий типу сувенір, щоб люди типу нас могли вчитися на її труднощах і так далі, але для неї це було погано. Їй і справді прийшлося погано, як так подумати, бо за старих часів хто завгодно міг опублікувати книгу, адже конкуренції майже не було. Тож можна було прийти у видавництво і сказати, ну, типу: Я хочу це опублікувати, а вони б сказали: О, ну добре. Тоді як зараз вони б сказали: Ні, дорогенько, йди собі, тебе ніхто не зрозуміє. Краще займися пілатесом чи сальсою.

ДД був єдиним, кому вона сподобалася, тож я на нього наїхала, а він наїхав на мене за те, що мені не сподобалося. Він почав такий: Це тому, що твій тато читає книги? Це ти тому поводишся, як повна дурка? На що було легко відповісти, бо тато не читає книг, промазочка вийшла, про що я його і повідомила. А потім я така: Це тому, що ти не ходив у школу? Це ти тому вважаєш, що всі книги кльові, навіть коли вони голімі? Бо воно ж так буває в декого, правда? Не можна нічого казати про книги, бо це книги, а книги – це, ну, Бог. Коротше, йому це не надто сподобалося, тобто я влучила у саму точку. Він сказав, що знає, чим кінчиться вся ця витівка з читальним гуртком – тим, що я все зіпсую, і яким же він був дурнем, коли сподівався на щось інше. А я така: Нічого я псувати не буду. Якщо книжка голіма, я так і скажу. А він такий: Ага, тільки ти будеш про всі книжки казати, що вони голімі, бо ти ж така охуєнно нестандартна, вибач, Морін. А я кажу: Ага, а ти будеш про всі книжки казати, що вони кльові, бо ти такий мудило. А він каже: Вони і є всі кльові, і перелічив всіх письменників, яких ми мусили обговорювати в гуртку – Сільвію Плат, Прімо Леві, Хемінгуея. Тож я кажу: Ну а навіщо тоді читальний гурток, коли ти зарані знаєш, що вони всі кльові? Що тут цікавого? А він каже: Це ж не «Поп-ідол», чувак. Тут нема голосування за кращого. Вони всі гарні, ми з цим погоджуємося й обговорюємо їхні думки. А я така: Ну, якщо судити з неї, то я не погоджуюся, що вони всі кльові. І взагалі, я тепер погоджуюся з протилежним. І ДД реально вийшов із себе, і тоді почалися всілякі капості, а потім втрутився Мартін, і ми вирішили відмовитися від читання книжок на деякий час – іншими словами, назавжди. Тоді ми вирішили пройтися по музичних самогубствах. Морін ніколи не чула про Курта Кобейна, ви можете собі уявити?

Я вмію думати. Знаю, ніхто в це не вірить, але я вмію. Просто в мене спосіб мислення не такий, як у всіх інших. Щоб задуматися, мені треба розізлитися і, може, трохи розійтися – я розумію, що це всіх типу дратує, але ж хулі. Коротше, тієї ночі в ліжку я думала про ДД і його слова, що я ненавиджу книги, бо їх читає тато. Я правду сказала, що він не читає, практично, хоча з-за його роботи йому доводиться прикидатися.

А от Джен була читачкою. Вона обожнювала книжки, але мене вони лякали. Вони лякали мене, коли вона була поряд, а тепер лякають ще більше. Що в них було? Що вони їй казали, коли вона сумувала та слухала тільки їх і більш нікого – ні подруг, ні свою сестру, нікого? Я вилізла з ліжка та пішла в її кімнату, де все залишалося саме так, як коли вона зникла. (У фільмах вічно таке роблять, і ти думаєш: Ага, щас, типу вам не потрібна спальня для гостей чи там комора для всілякої фігні. Але ви спробуйте туди зайти і все на хуй повикидати.) Ось вони: «Секретна історія», «Паска для дурнів», «Вбити пересмішника», «Над прірвою в житі», «Без логотипа», «Під скляним ковпаком» (цікавий збіг – а може, й не збіг – це була одна з тих книжок, що нам пропонував ДД), «Злочин та покарання», «1984», «Куди піти, коли хочеш зникнути»… Це був жарт, остання книга.

Не думаю, що з мене взагалі могла вийти велика читачка, бо це вона в нас була кебетна, а не я, але я впевнена, що в мене б виходило краще, якби вона не відтрутила мене своїм зникненням. Я не вперше була у неї в кімнаті, і точно не востаннє, а ті книги стоять і дивляться на мене, і більш за все мене ярить те, що якась із них могла б допомогти мені зрозуміти. Я не маю на увазі, що знайду якесь підкреслене нею речення, котре підкаже мені, де вона, хоча я шукала, давно вже. Я просто перегорнула пару книжок на той випадок, якщо вона поставила типу знак оклику біля слова «Уельс» або обвела кружечком «Техас». Я просто маю на увазі, що якби прочитала все, що вона любила, і все, що займало її увагу в ті останні кілька місяців, то могла б уявити собі, що коїлося в неї в голові. Я навіть не знаю, то серйозні книжки, чи сумні, чи страшні. Можна було б подумати, що я дуже захочу дізнатися, правда ж, враховуючи, як я її любила і так далі. Але я не хочу. Не можу. Я не можу, бо я надто лінива, надто дурна і взагалі не можу навіть спробувати, бо щось мене спиняє. Вони просто стоять собі й дивляться на мене, день за днем, і я знаю, що одного дня зберу їх усіх до купи та спалю.

*

Тож ні, я не велика читачка.

ДД

Наша культурна програма цілком лягла на мої плечі, бо інші нічого не про що не знали. Морін брала книги у бібліотеці раз на пару тижнів, але вона не читала такого, про що б ми могли говорити, якщо ви мене розумієте, хіба що ми б захтіли обговорювати, слід тій медсестрі вийти за поганого багатого парубка чи за гарного бідного. А Мартін взагалі не був шанувальником Літератури. Він сказав, що прочитав чимало книжок у тюрмі, але здебільшого то були біографії людей, що здолали великі труднації, типу Нельсона Мандели та інших. Я дещо сумніваюся, що Нельсон Мандела побачив би у Мартині Шарпі брата по крови. При пильному розгляді їхніх життів можна було побачити, що вони опинилися за ґратами з різних причин. І повірте, вам краще не знати, що думала про книги Джес. Вас би це обурило.

Дата добавления: 2015-11-14