Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Частина перша 3 страница

Частина перша 1 страница | Частина перша 5 страница | Частина перша 6 страница | Частина друга 1 страница | Частина друга 2 страница | Частина друга 3 страница | Частина друга 4 страница | Частина друга 5 страница | Частина друга 6 страница | Частина третя 1 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Повисла задумлива мовчанка, секунд на десять.

– Коротше, – сказала Джес. – Моя черга.

 

ДЖЕС

 

Мене понесло. Я просто почала: Мене звуть Джес, мені вісімнадцять років, і, коротше, я тут, бо в мене були проблеми в сім’ї, в які мені нема чого зараз вдаватися. А потім я розсталася з одним хлопцем, з Чесом. І він винен мені пояснення. Бо він нічого не сказав. Просто пішов. Але якби він дав мені якесь пояснення, мені б покращало, мабуть, бо він розбив мені серце. Тільки я не можу його знайти. Я була на вечірці внизу і шукала його, а його там не було. Тож я піднялася сюди.

А Мартін такий, весь із себе саркастичний: Ти збираєшся покінчити з собою через те, що Чес не прийшов на вечірку? Боже ж ти мій.

Ні, ну я такого не говорила, і я йому так і сказала. То він такий, типу: Гаразд, тож ти тут через те, що він винен тобі пояснення. Так?

Він намагався виставити мене дуркою, а це було нечесно, бо ми ж усі могли б так один з одним вчинити. Ну там, наприклад, сказати: Ой, сю-сю-сю, мене тепер не беруть у ранкові передачі. Ой, сю-сю-сю, в мене син овоч, і я не з ким не спілкуюся, і мушу прибирати його… Ладно, гаразд, Морін неможливо було б виставити дуркою. Але мені здавалося, що всі ці задрочки були не в тему. Нас усіх чотирьох можна було задрочувати; можна будь-яку нещасну людину задрочувати, якщо ти досить жорстокий.

Тож я така: І цього я теж не казала. Я сказала, що пояснення може мене зупинити. Я ж не сказала, чому я тут взагалі опинилася, так же? Бач, ми б могли прикувати тебе наручниками до тієї огорожі, і це б тебе зупинило. Але ж ти тут не тому, що ніхто не прикував тебе до горожі, так же?

Це відразу заткнуло йому пащеку. Мене це порадувало.

ДД поводився краще. Він бачив, що я хочу знайти Чеса, тож я така, типу: Тю, ясна річ, от тільки дарма я сказала Тю, бо він же співчував, а Тю – це по ходу задроч, так же? Але він не звернув уваги на Тю і спитав мене, де Чес, а я сказала, що не знаю, на якійсь вечірці, і він сказав: Ну то чом би тобі не піти його пошукати замість тут хуйнею страждати, а я сказала, що в мене більш нема сил і надії, і коли я це сказала, то зрозуміла, що так воно і є.

Я вас не знаю. Єдине, що я про вас знаю, це те, що ви зараз це читаєте. Я не знаю, щасливі ви чи ні; я не знаю, молоді ви чи ні. Я трохи сподіваюся, що ви молоді й засмучені. Якщо ви старі й щасливі, я уявляю, як ви, либонь, всміхнетеся, коли почуєте оце моє: Він розбив мені серце. Ви згадаєте когось, хто розбив вам серце, і подумаєте собі: Ах, я пам’ятаю, що воно таке. Нічого ти не пам’ятаєш, пердунячко пихата. Ага, може, ти пам’ятаєш такий собі приємний сум. Може, ти пам’ятаєш, як слухала музику та жерла шоколад у себе в кімнаті, чи сама гуляла по Набережній, закутавшись у зимове пальто й почуваючись самотньою та відважною. Але чи пам’ятаєш ти, як з кожним шматочком їжі тобі здавалося, ніби ти кусаєш власний шлунок? Чи пам’ятаєш ти смак червоного вина, коли воно виходить назад і в унітаз? Чи пам’ятаєш ти, як тобі щоночі снилося, ніби ви досі разом, ніби він ніжно з тобою говорить і торкається тебе, так що кожного ранку тобі доводилося прокидатися й переживати все знов? Чи пам’ятаєш ти, як вирізала його ініціали в себе на руці кухонним ножем? Чи пам’ятаєш ти, як стояла надто близько до краю платформи в метро? Ні? Тоді заткни їбало. І можеш запхати свою усмішку в свою обвислу стару дупу.

 

ДД

 

Я збирався просто типу відкритися нарозхрист, розповісти їм все-все-все – про Велике Жовте, про Ліззі, і далі за текстом. Не було сенсу брехати. Мабуть, я трохи захвилювався, слухаючи розкази інших, бо в них були досить вагомі причини прийти сюди. Боже, та будь-хто розумів, що Морін не варто жити. Ну, авжеж, Мартін начебто власноручно вирив собі могилу, але все одно, стільки принижень та сорому… На його місці я, мабуть, ще раніше б обламався. А Джес була дуже нещасна і дуже їбанута. Тож не те щоб ми якось конкурували, так би мовити, але певною мірою все це нагадувало, не знаю, як сказати… помітку території? І ще, може, я почувався дещо невпевнено, бо Мартін спиздив мою роль. Це я збирався виступити по сорому та приниженню, але тепер мої сором та приниження дещо зблякли. Його посадили за секс із п’ятнадцятирічною й обісрали в жовтій пресі; мене кинула дівка, і моя група застряла на місці. Теж мені пиздець.

Все одно, я не збирався брехати, доки не почалися запари з моїм ім’ям. Джес була агресивною що пиздець, і я просто засцяв.

– Отже, – сказав я. – Так. Мене звуть ДД, і…

– Як це розшифровується?

Всі завше хтять знати, що означають мої ініціали, а я ніколи не кажу. Я ненавиджу своє ім’я. Воно ж як все було: мій папік був такий типу самоучка, і він реально, коротше, благоговів перед «Бі-бі-сі», тож проводив забагато часу, слухаючи Всесвітню службу на своєму здоровенному допотопному короткохвильовому приймачі в кабінеті, і він реально фанатів від одного пасажира, що завше виступав у шістдесяті, Джона Джуліуса Норвіча, котрий був якимсь там лордом чи що, він написав мільйон книжок про всякі там церкви й таке. Тож це я. Джон Джуліус, їбать мене раком. І що, чи став я лордом, чи радіоведучим, чи бодай англійцем? Ні. Чи вилетів я зі школи та зібрав групу? Еге. Чи ім’я Джон Джуліус пасує хлопцю, якого вигнали зі школи? Нє-а. А ДД – нормально. ДД – це доволі прикольно.

– Це тебе не стосується. Так от, мене звуть ДД, і я тут, бо…

– Я дізнаюся, яке в тебе ім’я.

– Як?

– Залізу в твій дім і переверну все догори ногами, поки щось не знайду. Паспорт, там, банківську книжку, абощо. А як нічого не знайду, то вкраду щось цінне для тебе і не поверну, поки не розколешся.

Господи Боже. Що з нею таке?

– Тобі проще вчинити так, аніж називати мене ініціалами?

– Ага. Певна річ. Ненавиджу чогось не знати.

– Я тебе не дуже гарно знаю, – сказав Мартін. – Але якщо тебе справді турбує твоя неосвіченість, мені здається, є пара речей, пріоритетніших за ініціали ДД.

– Не розумію, це ти до чого?

– Ти знаєш, хто в нас канцлер Казначейства? Або хто написав «Мобі Діка»?

– Ні, – сказала Джес. – Звичайно ж ні. – Наче кожен, хто знав подібні речі, по-любому був дауном. – Але ж це не секрети, так? Я ненавиджу не знати секретів. А те все я можу дізнатися будь-коли, якщо захочу, а я не хочу.

– Якщо він не хоче нам казати, значить, він не хоче нам казати. А друзі звуть тебе ДД?

– Угу.

– Тоді нас це влаштовує.

– Мене не влаштовує, – сказала Джес.

– Прикрий рота і дай йому розповісти, – сказав Мартін.

Але для мене момент вже минув. Принаймні, момент істини, ха-ха. Я вже бачив, що на увагу розраховувати не доводиться; від Джес та Мартіна йшли справжні хвилі ворожості, і ці хвилі захльостували всіх.

Хвилинку я мовчки дивився на них.

– Ну? – сказала Джес. – Ти що, забув, чому збирався покінчити з собою, чи що?

– Розуміється, не забув, – сказав я.

– То годі мозки їбати, викладай.

– Я вмираю, – сказав я.

Бачте, я ж не думав, що будь-коли побачу їх вдруге. Я був цілком впевнений, що рано чи пізно ми потиснемо один одному руки, побажаємо щасливого чогось-там, а потім або поплентаємося вниз, або таки скинемося з цього блядського даху, залежно від настрою, характеру, масштабів проблеми тощо. Я справді не думав, що ця тема буде вилазити знов і знов, як огірок в Біг-Маці.

– Та да, вигляд в тебе не дуже, – сказала Джес. – Що в тебе? СНІД?

СНІД цілком підходив. Всі знають, що з ним можна місяцями жити; всі знають, що він невиліковний. Але ж… В мене від нього пару друзів померло, і це не підхожа тема для жартів. СНІДу я їбав торкатися. Але ж – все це пронеслося в моїй голові за тридцять секунд після питання Джес – яка смертельна хвороба згодиться? Лейкемія? Вірус Ебола? Якось від жодної з них не очікуєш почути: «Ні, вперед, чувак, прошу. Я лише жартівна смертельна хвороба. Я недостатньо серйозна, щоб когось образити».

– В мене, типу, з мозком одна хрінь. Називається ККР. – Що, звичайно ж, означало «Кріденс Клірвотер Ревайвал», одну з моїх найулюбленіших груп і джерело мого натхнення. Я вирішив, що ніхто з них не схожий на фаната Кріденсів. Джес була надто молода, про Морін взагалі можна було не турбуватися, а Мартін був із тих, що запідозрив би обман тільки якби я сказав, що вмираю від невиліковної АББИ.

– Це типу краніальне корно-щось-там. – Мені сподобалося про «краніальне». Це прозвучало гарно. Хоча згоден, «корно-» – це було слабо.

– А воно не лікується? – спитала Морін.

– Аякже, – сказала Джес. – Лікується. Можна прийняти таблетку. Просто йому впадлу. Ги-ги.

– Видимо, це від наркотиків. Наркотиків та алкоголю. Так що я сам, блядь, винуватий.

– Мабуть, ти почуваєшся справжнім бевзем, – сказала Джес.

– Так, – сказав я. – Якщо «бевзь» значить мудак.

– Ага. Коротше, ти виграв.

Це остаточно переконало мене, що між нами таки виник дух суперництва.

– Справді? – Мені було приємно.

– Еге ж. Повільна смерть? Пиздець. Це ж, той… Типу як старша карта, чи головна карта, чи як її там… Козирна! В тебе козирна карта, чувак.

– Я думаю, смертельне захворювання тільки в цій грі є плюсом, – сказав Мартін. – В нашому конкурсі на самого бідолашного невдаху. А так навряд чи.

– І скільки тобі залишилося? – спитала Джес.

– Не знаю.

– Ну приблизно. Так, за почуттями.

– Заткнись, Джес, – сказав Мартін.

– А тепер що я не так сказала? Я просто хотіла знати, з чим ми маємо діло.

Ми не з чим діла не маємо, – сказав я. – Це я з цим маю діло.

– Якось невдало, – сказала Джес.

– Ах, он воно як? І це каже дівчина, яка не може знести, що її киданули.

Повисла недружелюбна мовчанка.

– Ладно, – сказав Мартін. – Отже. Значить, ось ми тут.

– І що далі? – сказала Джес.

– Ти підеш додому, для початку, – сказав Мартін.

– Хуй там. З чого це?

– Того, що ми тебе туди конвоюємо.

– Я піду додому за однієї умови.

– Ну.

– Сперш ви допоможете мені знайти Чеса.

– Ми всі?

– Ага. Або я справді покінчу з собою. А я ж надто юна для цього. Сам сказав.

– Я тепер не впевнений, що мав рацію з цього приводу, – сказав Мартін. – Ти не по літах розумна. Зараз я це розумію.

– То мені можна скинутися? – Вона попрямувала до краю даху.

– А ну повернись, – сказав я.

– Мені по хуй, щоб ви знали, – сказала вона. – Можу скинутися, або можемо піти шукати Чеса. Мені воно однаково.

Отак от, ось так все й почалося, бо ми їй повірили. Може, інші люди іншої ночі не повірили б, але ми троє тієї ночі ні секунди не сумнівалися. І не тому, що насправді вважали її суїцидальною; просто було таке почуття, що вона може зробити все що їй заманеться, в будь-який момент, і якби їй заманулося скинутися з даху, аби відчути, що воно таке, то вона б це зробила. Варто було це зрозуміти, і далі це вже було питання того, наскільки тобі не по фіг.

– Але ж тобі не потрібна наша допомога, – сказав я. – Ми не знаємо, як шукати Чеса. Ти єдина, хто може його знайти.

– Ага, але я коли сама, я заганяюся. Гоню біса. В принципі, я ж тому тут і опинилася.

– Що скажете? – звернувся Мартін до всіх нас.

– Я нікуди не піду, – сказала Морін. – Я не збираюся покидати дах, і не передумаю.

– Гаразд. Ми тебе і не прохаємо.

– Бо вони мене шукатимуть.

– Хто «вони»?

– Люди з пансіонату.

– То й що? – сказала Джес. – І що вони зроблять, як не знайдуть тебе?

– Відправлять Метті в якесь жахливе місце.

– Це ти про Метті-овоча? А йому не насрати, куди його відправлять?

Морін безпомічно подивилася на Мартіна.

– Причина в грошах? – сказав Мартін. – Ось чому ти маєш померти до ранку, так?

Джес фиркнула, але я бачив логіку в його питанні.

– Я заплатила тільки за одну ніч, – сказала Морін.

– А є в тебе гроші більш ніж за одну ніч?

– Так, звичайно. – Натяк на те, що їх в неї може не бути, явно її чіпонув. Зачепив. Чи як там воно британською.

– То подзвони їм і скажи, що він залишиться на дві ночі.

Морін знову безпомічно подивилася на нього.

– Нащо?

– Нато, – сказала Джес. – Коротше, тут же все одно нехуй робити, так?

Мартін хихонув, типу.

– Ні, ну правда? – сказала Джес.

– Я нічого придумати не можу, – сказав Мартін. – Окрім очевидного.

– А, це, – сказала Джес. – Забудь. Момент минув. Я відчуваю. Так що нам доведеться знайти собі якесь інше зайняття.

– То навіть як ти маєш рацію, і момент таки минув, – сказав я, – чому ми маємо щось робити разом? Чому б нам просто не розійтись по домах дивитися телик?

– Бо я заганяюсь, коли я сама. Я ж казала.

– А нам що з того? Півгодини тому ми з тобою навіть знайомі не були. Мені якось по хуй, як ти заганяєшся, коли ти сама.

– То ти не відчуваєш такого типу зв’язку через те, що ми разом пройшли?

– Нє-а.

– Ще відчуєш. Я бачу нас усіх друзями у глибокій старості.

Повисла мовчанка. Вочевидь, таке бачення поділяли аж далеко не всі.

 

МОРІН

 

Мені не сподобалося, що вони виставляли мене скнарою. Гроші тут були не до чого. Мені була потрібна одна ніч, тож я і заплатила за одну ніч. А потім доведеться платити комусь іншому, але я про це вже не дізнаюся.

Вони явно не розуміли. Тобто, вони розуміли, що я нещасна. Але вони не розуміли тієї логіки, що за цим стояла. З їхньої точки зору, все виглядало так: якщо я помру, Метті відправлять до якогось інтернату. То чому б мені не відправити його до інтернату, а потім не померти? Яка різниця? Але це тільки доказує, що вони не розуміли ні мене, ні Метті, ні отця Антонія, ні будь-кого з церкви. Ніхто з моїх знайомих так не міркує.

Але ці люди, Мартін, ДД, Джес, вони не такі, як мої знайомі. Вони більше нагадують людей з телевізора, персонажів з «Іст-ендерз» та інших передач, де всі всякчас знають, що робити. Я не кажу, що вони погані. Я тільки кажу, що вони інакші. Вони б не стали перейматися через Метті, якби він був їхнім сином. В них немає такого почуття обов’язку. В них немає церкви. Вони би просто сказали: «Яка різниця?» і на цьому б заспокоїлися, і, може, вони мають рацію, але вони – не я, і я не знала, як їм це сказати.

Вони – не я, але я б хотіла бути ними. Може, не прямо так ними, бо вони теж не дуже щасливі. Але я б хотіла бути такою людиною, котра завжди знає, що сказати, котра ніколи не бачить різниці. Бо мені здається, що в тебе набагато більше шансів мати стерпне життя, якщо ти такий.

Тому я не знала, що сказати, коли Мартін спитав мене, чи я справді хочу померти. Логічно було б відповісти – Так, так, звичайно, хочу, дурне, для того ж я і пройшла всі ті сходи, для того ж я і розповідала хлопцеві – та Боже, чоловікові, – який не може мене чути, про новорічне святкування, яке сама вигадала. Але ж є й інша відповідь, чи не так? Й інша відповідь – Ні, звичайно, не хочу, дурне. Будь ласка, зупини мене. Будь ласка, допоможи мені. Будь ласка, зроби мене такою людиною, яка хоче жити, такою людиною, якій, може, чогось бракує. Такою людиною, яка здатна сказати: я маю право на більше. Не на багато більше; просто щоб було достатньо, замість трохи недостатньо. Бо саме тому я тут і опинилася – в житті було недостатньо речей, щоб зупинити мене.

– Ну? – сказав Мартін. – Ти готова зачекати до завтрашньої ночі?

– А що я скажу людям з пансіонату?

– В тебе є їхній телефон?

– Вже запізно дзвонити.

– Там мусить бути черговий. Дай мені номер. – Він витяг з кишені малесенький такий мобільний телефон і ввімкнув його. Той почав дзвонити, й він натиснув кнопку й підніс телефон до вуха. Либонь, вислухував повідомлення.

– Тебе хтось любить, – сказала Джес, але він не звернув на неї уваги.

Адреса й телефон були записані на моїй записці. Я дістала її з кишені, але не могла нічого розібрати в темряві.

– Дай сюди, – сказав Мартін.

Ну, мені стало соромно. Це була моя записка, мій лист, і я не хотіла, щоб хтось читав її при мені, але я не знала, як це сказати, і не встигла я розкрити рота, як Мартін простягнув руку й забрав її в мене.

– О Боже, – сказав він, побачивши її. Я відчула, що червонію. – Це твоя передсмертна записка?

– Круто. Читай вголос, – сказала Джес. – Мої всі голімі, але в неї, либонь, ще гірше.

– Твої всі голімі? – сказав ДД. – В сенсі, їх у тебе типу, скільки, пару сотень?

– Я їх постійно пишу, – сказала Джес. Голос в неї був досить веселий. Парубки подивилися на неї, але нічого не сказали. Втім було ясно, що вони думають.

– Що? – сказала Джес.

– Гадаю, більшість із нас написали тільки одну, – сказав Мартін.

– Я часто передумую, – сказала Джес. – В цьому нема нічого такого. Це серйозне рішення.

– Одне з найсерйозніших, – сказав Мартін. – Безперечно в першій десятці. – Він був із тих, хто іноді начебто жартував, насправді говорячи всерйоз, або начебто говорив всерйоз, насправді жартуючи.

– В будь-якому разі, ні. Я не буду її читати. – Він щулився на записку, читаючи номер, а потім набрав його на телефоні. І по декількох секундах все було влаштовано. Він вибачився, що телефонує так пізно, а потім сказав, що виникло якесь діло й Метті залишиться ще на день, і все. Він так це сказав, ніби знав, що вони не стануть його ні про що розпитувати. Якби дзвонила я, я би надала таке довжелезне пояснення, чому телефоную о четвертій ранку, котре мала б вигадати кількома місяцями раніше, а потім вони б мене розкусили, і я б в усьому зізналася і в результаті поїхала б забирати Метті на декілька годин раніше замість добою пізніше.

– Отже, – сказав ДД. – З Морін розрулили. Залишаєшся ти, Мартіне. Ти хочеш до нас приєднатися?

– Ну, а де цей Чес? – сказав Мартін.

– Не знаю, – сказала Джес. – Десь на якійсь вечірці. Це для тебе найголовніше? Де він?

– Так. Я радше вб’ю себе на х…й, ніж ловитиму таксі кудись до Південного Лондона о четвертій ранку, – сказав Мартін.

– Він не знає нікого в Південному Лондоні, – сказала Джес.

– Це гарно, – сказав Мартін. І коли він це сказав, стало ясно, що замість накладати на себе руки, ми всі спустимося з даху й вирушимо шукати хлопця Джес, чи ким він там їй доводився. План був не те щоб дуже, чесно кажучи. Але іншого в нас не було, тож єдине, що нам залишалося, – це спробувати його здійснити.

– Дай мені свій мобільник, я дзвякну в пару місць, – сказала Джес.

Тож Мартін дав їй телефон, вона пішла на той бік даху, де її ніхто не міг почути, а ми прийнялися чекати, доки нам скажуть, куди їхати.

 

МАРТІН

 

Я знаю, що ви думаєте – ви, такі вумні-розумні, що читаєте «Ґардіан», робите покупки в «Уотерстоуні» та вважаєте, що дивитися ранкове телебачення – це те ж саме, як купувати сигарети власним дітям. Ви думаєте – Та, це він не всерйоз. Він хотів, аби якийсь таблоїдний фотограф зафіксував його крик по допомогу у вигляді цитати, щоб написати ексклюзивну статтю «Я пройшов крізь пекло самогубства» для газети «Сан». «СВОЛОТА – НА ВИХІД!» І я можу зрозуміти, чому ви так думаєте, друзі мої. Я здіймаюся сходами, роблю пару ковтків віскі з фляжки, теліпаючи ногами над прірвою, а потім якась придуркувата дівка просить мене допомогти їй знайти свого колишнього хлопця на якійсь вечірці, я знизую плечима й іду з нею. Де ж тут суїцидальні нахильності?

По-перше, повідомляю вам, що я набрав дуже багато балів за Шкалою суїцидального наміру Аарона Т. Бека. Либонь, ви навіть не знали, що така шкала існує, правда ж? Так от, вона існує, і я набрав десь двадцять один бал з тридцяти, що мене чимало розрадило, як ви розумієте. Так, самогубство було задумане більше трьох годин до спроби. Так, я був упевнений у смертельному кінці, навіть якби мені було надано медичного догляду: там п’ятнадцять поверхів, у Будинку самовбивців, а вважається, що більше десяти завжди спрацьовує досить певно. Так, я активно готувався до спроби: драбинка, кусачки тощо. Удар – і гол. Єдиними питаннями, де в мене могло не набратися максимум балів, були перші два, які стосуються того, що Аарон Т. Бек називає ізоляцією та координацією. «Відсутність людей в межах видимості та чутності» надає вищу відмітку, так само, як і «Втручання вкрай маловірогідне». Можна зауважити, що раз ми обрали найпопулярніше місце для самогубств у Північному Лондоні в одну з найпопулярніших ночей для самогубств у році, втручання було майже неминучим; я б заперечив, що ми просто діяли бездумно. Бездумно або до абсурду егоцентрично, як вам більш подобається.

Втім, розуміється, якби там не зібрався багатолюдний натовп, мене б уже не було на світі, тож мабуть, старина Бек влучив прямо в точку. Може, ми й не розраховували на те, що нас хтось врятує, але щойно ми почали натикатися один на одного, виникло певне колективне бажання – породжене переважно ніяковістю – відкласти весь цей замір, принаймні на сьогодні. Ніхто з нас не спустився тими сходами, дійшовши висновку, що життя – річ прекрасна і безцінна; як на те пішлося, ми були трохи більш нещасними по дорозі вниз, ніж по дорозі вгору, бо єдине рішення, знайдене нами для своїх різноманітних скрут, було нам недоступне, принаймні наразі. А ще на даху відчувалося таке дивне нервове збудження; пару годин ми наче жили в такій собі незалежній державі, де наземні закони більш не діяли. Хоча нас привели сюди наші проблеми, було таке почуття, ніби вони, мов роботи, не здатні піднятися сходами. А тепер ми мусили спуститися назад і знову зустрітися з ними. Щоправда, ми практично не мали вибору. Хай нас нічого не об’єднувало, крім однієї речі, але тієї речі було цілком достатньо, аби нам здавалося, що ніщо інше – ані гроші, ані класове походження, ані освіта, ані вік, ані культурність – ні чорта не значить; зненацька, за якихось пару годин ми утворили власну націю, і наразі нам хотілося лише бути разом зі своїми новими співвітчизниками. З Морін я й двома словами не перемовився, я навіть не знав її прізвища; але вона розуміла про мене більше, ніж моя жінка останні п’ять років нашого шлюбу. Морін знала, що я нещасний, завдяки тому, де ми познайомилися, й отже вона знала про мене найважливіше; Сінді завжди робила вигляд, що всі мої вчинки та слова викликають в неї щирий подив.

От забавно було б, якби я закохався у Морін, правда? Я навіть бачу газетний заголовок: «СУЦІЛЬНА ШАРПАНИНА!». А нижче б ішла історія про те, як Та Сволота усвідомила свою помилку й вирішила одружитися на милій скромній жінці старшого віку, замість бігати за школярками та третьорядними актрисами з силіконовими грудями. Ага, щас. Розмріялися.

 

ДД

 

Поки Джес обдзвонювала всіх своїх знайомих, щоб дізнатися, куди пішов той Чес, я стояв, обпершись на стіну, дивився на місто крізь дріт і намагався придумати, що б я слухав в цей момент, якби мав айпод чи CD-плеєр. Перше, що спало мені на думку, це «Кошмарний сніговик на ринку» Джонатана Річмена, мабуть, тому що ця пісня була милою й блазенською й нагадувала мені про ті часи, коли я теж міг дозволити собі бути таким. А потім я став наспівувати «Поміж днями» The Cure, що було трішки зрозуміліше. Це був не сьогоднішній день і не завтрашній, це був не минулий рік і не наступний, і взагалі весь цей дах, він був типу як таке щось середнє, щось на кшталт чистилища, зважаючи на те, що ми ще не вирішили, куди подінуться наші безсмертні душі.

Джес десять хвилин розмовляла з джерелами, близькими до Чеса, й нарешті сказала, що скоріш за все, він на вечірці у Шордічі. Ми знову пройшли п’ятнадцять сходових прольотів, крізь гупання дабу та сморід сечі, і вийшли на вулицю, де почали чекати, поки з’явиться чорне таксі, тремтячи від холоду. Ніхто майже нічого не казав, окрім Джес, яка говорила за всіх нас. Вона розповіла нам, чия це вечірка і хто там має бути.

– Там буде Тесса і вся ця компашка.

– А, – сказав Мартін. – Ця компашка.

– І ще Альфі, й Табіта, і вся ця тусня, що збирається в «Океані» по суботах. А ще Кислотник Піт і вся його графітішна команда.

Мартін простогнав; у Морін був такий вигляд, ніби вона страждає на морську хворобу.

Перед нами зупинився молодий африканець на лайняному старому «Форді». Він опустив скло й перегнувся через сидіння.

– Вам куди їхати?

– До Шордічу.

– Тридцятник.

– Пішов на хуй, – сказала Джес.

– Заткнись, – сказав Мартін і сів на переднє сидіння. – Я плачу, – додав він.

Ми всі сіли позаду.

– З Новим роком, – сказав водій.

Ніхто нічого не сказав.

– На гулянку? – сказав водій.

– Ви часом не знаєте Кислотника Піта? – спитав його Мартін. – Ну от, а ми сподіваємося з ним зустрітися. Ото здорово буде.

– «Здорово», – фиркнула Джес. – Чому ти такий придурок? – Якщо ти збирався жартувати й іронізувати в присутності Джес, її слід було попереджати заздалегідь.

Вже було десь о пів на п’яту ранку, але кругом було повно людей – в машинах, у таксі, на вулиці. Схоже, всі пересувалися групами. Іноді нам махали; Джес завше махала у відповідь.

– А ти що? – сказала Джес водієві. – Всю ніч працюєш? Чи підеш десь випити?

– Працюю toute la nuit, – сказав водій. – Всю ніч.

– Не пощастило, – сказала Джес.

Водій безрадісно розсміявся.

– Так. Не пощастило.

– А твоя баба не проти?

– Прошу?

– Баба твоя. La femme. Вона не проти? Що ти працюєш всю ніч?

– Ні, не проти вона. Вже ні. Там, де вона зараз – ні.

Будь-яка людина з емоційним датчиком відчула б, що атмосфера у таксі значно похмурнішала. Будь-яка людина хоча б із крихтами життєвого досвіду збагнула б, що цей чоловік має свою історію і що ця історія, якою б вона не була, навряд чи подарує нам святковий настрій. Будь-яка людина хоча б із крихтами глузду захлопнула б рота.

– О, – сказала Джес. – Погана жінка, е?

Я скривився, і впевнений, що інші зробили те ж саме. Знов понесло.

– Не погана. Мертва. – Він промовив це без емоцій, мов просто виправляв якусь фактичну помилку – ніби «погана» і «мертва» були адреси, які його пасажири постійно плутали.

– А.

– Так. Погані люди її вбити. Її вбити, її мати вбити, її батька вбити.

– А.

– Так. У моїй країні.

– Ясно.

І саме тут Джес вирішила таки захлопнути рота: якраз на такому місці, де мовчання видасть її з головою. Так ми і їхали далі, занурившись у власні думки. І я міг би закластися на мільйон баксів, що в кожного з нас десь у перемішаній плутанині цих самих думок містилися різні версії однакових питань: Чому ми не побачили його там наверху? Чи він піднявся, а потім спустився, як ми? Чи він став би кепкувати, якби ми розповіли йому про свої труднації? Як так вийшло, що він виявився таким нев’їбезно… стійким?

Коли ми дісталися кінцевого пункту, Мартін залишив дуже великі чаєві, і таксист дуже обрадувався, дякував нам і називав своїми друзями. Ми б не відмовилися бути його друзями, але, мабуть, він не дуже б від нас зафанатів, якби познайомився поближче.

Морін не хтіла йти з нами, але ми провели її через двері, вверх по сходах і до кімнати, яка максимально наближалася до нью-йоркського лофту з усього, що я бачив у цій країні. У Нью-Йорку вона б коштувала купу грошей, тобто у Лондоні вона мала коштувати купу грошей плюс тридцять відсотків. Вона була досі забита, навіть о четвертій ранку, причому забита моїми найменш улюбленими людьми в світі: блядськими студентами-гуманітаріями. Тобто, Джес нас уже попереджала, але це все одно було шоком. Всі ці вовняні шапочки, ці вуса з відсутніми шматочками, всі ці нові татушки та пластикові туфлі… Тобто, я чувак ліберальний, я не хтів, аби Буш бомбив Ірак, я люблю курнути не менше за інших, але ці люди все одно сповнюють моє серце страхом і відразою, здебільшого тому, що я знаю – їм би не сподобалася наша група. Коли ми виступали у коледжському містечку й виходили на сцену перед такою публікою, я знав, що нам прийдеться нелегко. Вони не люблять справжньої музики, ці люди. Вони не люблять Ramones, чи Temptations, чи ’Mats; вони люблять Діджея Бліпі з його тупим блядським блипанням. Або вони всі прикидаються якимись їбучими гангстерами та слухають хіп-хоп про тьолок та стволи.

Так що я був у поганому настрої з самого початку. Я турбувався, що влізу в бійку, і навіть вирішив, через що вона почнеться: я захищатиму або Мартіна, або Морін від поглумок якогось довбойоба з еспаньйолкою чи якоїсь жінки з вусами. Але цього так і не сталося. Дивна штука, але Мартін з його костюмом та штучною засмагою і Морін з її дощовиком та практичними туфлями, вони якось одразу вписалися. Вони гляділися так цивільно, що аж мовби, ну, відірвано. Мартін зі своєю телевізійною зачіскою міг би бути з Kraftwerk, а Морін могла б бути таким собі чудернацьким утіленням Мо Такер з Velvet Underground. Я був одягнений у вицвілі чорні штани, шкіряну куртку та стару футболку з рекламою «Житану» і почувався, мов якийсь йобаний фрік.

Був тільки один інцидент, через який я подумав, що, може, таки буду змушений зламати комусь носа. Мартін стояв і пив вино з горла, і двоє чуваків витріщилися на нього.

– Мартін Шарп! Ну той, з ранкового телебачення!

Я скривився. Я ніколи раніше не тусив із справжньою знаменитістю, і якось не збагнув, що прийти на вечірку з обличчям Мартіна – це як прийти на вечірку голим: навіть студенти-гуманітарії, і ті помітять. Але тут все виявилося складніше, ніж просте впізнавання.

– Ля, точно! Реально! – сказав його дружок.

– Гей, Шарпі!

Мартін ввічливо посміхнувся їм.

– Тобі, мабуть, весь час таке кажуть, – сказав один з них.


Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 56 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Частина перша 2 страница| Частина перша 4 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.04 сек.)