Частина перша 2 страница

Я не знала, що то Мартін. Я взагалі нічого не бачила, реально, аж доки він не почав тицяти мене обличчям в землю, а тоді я бачила тільки землю. Але я збагнула, що ті двоє роблять на даху, щойно вибігла туди. Не треба бути якимсь там генієм, щоб здогадатися. Тож коли він сидів на мені, я така кажу: То чому це вам двом дозволяється кінчати з собою, а мені ні? А він такий: Ти надто молода. Ми свої життя проїбали. А ти ні, поки що. А я сказала: Звідки тобі знати? А він такий: В твоєму віці ніхто ще не проїбав своє життя. А я така, типу: А ну як я вбила десять людей? Включаючи своїх батьків і, не знаю, там, маленьких близнючків? А він такий: А ти вбила? А я сказала: Ага, вбила. (Хоча насправді не вбивала. Мені просто цікаво було, що він скаже.) А він такий: Ну, раз ти тут, значить, тебе не спіймали, так? Я б на твоєму місці полетів до Бразилії. А я сказала: А що як я хочу розплатитися за скоєне своїм життям? А він сказав: Заткнись.

МАРТІН

Перше, про що я подумав, після того, як завалив Джес на землю, було що я не хочу, аби Морін тишком втекла. Зовсім не тому, що я намагався врятувати їй життя; просто я б розлютився, якби вона скористалася тим, що я відволікся, та скинулася. Знаю, логіки тут узагалі не простежується; дві хвилини тому я мало що не підганяв її. Але я не бачив підстав, чому я маю нести відповідальність за Джес, а вона – ні, і ще я не бачив підстав, чому вона користуватиметься драбинкою, яку я притяг сюди через півміста. Так що мої мотиви були по суті егоїстичними; нічого дивного, як засвідчила б вам Сінді.

Після нашої ідіотської розмови з Джес про те, як вона вбила безліч людей, я крикнув Морін, щоб вона підійшла й допомогла мені. Вона зробила налякане обличчя, потім попленталася до нас.

– Рухай швидше булками.

– Що ви хочете, щоб я зробила?

– Сядь на неї.

Морін сіла Джес на дупу, а я придавив їй колінами руки.

– Ану відпустив мене швидко, збоченець старий. Тебе це збуджує, так?

Ну що ж, певна річ, це мене трохи зачепило, зважаючи на нещодавні події. На мить я подумав, що Джес могла здогадатися, хто я такий, але навіть я не настільки параноїк. Якби вас звалили підсіканням посеред ночі, коли ви тільки-но збиралися плигонути з багатоповерхівки, ви навряд чи стали би згадувати про ведучих ранкових передач. (Розуміється, це стало би справжнім шоком для ведучих ранкових передач, більшість яких свято вірять, що люди думають виключно про сніданок, обід та вечерю.) Мені вистачило зрілості знехтувати глузуваннями Джес, бодай і кортіло поламати їй руки.

– Якщо ми тебе відпустимо, ти будеш нормально поводитися?

– Так.

Тож Морін підвелася, і Джес із гнітючою передбачуваністю кинулася до драбинки, а мені знов довелося повалити її ниць.

– І що тепер? – спитала Морін, ніби я регулярно опинявся в аналогічних ситуаціях, а отже був в курсі справи.

– Біс йо зна.

Чому нікому з нас не спало на думку, що відоме місце самогубств у новорічну ніч нагадуватиме майдан Пікаділі – гадки не маю, але саме в той момент я таки усвідомив реальність нашого становища: ми невідхильно перетворювали врочисту і особисту подію на якийсь фарс із тисячами дійових осіб.

Й акурат в цей момент усвідомлення наша трійка стала четвіркою. Пролунало чемне покашлювання, а коли ми обернулися, то побачили високого симпатичного довговолосого чоловіка, років на десять молодшого за мене, з мотоциклетним шоломом під пахвою та здоровенним пакетом-термосом в руці.

– Піцу ніхто не замовляв? – сказав він.

МОРІН

Я ніколи в житті не спілкувалася з американцем, жодного разу. Та я і не була впевнена, що він американець, доки інші не почали щось таке казати. Якось не очікуєш від американця, що він розноситиме піцу, чи не так? Ну, я от не очікую, але може, я просто відстала від часу. Я не дуже часто замовляю піцу, але кожного разу, коли я це робила, їх доставляли люди, що не розмовляли англійською. Американці ж не працюють розносниками, правда? І продавцями в крамницях, і кондукторами в автобусах. Напевно, вони роблять це в Америці, але не тут. Тут індійці та вест-індійці, австралійців ще чимало у лікарні, де Метті стоїть на обліку, але жодних американців. Тож спочатку ми, либонь, подумали, що він трохи ненормальний. Це було єдине розумне пояснення. Та й вигляд у нього був трохи ненормальним, з тим волоссям. І ще він гадав, що ми замовили піцу, стоячи на даху Будинку самовбивців.

– І як би ми, цікаво, замовили піцу? – спитала в нього Джес. Ми досі сиділи на ній, тому голос в неї звучав дивно.

– По стільниковому, – сказав він.

– Що таке «стільниковий»? – спитала Джес.

– Гаразд, по мобільному, яка різниця.

Правильно сказав, адже ми б могли так зробити.

– Ти американець? – спитала його Джес.

– Ага.

– А чого це ти розвозиш піцу?

– А чо це ви сидите в неї на голові?

– Вони сидять в мене на голові, бо в нас не вільна країна, – сказала Джес. – Не можна робити, що хочеться.

– А що ти хтіла зробити?

Вона промовчала.

– Вона збиралася скинутися, – сказав Мартін.

– Ви теж!

Він проігнорував її.

– Ви що, всі збиралися скинутися? – спитав нас розносник піци.

Ми промовчали.

– Х…я собі, – сказав він.

– Х…я собі? – сказала Джес. – Що х…я собі?

– Це таке американське скорочення, – сказав Мартін. – «Х…я собі» означає «Ні х…я собі». В Америці всі такі зайняті, що в них немає часу на «ні».

– Ви можете підбирати вирази, будьте ласкаві? – сказала їм я. – Тут же не всіх виховали у свинарнику.

Розносник опустився на дах і похитав головою. Я подумала, що йому нас шкода, але потім він розповів нам, що річ зовсім в іншому.

– Гаразд, – сказав він згодом. – Відпустіть її.

Ми не ворухнулися.

– Гей, ви. Ви що, не чули мене, б…ь? Мені що, доведеться підійти й прочистити вам вуха? – Він підвівся і покрокував до нас.

– Думаю, вона вже в порядку, Морін, – сказав Мартін, наче вирішив підвестися із власної охоти, а не тому, що той американець може його вдарити. Він підвівся, я підвелася, і Джес підвелася, обтрусилася та почала грубо лаятися. Потім вона втупилася в Мартіна.

– Ти той мужик, – сказала вона. – З ранкової передачі. Той, що переспав з п’ятнадцятирічною. Мартін Шарп. П…ць! В мене на голові сидів Мартін Шарп. Збоченець старий.

Ну, звичайно я і гадки не мала ні про яку п’ятнадцятирічну. Я не зазираю у подібні газетки, хіба що в перукарні, або як хтось в автобусі забуде.

– Ти гониш? – сказав розносник піци. – Той чувак, якого посадили в тюрму? Я про нього читав.

Мартін простогнав.

– В Америці теж уже всі знають? – спитав він.

– Аякже, – сказав розносник. – Я про це читав у «Нью-Йорк таймс».

– О Боже, – сказав Мартін, але видно було, що йому приємно.

– Та я приколююсь, – сказав розносник. – Ти вів ранкову телепередачу в Англії. У Штатах про тебе ніхто й не чув. Розбіжався.

– То пригости нас піцою, – сказала Джес. – З чим там у тебе?

– Не знаю, – сказав розносник.

– Ну дай тоді я подивлюся, – сказала Джес.

– Ні, я в сенсі… Це ж взагалі-то не мої піци, ти в курсі?

– Ай, та що ти морозишся, – сказала Джес. (Чесно. Так і сказала. Не знаю, чому.) Вона нахилилася, підхопила його пакет і витягла коробки з піцами. Потім вона відкрила коробки і зайшлася штрикати піци.

– Це пепероні. А оце я не знаю, що таке. Овочі якісь.

– Вегетаріанська, – сказав розносник.

– По фіг, – сказала Джес. – Хто хоче яку?

Я попросила вегетаріанську. Не знаю, що таке пепероні, але воно б мені явно не пішло.

ДД

Я парі-трійці людей розповідав про ту ніч, і найбільший прикол в тому, що всі в’їжджають щодо самогубства, але ніхто не в’їжджає щодо піци. Либонь, більшість людей в’їжджають в самогубство; більшість людей, хай навіть тільки в глибині душі, можуть пригадати такий момент в житті, коли вони реально розмірковували, чи хочеться їм прокидатися наступного ранку. По ходу, схоже, що бажання здохнути – це невід’ємна частина життя. Так от, коротше, я розповідаю людям про ту новорічну ніч, і ніхто не каже, типу: «Чогооооо? Ти хтів скоїти самогубство?». Радше кажуть щось на кшталт: «А, ну ясно, твоя група накрилася пиздою, ти зайшов у глухий кут зі своєю музикою, яка все життя була для тебе єдиною мрією, ПЛЮС посрався з дівчиною, а якби ж не вона, ти б узагалі не опинився в тій блядській країні… Ясен хрін, я розумію, чому ти туди поліз». Але я реально кажу, чи не наступної секунди всі хтять знати, хулі такий чувак як я займався доставкою піци.

*

Ладно, ви мене не знаєте, тож доведеться вам повірити мені на слово, що я не тупий. Я читати люблю до пиздецю, читаю все що під руку підлізе. Мені подобаються Фолкнер, Діккенс, Воннегут, Брендан Беган, Ділан Томас. Цього тижня – на Різдво, як бути точним, – я дочитав «Революційний шлях» Ричарда Йітса, нереально офігезний роман. До речі, я збирався скинутися з цією книгою – не тільки тому, що це було б досить круто й додало би моїй смерті трохи містичності, але й тому, що після цього, можливо, її би більше людей прочитали. Але так сталося, що я не мав часу на підготовку і залишив її вдома. Щоправда, мушу сказати, що не радив би дочитувати її на Різдво, коротше, у найманій квартирі без гарячої води, в місті, де реально нікого не знаєш. Мабуть, це не надто покращило моє самопочуття, так би мовити, бо кінцівка там реально депреснякова.

Так от, коротше, я це все до чого: всі з готовністю роблять спішний висновок, що людина, яка швендяється Північним Лондоном на паскудному мопедику в новорічну ніч за мінімальну зарплатню, – то явний лузер, в якого майже достеменно не вистачає клепки в його патлатій голові. Ладно, гаразд, ми за визначенням лузери, бо доставляти піцу – робота для лузерів. Але не всі з нас тупі мудаки. Авжеж, навіть зі своїм Фолкнером та Діккенсом я був, мабуть, найтупішим з усіх чуваків на роботі, чи принаймні найменш освіченим. В нас там є африканські доктори, албанські юристи, іракські хіміки… я був єдиним, хто не мав вищої освіти. (Диву даюся, як це в нашому суспільстві так мало насильства на піцовому ґрунті. Тільки уявіть: ви, типу, головний хтось-там у Зімбабве, нейрохірург чи хто, а потім ви змушені їхати до Англії, бо фашистський режим хоче розіпнути вас на дереві, і в результаті о третій ночі на вас згори вниз дивиться якесь удовбане малолітнє хуйло, якого пробило на хавку… тобто, хіба у вас не повинно бути законного права розквасити йому їблище?) Коротше. Лузери різними бувають. А способів стати лузером взагалі маса.

Тож я міг би сказати, що займався доставкою піци, бо Англія смокче хуя, і, зокрема, англійки смокчуть хуя, а легально я працювати не міг, бо я не англієць. І не італієць, і не іспанець, і навіть не якийсь єбучий фін чи як там. Тому я працював на єдиній роботі, яку вдалося знайти; Івану, литовському власнику «Каса Луїджі» на Холловей-роуд, було начхати, що я з Чикаго, а не з Гельсінкі. А можна це і так пояснити, що в житті трапляється багато хуйні, і людина завше знайде спосіб влізти у найтісніший, найтемніший, найзадушливіший та безнадійніший з усіх пиздеців.

Проблема моєї генерації в тому, що ми всі вважаємо себе нев’їбенно геніальними. Нам недостатньо щось виготовляти, і так само нам недостатньо щось продавати, чи щось викладати, чи навіть просто щось робити; ми маємо щось із себе становити. Це наше невід’ємне право як громадян двадцять першого сторіччя. Якщо Крістіна Аґілера чи Брітні Спірз чи якийсь йолоп з «Американського ідолу» може щось із себе становити, то чому я не можу? Чим я гірший, га? Добре, то моя група, ми давали найліпші живі концерти, які можна побачити в барі, і ми записали два альбоми, котрі сподобалися багатьом критикам і мало кому зі справжніх людей. Але ж одного таланта нам ніколи недостатньо для щастя, правда? Тобто, мало б бути достатньо, бо талант – це дар, і треба дякувати за нього Богові, але я не дякував. Мене він тільки дратував, бо за нього не платили грошей і він не допоміг мені потрапити на обкладинку «Ролінґ стоун».

Оскар Уайльд якось сказав, що справжнє життя людини – це те, яке вона не веде. Атож, прямо в точку захуярив, Оскаре. Моє справжнє життя було повне ведучих виступів на Вемблі та в Медісон-сквер-ґардені, платинових дисків і Ґреммі, а вів я зовсім інше життя, чому, мабуть, і здавалося, що його можна запросто викинути на смітник. Життя, яке я вів, не дозволяло мені бути, я не знаю… бути тим, за кого я себе вважав. Воно навіть не дозволяло мені встати на повний зріст. Таке було почуття, ніби я йшов якимсь тунелем, що ставав дедалі вужчим і вужчим, темнішим і темнішим, і почав затоплюватися водою, а я був зігнутий у три погибелі, й переді мною була кам’яна стіна, а з інструментів в мене були тільки власні нігті. Може, всі так почуваються, але це не привід скорятися. Коротше, тієї новорічної ночі мене це врешті-решт дістало вкінець. Нігті в мене всі геть позлізали, а кінчики пальців були роздерті у м’ясо. Я більше не міг копати. Після кончини групи єдиний простір для мого самовиразу залишився у виїзді зі свого несправжнього життя: я збирався спікірувати з того їбучого даху, як Супермен. Тільки, розуміється, все вийшло зовсім не так.

От деякі мерці, які були надто чутливими, щоб жити: Сільвія Плат, Ван Гог, Вірджинія Вульф, Джексон Полок, Прімо Леві, Курт Кобейн, знов-таки. А от деякі живі: Джордж У. Буш, Арнольд Шварценеггер, Усама Бін Ладен. Позначте хрестиком тих, з ким не відмовилися б випити, а потім подивиться, на мертвому вони боці чи на живому. Так, так, ви можете зауважити, що я підтасував карти, що в моєму «живому» списку бракує пари людей, які могли б дощенту розхуярити мої аргументи, деякі поети, музиканти тощо. І ще ви можете зауважити, що Сталін та Гітлер були не такими вже й прикольними, і вони вже не з нами. Але зробіть мені приємне: все одно ж ви розумієте, про що йдеться. Чутливі люди надовго тут не зависають.

Тож для мене було справжнім шоком дізнатися, що Морін, Джес та Мартін Шарп якраз збиралися податися у подорож до того світу за вінсент-ван-гогівським маршрутом. (Так, так, дякую, я в курсі, що Вінсент не кидався з даху висотки у Північному Лондоні.) Середніх років жінка, схожа на чиюсь прибиральницю, вересклива малолітня маніячка та ведучий ток-шоу з оранжевим обличчям… Щось тут не ладилося. Самогубство було не для таких людей придумане. Воно було придумане для людей типу Вірджинії Вульф та Ніка Дрейка. І мене. Самогубство – це ж наче круто.

Новорічна ніч – це час для сентиментальних лузерів. Я сам протупив. Натурально ж, тут не могло не зібратися невеличкого натовпу придурків. Мені слід було обрати дату постильніше – приміром, 28 березня, коли Вірджинія Вульф зробила свій річковий заплив, чи нікдрейківське 25 листопада. Якби хтось і опинився на даху в якусь із тих ночей, скоріш за все, то були б споріднені душі, а не безнадійні довбойоби, що якимось чином переконали себе, ніби кінець календарного року має якесь значення. Просто коли я отримав замовлення на доставку піци до Будинку самовбивців, така нагода здалася мені надто гарною, щоб від неї відмовлятися. За планом я намірявся піднятися нагору, обдивитися довкола, щоб набратися духу, спуститися назад доставити піцу, а потім Зробити Це.

І от зненацька я сиджу з трьома потенційними самогубцями, які жують піци, що їх я мав доставити, і розглядають мене. Вочевидь, вони чекали на якийсь Ґетісбергський адрес про те, чому їхні зіпсовані й безглузді життя варті збереження. От же іронія долі, їй-бо, адже мені було глибоко проїбом, поскидаються вони чи ні. Я їх в упор не знав, і ніхто з них не справляв такого враження, ніби він щось привнесе до скарбниці людських досягнень.

– Отже, – сказав я. – Чудово. Піца. Приємна дрібниця в таку ніч. – Це з Раймонда Карвера, як ви, напевно, знаєте, але ця братва не прохавала.

– І що тепер? – сказала Джес.

– Поїмо піци.

– А далі?

– Зачекайте-но півгодинки, добре? Тоді подивимося, що і як. – Не знаю, звідки це в мене вирвалося. Чому півгодинки? І що має статися тоді?

– Вам усім потрібен невеличкий тайм-аут. Мені здається, ви мало не вийшли за межі пристойності. Тридцять хвилин? Домовилися?

Один за одним вони знизали плечима й кивнули, і ми повернулися до мовчазного поїдання піци. Це був перший раз, коли я скуштував піцу від Івана. Вона була неїстівною, можливо, навіть отруйною.

– Я їбала сидіти тут півгодини й милуватися на ваші кислі їбала, – сказала Джес.

– Це саме те, на що ти погодилася півхвилини тому, – нагадав їй Мартін.

– То й що?

– Який сенс на щось погоджуватися, а потім не дотримуватися угоди?

– Ніякого. – Джес явно не бентежила подібна щирість.

– Послідовність – останній притулок позбавлених уяви, – сказав я. Знов Уайльд. Я не міг втриматися.

Джес обпекла мене поглядом.

– Він тебе підтримує, – сказав Мартін.

– Але ж ні в чому нема сенсу, правда? – сказала Джес. – Саме тому ми тут.

Бачте, а оце був досить цікавий філософський аргумент. Джес казала, що доки ми залишаємося на даху, ми всі анархісти. Жодні угоди не обов’язкові, жодні правила не діють. Ми б могли зґвалтувати та повбивати один одного, і ніхто б не звернув аніякої уваги.

– Щоб жити поза законом, ти мусиш бути чесним, – сказав я.

– Якого хуя лисого це значить? – сказала Джес.

Так от, я насправді сам ніколи не розумів, якого хуя це значить, чесно кажучи. Це слова Боба Ділана, не мої, і я завше гадав, що вони круто звучать. Але це була перша в моєму житті ситуація, коли в мене виникла можливість випробувати свою гадку, і видно було, що нічого не вийшло. Ми жили поза законом і могли безсоромно брехати скільки заманеться, і я не бачив жодного доводу проти.

– Ніякого, – сказав я.

– Тоді захлопни пику, янкес.

І я послухався. Нам залишалося приблизно двадцять вісім хвилин часу.

ДЖЕС

Дуже давно, коли мені було десь вісім-дев’ять, я бачила по телику одну передачу про історію Бітлз. Джен любила Бітлів, тож це вона мене змусила дивитися, але я була не проти. (Хоча напевно, їй я сказала, що проти. Напевно, я закотила істерику й роздрочила її.) Коротше, коли до них приєднався Рінґо, в мене аж типу мурашки по спині пробігли, бо це було воно, бо їх стало четверо, і вони були готові взяти і стати найвідомішим гуртом в історії. Так от, саме таке почуття в мене було, коли ДД з’явився на даху з тими піцами. Я знаю, ви подумаєте: Та, вона це каже тільки тому, що воно гарно звучить, але це не так. Я знала, чесно. Прикольно, що до того ж він був ще й рок-зіркою, з волоссям і шкіряною курткою і всім іншим, але моє почуття ніяк не було пов’язане з музикою; я просто хочу сказати, що мені було ясно, що нам потрібен ДД, тож коли він з’явився, я сприйняла це як належне. Тільки він був не Рінґо. Він більше скидався на Пола. Морін була Рінґо, тільки вона була не дуже смішна. Я була Джорджем, тільки я не була сором’язливою та духовною. Мартін був Джоном, тільки він не був ні талановитим, ні крутим. Так якщо подумати, мабуть, ми все ж таки більше скидалися на якусь іншу групу з чотирма учасниками.

Коротше, все одно було таке почуття, ніби щось може трапитися, щось таке цікаве, тому я не розуміла, чого ми тупо сидимо й хаваємо піцу. Тож я така: Може, нам слід поговорити, а Мартін такий: Що, поділитися своїм горем? А потім він зробив таке обличчя, типу я сказала якусь дурницю, тож я обізвала його дрочилою, а потім Морін поцокала язиком та спитала, чи я розмовляю таким чином у себе вдома (до речі, розмовляю), тож я обізвала її бомжихою, а Мартін обізвав мене дурною злосливою дівчинкою, тож я в нього харкнула, чого мені не слід було робити і що я, між іншим, зараз роблю у сто разів менше, ніж раніше, отож він почав прикидатися, ніби зараз мене задушить, тож ДД вдерся поміж нами, так що Мартіну пощастило, бо я не думаю, що він би мене вдарив, тоді як я поза всяким сумнівом його би вдарила, і покусала б, і подряпала б. А після цієї невеличкої розминки ми знов сіли, відсапуючись і ненавидячи один одного деякий час.

А потім, коли ми всі вже заспокоювалися, ДД сказав щось типу: Не бачу жодної шкоди в тому, щоб поділитися один з одним своїми досвідами, тільки він це сказав навіть ще більш по-американськи. А Мартін такий каже: Ну а кого цікавить твій досвід? Твій досвід – це доставка піци. А ДД такий: Ну, тоді вашими досвідами, а не моїм. Але було вже запізно, і мені було ясно з того, як він сказав про ділення досвідами, що він тут знаходиться з тих самих причин, що й ми. Тож я кажу: Ти прийшов сюди, щоби скинутися, так же? І він нічого не сказав, а Мартін з Морін подивилися на нього. І Мартін такий каже: Ти збирався скидатися з піцами? Бо їх же хтось замовив. Хоч Мартін і жартома говорив, але це було як типу наїзд на професійну гордість ДД, бо він сказав, що прийшов сюди просто зацінити, а тепер спуститься вниз і доставить піци, а потім повернеться. А я сказала, Ну, ми їх уже з’їли. А Мартін такий: Господи, а так по тобі і не скажеш, що ти стрибун, а ДД сказав: Чуваки, якщо стрибуни – це ви, то я не дуже засмучуюся. Атмосфера була, як бачите, така, ну, погана якась.

Тож я знову спробувала. Та ну, годі вам, давайте поговоримо, сказала я. Не треба ділитися горем. Просто, ну, як нас звуть, і чому ми тут. Бо це ж може бути цікаво. Може, ми чомусь навчимося. Може, ми побачимо якийсь вихід, ну, типу. І треба зізнатися, в мене назрів такий собі наче план. Мій план був, що вони допоможуть мені знайти Чеса, і ми з Чесом помиримося, і мені покращає.

Але вони вимусили мене чекати, бо хотіли, щоб першою була Морін.

МОРІН

Думаю, вони обрали мене, тому що я за весь час практично ні слова не промовила і нікого ще не встигла погладити проти шерсті. А також, можливо, тому що я була загадковішою за всіх інших. Про Мартіна всі, схоже, знали з газет. А Джес, допоможи їй Господь… Ми познайомилися з нею всього півгодини тому, але було цілком очевидно, що в цієї дівчини не все гаразд. Моє особисте враження про ДД, бо ж про нього я нічого не знала, було, що він, можливо, гей, бо він носив довге волосся і розмовляв американською. В Америці ж багато хто гей, чи не так? Я знаю, що це не вони придумали гейство, бо кажуть, то були греки. Але завдяки ним воно знову стало модним. Гейство – це трохи як Олімпіада: воно зникло за стародавніх часів, а потім його відродили у двадцятому сторіччі. Як би то не було, я нічого не знала про геїв, тому просто вважала, що вони всі нещасні й хочуть накласти на себе руки. Але ж я… З моєї зовнішності про мене навряд чи можна було щось напевно сказати, тому, мабуть, їм було цікаво.

Я була не проти розповісти про себе, бо знала, що мені не доведеться говорити довго. Ніхто з цих людей не захотів би жити моїм життям. Я сумнівалася, що вони зможуть зрозуміти, як я так довго терпіла. Особливо всіх завжди бентежаться щодо туалету. Раніше, коли мені доводилося ремствувати – наприклад, коли потрібен був новий рецепт на антидепресанти – я завжди розповідала про туалет, про нескінчені прибирання чи не кожного дня. Забавно, бо саме до цього я давно звикла. Я не можу звикнутися з думкою, що моє життя скінчене, беззмістовне, заважке, цілком безнадійне та безбарвне; але миття підлог мене вже не дуже турбує. Зате це неодмінно змушує лікаря тягнутися за бланком рецепта.

– Еге ж, – сказала Джес, коли я закінчила. – Що тут розумувати. Не відмовляйся від свого наміру. Бо потім пошкодуєш.

– Деякі люди справляються, – сказав Мартін.

– І хто ж? – сказала Джес.

– В нас на передачі була жінка, в якої чоловік вже двадцять п’ять років лежить у комі.

– Ага, і це була її винагорода, так? Потрапити в ранкову телепередачу?

– Ні. Я просто кажу.

– Що ти просто кажеш?

– Я просто кажу, що це можливо.

– От тільки ти не кажеш чому, а?

– Може, вона його кохала.

Вони говорили швидко – Мартін, Джес, ДД. Як персонажі з мильної опери, тра-та-та-та-та. Як люди, які знають, що сказати. Я б ніколи не змогла так швидко розмовляти, принаймні не тоді; раптом я збагнула, що майже не розкривала рота протягом двадцяти з гаком років. Причому той, з ким я в основному розмовляла, взагалі не вмів говорити.

– Що там можна було кохати? – казала Джес. – Він був овочем. І навіть не свідомим овочем. Овочем в комі.

– Але ж він не був би овочем, якби не був у комі, правда ж? – сказав Мартін.

– Я люблю свого сина, – сказала я. Я не хотіла, щоб вони подумали інакше.

– Так, – сказав Мартін. – Звісно ж, любиш. Ми аж ніяк не мали на увазі, що це не так.

– Хочеш, ми вб’ємо його заради тебе? – сказала Джес. – Я схожу туди вночі, якщо хочеш. Перед тим, як покінчити з собою. Мені байдуже. Мене це ніяк не запарить. Та й нащо йому взагалі жити, га? Якби він вмів говорити, він би, либонь, сам мені за це подякував, дурень бідолашний.

В мене на очі навернулися сльози, і ДД це помітив.

– Ти що, зовсім ї…ся? – сказав він Джес. – Диви, що ти наробила.

– Звиняйте, – сказала Джес. – Я тільки ідею підкинула.

Але я не тому плакала. Я плакала тому, що моїм єдиним бажанням, єдиною умовою, за якої я б погодилася не йти з життя, було щоб Метті помер. А через розуміння цього я розридалася ще дужче.

МАРТІН

Всі і так достобіса про мене знали, тому я не бачив сенсу в цій забавці, про що їм і заявив.

– Та ну, облиш, чувак, – сказав ДД зі своїм дебільним американським акцентом. Америкоси, як виявляється, досить швидко починають дратувати. Знаю, це наші давні друзі і все таке, вони там у себе поважають успіх, на відміну від невдячних мешканців цього клятого неоковирного задуп’я, але всі ці пацанячі понти мене просто виводять. Тобто, ви б його тільки бачили. Можна було подумати, що він виліз на дах рекламувати свій новий фільм. Ніхто б ніколи не подумав, що він вештався по Арквею, доставляючи піцу.

– Ми просто хочемо почути твою версію, – сказала Джес.

– Нема ніякої «моєї версії». Я вчинив, як повний дебіл, і тепер за це розплачуюся.

– То ти не хочеш виправдатися? Бо ми ж тут всі друзі, – сказав ДД.

– Вона щойно в мене плюнула, – нагадав я. – Що ж це за подруга?

– Ай, ну що ти як малолітка, – сказала Джес. – Мої друзі на постій в мене плюють. Я на це ніколи не ображаюсь.

– Ну і дарма. Можливо, саме цього твої друзі й варті.

Джес чмихнула.

– Якби я ображалася, в мене б узагалі не залишилося друзів.

Її фраза повисла в повітрі.

– Тож що ви хочете знати, чого ви ще не знаєте?

– В кожній події є дві сторони, – сказала Джес. – Ми знаємо тільки погану сторону.

– Я не знав, що їй п’ятнадцять, – сказав я. – Вона сказала, що їй вісімнадцять. Вона виглядала на вісімнадцять. – От і все. От і вся гарна сторона тієї події.

– То якби вона була, типу, місяців на шість старше, ти б зараз тут не сидів?

– Та ні, мабуть, ні. Бо тоді б я не порушив закон. Не потрапив би до тюрми. Не втратив би роботу, моя жінка б не дізналася…

– Тобто ти хочеш сказати, що тобі просто не повезло.

– Я б сказав, що в принципі мені є що інкримінувати. – Це була, як ви прекрасно розумієте, спроба дошкульно пожартувати; я тоді ще не знав, що Джес ніщо так не обожнює, як до посиніння товкти воду в ступі.

– Блядь, якщо ти проковтнув словник, це ще не значить, що ти не зробив нічого поганого, – сказала Джес.

– «Інкримінувати» саме те…

– Бо деякі жонаті мужики не стали б її трахати, скільки б їй не було років. А в тебе ж діти є всякі, так же?

– Авжеж, є.

– Тож невезіння тут не до чого.

– Блядь, та трясця ж твоїй матері. Чому я, по-твоєму, сидів на тому карнизі, дурепо ти безмозка? Я облажався. Я не намагаюся себе виправдати. Я почуваюся так херово, що хочеться вмерти.

– Та надіймося.

– Дякую. І дякую за те, що придумала цю вправу. Вона дуже корисна. Дуже… гойна.

Чергове зарозуміле слово, черговий ворожий погляд.

– А мені-от щось цікаво, – сказав ДД.

– Ну.

– Чому тобі легше, типу, стрибнути у прірву, ніж відповісти за скоєне?

– Я якраз і відповідаю за скоєне.

– Та всі весь час їбуться з малолітками й кидають жінок та дітей. Але ж вони не кидаються з даху, чувак.

– Це так. Але, як уже сказала Джес, вони мусили б.

– Справді? Ти вважаєш, що кожен, хто робить подібну помилку, має померти? Овва. Оце ти неслабо гониш, – сказав ДД.

Чи я справді так вважав? Можливо. А може, раніше вважав. Як деяким з вас, мабуть, відомо, я написав пару газетних статей, де так і заявив, більш-менш. Це було до мого гріхопадіння, розуміється. Я закликав до повернення смертної кари, наприклад. Я закликав до відставок, хімічних стерилізацій, тюремних строків, публічних принижувань та багатоманітних покут. І, можливо, я був щирим, коли казав, що чоловіків, які не в змозі тримати свою штуковину в штанях, треба… Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, що саме вважав справедливою карою для донжуанів та серійних перелюбників. Доведеться звіритися з тією статтею. Але річ у тому, що я слідував власним заповідям. Я не зміг утримати свою штуковину в штанях, тож тепер мусив скинутися. Я був заручником власної логіки. Ось яку ціну доводилося платити таблоїдному оглядачеві, який порушив межу, що він сам її провів.

– Ні, не в кожному разі. Але в цьому – мабуть, так.

– Боже мій, – сказав ДД. – Ото ти заганяєшся.

– Та й взагалі, справа не тільки в цьому. Справа ще у публічності. У приниженні. У насолоді приниженням. У передачі по кабельному, яку дивиться людини три. У всьому. В мене… в мене більш немає простору для маневрів. Я не бачу шляху ані вперед, ані назад.

Дата добавления: 2015-11-14