Частина друга 5 страница

Хоча вона мала рацію відносно мене, майже. Та й що тут дивного? Я все життя провів в оточенні людей, що не читають, – папіки, сестра, майже вся група, особливо ритм-секція – а це згодом робить тебе дуже запальним. Скільки можна стерпіти, коли тебе обзивають підаром, переш ніж вийдеш із себе? Не те що я проти, коли мене звуть підаром і т. д., і т. п., серед моїх ліпших друзів і т. д., і т. п., але з моєї точки зору, підарство – це любити хлопців, а не Дона ДеЛілло – згоден, він теж хлопець, але мене приваблюють його книги, а не його дупа. Чому людей так виморожує читання? Певна річ, я міг поводитися досить антисоціально на гастролях, але якщо я годинами грався у «Тетрис», ніхто мене не чіпав. В моєму оточенні винищення їбучих прибульців з космосу є соціально прийнятним, на відміну від «Американської пасторалі».

Едді був гірший за всіх. Коли я брав у руки книгу це було все одно, як ми були б одружені, а я кожної ночі казав, що в мене болить голова. І як у шлюбі, чим довше ми залишалися разом, тим гірше все ставало. Ми знали, що нашій групі – а може, і нашій дружбі – настає кінець, тому обидва панікували. А моє читання тільки підігрівало паніку Едді, тому що, мені здається, він вбив собі в голову якусь херню, ніби я таким чином зможу знайти собі якусь нову кар’єру. Ага, типу в житті так буває. «Гей, тобі подобається Апдайк? То ти, мабуть, крутий чувак. Ось тобі робота в нашій рекламній агенції на 100 000 у рік». Ми роками обговорювали, як у нас багато спільного, а останні кілька місяців помічали, які ми різні, і це розбило наші серця.

Це я просто так довго пояснюю, чому зірвався на Джес. Я вже залишив один гурт агресивних невігласів, і чорта з два збирався вступати до іншого. Мабуть, коли ти нещасний, то все у світі – читання, їжа, сон – неминуче викликає якісь асоціації, що роблять тебе ще більш нещасним.

А я чомусь вирішив, що з музикою буде простіше – зважаючи на те, що я музикант, це було не дуже розумно. Книги значать для мене просто дуже багато, але музика – це все моє життя. Я думав, що з Ніком Дрейком неможливо прогадати, особливо у компанії вкінець засмучених людей. Якщо ви його не чули… Бля, таке відчуття, ніби він випарив усю меланхолію у світі, всі образи й хуйові мрії, від яких довелося відмовитися, перелив цю есенцію до крихітної пляшечки й закоркував. А коли він починає грати пісню, він витягує корок, і ти чуєш запах. Ти прикипаєш до стільця, і йде така шумова хвиля, але ні – вона спокійна, тиха, і ти затримуєш дихання, щоб не сполохати її. І ми слухали його в Морін, бо у «Старбаксі» не можна ставити свою музику, а в Морін постійно чути дихання Метті, і це був як додатковий такий стрьомний інструмент. Тож я сидів і думав, бля, це змінить їхні життя назавжди.

Наприкінці першої пісні Джес почала тикати пальці в рота і кривитися.

– Він такий зануда, – сказала вона. – Він типу, я не знаю, як поет чи що. – Це задумувалося як ураза: я проводив час з людиною, яка вважала, що поети – це такі істоти, які заводяться в глибині кишечника.

– Непогано, – сказав Мартін. – Якби він грав у барі, я би послухав.

– А я б ні, – сказала Джес.

Я задумався, чи варто одночасно вирубити їх обох, але відмовився від цієї ідеї на тому підґрунті, що все закінчиться надто швидко і вони недостатньо мучитимуться. Мені ж захочеться мудохати їх, коли вони відключаться, тобто краще пиздити їх по черзі. Це музична ярість – щось типу дорожньої ярості, коли тебе виводять інші водії, тільки більш праведна. Коли ти за кермом, десь у глибині душі ти знаєш, що поводишся, як мудак, але коли тебе переймає музична ярість, ти виконуєш Божу волю, а Бог хоче, щоб ці люди померли.

А потім сталася така дивна хрінь, якщо можна назвати емоційну реакцію на «Five Leaves Left» дивною.

– У вас вуха є? – зненацька сказала Морін. – Хіба ви не чуєте, як йому погано і які в нього прекрасні пісні?

Ми витріщилися на неї, а Джес витріщилася на мене.

– Ха-ха, – сказала Джес. – Тобі подобається те ж саме, що й Морін. – Останню фразу вона проспівала, як дітсадівську дражнилку: на-на-на, на-на-на.

– Не прикидайся ще дурнішою, ніж ти є, Джес, – сказала Морін. – Бо ти і так досить дурна. – Вона кипіла. Її теж обійняла музична ярість. – Тільки послухай його хвилинку і перестань молоти язиком.

І Джес зрозуміла, що вона говорить усерйоз, і заткнулася, і ми прослухали решту альбому мовчки; придивившись до Морін, можна було помітити, що очі в неї блищать.

– Коли він помер?

– Тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого. Йому було двадцять шість.

– Двадцять шість. – Вона замовкла, занурившись у роздуми, і я щосили сподівався, що вона жаліє його та його близьких. Альтернатива означала, що вона заздрить йому, бо він позбавив себе стількох непотрібних зайвих років. Хочеться, аби люди відгукалися, але іноді вони заходять надто далеко, розумієте?

– Людям не хочеться цього чути, так? – сказала вона.

Ніхто не відповів, бо ми не до кінця збагнули, до чого вона хилить.

– Саме так я почуваюся, кожного дня, і люди не хочуть про це знати. Вони хочуть знати, що я почуваюся так, як це описує Том Джонс. Чи та австралійка, що знімалася у «Сусідах». Але я почуваюся так, і це не поставлять по радіо, тому що сумні люди не вписуються у картину.

Ми ще ніколи не чули, щоб Морін так висловлювалася – навіть не знали, що вона вміє – і навіть Джес не хотіла її переривати.

– Дивно, бо всі вважають, що я не вписуюся через Метті. Але Метті – це не так погано. Це важко, але… Я не вписуюся через ті почуття, які викликає в мені Метті. Я постійно плутаюся у почуттях. Весь час доводиться гадати, що серйозно, а що ні, особливо коли це стосується мені самої, і я вічно помиляюся, а це відлякує людей. Я вже втомилася від цього.

Тож раптом Морін стала типу своєю, бо вона врубилася, бо вона теж відчула музичну ярість, і мені захотілося сказати їй правильну річ.

– Тобі потрібен відпочинок.

Я сказав це тому, що хтів виявити співчуття, але потім згадав Космічного Тоні і збагнув, що тепер Космічний Тоні має гроші.

– Гей. Як вам це? Чом би й ні? – сказав я. – Давайте повеземо Морін кудись на відпочинок.

Мартін розреготався.

– Ага, точно, – сказала Джес. – Ми що, типу волонтери з притулку для стариків чи що?

– Морін не стара, – сказав я. – Скільки тобі років, Морін?

– П’ятдесят один, – сказала вона.

– Гаразд, не для стариків. З притулку для зануд.

– А що робить тебе найцікавішою людиною планети? – сказав Мартін.

– Я не виглядаю, як вона, по-перше. І взагалі, я думала, ти на моєму боці?

Морін, майже непомітна поміж реготу та загального нехтування, почала плакати.

– Вибач, Морін, – сказав Мартін. – Я не хотів проявити неґречність. Просто мені важко уявити, як ми учетвером лежимо на шезлонгах круг басейну.

– Ні-ні, – сказала Морін. – Я не образилася. Принаймні, не дуже. І я знаю, що нікому не хочеться їхати зі мною у відпочинок, це нормально. Я просто трохи розчулилася, що ДД це запропонував. Так давно вже… Ніхто… Я не… Це просто було мило з його боку, от і все.

– Їбанутися, блядь, – тихо сказав Мартін. Так от, «Їбанутися, блядь» може означати багато чого, як ви знаєте, але тут не було жодної двозначності; ми всі зрозуміли. У даному контексті під «Їбанутися, блядь» Мартін мав на увазі – якщо дозволите пояснити мат матом – що йому пиздарики. Бо який мудак сказав би тепер Морін, типу: «Ну що ж, головне – намір. Сподіваюся, тобі цього достатньо».

І днів десь п’ять по тому ми сіли на літак до Тенеріфе.

МОРІН

Це було їхнє рішення, а не моє. Мені здавалося, що я не маю права вирішувати, якщо чесно, хоча чверть грошей і належала мені. Це ж я перша придумала відпочинок, коли ми з ДД говорили про Космічного Тоні, тож я подумала, що буде неправильно брати участь у голосуванні. По-моєму, це називається «утрималася».

Та й особливого сперечання не було. Всі цілком підтримували ідею. Єдиний спір був про те, зараз їхати чи влітку, через погоду, але всі зійшлися на тому, що, зважаючи на те і се, краще їхати зараз, до Дня святого Валентина. Спочатку вони думали, що ми зможемо дозволити собі Карибській басейн, Барбадос чи щось таке, поки Мартін не зауважив, що наші гроші також муситимуть покрити витрати на пансіонат для Метті.

– То поїдьмо без Морін, – сказала Джес, і я на мить образилася, але виявилося, що вона жартує.

Я вже не пам’ятаю, коли востаннє плакала на радощах. Я кажу це не для того, щоб всім стало мене жаль; просто це було незнайоме почуття. Коли ДД сказав, що в нього є ідея, а потім виклав її, я навіть на мить не дозволяла собі думати, що з цього щось може вийти.

Дивно, але до того ми ніколи не робили один одному нічого приємного. Логічно було б цього очікувати, зважаючи на те, як ми познайомилися. Логічно було би припустити, що четверо людей познайомилися тому, що були нещасні, і захотіли одне одному допомогти. Але до того все було інакше, навіть близько такого не було, якщо не рахувати, що ми з Мартіном сиділи у Джес на голові. І навіть то було добро з кулаками, а не просто добро само по собі. До того це була історія чотирьох людей, які познайомилися тому, що були нещасні, а потім почали лаятися. Принаймні, троє з них лаялися.

Я тихо схлипувала, що всіх бентежило, в тому числі мене.

– Й…ний х…й, – сказала Джес. – Це всього-на-всього тиждень на якихось там Канарських островах. Я там була. Там тільки пляжі, клуби і таке інше.

Я хотіла сказати Джес, що навіть англійського пляжу не бачила відтоді, як Метті пішов зі школи; їх кожного року возили до Брайтона, і пару разів я їздила з ними. Але я нічого не сказала. Може, я і плутаюся в почуттях, але це почуття я розуміла, тому тримала його при собі. Погано, коли не можеш повідомити про найпростіші факти зі свого життя, бо всі відразу подумають, що ти давиш на жалість. Гадаю, зрештою саме тому й почуваєшся так далеко від усіх; все, що ти можеш їм сказати, тільки псує їм настрій.

*

Я хочу описати кожну мить подорожі, бо вона здалася мені такою захопливою, але це, мабуть, теж буде помилкою. Якщо ви як усі, то ви і так знаєте, як виглядає аеропорт, які там звуки та запахи, і якщо я вам про це розповім, то це буде лише черговий спосіб сказати, що я десять років не була на морі. Я отримала паспорт на рік у поштамті, і навіть це викликало в мене неабиякий захват, бо у черзі я побачила декого з церкви, а вони знають, що я не велика мандрівниця. Зокрема я побачила Бріджід – жінку, яка не запрошувала мене на святкування Нового року, на яке я не ходила; коли-небудь, подумала я, я розповім їй, як вона допомогла мені зробити свою першу закордонну подорож. Але перші ніж це робити, мені доведеться все ж таки розібратися з почуттями.

Либонь, ви знаєте, що сидять там по троє. Мене всадили біля вікна, бо вони всі вже бували в літаках. Мартін сидів посередині, а ДД сидів поряд із ним перші кілька хвилин. Незабаром Джес довелося помінятися місцями з ДД, бо вона посварилася зі своєю сусідкою через крихітний кульок горішків, котрий видають усім, що призвело до колотнечі та лайки. Ще ви, мабуть, знаєте, що при злітанні літак страшенно гудить, а іноді трясеться у повітрі. Ну а я всього цього, звичайно, не знала, і мене занудило від страху, тож Мартінові довелося тримати мене за руку й заспокоювати.

А ще ви, мабуть, знаєте, що коли дивишся у вікно літака і бачиш, як світ зменшується, то починаєш мимохіть думати про все своє життя, від початку до сьогочасного моменту, і про всіх, кого знав. І ви знаєте, що роздуми про такі речі викликають у тебе вдячність до Бога за те, що він їх надав, і злість на Нього за те, що він не допоміг зрозуміти їх краще, і в результаті у тебе в голові виходить суцільна плутанина, і треба поговорити зі священиком. Я вирішила, що не сидітиму біля вікна на зворотному шляху. Не знаю, як це зносять всі ці багатії, яким доводиться літати раз чи два на рік, навіть уявити не можу.

Бути без Метті було все одно, що бути без ноги. Настільки це було незвично. Але водночас я насолоджувалася легкістю цього відчуття, тож мабуть, це було не все одно, що бути без ноги, бо я не думаю, що одноногі надто насолоджуються легкістю цього почуття. А ще я хотіла сказати, що без Метті було набагато простіше пересуватися, але ж без ноги пересуватися набагато важче, чи не так? Тож, мабуть, правильніше буде сказати, що бути в літаку без Метті було все одно, що бути без третьої ноги, бо третя нога, я гадаю, була б обтяжливою, і заважала би, тому було би приємно її позбутися. Більш за все мені його не вистачало, коли літак починав тремтіти; я думала, що помру, а я ж із ним не попрощалася. Тоді я панікувала.

*

Першого вечора ми не розбраталися. Тоді всі були задоволені, навіть Джес. Готель був приємним і чистим, і кожен мав власну ванну з туалетом, чого я не очікувала. А коли я розсунула штори, світло линуло до кімнати, як потік води з прорваної греблі, і мало не збило мене з ніг. На мить у мене підігнулися коліна, й мені довелося обпертися на стіну. Море теж було видно, але воно не було шаленим та сильним, як світло; воно просто хлюпало собі, таке спокійне й блакитне, і тихенько мурмотіло. Деякі люди можуть бачити це, коли заманеться, подумала я, але потім довелося облишити ці думки, бо вони заважали мені думати про те, про що мені хотілося думати. Я мусила бути вдячною, а не жадати жони ближнього свого, чи його виду на море.

Ми повечеряли у приморському ресторанчику неподалік від готелю. Я замовила смажену рибу, чоловіки замовили кальмарів та омарів, Джес замовила гамбургер, і ще я випила два чи три келихи вина. Я не буду казати вам, коли я востаннє була в ресторані або пила вино за вечерею, бо вчуся цього не робити. Я навіть не стала казати іншим, бо це було досить серйозне почуття для мене, і я знала, що їм навряд чи захочеться їм перейматися. Та й узагалі, вони вже зрозуміли, що я сто років нічого не робила крім того, що роблю кожного дня. Вони сприймали це як належне.

Але мені хотілося б дещо сказати, і мене не турбує, як це прозвучить: це була найкраща вечеря в моєму житті, і, можливо, це був найкращий вечір в моєму житті. Хіба це погано – так чомусь радіти?

МАРТІН

Мабуть, перший вечір був не таким уже й поганим. Мене пару разів упізнали, тож довелося натягнути на очі бейсболку ДД, що вкинуло мене у депресію. Я не з тих, хто носить бейсболки, і ненавиджу людей, які не знімають головні убори за столом. Ми повечеряли посередніми морепродуктами у кафешці для туристів на набережній, і єдиною причиною, чому я не скаржився майже на все, був вираз обличчя Морін: вона була просто оманена своєю розігрітою в мікрохвильовці камбалою та теплим білим вином, і було би паскудством псувати їй вечір.

Морін ніколи ніде не бувала, а я їздив відпочивати всього кілька місяців тому. Ми з Пенні їздили на пару днів на Майорку після мого звільнення з тюрми. Ми жили у приватній віллі неподалік від Дейі, і я гадав, що це будуть кращі кілька днів мого життя, бо гірші три місяці вже минули. Але, розуміється, все вийшло зовсім інакше; назвати ув’язнення трьома найгіршими місяцями в житті – це все одно, що назвати автокатастрофу десятьма найгіршими секундами. Це звучить логічно й елегантно; це звучить правдоподібно. Але це не так, бо гірш за все доводиться пізніше, коли приходиш до тями у лікарні і дізнаєшся, що твоя жінка погибла, або що тобі ампутували ноги, і таким чином найгірше тільки почалося. Я розумію, що це досить безрадісний спосіб розповісти про міні-відпустку на цілком приємному середземноморському острові, але саме на Майорці я зрозумів, що найгірше ще далеко не закінчилося і, можливо, не закінчиться ніколи. Тюрма була приниженням і жахом, смертельною нудотою, нещадною у своїй монотонності – хоча слово «монотонність» і близько не передає того відчуття. Ви знаєте, що таке «допитки»? Я теж не знав, до першої ночі за ґратами. «Допитки» – це коли накачані наркотиками психи перекидаються питаннями між камерами, причому всі питання зосереджені на тому, що, на думку учасників, слід зробити з непопулярними та/або знаменитими новаками. Я був об’єктом допитки першої ж ночі; не стану наводити навіть найоригінальніші пропозиції – достатньо лише сказати, що тієї ночі я не дуже гарно спав і що вперше в житті я мав украй жорстокі мрії про помсту. Я цілком зосередився на дні свого звільнення, і хоча той день приніс мені небувале відчуття полегшення, тривало воно недовго.

Злочинці мотають строк, але при всій повазі до моїх друзів із корпусу Б, насправді я не був злочинцем; я був телеведучим, який зробив помилку, і як не парадоксально, але це означало, що свій строк я не відмотаю ніколи. Це було класове питання – даруйте, але немає сенсу прикидатися, ніби це не так. Розумієте, інші в’язні згодом повернулися б до звичного життя – крадежу, торгівлі наркотиками чи, можливо, навіть монтажно-висотних робіт, або чим вони там займалися до того, як їхні кар’єри було перервано; тюрма не стала би для них перешкодою – ані в соціальному плані, ані в професійному. Більш того, їхні перспективи та становище у суспільстві могли навіть покращитися.

Але неможливо повернутися до середнього класу, коли ти побував за ґратами. Все, ти вилетів навіки. Ти не можеш прийти до директорки Денного ТБ та сказати, що готовий повернутися на своє місце у студії «Проснися і співай». Ти не стукаєш у двері своїх друзів, аби повідомити їх, що тебе знов можна запрошувати на звані обіди. Ти можеш навіть не дзвонити колишній жінці з проханням побачитися з дітьми. Я сумніваюся, що місіс Громило Джо спробувала б відмовити містерові Громилі Джо у доступі до дітей, і я сумніваюся, що хтось із його товаришів по чарці стояв би в кутку пабу, несхвально буркочучи собі під ніс. Либонь, вони навпаки пригостили його пивом та привели йому повію. Я довго й ретельно обмірковував цю тему, і тепер займаю майже радикальну позицію з питання реформування пенітенціарної системи: я дійшов висновку, що нікого, хто заробляє більш ніж, скажімо, сімдесят п’ять тисяч фунтів у рік, не можна сажати до в’язниці, бо покарання завжди буде суворішим за злочин. Треба просто змушувати їх ходити до терапевта, чи віддавати гроші на благодійність, чи щось таке.

Під час того відпочинку з Пенні я вперше осягнув масштаби халепи, в котру вскочив і в котрій мені доведеться залишатися до кінця життя. Вілла у кінці вулиці належала людям, яких ми обидва знали, – подружжю із власною продюсерською компанією, куди нас запрошували на роботу за добрих часів. Ми зіткнулися з ними у місцевому барі, і вони прикинулися, що не знайомі з нами. Пізніше жінка відвела Пенні в сторонку у супермаркеті і пояснила, що вони хвилюються за свою юну доньку – на рідкість непрезентабельну чотирнадцятирічну дівчинку, котра, якщо бути до кінця чесним, навряд чи втратить незайманість протягом найближчих десяти років, і точно не зі мною. Все це була суцільна маячня, розуміється, і моя близькість до її доньки хвилювала її не більше, ніж моя близькість до її гаманця. Просто таким чином вона хотіла сказати мені, як відтоді сказало вже багато інших, що мене вигнано з Іслінґтонського Саду і приречено на вічні блукання офісами голімих кабельних каналів.

Так що вечеря у наш перший день на Тенеріфе лише зажурила мене. Це були не мого кола люди. Це просто були люди, котрі розмовляли зі мною, тому що я був із ними в одному човні, але то був миршавий човен – непридатна для плавання жалюгідна шлюпочка, і раптом я зрозумів, що вона розвалиться й потоне. Це був човник для прогулянок озером у Ріджентс-парку, а ми намагалися допливти на ньому до блядського Тенеріфе. Тільки повний ідіот міг вірити, що він залишиться на плаву.

ДЖЕС

Я не думаю, що винувата у всьому тому, що трапилося наступного дня. Я згідна взяти на себе частку вини, але коли все йде не так, то істерики тільки погіршують справу, чи як? А я гадаю, що дехто закотив істерику. Оскільки мій тато новий лейборист і все таке, він вічно триндить про толерантне ставлення до представників різних культур, і мені здається, що в даному випадку деякі люди, інакше кажучи, Мартін, не толерантно поставилися до моєї культури, яка більш алкоголічна, наркотична та трахотична, ніж у нього. Мені хочеться думати, що я його культуру поважаю. Я ж не кажу йому, що він має набухатися в три пизди, убитися наркотою та назнімати тьолок. Тож йому слід більше поважати мою культуру. Він же не став би примушувати мене їсти свинину, якби я була іудейкою, тож чому він має примушувати мене не робити чогось іншого?

Між першим та останнім альбомами Бітлз минуло всього сім років. Це фігня, сім років, якщо подумати, як у них змінилися зачіски, як у них змінилася музика. Зараз деякі гурти спокійно проводять по сім років, узагалі нічого не роблячи. Коротше, наприкінці тих семи років їх, либонь, уже нудило від один одного, і видно, що їм хотілося різного. Джон хотів бути у мішку чи що, а Пол хотів бути в себе на фермі чи що, і важко уявити, як можна зберегти нормальні стосунки, коли ви такі різні, а один із вас у мішку. Гаразд, то ми навіть семи тижнів ще разом не провели, але ми з самого початку були різними, тоді як Джон з Полом слухали одну музику і ходили в одну школу і так далі. В нас нічого такого не було. Ми навіть не всі були з однієї країни. Тож у принципі це недивно, що наші сім років стислися до приблизно трьох тижнів.

А відбулося ось що: ми разом поснідали й домовилися до вечора розійтися своїми шляхами, а там зустрітися у готельному барі, випити по коктейлю та піти кудись повечеряти. А потім ми з ДД пішли поплавати у готельному басейні, а Морін сиділа й дивилася на нас, а потім я вирішила піти погуляти сама.

Ми відпочивали на півночі острова, в містечку під назвою Пуерто-де-ла-Крус, досить нормальному. Минулого разу ми були на півдні, що було реально стріхозривно, але, мабуть, надто стріхозривно для Морін, а оскільки це був начебто її відпочинок, я була в принципі не проти. Але я все ж таки хотіла купити плану, а знайти його тут було важче, ніж там, і саме цьому я в результаті потрапила у халепу, до якої Мартін, на мою думку, поставився неповажливо.

Я зайшла у парочку барів, шукаючи людей, схожих на торговців драпом, і у другому барі побачила дівчину, яка була викапана Джен. Я не перебільшую: коли вона подивилася на мене і не впізнала, я подумала, що вона гонить, але потім помітила, що в неї не такі великі очі та вибілене волосся; Джен ніколи б не стала вибілювати волосся, як би їй не хотілося замаскуватися. Коротше, цій дівчині не сподобалося, що я на неї витріщилася, тож довелося сказати їй пару ласкавих, а вона була англійкою і на жаль зрозуміла їх, тож вона відповіла мені належним чином, і я типу продовжила розмову. Так воно продовжувалося деякий час, а потім нас обох попрохали геть. Буду чесною: я вже до того випила парочку «Бакарді-бризів», хоча було ще досить рано, і думаю, вони зробили мене агресивною, хоча вона не прийняла мою пропозицію побитися. А потім трапилася звичайна фігня: брат НеДжен, якийсь бар, якийсь пацан, гроші, драп і пара єшок, збиралася закинутися пізніше, в результаті захавала все відразу, якісь люди з міста під назвою Нантвіч, якийсь пацан, висадка на ізмєну, була залишена висаджуватися на ізмєну на самоті. Проблювалася, заснула на пляжі, прокинулася, випала на ізмєну, була відвезена назад до готелю у поліцейській машині. Здається, у мене ще не було знайомих з Нантвіча, та й те все було вдень, а так це була звичайна нічна гулянка. Я сказала поліції, що Морін та Мартін – мої батьки, і Мартіну це не сподобалося. Щоправда, я не думаю, що йому слід було виписуватися з готелю. Все уляглося б само собою.

Наступного ранку я почувалася просто жахливо, здебільшого тому, що нічого не їла перед сном, хоча я впевнена, що єшки, «Бакарді-бризи» та план теж не покращили ситуації. Настрій теж був паскудний. В мене було таке страшне відчуття, знаєте, коли розумієш, що тобі приречено бути собою і ти нічого не можеш із цим зробити. Тобто, ти можеш вигадувати всіляких персонажів, як я зробила, коли ото стала такою джейн-остінською панночкою на Новий рік, і це дає тобі хоч якийсь передих. Але довго так робити неможливо, і ось ти вже знов блюєш перед якимсь сумнівним клубом та пропонуєш комусь побитися. Тато не розуміє, чому я обираю таку модель поведінки, але правда в тому, що ніякого вибору тут нема, й саме тому хочеться покінчити з собою. Коли я намагаюся уявити собі життя, в якому немає місця блюванню перед якимсь сумнівним клубом, в мене нічого не виходить; я просто не уявляю собі анічого. Це я; це мій голос, це моє тіло, це моє життя. Джес Крайтон, це твоє життя, а зараз прошу до студії людей із Нантвіча, які розповідять нам про тебе.

Одного разу я спитала в тата, чим би він займався, якби не працював у політиці, і він сказав, що працював би у політиці, і я думаю, цим він хотів сказати, що куди б його не занесло, яку б посаду він не обіймав, він би все одно знайшов шлях назад, як кішки начебто вміють находити шлях назад після переїзду. Він вступив би у місцеву раду, чи роздавав би листівки, чи щось таке. Він би займався будь-чим, аби воно було пов’язано з цією сферою. Він був трохи сумним, коли казав це; він сказав, що врешті-решт це свідчить про відсутність уяви.

І це про мене: я страждаю відсутністю уяви. Я могла б робити що хочеться, кожен день свого життя, а хочеться мені, вочевидь, нажиратися до нестями та лізти в бійки. Сказати мені, що я можу робити що хочу – це як висмикнути пробку з ванни й сказати воді, що вона може текти куди хоче. Спробуйте лишень – самі побачите, що буде.

ДД

Я гарно провів день, тобто перший день. Вранці я почитав «Спортивного журналіста» коло басейну, охуєнно кльова книга. Потім замовив сандвіч, потім… Ну, говорячи по правді, я подумав, що прийшов час ожвавити своє лібідо, яке перебувало в комі без зовнішніх ознак життя вже десь так місяці чотири-п’ять. Ніколи не читали книги, що той чувак написав її типу повікою? Він підморгував кожного разу, коли той, хто йому допомагав, доходив до потрібної літери алфавіту. Реальна історія. Коротше, моє блядське лібідо навіть не змогло б написати тієї книги. Але сидячи коло басейну в шортах, по мірі того, як сонце зігрівало ті частини мене, що довго перебували у відмороженому в усіх значеннях стані, я відчув слабкі, але беззаперечні ознаки життя.

Не те щоб я пішов гуляти з чіткою метою зробити щось з цього приводу. Я просто вирішив пройтися й розвідати становище, типу відновити контакт із цим боком життя. Але сперш я повернувся до номера та одягся. Я не з тих, хто ходить вулицями з голими грудями. У мені десь сто тридцять фунтів ваги, я худющий, що пиздець, та білий, як привид, а з таким виглядом не можна з’являтися поряд із засмаглими чуваками з квадратними пресами. Навіть якщо знайти тьолку, яка тащиться з іміджу худорлявого привиду, в такому контексті вона все одно не згадає, що тащиться з нього, вірно? Якщо любиш Доллі Партон, і тобі ставлять її альбом посеред хіп-хопового шоу, вона просто не прозвучить. Та й узагалі, ти навіть її хуй почуєш. Тож одягаючи свої заношені чорні джинси та стару футболку з Drive-By Truckers, я тим самим посилав сигнал правильним людям.

І тільки вкиньтеся: мало того, що мене почули, якщо дозволите скористатися евфемізмом, так мене ще й почула людина, яка була на нашому виступі й любила нашу групу. Тобто, яка ймовірність цього? Гаразд, то вона нас не дуже гарно пам’ятала, і мені типу довелося розповісти їй, що вона нас любить, але ж, ну, коротше. Все одно. Ось як воно було: я знайшов у місті такий кльовий басейн із солоною водою, спроектований якимсь місцевим художником, і зупинився попити пива та з’їсти сандвіч прямо напроти нього. А за сусіднім столиком сиділа юна англійка і читала книгу під назвою «Бельканто», тож я сказав їй, що теж її читав, і ми почали її обговорювати, і я пересів до її столику. А потім ми почали говорити про музику, бо у «Бельканто» типу йдеться про музику – про оперу, принаймні, яку деякі вважають музикою – і вона сказала, що їй більше до смаку рок-н-рол, ніж опера, тож я такий, а які групи? І вона перелічила до фіга гуртів, а один із них, під назвою The Clockers, був гуртом, з яким ми кілька років тому їздили на гастролі. А вона була на їхньому виступі у Манчестері, де вона мешкає, і вона гадала, що прийшла достатньо рано, аби застати групу на розігріві, а я сказав: Так от, то були ми. А вона сказала: О, точно, я пам’ятаю, ви були кльовими. Знаю, знаю, але в мене був такий життєвий період, коли береш те, що дають.

В результаті ми провели день разом, а потім я забив на родинну вечерю, і ми провели вечір разом, а потім, нарешті, ми провели ніч разом у моєму номері, бо вона знімала номер на двох із подругою. І це був мій перший раз після тієї останньої ночі з Ліззі, яка все одно радше скидалася на некрофілію.

Наступного ранку ми з Кеті разом пішли снідати до їдальні, і не тільки тому, що готелеві бракувало зірок для замовлень їжі по телефону: мені дещо кортіло зіткнутися з іншими. Я чомусь вирішив, що вони це зацінять – гаразд, мабуть, не Морін, але ж Мартін так точно, бо він тямить у симпатичних дівках. Я навіть звідкись узяв, ніби це типу справить враження на Джес. Я уявляв, як вони троє сидять в іншому кінці залу, як двоє з них пошепки обмінюються похабними жартиками, а я знов почуваюся крутим.

*

Першою спустилася Морін. Я помахав їй, коли вона увійшла, просто для годиться, але цей жест був чомусь невірно витлумачений як запрошення, і вона підійшла й присіла до нас за столик. Вона з підозрою подивилася на Кеті.

– А що, хтось не прийде снідати? – Вона не намагалася грубити, вона просто не розуміла ситуації.

– Ні, бач… – Але я не знав, що казати далі.

– Я Кеті, – сказала Кеті, яка теж не розуміла ситуації. – Я подруга ДД.

Дата добавления: 2015-11-14