Частина перша 6 страница

Це було питання до нас всіх, але ми з Мартіном у пошуках відповіді подивилися на Джес. Точніше, ми знали відповідь, але відповідь мала звучати у формі іншого питання, а протягом ночі ми обидва зрозуміли, що саме Джес вистачить безтактності його поставити.

– Слухай, – сказала Джес, як по писаному, – а вона тобі потрібна?

– А, – сказала Морін, починаючи усвідомлювати сумковий підтекст.

– Тямиш, про що я?

– Так. Так, я розумію.

– Як ти не знаєш, чи вона тобі потрібна, то так і скажи. Бо, ну, коротше. Це важливе питання, і ми не хочемо тебе квапити. Але як ти точно знаєш, що вона тобі не знадобиться, то краще скажи зразу. Бо тоді нам не доведеться туди їхати.

– Я не стала би прохати вас їхати зі мною.

– А ми б самі захотіли, – сказала Джес. – Хіба ні?

– А якщо ти знаєш, що тобі не потрібні ключі, можеш на днинку залишитися тут, – сказав Мартін.

– Не хвилюйся за них.

– Ясно, – сказала Морін. – Так. Я якось не… Я думала… не знаю. Я хотіла відкласти ці думки на пару годин.

– Гаразд, – сказав Мартін. – Як скажеш. Тож поїдьмо назад.

– А ви не проти?

– Ні, зовсім ні. Було би безглуздям накласти на себе руки тільки тому, що в тебе нема сумочки.

*

Коли ми добралися до Будинку самовбивців, я збагнув, що вчора вночі залишив там Іванів мопед. Його там вже не було, і я розстроївся, бо він не такий вже й поганий чувак, Іван, і не те що він якийсь там їбучий капіталіст на «Роллс-ройсі» і з сигарою в зубах. Він надто бідний. Більш того, він сам їздить на своїх мопедах. Коротше, тепер мені не можна з ним бачитися, хоча один із плюсів роботи за мінімальну готівкову зарплатню полягає в тому, що можна мити вітрові стекла на світлофорах і заробляти фактично ті ж гроші.

– Я свою машину теж тут залишив, – сказав Мартін.

– І її так само нема?

– Дверцята були незамкнені, а ключі в запалюванні. Це мусив бути акт благодійності. Більше їх не буде.

Але сумка була саме там, де Морін її залишила, у самому кутку даху. Тільки коли ми піднялися наверх, ми побачили, що дотягнули до світанку. Причому то був справжній світанок, з сонцем і блакитним небом. Ми обійшли весь дах, щоб подивитися, що звідти видно, й інші провели для мене екскурсію «американець у Лондоні»: собор Св. Павла, чортове колесо понад річкою, будинок Джес.

– Вже зовсім не страшно, – сказав Мартін.

– Думаєш? – сказала Джес. – А ти дивився через край? Це повний пиздець. Як на мене, то краще вже в темряві, на хуй.

– Я не мав на увазі висоту, – сказав Мартін. – Я мав на увазі Лондон. Він виглядає нормально.

– Він виглядає чудово, – сказала Морін. – Я вже і не пам’ятаю, коли востаннє так багато всього бачила.

– І це я теж не мав на увазі. Я мав на увазі… я не знаю. Всюди гриміли феєрверки, народ шастав вулицями, а ми були загнані сюди, бо більше нікуди було йти.

– Ага. Якщо тільки тебе не запросили на вечірку, – сказав я. – Як-от тебе.

– Я там нікого не знав. Мене запросили із жалості. Я був там чужий.

– А тепер ти почуваєшся своїм?

– Там нема від чого відчужуватися. Це знову просто велике місто. Гляньте. Той чоловік сам. І вона он сама.

– Блядь, вона дорожня інспекторка, – сказала Джес.

– Так, і вона сама, і сьогодні вона має навіть менше друзів, ніж я. Але минулої ночі вона, мабуть, танцювала десь на столі.

– Либонь, з іншими дорожніми інспекторками, – сказала Джес.

– А я не був із іншими телеведучими.

– Або збоченцями, – сказала Джес.

– Так. Згоден. Я був сам.

– Не рахуючи інших людей на учті, – сказав я. – Хоча так. Ми прохавали тему. Саме тому новорічна ніч і є такою популярною ніччю для самогубств.

– А коли наступна? – спитала Джес.

– Тридцять першого грудня, – сказав Мартін.

– Ага, ага. Ха-ха-ха. Наступна популярна ніч?

– То буде День святого Валентина, – сказав Мартін.

– Це за скільки? Шість тижнів? – сказала Джес. – Тоді давайте зачекаємо ще шість тижнів. Як вам ідея? Мабуть, ми всі будемо препогано почуватися на Святого Валентина.

Ми всі задумливо втупилися у панораму. Шість тижнів – наче нестрашно. Шість тижнів – то недовго. За шість тижнів життя могло змінитися – якщо тільки тобі не треба було доглядати дитину-інваліда. Або якщо твоя кар’єра не накрилася пиздою. Або якщо ти не був національним сміховиськом.

– Ти знаєш, як почуватимешся за шість тижнів? – спитала мене Морін.

Ах, так – і якщо в тебе немає смертельної хвороби. В такому разі життя теж не надто зміниться. Я знизав плечима. Блядь, звідки мені було знати, як я почуватимуся? Це була новітня хвороба. Ніхто був не в змозі передбачити її розвиток – навіть я, а я ж її сам вигадав.

– Так що, ми зустрінемося знов через шість тижнів?

– Перепрошую, але… Відколи це з’явилися «ми»? – сказав Мартін. – І нащо нам зустрічатися через шість тижнів? Чому ми не можемо покінчити з собою де захочемо і коли захочемо?

– Ніхто тебе не тримає, – сказала Джес.

– Але ж очевидно, що весь сенс цієї вигадки полягає в тому, що мене хтось таки тримає. Ми всі тримаємо один одного.

– Так, поки не минуть шість тижнів.

– Тож коли ти сказала «Ніхто тебе не тримає», ти мала на увазі протилежне.

– Слухай, – сказала Джес. – Якщо ти зараз підеш додому й сунеш голову в духовку, що я зможу зробити?

– Отож. То весь сенс цієї вигадки в чому?

– От я й питаю, хіба не ясно? Бо якщо ми команда, то ми будемо жити за правилами. А правило тільки одне, в будь-якому разі. Правило номер один: ми не накладатимемо на себе руки протягом шести тижнів. А якщо ми не команда, тоді, ну, коротше. Неважно. Отже, ми команда, чи ми не команда?

– Не команда, – сказав Мартін.

– Чому це?

– Без образ, але… – Мартін явно сподівався, що ці слова вкупі з маханням рукою у наш бік позбавлять його необхідності пояснюватися. Але я не збирався йому попускати.

Я теж не почувався частиною команди, аж до цієї миті. А тепер я належав до команди, яка Мартінові не дуже подобалася, і відчував свою відданість їй.

– Але що? – сказав я.

– Ну. Ви не той. Не Мого Кола Люди. – Він так і сказав, клянуся. Я почув великі літери так само чітко, як і малі.

– Іди на хуй, – сказав я. – Наче я зазвичай тусуюся з такими гондонами, як ти.

– Ну от і все. Нам варто потиснути руки, подякувати один одному за вкрай повчальну ніч і розійтися своїми шляхами.

– І вмерти, – сказала Джес.

– Можливо, – сказав Мартін.

– Тобі цього хочеться? – сказав я.

– Ну, це навряд чи можна назвати моїм давнім прагненням, відверто кажучи. Але я не розкрию жодної таємниці, якщо скажу, що останнім часом цей варіант виглядає дедалі привабливіше. Я відчуваю внутрішній конфлікт, як у вас кажуть. Та й взагалі, яка тобі різниця? – звернувся він до Джес. – В мене склалося таке враження, що тебе ніхто і ніщо не цікавить. Я гадав, це твоя фішка.

Джес на мить задумалася.

– Знаєш такі фільми, де герої б’ються на вершині Емпайр-стейт-білдінґа, чи на горі, чи що? І там завжди йде такий момент, коли поганий зривається, і головний герой намагається його врятувати, але типу в нього рукав куртки обривається, і він падає, і чути тільки його крик. А-а-а-а-а-а-а-а. Оце я і хочу зробити.

– Ти хочеш побачити, як я лечу у прірву.

– Я хотіла б знати, що зробила все можливе. Я хочу показати всім той обірваний рукав.

– Я і не знав, що ти пройшла курси сестер-жалібниць, – сказав Мартін.

– Я і не проходила. Це моя власна філософія.

– Мені було б легше, якби ми бачилися регулярно, – тихо сказала Морін. – Ми всі. Мене ніхто насправді не знає, крім вас трьох. І Метті. Я все розповідаю Метті.

– Господи ж ти Боже мій, – сказав Мартін. Він богохульствував, бо знав, що програв: щоб послати Морін на хуй потрібно було більше мужності, ніж будь-хто з нас мав.

– Всього шість тижнів, – сказала Джес. – На Валентина ми самі тебе скинемо з даху, якщо тобі так простіше.

Мартін похитав головою, але це було радше визнання поразки, ніж відмова.

– Ми всі про це пошкодуємо, – сказав він.

– От і гарно, – сказала Джес. – Тож ніхто не проти?

Я знизав плечима. Кращого плану в мене все одно не було.

– Я не стану терпіти більше шести тижнів, – сказала Морін.

– Ніхто тебе й не примусить, – сказав Мартін.

– Просто, щоб ви відразу це знали, – сказала Морін.

– Зауваження прийнято, – сказав Мартін.

– Прекрасно, – сказала Джес. – Тож домовилися.

Ми поручкалися, Морін забрала свою сумку, і ми всі пішли снідати. Ми не знали, що казати один одному, але це нікого особливо не парило.

Дата добавления: 2015-11-14