Частина третя 1 страница

МАРТІН

Мужик, що скинувся, справив два глибоких та мовби суперечних ефекти на нас усіх. По-перше, він вимусив нас збагнути, що ми нездатні вчинити самогубство. А по-друге, ця інформація знову зробила нас суїцидальними.

Тут нема ніякого парадоксу, якщо ви хоча б щось знаєте про збоченість людської натури. Колись давно я працював з одним алкоголіком – який мусить залишитися безіменним, бо ви майже напевно чули про нього. І він розповів мені, що перший раз, коли йому не вдалася спроба кинути пити, був найжахливішим днем у його житті. Він завжди вважав, що може зав’язати, коли тільки дійдуть руки, тож цей варіант зберігався в нього десь у шухляді зі шкарпетками у дальньому кутку голови. Та коли він збагнув, що мусить пити, що цього варіанта ніколи не існувало… Що ж, він хотів накласти на себе руки, якщо дозволите тимчасово поплутати наші дві теми.

Я не до кінця розумів, що він має на увазі, поки не побачив, як той мужик скидається з даху. До того скидання завжди було запасним варіантом, виходом, заощадженням на чорний день. І тут раптом усі заощадження зникли – чи радше, вони ніколи не були нашими. Вони належали тому мужику, що скинувся, і людям на кшталт нього, бо теліпання ногами над прірвою – ніщо, коли ти не готовий подолати ще два дюйми, а ніхто з нас не був до цього готовий. Ми могли казати собі й іншім все що завгодно – о, я би зробив це, якби там не було її, чи якби там не було його, чи якби хтось не всівся мені на голову – але правда полягала у тому, що ми всі залишалися живими, хоча мали безліч можливостей уникнути цього. Чому ми спустилися тієї ночі? Ми спустилися, бо думали, що слід піти пошукати якогось придурка на ім’я Чес, котрий виявився не надто важливим для нашої історії. Я не впевнений, що ми змогли б переконати свого дружка-стрибунця спуститися й піти пошукати Чеса. В нього були свої клопоти. Цікаво, скільки б він набрав на Шкалі суїцидального наміру Аарона Т. Бека? Либонь, чимало, якщо тільки Аарон Т. Бек не облажався. Ніхто не міг сказати, що він не мав наміру.

Ми бігцем забралися з даху, щойно він скинувся. Ми вирішили, що не варто залишатися та пояснювати нашу роль (або її відсутність) у загибелі того бідолахи. Кінець кінцем, ми вже мали досвід відвідування Будинку, і наше зізнання лише б заплутало справу. Якби люди дізналися, що ми там уже бували, то чіткість події – нещасна людина скидається з даху – дещо понизилася б, і люди зрозуміли б її тільки гірше, а не краще. Нам цього не хотілося.

Тож ми рвонули східцями вниз так швидко, як тільки дозволяли наші зіпсовані легені та варикозні ноги, і розійшлися своїми шляхами. Ми надто нервували, щоб іти до бару в безпосередній близькості від Будинку, і надто нервували, щоб їхати разом у таксі, тож ми розбіглися, щойно ступили на тротуар. (Цікаво, думав я по дорозі додому, що являє собою найближчий до Будинку самовбивців паб вечорами? Чи там сидять нещасні люди на шляху вгору, чи напів-збентежені напів-полегшені люди, що тільки-но спустилися вниз? Чи ніякова суміш обох груп? Чи розуміє хазяїн унікальність своєї клієнтури? Чи експлуатує він їхній настрій задля фінансової вигоди – наприклад, пропонуючи «нещасливі години»? Чи він хоча б намагається заохотити представників Верхнього класу – у даному контексті, найбільш нещасних людей – спілкуватися з представниками Нижнього? Чи представників Верхнього класу – спілкуватися один з одним? Чи там колись зароджувалися відносини? Чи може бути так, що цей паб навіть винен у весіллі, а отже, можливо, і у народженні дитини?)

*

Ми знову зустрілися у «Старбаксі» наступного дня, і настрій у всіх був пригнічений. Декілька днів тому, безпосередньо після відпочинку, було абсолютно ясно, що ми один одному більше не потрібні; тепер же було важко уявити собі більш підхоже товариство. Я подивився на інших відвідувачів кафе: молоді матері з візками, молоді чоловіки та жінки у костюмах з мобільними телефонами та аркушами паперу, іноземні студенти… Я спробував уявити, як розмовляю з кимось із них, але мені не вдалося. Їм би не захотілося слухати про людей, що скидаються з багатоповерхівок. Нікому б не захотілося, крім тих, хто сидів зі мною за столиком.

– Я всю ніч ні хуя не спав, усе думав про того чувака, – сказав ДД. – Бля. Що це було?

– Мабуть, він був просто, ну той. Схильним до драматизму. Мело. До мелодраматизму, – сказала Джес. – Він і виглядав відповідно.

– Дуже проникливе зауваження, Джес, – сказав я. – У ту коротку мить, що ми встигли його побачити перед тим, як він розбився на смерть, він не здався мені людиною з серйозними проблемами. Принаймні, точно не того масштабу, що в тебе.

– Про це напишуть у місцевій газеті, – сказала Морін. – Зазвичай пишуть. Я раніше читала замітки. Особливо під Новий рік. Я порівнювала себе з ними.

– І? З яким результатом?

– О, – сказала Морін. – З нормальним. Інколи я не розуміла причин.

– Типу?

– Гроші.

– Я купі людей винна гроші, – з гордістю сказала Джес.

– Мабуть, тобі слід подумати про самогубство, – сказав я.

– Та небагато, – сказала Джес. – Двадцятку там, двадцятку тут.

– Все одно. Борг є борг. А якщо не можеш його віддати… Може, слід обрати гідний вихід.

– Гей. Народе, – сказав ДД. – Давайте не відволікатися, га?

– Від чого? Хіба не саме в цьому проблема? Що нам нема на чому зосередитися?

– Давайте зосередимося на тому чуваку.

– Ми про нього нічого не знаємо.

– Так, але, я не знаю. Він здається мені типу важливим. Ми ж самі збиралися це зробити.

– Хіба?

– Я збиралася, – сказала Джес.

– Але ж не зробила.

– Ти сів мені на голову.

– Але відтоді ти так і не вжила жодних заходів із цього приводу.

– Ну. Ми ж пішли на ту паті. А потім поїхали у відпочинок. І взагалі, коротше. То одне, то інше.

– Просто жах, правда, як воно буває? Доведеться тобі знайти у своєму щоденнику час. Інакше життя постійно перешкоджатиме.

– Заткни пику.

– Народе, народе…

Я знов дозволив собі бути втягненим до негідної гризотні з Джес. Я вирішив поводитися більш належним чином.

– Як і ДД, я провів усю ніч у медитаціях, – сказав я.

– Мудак.

– І я дійшов висновку, що ми є несерйозними людьми. Ми ніколи не були серйозними. Ми зайшли дальше декотрих, але ніяк не достатньо далеко. І внаслідок цього ми тепер маємо проблему.

– Згоден. Нам пиздець, – сказав ДД. – Вибач, Морін.

– Я чогось не прохавала, – сказала Джес.

– Все, – сказав я. – Це ми.

– Що «це»?

– Оце. – Я вказав рукою кудись на наше оточення, на нашу компанію, на дощ за вікном – все це, на мою думку, досить красномовно свідчило про наше поточне становище. – Це все. Виходу немає. Навіть вихід – це не вихід. Тільки не для нас.

– Хуйня, – сказала Джес. – І можеш не вибачати мене, Морін.

– Минулого вечора я збирався розповісти вам про те, що прочитав в одному журналі. Про самогубство. Пам’ятаєте? Коротше, він пише, що кризовий період триває дев’яносто днів.

– Хто – він? – спитав ДД.

– Той суїцидолог.

– Це робота така?

– Все що завгодно є роботою.

– То й що? – сказала Джес.

– То в нас минуло сорок шість із дев’яноста днів.

– А що трапляється після дев’яноста днів?

– Нічого не трапляється, – сказав я. – Просто… Все стає інакшим. Все змінюється. Загальне розташування всіх речей, що робили твоє життя нестерпним… Воно якось зміщується. Це щось типу реального варіанта астрології.

– В тебе нічого не зміниться, – сказала Джес. – Ти все одно будеш чуваком із телика, який переспав із п’ятнадцятирічною та сидів у тюрмі. Про це ніхто ніколи не забуде.

– Ну. Що ж. Я впевнений, що в моєму випадку дев’яносто днів не допоможуть, – сказав я. – Якщо тобі так приємніше.

– І Морін не допоможуть, – сказала Джес. – І ДД. Хоча я, може, змінюся. Я досить часто змінююся.

– Як би там не було, я це до того, що нам слід знову подовжити термін. Тому що… Ну, не знаю, як ви. Але я сьогодні вранці зрозумів, що я ще не готовий до, ну той, сольної кар’єри. Це дивно, бо ви мені, чесно кажучи, не дуже подобаєтеся. Але схоже, що ви – це, я не знаю… Те, що мені потрібно. Знаєте, як іноді розумієш, що тобі слід їсти більше капусти? Чи пити більше води? От і в мене так.

Моя заява викликала загальне совання на стільцях, яке я сприйняв як неохочий прояв солідарності.

– Спасибі, чувак, – сказав ДД. – Дуже зворушливо. А коли закінчуються дев’яносто днів?

– Тридцять першого березня.

– Цікавий збіг, правда? – сказала Джес. – Рівно три місяці.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну. Це якось не дуже науково, правда?

– А що, вісімдесят вісім днів було б краще?

– Так, це якось більш по-науковому.

– Ні, а я врубаюся, – сказав ДД. – Три місяці – це саме в раз. Три місяці – це типу нагадує пору.

– Дуже нагадує, – погодився я. – Враховуючи, що у році чотири пори та дванадцять місяців.

– Тож ми разом переживемо зиму. Це кльово. Саме взимку починаються депресняки, – сказав ДД.

– Схоже на те, – сказав я.

– Але ми маємо щось робити, – сказав ДД. – Ми ж не можемо просто сидіти й чекати, доки проминуть три місяці.

– Дуже по-американськи, – сказала Джес. – Що ти хочеш зробити? Розбомбити якусь маленьку бідолашну країну?

– Певна річ. Ось що б допомогло мені розвіятися, так це трохи бомбування.

– А що нам слід робити? – спитав я його.

– Не знаю, чувак. Я тільки знаю, що як ми шість тижнів будемо тільки скиглити й рюмси розпускати, то ми собі точно не допоможемо.

– Джес має рацію, – сказав я. – Це достобіса по-американськи. «Собі не допоможемо». Самодопомога. Ти можеш зробити все, якщо тільки захочеш, так? Можеш стати президентом.

– Що ви як мудаки? Я не говорю про те, щоб ставати президентом. Я говорю про те, щоб, типу, влаштуватися на роботу офіціантами чи що.

– Круто, – сказала Джес. – Давайте не будемо накладати на себе руки, бо хтось дав нам п’ятдесят пенсів на чай.

– Ага, хуй ти цього дочекаєшся у цій блядській країні, – сказав ДД. – Вибач, Морін.

– Ти завжди можеш повернутися туди, звідки приїхав, – сказала Джес. – Це б щось змінило. Крім того, у вас там будинки вище, так же?

– Отже, – сказав я. – Залишилося сорок чотири дні.

У тій статті, що я читав, мався ще й додаток: інтерв’ю з чоловіком, котрий вижив після того, як скинувся з моста Золоті ворота у Сан-Франциско. Він сказав, що за дві секунди після стрибка він усвідомив, що в його житті нема нічого, з чим він не може впоратися, жодної проблеми, яку він не може вирішити – окрім проблеми, яку він щойно створив, скинувшись із моста. Не знаю, чому я не розповів про це іншим; це була начебто важлива інформація. Але я хотів поки що приберегти її при собі. Мені здавалося, що вона стане у пригоді пізніше, коли вся ця історія закінчиться. Якщо вона взагалі колись закінчиться.

МОРІН

Про це написали у місцевій газеті наступного тижня. Я вирізала статтю і зберегла її, і постійно її перечитувала, просто щоб спробувати краще зрозуміти ту бідну людину. Він не йшов у мене з голови. Його звали Девід Фолі, і він скинувся через проблеми із жінкою та дітьми. Вона зустріла іншого і переїхала до нього жити, забравши з собою діточок. Він мешкав усього за дві вулиці від мене, що спочатку здалося мені дуже дивним збігом, але потім я збагнула, що люди з моєї місцевої газети завжди мешкали поруч, хіба що хтось приїжджав на відкриття школи абощо. Ґленда Джексон одного разу приїжджала до Меттіної школи, приміром.

Мартін мав рацію. Коли я побачила, як Девід Фолі скинувся, я зрозуміла, що не була готова на Новий рік. Я була готова до підготовки, бо це було хоч якесь заняття – я з нетерпінням чекала на Новий рік, з дивним таким нетерпінням. А коли я зустріла людей, з якими можна було поговорити, то я була рада говорити, а не скидатися. Вони б дозволили мені скинутися, я думаю, коли б я розповіла їм, чому я там опинилася. Вони б не стали перешкоджати мені чи сідати мені на голову. Але все одно я спустилася й пішла на вечірку. Бідняга Девід не хотів з нами говорити, я це помітила. Він прийшов скидатися, а не теревенити. Я думала, що прийшла скидатися, але в результаті все закінчилося теревенями.

Якщо подумати, то цей Девід та я, ми були протилежностями. Він покінчив із собою, бо залишився без дітей, а я збиралася це зробити тому, що мій син досі був живий. Либонь, воно так постійно трапляється. Либонь, хтось накладає на себе руки через те, що в нього розпався шлюб, а хтось – через те, що не бачить зі свого шлюбу іншого виходу. Мені стало цікаво, чи так можна про всіх сказати, чи на кожні нещасні обставини знайдуться протилежні нещасні обставини. Щоправда, із людьми, що загрузли в боргах, я нічого не могла придумати. Ніхто ще не накладав на себе руки через те, що мав забагато грошей. Не схоже, щоб ті шейхи з нафтою часто скоювали самогубства. А якщо і так, то про це ніхто ніколи не згадує. Так от, можливо, в цій ідеї протилежностей щось таки було. Я когось мала, а Девід не мав нікого, і вин скинувся, а я ні. Коли йдеться про самогубство, то ніхто кращий за когось, якщо ви розумієте, про що я. Тебе ніщо не втримує.

Я помолилася за упокой душі Девіда, хоч і знала, що це йому ніяк не допоможе, бо він скоїв гріх зневір’я, і мої молитви будуть пущені повз вуха. А потім, коли Метті заснув, я на п’ять хвилин залишила його самого і пішла подивитися на вулицю, де мешкав Девід. Не знаю, навіщо я це зробила і що я сподівалася побачити, але там нічого не було, звичайно. Це була просто вулиця з безліччю великих будинків, перепланованих на багатоквартирні, тож я дізналася, що він жив у квартирі. А потім мені було пора повертатися додому.

Того вечора я дивилася по телевізору фільм про шотландського детектива, в якого напружені стосунки з колишньою жінкою, тож я знов почала думати про Девіда, бо думаю, що в нього теж були напружені стосунки з колишньою жінкою. І я не впевнена, що це було головне у фільмі, але там не надто вистачало часу на довгі сварки шотландського детектива з його колишньою жінкою, бо насамперед він мусив дізнатися, хто вбив одну жінку і залишив її тіло під будинком її колишнього чоловіка, аби здавалося, ніби це він її вбив. (То був інший колишній чоловік.) Тож у годинному фільмі він, мабуть, всього десять хвилин свариться з колишньою жінкою і дітьми, а п’ятдесят хвилин намагається з’ясувати, хто засунув тіло жінки до сміттєвого баку. Сорок хвилин, мабуть, якщо усунути рекламу. Я звернула увагу, бо мене трішечки більше цікавили сварки, ніж тіло, а сварки відбувалися не дуже часто.

І я подумала, що це саме в раз – десять хвилин на годину. Мабуть, це було саме в раз для фільму, адже він був детективом, і для нього та для глядачів було важливішим витрачати більшу частину часу на розкриття убивств. Але я гадаю, що навіть якщо ти не телефільм, десять хвилин на годину – це саме в раз для твоїх проблем. Той Девід Фолі був безробітним, тож цілком імовірно, що він проводив шістдесят хвилин на годину в роздумах про свою колишню жінку та дітей, а з таким настроєм тобі прямий шлях до Будинку самовбивців.

Я-то знаю. Сварок у мене нема, але в моєму житті не раз бувало, що Метті супроти моєї волі займав шістдесят хвилин на годину. Більше мені не було про що думати. Останнім часом в мене більше думок – завдяки іншим та тим подіям, що відбулися у їхніх життях. Але здебільшого я була наодинці зі своїм сином, а це не провіщало нічого гарного.

Так от, того вечора у мене був цілий вінегрет думок. Я у напівсні лежала в ліжку, думаючи про Девіда, про шотландського детектива, про спускання з даху задля пошуків Чеса, і нарешті я розплутала всі ці думки, а коли я прокинулася вранці, то вирішила, що непогано було б дізнатися, де мешкають жінка та діти Мартіна, а потім піти з ними поговорити й подивитися, чи нема можливості відродити сім’ю заново. Бо якби цей задум завершився успіхом, Мартін перестав би так гризтися через деякі речі, й він мав би когось замість нікого, а мені було б чим займатися сорок чи п’ятдесят хвилин на годину, і всі були б у виграші.

Але детектив із мене був безнадійний. Я знала, що Мартінову жінку звати Сінді, тож я пошукала Сінді Шарп у телефонному довіднику, а її там не було, після чого ідеї в мене скінчилися. Тож я звернулася до Джес, бо я сумнівалася, що ДД ухвалить мій план, і вона знайшла усі потрібні нам відомості хвилин за п’ять, на комп’ютері. Але потім вона захотіла поїхати зі мною до Сінді, і я їй дозволила. Знаю, знаю. Але спробуйте тільки не дати їй щось, чого вона хоче.

ДЖЕС

Я сіла за татів комп, ввела у Гугл «Сінді Шарп» і знайшла інтерв’ю, яке вона давала якомусь жіночому журналу, коли Мартін потрапив за ґрати. «Сінді Шарп уперше розповідає про своє нещастя» і так далі. Там навіть можна було клікнути на фотку з нею та їхніми двома дівчатками. Сінді була схожа на Пенні, тільки старше й трохи товстіше, бо вона рожала і все таке. На що поспоримо, що Пенні була схожа на ту п’ятнадцятирічну, хіба що п’ятнадцятирічна була навіть стрункішою за Пенні та мала більші цицьки чи що? Вони мудаки, правда ж, мужики типу Мартіна? Вони вважають, що жінки – це їбучі ноутбуки чи що, типу: Мій старий вже затасканий, і взагалі, нові тонші і більше вміють робити.

Тож я прочитала інтерв’ю, і там було написано, що вона живе у селі під назвою Торлі-Хіт, милях у сорока від Лондона. І якщо вона не хотіла, щоб люди типу нас стукалися до неї у двері та вмовляли її помиритися з чоловіком, то вона зробила величезну помилку, бо інтерв’юерка точно описала місцезнаходження її будинку в селі – напроти старомодної крамнички, через дім від сільської школи. Вона розповіла все це, бо хотіла, щоб ми побачили, яке в Сінді ідеалістичне чи як там життя. Не рахуючи того, що її колишній чоловік сидить у тюрмі за секс із п’ятнадцятирічною.

Ми вирішили не казати ДД. Ми практично не сумнівалися, що він зупинить нас на тому чи іншому мудацькому підґрунті. Він би сказав: «Це не ваше діло», або: «Ви на хуй зіпсуєте йому останній шанс». Але ми вважали, що маємо вагомий довід, Морін та я. Довід у нас був такий. Може, Сінді справді ненавидить Мартіна, бо він справжній блядун, який піде будь-куди та з будь-ким. Але тепер він стоїть на межі самогубства, тож він навряд чи з кимось кудись піде, принаймні найближчим часом. Тож, по суті, якщо вона не прийме його назад, вона мусить ненавидіти його достатньо сильно, щоб бажати йому смерті. А це неабияка ненависть потрібна. Так, він ніколи не казав, що хоче до неї повернутися, але йому потрібно було опинитися у безпечному домашньому оточенні, у селі типу Торлі-Хіта. Краще нічого не робити там, де робити нічого, ніж у Лондоні, де кругом самі спокуси – неповнолітні дівчата, нічні клуби, висотні будинки. Ми так уважали.

Тож у нас вийшов день на природі. Морін наробила жахливих типу старомодних сандвічів із яйцем і таким усіляким всередині, які я не змогла їсти. І ми доїхали метром до Паддінгтону, потім електричкою до Ньюбері, а потім автобусом до Торлі-Хіта. Я хвилювалася, що нам із Морін не буде про що говорити і ми реально занудимося і в результаті я зроблю якусь дурницю просто з нудьги. Але все вийшло зовсім не так – в основному завдяки мені й докладеним мною зусиллям. Я вирішила, що буду такою типу людиною-журналісткою, і всю дорогу розпитувала Морін про її життя, яким би нудним та депреснячним воно не було. Єдиною проблемою було те, що воно було занадто нудним та депреснячним, щоб про нього слухати, тому я типу відключалася, коли вона розповідала, і вигадувала наступне питання. Пару разів вона на мене дивилася якось так дивнувато, тож я здогадуюся, що досить часто вона мені щось повідомляла, а я відразу ж питала її про це знову. Як от у якийсь момент я включилася і чую: щось там щось там щось там з Френком. Тож я така: Коли ти познайомилася з Френком, але, здається, вона якраз сказала: Ось коли я познайомилася з Френком. Так що треба буде над цим попрацювати, якщо я хочу стати журналісткою. Але ж подивимося правді в очі, я ж не буду брати інтерв’ю в людей, які нічого не роблять і мають сина-інваліда, правда ж? Тож мені буде проще зосередитися, бо вони розповідатимуть про свої нові фільми та інші речі, про які справді цікаво слухати.

Коротше, головне те, що протягом всієї поїздки до того їбучого задуп’я, я жодного разу не питала її, чи вона трахалася раком або чогось у цьому дусі. І тоді я зрозуміла, що пройшла довгий шлях із Нового року. Я виросла як особистість. І це навело мене на думку, що наша історія типу добігає кінця, і що це буде щасливий кінець. Бо я виросла як особистість, а ще у нас настав такий період, що ми розрулювали проблеми один одного. А не просто сиділи й рюмсали. Тоді ж історії й закінчуються, правильно? Коли люди показують, що чомусь навчилися, а проблеми вирішуються. Я купу таких фільмів бачила. Сьогодні ми розрулимо Мартіна, а потім візьмемося за ДД, а потім за мене, а потім за Морін. І ми зустрінемося на даху за дев’яносто днів, усміхнемося, обіймемося і зрозуміємо, що все позаду.

*

Автобусна зупинка була прямо перед сільмагом, що про нього стільки говорилося в журналі. Тож ми вийшли з автобуса, стали перед сільмагом та подивилися на інший бік вулиці, щоб побачити, що там. А був там такий дачний типу будиночок з низеньким муром, і можна було зазирнути в сад, а в саду були дві дівчинки, замотані у шапки та шарфи, і вони грали з собакою. Тож я кажу Морін: Ти знаєш, як звуть Мартінових дітей? А вона така: Так, їх звуть Поллі та Мейзі, – дуже в стилі, подумала я. Я запросто уявляла собі, як Мартін та Сінді називають дітей Поллі та Мейзі, такими типу старомодними понтовими іменами, щоб усі могли робити вигляд, ніби в сусідньому будинку живе якийсь містер Дарсі чи що. Тож я закричала: О-о-о, Поллі! Мейзі! І вони подивилися на нас і підійшли поближче, й на цьому моя детективна робота закінчилася.

Ми постукалися у двері, й Сінді відчинила нам, і вона подивилася на мене так, ніби звідкись мене пригадує, а я така, типу: Я Джес. Я одна з Четвірки з Будинку самовбивців, і мене, той, пов’язували з вашим чоловіком чи як там у газетах. Що було брехнею, між іншим. (Це я їй сказала, що то було брехнею, а не вам. Коли б я тільки знала, де ставити ті розділові пункти чи як там. Тепер я розумію, який у них сенс.)

А вона сказала: Колишнім чоловіком, що було типу недружелюбно і взагалі поганим початком.

А я така: Ну, так у тому ж і річ, чи не так?

А вона така: А що, так?

А я така: Так, саме так. Бо він не обов’язково має бути вашим колишнім чоловіком.

А вона така: О, ще й як обов’язково.

А ми ж навіть ще у двері не зайшли.

У цей момент Морін така: Чи можна нам увійти та поговорити з вами? Я Морін. Я теж подруга Мартіна. Ми приїхали з Лондона поїздом.

І автобусом, кажу. Я просто хотіла, щоб вона знала, чого це нам було варто.

А Сінді каже: Даруйте, заходьте. Не Даруйте, уябуйте додому, як я очікувала. Вона вибачалася за свою нечемність, що вона змусила нас стояти на порозі. Тож я така: О, це буде просто. За десять хвилин я примушу її пустити його назад.

Тож ми заходимо до того котеджу, і там затишно, але не так типу як наче у журналі, як я думала. Меблі були з різних наборів, і вони були старими й дещо воняли псиною. Вона провела нас до вітальні, а там біля каміну сидів якийсь тип. Він був симпатичний, молодший за неї, і я подумала: Опа, він тут уже прописався. Бо він слухав плеєр босоніж, а просто в гостях же не станеш слухати плеєр босоніж, чи як?

Сінді підійшла до нього, постукала його по плечу й сказала: В нас гості, а він такий, типу: О, вибач. Я слухав, як Стівен Фрай читає Гаррі Поттера. Діти це обожнюють, тож я вирішив і сам послухати. Ви не слухали? Тож я така: Ага, а що, схоже, що мені дев’ять років? А він не знав, що на це сказати. Він зняв навушники й натиснув на плеєрі кнопку.

А Сінді сказала: Це дівчата з собакою Пола граються. А я така: Ага, ну і? Але вголос не стала цього казати.

Сінді сказала йому, що ми подруги Мартіна, й він спитав, чи вона хоче, аби він пішов, а вона сказала: Ні, звичайно ні, з яким би наміром вони не прийшли, я хочу, щоб ти це почув. Тож я сказала: Ну, ми прийшли з наміром сказати Сінді, що їй слід помиритися з Мартіном, тож, може, ви не захочете цього чути. І що на це сказати він теж не знав.

Морін подивилася на мене, а потім така: Ми за нього турбуємося. А Сінді каже: Ну що ж, не можу сказати, що мене це дивує. А Морін розповідає їй про того мужика, що скинувся, і що він зробив це з-за того, що його кинула жінка з дітьми, а Сінді каже: Ви знаєте, що це Мартін нас залишив? Що ми його не залишали? А я така, типу: Ага, ми ж тому й приїхали. Бо якби ви від нього пішли, це було б просто марнуванням часу. Але ж, той, ви розумієте. Ми приїхали, щоб сказати вам, що він передумав, типу того. А Морін сказала: Я думаю, він знає, що то була помилка. А Сінді така: Я не сумнівалася, що згодом він це втямить, і я так само не сумнівалася, що поки він втямить, буде вже запізно. А я така: Ніколи не буває запізно вчитися. А вона така: Для нього буває. А я сказала, що вважаю, що вона мусить дати йому ще один шанс, а вона типу так усміхнулася та сказала, що незгодна, а я сказала, що я незгодна з її незгодою, а вона сказала, що на цьому і погодимося. А я така, типу: То ви хочете, щоб він помер?

А тоді вона так притихла, і я подумала, що влучила. Але потім вона така: Я теж задумувалася про самогубство, коли все було дійсно погано, деякий час тому. Але в мене не було такого вибору, через дівчат. І той факт, що в нього цей вибір є, дуже красномовно свідчить про наше становище. Він не є частиною родини. Він ненавидів бути частиною родини. І тоді я вирішила, що це його справа. Раз він мав волю страждати хуйнею, то він так само мав волю покінчити з собою. Чи ви не згодні?

А я така: Ну, я розумію, чому ви так кажете. Що було помилкою, бо аж ніяк не зіграло мені на руку.

Сінді сказала: Він казав вам, що я не дозволяю йому бачитися з дівчинками?

І Морін сказала: Так, він це згадував. А Сінді така: Так от, це неправда. Я просто не дозволяю йому бачитися з ними тут. Він міг би забрати їх до Лондона на вихідні, але не хоче. Або каже, що забере, а потім вигадує одговори. Він не хоче бути татом у такому сенсі, бачте. Це потребує забагато зусиль. Він хоче повертатися з роботи додому, іноді, але не завжди, читати їм на ніч казку та ходити до них на Різдвяні вистави. Все інше йому не потрібно. А потім вона така, типу: Не знаю, навіщо я вам усе це кажу. А я така: Він трохи мудак, взагалі-то, правда? А вона розсміялася. Він наробив чимало помилок, сказала вона. І продовжує їх робити.

А той Пол каже, типу: Якби він був комп’ютером, можна було б сказати, що це помилка програмування, тож я така: А ви тут взагалі до чого? А Сінді сказала: Слухайте, я дотепер була з вами дуже терпеливою. Дві незнайомки стукаються до мене у двері й кажуть, що мені треба помиритися зі своїм колишнім чоловіком, котрий майже зруйнував мене, а я запрошую їх у дім і навіть вислухую. Але Пол – мій партнер, він частина моєї родини й чудовий вітчим для дівчаток. Ось до чого тут він.

А потім Пол підвівся і сказав: Мабуть, я візьму Гаррі Поттера наверх, і мало не перечепився об мої ноги, а Сінді кинулася навперейми і така, типу: Обережно, любий, і тоді я збагнула, що він сліпий. Сліпий! Йобаний хуй! Ось чому він мав собаку. Ось чому вона намагалася сказати мені, що він має собаку (бо я ж гнала всіляке, типу, там: Що, схоже, що мені дев’ять років, о Боже о Боже). Тож ми проїхали весь цей шлях, щоб сказати Сінді, що вона повинна залишити сліпу людину та помиритися з чоловіком, який трахає п’ятнадцятирічних і обходиться з нею, як з лайном. Хоча взагалі це не мусило б мати значення, правильно ж? Вони вічно базікають, як вони хочуть, щоб до них ставилися як до всіх інших. Тож я не буду про сліпоту. Я просто скажу, що ми проїхали весь цей шлях, щоб сказати Сінді, що вона повинна залишити нормально мужика, який гарно ставиться до неї та до дітей, і помиритися з мудодзвоном. А це все одно не дуже привабливо.

Але я скажу, що мене реально торкнуло. Єдиним доказом того, що Мартін взагалі колись мав якесь відношення до Сінді, була наша поява у неї вдома. Наша поява та діти, звісно, але б вони були доказом тільки якщо повести їх на аналіз ДНК чи що. Коротше, я про що, я про те, що для Сінді він мов ніколи не існував. Все змінилося. Сінді мала тепер цілком нове життя. По дорозі туди я думала, як у мене все змінилося, але все, що я зробила – це протягом однієї залізничної поїздки та однієї автобусної не питала Морін про сексуальні пози. Після того, як я побачила Сінді, ці зміни здалися мені не надто значними. Сінді позбавилася Мартіна, переїхала та зустріла іншого. Її минуле залишилося в минулому, а наше минуле, я не знаю… Наше минуле досі було крізь куди не плюнь. Ми бачили його кожного дня, коли прокидалися. Це було так, наче Сінді жила у сучасному місті типу Токіо, а ми жили у древньому місті типу Рима чи десь. Тільки воно не могло бути саме так, бо Рим – це, либонь, прикольне місце для життя, з їхнім одягом, морозивом, палкими хлопцями і так далі – не менш прикольне, ніж Токіо. А ми жили у неприкольному місці. Тож мабуть, радше вона наче жила у модерному пентхаусі, а ми жили у якійсь смердючій халупі, яку давно пора було знести. Ми жили в такому місці, де у стінах були діри, і будь-хто міг засунути туди голову і корчити нам гримаси. А ми з Морін намагалися переконати Сінді виїхати з її кльового пентхауса і переїхати в нашу дупу. Пропозиція була не надто, я тепер і сама бачу.

Дата добавления: 2015-11-14