Частина третя 2 страница

Коли ми виходили, Сінді така каже: Я би поважала його більше, якби він сам мене попрохав. А я така: Про що попрохав? А вона сказала: Якщо я можу йому допомогти, я допомогу. Але я не знаю, в чому він потребує допомоги.

І коли вона це сказала, я збагнула, що ми все зробили неправильно, і що є набагато кращий спосіб.

ДД

Єдина проблема була в тому, що американський пропагандист самодопомоги не мав жодної блядської гадки про те, як допомогти собі. І чесно кажучи, що більше я думав про дев’яностоденну теорію, то менше розумів, як застосувати її до себе. Наскільки я бачив, мені прийшов пиздець, який аж ніяк не міг скінчитися по дев’яноста днях. Я кидав музику назавжди, а кидати музику – це, бля, зовсім не те, що кидати палити. З кожним днем без неї мені ставало гірше й гірше, важче й важче. Мій перший робочий день у «Бургер кінгу» навряд чи був би надто тяжким, бо я б казав собі, коротше… Взагалі, я не знаю, якого хуя я б собі казав, але я б щось вигадав. Під п’ятий день я став би нещасним, а під тридцятий рік … Бля. Навіть не підходьте до мене у мою тридцяту річницю приготування гамбургерів. Я тоді буду реально не в дусі. І матиму шістдесят один рік.

А потім, коли вся ця фігня деякий час покрутилася так і сяк у мене в голові, я типу підведуся, мислено кажучи, і скажу: Добре, ну його на хуй, піду покінчу з собою. А потім згадаю, як ми бачили чувака, який саме так і вчинив, і знову сяду, почуваючись справді жахливо, навіть гірше, ніж коли підводився. Самодопомога – повне лайно. Я не зміг би допомогти собі навіть напитися на халяву.

Під час нашої наступної зустрічі Джес розповіла нам, що вони з Морін їздили на село спілкуватися з Сінді.

– Мою колишню жінку теж звали Сінді, – сказав Мартін. Він присьорбував каву-лате та читав «Телеграф», не дуже прислухаючись до Джес.

– Ага, ото збіг, – сказала Джес.

Мартін і далі присьорбував каву.

– Тю, – сказала Джес.

Мартін відірвав очі від «Телеграфу» та подивився на неї.

– Що таке?

– Це й була твоя Сінді, дурилко.

Мартін дивився на неї.

– Ви не знайомі з моєю Сінді. З екс-моєю Сінді. Моєю колишньою.

– Ми ж тобі про це й кажемо. Ми з Морін їздили до як-воно-там, щоб поговорити з нею.

– До Торлі-Хіта, – сказала Морін.

– Там вона й живе! – обурено сказав Мартін.

Джес зітхнула.

– Ви їздили до Сінді?

Джес взяла його «Телеграф» і почала його проглядати, типу стібаючись з його нещодавньої байдужості. Мартін висмикнув газету в неї з рук.

– На чорта ви це зробили?

– Ми думали, що це може допомогти.

– Яким чином?

– Ми їздили питати її, чи вона прийме тебе назад. Але вона сказала ні. Вона тепер з якимсь сліпим мужиком. В неї все кльово. Правда, Морін?

Морін вистачило такту втупитися у свої туфлі.

Мартін втупився у Джес.

– Ви що, ненормальні? – сказав він. – Хто дав вам право таке робити?

– Хто дав нам право? Я дала. В нас вільна країна.

– І що б ви зробили, якби вона розплакалася і сказала, мовляв, «Я дуже хочу, щоб він повернувся»?

– Я допомогла б тобі зібрати речі. А ти би зробив те, блядь, що ми б тобі сказали.

– Але… – Він видав низку незв’язних звуків, а потім замовк. – Господи Боже мій.

– Неважно, цього все одно не станеться. Вона вважає тебе повнісіньким покидьком.

– Якби ви хоч раз слухали, коли я розповідав про свою колишню жінку, вам не довелося б туди їхати. Ви думали, вона мене прийме? Ви думали, я до неї повернуся?

Джес знизала плечима.

– Зате хоч спробували.

– Ти, – сказав Мартін. – Морін. На підлозі нічого нема. Подивись на мене. Ти їздила з нею?

– Це вона придумала, – сказала Джес.

– Значить, ти ще більша дурка, ніж вона.

– Усім нам потрібна допомога, – сказала Морін. – Не всі знають, чого хочуть. Ви всі допомогли мені. І я думала, що так буде якнайкраще.

– Яким чином воно б вийшло зараз, як не виходило раніше?

Морін нічого не сказала, тому сказав я.

– А хто б із нас не спробував зробити зараз щось таке, що не виходило раніше? Після того, як ми побачили альтернативний варіант – хуй собачий.

– То що б ти хотів повернути, ДД? – спитала Джес.

– Все, чувак. Групу. Ліззі.

– Це тупо. Група була голімою. Ну, – швиденько сказала вона, побачивши моє обличчя. – Не голімою. Але не… ну, розумієш.

Я кивнув. Я розумів.

– А Ліззі тебе киданула.

Це я теж розумів. Чого я не став казати, бо це прозвучало б як повне, блядь, слабацтво, це того, що якби можна було перемотати, то я б перемотав на останні кілька тижнів гурту та останні кілька тижнів Ліззі, хоча тоді вже пахло пиздецем. Я досі грав музику, я досі зустрічався з нею – на що тут було скаржитися, га? Гаразд, то все загиналося. Але загин ще не настав.

Не знаю чому, але воно надавало таке типу відчуття полегшення – казати, чого ти насправді хочеш, навіть якщо це було недосяжним. Коли я вигадував того Космічного Тоні для Морін, я обмежив його надздібності, бо гадав, що нам слід вияснити, яка практична поміч потрібна Морін. Але якщо обмеження надздібностей нема, то можна вияснити будь-яку хрінь, типу, я не знаю, типу що з тобою взагалі не так. Ми всі проводимо чимало часу, не кажучи, чого хочемо, тому що знаємо, що це недосяжно. І тому що боїмося здатися неввічливими, чи невдячними, чи невірними, чи несерйозними, чи банальними. Або тому що нам так кортить зробити вигляд, ніби все гаразд, що зізнаватися собі в протилежному представляється нам хибним ходом. Вперед, кажіть, чого ви хочете. Може, не вголос, якщо це може накликати на вас неприємності. «Я би хтіла ніколи не виходити за нього заміж». «Я би хтів, аби вона зараз була живою». «Я би хтів, щоб у нас з нею ніколи не народжувалися ті діти». «Я би хтів мати до хера грошей». «Я хтів би, щоб усі албанці уїбали до своєї блядської Албанії». Що б воно не було, скажіть це собі. Правда зробить вас вільними. Або так, або ви дістанете в пику. Виживання у вашому житті, яким би воно не було, потребує брехні, а брехня роз’їдає душу, тож відпочиньте від брехні хоча би хвильку.

– Я хочу повернути свою групу, – сказав я. – І свою дівчину. Я хочу повернути свою групу та свою дівчину.

Джес подивилася на мене.

– Ти це щойно сказав.

– Я недостатньо разів це сказав. Я хочу повернути свою групу та свою дівчину. Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИ СВОЮ ГРУПУ ТА СВОЮ ДІВЧИНУ. А ти чого хочеш, Мартіне?

Він підвівся.

– Я хочу ще капучіно, – сказав він. – Хтось ще буде?

– Та що ти сциш. Колися, чого ти хочеш?

– А який мені зиск казати тобі?

– Не знаю. Ти скажи, і побачимо, що буде.

Він знизав плечима й сів.

– Ти маєш три бажання, – сказав я.

– Добре. Я хотів би, щоб мені тоді вдалося врятувати свій шлюб.

– Ага, хріна тобі б удалося, – сказала Джес. – Бо ти не міг втримати свого хуя в трусах. Вибач, Морін.

Мартін не звернув на неї уваги.

– І розуміється, я хотів би ніколи не спати з тією дівчиною.

– Ага, ну-ну… – сказала Джес.

– Заткнись, – сказав я.

– Не знаю, – сказав Мартін. – Може, я просто хотів би не бути таким мудаком.

– От бач. Не так вже це й важко, правда?

Я сказав це жартома, наче, але ніхто не засміявся.

– Чом би тобі просто не побажати, щоб ти переспав з тією дівчиною і ніхто про це не дізнався? – сказала Джес. – Я б саме це побажала, якби була на твоєму місці. По-моєму, ти досі брешеш. Ти загадуєш такі бажання, які виставляють тебе гарним.

– Але ж таке бажання не вирішило би проблеми, так? Я б усе одно залишився мудаком. Я попався б на чомусь іншому.

– Ну, тож чом би тобі не побажати, щоб ти ніколи ні на чому не попадався? Чом не побажати так, щоб… Як там про рибку?

– Що ти маєш на увазі?

– Щось про з’їдання рибки?

– І рибку з’їсти, й ніжки не замочити?

Вигляд у Джес був непевний.

– Ти точно знаєш, що там так було? До чого тут ніжки до поїдання риби?

– Мається на увазі, – сказав Мартін, – що ти отримуєш і те, і те. Ти з’їдаєш рибку, але при цьому якимсь чином не замочуєш ноги. Тобто тут йдеться про те, що ти її спершу виловлюєш.

– Оце гониво.

– І не кажи.

– А як це можливо?

– Ніяк. Звідси ж і прислів’я.

– А на хуя тоді ноги мочити? Якщо все одно не будеш їсти рибку?

– Ми трішки відхилилися від теми, – сказав я. – Ідея в тому, аби бажати чогось, що зробить нас щасливішими. І я розумію, чому Мартін хоче бути, той, інакшим.

– Я бажаю, щоб Джен повернулася, – сказала Джес.

– Ага, ну. Це зрозуміло. Що ще?

– Нічого. Це все.

Мартін фиркнув.

– Ти не бажаєш не бути такою мудачкою?

– Якби Джен повернулася, я б і так не була.

– Або такою скаженою?

– Я не скажена. Я просто той. Заплуталася в собі.

Повисла глибокодумна мовчанка. Видно було, що ця заява переконала не всіх присутніх.

– То ти просто викинеш два бажання? – сказав я.

– Ні. Я можу їх використати. Г-м-м-м… Може, нескінчений запас плану? І ще, не знаю… О-о-о. Я була б не проти вміти грати на піаніно, либонь.

Мартін зітхнув.

– Господи Боже. Це твоя єдина проблема? Ти не вмієш грати на піаніно?

– Якби я не була така заплутана, в мене був би час грати на піаніно.

На цьому й порішили.

– А ти що скажеш, Морін?

– Я тобі вже казала. Коли ти відповів, що Космічний Тоні може тільки щось влаштувати.

– Так розкажи іншим.

– Я хотіла би, щоб винайшли якийсь спосіб допомогти Метті.

– Але ж можна придумати щось краще, правда ж? – сказала Джес.

Ми скривилися.

– Що?

– Ні, ну той, бач, мені було цікаво, що ти скажеш. Бо ти б могла побажати, щоб він народився нормальним. І тоді б тобі не довелося стільки років прибирати лайно.

Морін на мить принишкла.

– Ким би я тоді була?

– Га?

– Я не знаю, ким би я була.

– Ти б усе одно була Морін, дурна твоя башка.

– Вона не те має на увазі, – сказав я. – Вона має на увазі, типу, що ми – це те, що ми пережили. Тож якщо забрати те, що ми пережили, ну, розумієш…

– Ні, я ні хуя не розумію, – сказала Джес.

– Якби ти не пережила зникнення Джен і, і, і всього іншого…

– Типу Чеса й такого?

– Отож. Подій цього масштабу. Ну, і ким би ти була?

– Я була б кимось іншим.

– Отож-бо.

– Це було б охуєнно.

Тоді ми кинули грати у бажання.

МАРТІН

Я думаю, це задумувалося як такий широкий жест, як спосіб закруглити всю цю історію, ніби ця історія могла коли-небудь закруглитися. Ось що не так із сучасною молоддю, правда? Вони дивляться забагато хепі-ендів. Все необхідно закруглити, а потім усміхнутися, пустити сльозу й помахати рукою. Всі чомусь навчилися, знайшли кохання, розкаялися у своїх помилках, відкрили для себе радість моногамії, чи батьківства, чи синівського обов’язку, чи самого життя. Мого часу в кінці фільмів люди отримували кулю в лоб, після того, як дізнавалися, що життя порожнє, безрадісне, жорстоке та коротке.

*

Це було за два чи три тижні після розмови про бажання у «Старбаксі». Якимсь чином Джес удалося втримати язика на припоні – вражаюче досягнення для людини, для якої звичайна манера ведення бесіди – це описувати все по мірі того, чи навіть до того, як воно відбувається, використовуючи якомога більше слів, як спортивний коментатор на радіо. В ретроспективі треба визнати, що вона час-від-часу обмовлялася про свій секрет – чи обмовлялася б, якби ми знали, що вона має якийсь секрет.

Одного дня, коли Морін сказала, що їй пора йти до Метті, Джес придушила смішок і таємниче зауважила, що та побачить його досить скоро.

Морін подивилася на неї.

– Я побачу його за двадцять хвилин, якщо повезе з автобусом, – сказала вона.

– Ага, але після того, – сказала Джес.

– Досить скоро, але після того? – сказав я.

– Ага.

– Я бачу його чи не кожної хвилини кожного дня, – сказала Морін.

І ми геть забули про це, так само як геть забували про більшість висловлень Джес.

Приблизно за тиждень по тому вона почала виявляти доти непомітний інтерес до Ліззі, колишньої дівчини ДД.

– А де Ліззі живе? – спитала вона в ДД.

– На Кінгс-кросі. І скажу тобі відразу – ні, вона не шльондра.

– Вона що, шльондра? Ха-ха. Я приколююсь.

– Ага. Реально кльово пожартувала.

– То де там можна жити на Кінгс-кросі? Якщо ти не шльондра?

ДД закотив очі.

– Я не збираюся казати тобі, де вона мешкає, Джес. Думаєш, я такий лох?

– Та нащо вона мені здалася. Шлюха дурна.

– А чому саме вона є шлюхою? – спитав я. – Наскільки нам відомо, вона спала тільки з одним чоловіком за все своє життя.

– Як там те слово було? Виєбозне таке? Вибач, Морін.

– «Метафорично», – сказав я. Коли хтось уживає фразу «виєбозне таке», а ти негайно розумієш, що це синонім слова «метафорично», це наводить на цілком закономірні роздуми, чи не надто близько ти знаєш свою співбесідницю. Це навіть наводить на цілком закономірні роздуми, чи слід тобі її взагалі знати.

– Точно. Вона метафорична шлюха. Вона кинула ДД і, мабуть, почала зустрічатися з іншим.

– Ну, не знаю, – сказав ДД. – Я не впевнений, що розлука зі мною прирікає людину на довічну обітницю безшлюбності.

Тож ми почали обговорювати належні кари для своїх колишніх, чи смерть була б для них надто гуманною і так далі, й момент Ліззі минув, як минали у ті дні численні моменти, котрих ми не помічали. Але вони таки траплялися, варто було лише покопатися у захаращеній підлітковій спальні, яку являв собою мозок Джес.

Сам великий день почався для мене ланчем із Тео – хоча, природно, під час ланчу з Тео я й гадки не мав, що цей день буде великим. Ланч із Тео сам по собі був досить грандіозною подією. Я не говорив із ним лице в лице відтоді, як вийшов із тюрми.

Він хотів зі мною поговорити, тому що одержав, як він висловився, «солідну» пропозицію від одного респектабельного видавництва, зацікавленого у моїй автобіографії.

– Скільки?

– Поки що про гроші не йдеться.

– Тоді можна поцікавитися, в якому сенсі вона є солідною?

– Ну, в якому сенсі. В неї є солідність.

– Що це значить?

– Вона справжня, а не уявна.

– А що значить «справжня», якщо розмовляти по-справжньому? Справді?

– З тобою стає дуже важко мати справу, Мартіне. Ти вже мене вибач. Ти й за кращих часів не є найлегшим з моїх клієнтів, зважаючи на всілякі речі. А я, між іншим, дуже трудився над цим проектом.

Я на мить відволікся, бо раптом усвідомив, що в мене під ногами солома. Ми сиділи у ресторані під назвою «Ферма», і все, що ми їли, було вирощене на фермі. Геніально, е? М’ясо! Картопля! Салат! Оце концепція! Мабуть, їм була просто необхідна солома, без якої в їхній ідеї відчувався би брак уяви. Мені хотілось би доповісти, що всі офіціантки були життєрадісними, пухленькими, червонощокими та одягненими у фартухи, але, розуміється, вони були похмурими, худорлявими, блідними та одягненими у чорне.

– А що тобі довелося робити, Тео? Якщо, як ти кажеш, хтось зателефонував і запропонував видати мою автобіографію, якимсь неописанно солідним чином?

– Ну. Я зателефонував їм і припустив, що вони можуть цього хотіти.

– Ясно. І це їх зацікавило?

– Вони передзвонили.

– Яка солідна пропозиція.

Тео поблажливо всміхнувся.

– Ти не дуже знаєшся у видавницькій сфері, так?

– Не дуже. Я знаю тільки те, що ти розповів мені сьогодні за ланчем. А саме, що люди телефонують тобі з солідними пропозиціями. Очевидно, тому ми тут і сидимо.

– Поспішиш – людей насмішиш.

Тео починав мене дратувати.

– Добре. Домовилися. Тільки розповіси, що нам треба не поспішаючи робити.

– Ні, розумієш… Навіть не поспішати – це все одно поспіх. Це все радше зі сфери, ну, тактики.

– Моє прохання розповісти про не поспіх – це поспіх?

– Потихесеньку-помалесеньку – вийде пуття.

– Господи Боже, Тео.

– А отака реакція – це не потихесеньку-помалесеньку, ти мене вибач. Це погучнісеньку-погучнісеньку. Навіть позлобнесеньку-позлобнесеньку.

Більш я ніколи не чув про ту пропозицію, і так і не зміг втямити, нащо був потрібен той ланч.

*

Джес скликала надзвичайні збори на четверту годину у просторому та незмінно порожньому підвалі «Старбаксу» на Аппер-стріт – це було таке приміщення з безліччю диванів та столиків, яке б дуже нагадувало домашню вітальню, якби у тій вітальні не було вікон і всі пили виключно з паперових стаканчиків, котрі б ніколи не викидали.

– Чому в підвалі? – спитав я, коли вона мені подзвонила.

– Тому що я маю обговорити з вами деякі приватні теми.

– Що за приватні теми?

– Сексуальні.

– О Боже. Інші ж теж прийдуть, так?

– Ти вважаєш, що я маю приватні сексуальні теми, які хочу обговорювати лише з тобою?

– Надіюсь, ні.

– Ага, наче я тільки про тебе і мрію.

– Побачимося пізніше, добре?

З Вест-енду до Аппер-стріт я доїхав на 19-му автобусі, бо гроші врешті-решт скінчилися. Ми вже розтратили ті грошові крихи, які отримали від виступів на ток-шоу та молодших міністрів, а роботи я не мав. Тож хоча Джес одного разу пояснила нам, що таксі є найдешевшим видом транспорту, бо вони відвезуть тебе будь-куди безкоштовно, а платити все одно треба в кінці, я вирішив, що обрушувати своє злидарство на таксиста – не надто блискуча ідея. В будь-якому разі, ми з таксистом напевно би провели всю дорогу, обговорюючи несправедливість мого ув’язнення: та цілком нормальне бажання, сама винувата, що ходить по вулиці в такому вигляді і так далі. Останнім часом я віддаю перевагу міні-таксі, бо їхні водії так само неосвічені про лондонських мешканців, як і про лондонську топографію. В автобусі я був упізнаний двічі, зокрема людиною, яка хотіла зачитати мені релевантний і очевидно покутний уривок з Біблії.

Коли я наблизився до «Старбаксу», якась відносно молода парочка увійшла прямо переді мною і відразу пішла вниз. Спочатку я, звичайно, зрадів, бо це означало, що сексуальні одкровення Джес звучатимуть впівголоса, якщо взагалі звучатимуть; але потім, стоячи в черзі за чаєм з молоком по-індійськи, я збагнув, що це не означає нічого подібного, враховуючи несприйнятливість Джес до сорому; і мій шлунок почав витворяти те, чому він навчився, коли мені виповнилося сорок. Він не бурчить, це точно. Старі шлунки не бурчать. Радше це схоже на те, ніби одна стінка шлунка – це язик, а інша – акумулятор. І в моменти напруги стінки торкаються – з катастрофічними наслідками.

Першим, кого я побачив унизу, був Метті у своєму інвалідному кріслі. По боках від нього стояли двоє дужих санітарів, котрі, певно, і знесли його вниз; один з них бесідував із Морін. Поки я стояв, гадаючи, що привело Метті до «Старбаксу», дві маленькі біляві дівчинки виринули звідкись і кинулися до мене з криками: «Тато! Тато!», і навіть тоді я не миттєво зрозумів, що це мої доньки. Я підхопив їх, притиснув до себе, постарався не розхлипатися й оглядівся довкола. Я побачив Пенні, яка всміхалася мені, а за дальнім столиком в кутку залу – Сінді, яка мені не всміхалася. ДД стояв обнявшись із тією парочкою, яка увійшла переді мною, а Джес стояла зі своїм батьком та жінкою, котра мусила бути її матір’ю – вона безперечно була дружиною молодшого міністра-лейбориста. Вона була висока, дорого одягнена і спотворена жахливою усмішкою, яка явно не мала жодного стосунку до її почуттів – не усмішка, а справжня передвиборча кампанія. На зап’ясті в неї красувалася така червона поворозка, що її носить Мадонна, тож попри всі свідоцтва про протилежне, вона явно була жінкою глибоко духовною. Зважаючи на пристрасть Джес до мелодрами, я зовсім не здивувався б, побачивши її сестру, але я пересвідчився – її там не було. Джес була у спідниці та піджаці, і в якісь-то віки треба було підійти до неї доволі близько, аби злякатися її макіяжу навкруг очей.

Я поставив дівчаток на підлогу й повів їх до їхньої матері. Щоправда, по дорозі я помахав Пенні рукою, аби вона не почувалася обділеною.

– Привіт. – Я нахилився чмокнути Сінді в щічку, і вона прудко сахнулася.

– А ти тут якими судьбами? – сказав я.

– Та скажена дівчина чомусь вирішила, що це якось допоможе ділу.

– А. Вона не пояснила, як само?

Сінді фиркнула. В мене було почуття, що вона фиркатиме щоразу, як я щось говоритиму, що фиркання буде її сьогоднішнім засобом спілкування, тож я присів поговорити з дітьми.

Джес плеснула в долоні й вийшла на середину залу.

– Я прочитала про це в Інтернеті, – сказала вона. – Це зветься інтервенція. В Америці таке весь час роблять.

– Весь час, – вигукнув ДД. – Тільки це й робимо.

– Бачте, якщо комусь повний пиздець… песець із-за наркотиків чи бухла чи що, то його типу рідні й близькі, і хто там, всі збираються разом і підходять до нього і, коротше, такі, типу: Давай, зав’язуй на хуй. Вибач, Морін. Вибачте, мамо з татом, вибачте, маленькі дівчата. В нас буде типу трохи інакше. В Америці в них є досвідчений… Ой бля, забула назву. На сайті, де я була, його звали Стів.

Вона попорпалася у кишені піджаку й витягла аркуш паперу.

– Куратор. Потрібен досвідчений куратор, а в нас його нема. Я просто не знала, кого попросити. Я не знаю нікого досвідченого. І взагалі, ця інтервенція буде типу навпаки. Бо ми просимо вас втрутитися. Це ми прийшли до вас, а не ви до нас. Ми кажемо вам: нам потрібна ваша допомога.

У цей момент два санітари, що прийшли з Метті, почали явно ніяковіти, і Джес це помітила.

– Ні, пацани, не ваша, – сказала вона. – Вам нічого не треба робити. По правді кажучи, ви тут тільки для того, щоб створювати масовку для Морін, бо, ну, тобто, в неї ж просто нікого нема, правильно? І я подумала, що ви з Метті – це краще, ніж нікого, розумієте? Це було б якось безрадісно для тебе, Морін, дивитися на всі ці возз’єднання та стояти на самоті.

Треба було віддати Джес належне. Варто їй було вчепитися в якусь тему, вона не хотіла з нею розставатися. Морін видавила з себе вдячну усмішку.

– Так от. Просто щоб ви знали, хто тут хто. У кутку ДД в нас його бувша, Ліззі, і його дружок Ед, який грав із ним у тій голімій групі. Ед спеціально прилетів з Америки. В мене тут мої мама з татом, а їх нечасто можна застати разом в одній кімнаті, ха-ха. В Мартіна – колишня жінка, доньки та колишня коханка. Чи може, не колишня, хто зна? Може, під кінець усього цього він поверне собі і жінку, і коханку.

Всі розсміялися, подивилися на Сінді, а потім перестали сміятися, бо збагнули, що їхній сміх матиме наслідки.

– А в Морін – її син Метті та два мужики з пансіонату. Тож ось яка в мене ідея. Деякий час ми говоримо зі своїми, типу надолужуємо пропущене. А потім ми міняємося і говоримо з людьми когось іншого. Тож це помісь той американської штуки та батьківського вечора у школі, бо рідні та близькі типу сидять у кутку й чекають, поки до них підійдуть.

– Навіщо? – сказав я. – З якою метою?

– Не знаю. Неважно. Просто для приколу. Ми же щось дізнаємося, хіба ні? Про один одного? Про самих себе?

Ну от, знов вона зі своїми хепі-ендами. Це правда, що я дізнався щось про інших, але я не дізнався абсолютно нічого, що не становило б фактичної інформації. То я міг сказати Еду назву гурту, в якому він грав, а Крайтонам – ім’я їхньої зниклої доньки; однак мені здавалося маловірогідним, що вони дістануть із цього якусь користь чи хоча б утіху.

І взагалі, що у цьому світі можна дізнатися, крім розкладів та імені прем’єр-міністра Іспанії? Я сподіваюся, що дізнався – з п’ятнадцятирічними дівчинками спати не можна, але я дізнався про це дуже давно – задовго до того, як переспав із п’ятнадцятирічною дівчинкою. Проблема просто була в тому, що вона сказала мені, ніби їй шістнадцять. Отже, чи я дізнався, що не можна спати з шістнадцятирічними дівчинками або привабливими юними жінками? Ні. А втім мало не кожен, кого я інтерв’ював у своєму житті, повідомляв мені, що зробивши той чи інший вчинок – переборовши рак, забравшись на гору, зігравши серійного вбивця у фільмі – вони щось дізналися про себе. І я завжди киваю і мудро всміхаюся, коли насправді мені хочеться пришпилити їх на місці. «А що саме ви дізналися завдяки раку, до речі? Що вам не подобається хворіти? Що ви не хочете вмирати? Що від перук свербить голова? Ну же, конкретніше». Підозрюю, що вони кажуть це собі для того, аби їхній досвід здавався дечим мовбито цінним замість відвертого марнування часу.

За останні кілька місяців я побував у тюрмі, втратив останні молекули самоповаги, розлучився зі своїми дітьми та дуже серйозно задумався про самогубство. Тобто, такий набірчик має бути психологічним еквівалентом раку, правда ж? І це точно крутіше, ніж зйомки в якомусь чортовому фільмі. Тож як так вийшло, що я абсолютно ні хера не дізнався? Що я мав дізнатися? Згоден, я виявив неабияку прив’язаність до своєї самооцінки, і шкодую про її загибель. Крім того, я вияснив, що тюрма та бідність – це не моє. Але, знаєте, я цілком навмання міг би повідомити вам ці факти заздалегідь. Звіть мене буквоїдом, але я підозрюю, що люди могли б дізнатися про себе більше, якби не хворіли раком. Вони мали би більше часу – і більше сил.

– Отже, – продовжила Джес. – Хто куди йде?

Цієї миті посеред нас виникли декілька малолітніх французьких панків з чашками кави. Вони попрямували до вільного столику поряд із Меттіним кріслом.

– Е, – сказала Джес. – Куди це ви поперли? Наверх, бігом.

Вони витріщилися на неї.

– Ну давайте, ми не можемо чекати весь день. Гоп-гоп-гоп. Schnell. Plus vitement. – Вона підштовхнула їх до східців, і вони забралися геть, без жодних заперечень; Джес була для них лише черговою незбагненною та агресивною мешканкою незбагненної та агресивної країни. Я підсів за столик до своєї колишньої жінки і знову помахав Пенні. Це був такий собі універсальний жест для велелюдних вечірок, дещо середнє між «Я тільки випити візьму» та «Я тобі подзвоню», можливо, з легким відтінком «Принесіть нам, будь ласка, рахунок». Пенні кивнула, ніби вона все зрозуміла. А потім, рівною мірою недоречно, я потер долоні, наче передчуваючи думку про смаковите та поживне самопізнання, яке мені пропонувалося скуштувати.

МОРІН

Я не думала, що в мене знайдеться багато що сказати. Тобто, Метті я навряд чи могла щось сказати. Але я не думала, що в мене знайдеться щось сказати й тим двом хлопцям із пансіонату. Я спитала їх, чи вони хочуть випити чаю, але вони не хотіли; а потім я спитала, чи важко було зносити Метті східцями, а вони сказали, що ні, адже їх було двоє. А я сказала, що не змогла б його спустити, хоч би мене було десятеро, й вони розсміялися, а потім ми стояли й дивилися один на одного. А потім той низенький, який приїхав з Австралії й нагадує іграшкового робота, що був колись у Метті, з квадратною головою та квадратним тілом, спитав мене, що це за сходини. Мені й на думку не спадало, що вони можуть не знати.

– Як я не силюся це збагнути, нічого не виходить.

– Так, – сказала я. – Ну. Мабуть, вам дуже ніяково.

– Тож давайте. Позбавте нас від страждань. Стів от вважає, що у вас у всіх проблеми з грошима.

– В деяких – так. У мене – ні.

Мені справді ніколи не доводилося турбуватися про гроші. Я отримую допомогу для догляду, живу у мамчиному будинку, та й вона мені дещо залишила. А коли нікуди не ходиш і нічого не робиш, життя дешеве.

– Але ж проблеми у вас є, – сказав квадратний.

– Так, проблеми у нас є, – сказала я. – Але в кожного різні.

– Ага, ну я знаю, що в нього проблеми, – сказав другий, Стівен. – В того мужика з телебачення.

– Так, у нього проблеми, – сказала я.

– Тож звідки ви його знаєте? Щось мені не віриться, що ви ходите до одних і тих самих клубів.

Тож я взяла і все їм розповіла. Я не збиралася. Воно само якось випорснуло. А щойно я почала, вже не мало особливого значення, що я їм скажу. А потім, коли я дійшла до кінця історії, я зрозуміла, що не слід було нічого казати, хоча вони поставилися з розумінням і казали, як їм шкода, і так далі.

– Ви ж не станете розповідати про це в пансіонаті, правда? – сказала я.

– З чого б ми стали розповідати?

– Бо як вони дізнаються, що я збиралася залишити їм Метті назавжди, вони можуть його більш ніколи не прийняти. Вони можуть подумати, що коли я дзвоню вам, щоб ви його забрали, я щоразу збираюся скидатися з даху.

Тож ми уклали угоду. Вони дали мені номер іншого пансіонату поблизу, приватного, котрий, за їх словами, був набагато кращим за їхній, і я пообіцяла, що як зберуся накладати на себе руки, то подзвоню туди.

– Не тому, що ми не хочемо знати, – сказав квадратний, Шон. – І не тому, що ми не хочемо, аби Метті залишився в нас у пансіонаті. Просто нам не хочеться, щоб кожного разу, як ви подзвоните, ми думали, що ви у халепі.

Не знаю чому, але це мене втішило. Двоє чоловіків, яких я не дуже-то й знала, сказали мені не дзвонити їм у самогубному настрої, і мені хотілося стиснути їх в обіймах. Розумієте, я не хотіла, аби людям було мене шкода. Я хотіла, аби вони мені допомогли, навіть якщо допомога означала відмову від допомоги, якщо це звучить не надто по-дурному. А найбільш дивним було те, що саме того Джес і добивалася, коли влаштовувала ці сходини. І вона не очікувала, що в мене щось вийде, вона запросила цих двох парубків тільки через Метті, а вони за якісь п’ять хвилин уже покращили мені настрій.

Дата добавления: 2015-11-14