Частина перша 5 страница

Бо саме це ми четверо і зробили – переступили межу. Я не маю на увазі, що ми зробили щось погане. Я тільки маю на увазі, що з нами трапилось дещо таке, що відокремило нас від безлічі інших людей. У нас не було нічого спільного, крім того, де ми всі опинилися, на тому бетонному квадраті високо в повітрі, і це найбільше, що тільки може бути спільним в різних людей. Сказати, що в нас із Морін не було нічого спільного, бо вона носить дощовики й слухає духові оркестри чи що – це як сказати, я не знаю: єдине, що в нас є спільного з тією дівчинкою, це те, що в нас одні батьки. І я не розуміла нічого з цього, поки Чес не видав ту фразу про Мартіна, що він довбойоб.

А ще я збагнула, що Чес міг би сказати мені все що завгодно – що він мене кохає, що він мене ненавидить, що ним заволоділи прибульці, і той Чес, якого я знаю, зараз перебуває на іншій планеті – і це не мало б жодного значення. Як на мене, він досі був винен мені пояснення, але що з того? Який мені зиск із того пояснення? Воно б не зробило мене щасливішою. Це як чухатися, коли в тебе вітрянка. Думаєш, що це допоможе, але свербіж пересувається, а потім знов пересувається. Раптом в мене з’явилося таке почуття, ніби мій свербіж десь далеко-далеко, і я не дотягнуся до нього навіть найдовшими руками у світі. Коли я це усвідомила, то злякалася, що тепер в мене буде вічний свербіж, а цього мені не хотілося. Я знала про все, що натворив Мартін, але коли Чес пішов, я все одно попросила його обійняти мене. Мені б навіть було байдуже, якби він спробував щось таке зробити, але цього не сталося. Він зробив типу протилежне; він так дивно мене якось обіймав, ніби я була вкрита колючим дротом.

Вибач, кажу. Вибач, що цей малий говнюк тебе обізвав. А він сказав, що я не винувата, але я сказала, що звичайно ж винувата, бо якби він зі мною не познайомився, йому б не довелося терпіти таку образу, коли тебе обзивають довбойобом у новорічну ніч. А він сказав, що його часто обзивають довбойобом. (Це, до речі, правда. Я його вже деякий час знаю і мушу сказати, що чула, як люди, цілком незнайомі, обзивали його довбойобом разів п’ятнадцять, мудаком – разів десять, припездком – десь стільки же і хуйлом приблизно разів шість. А також: гондоном, придурком, підарасом, уродом, покидьком та засранцем.) Ніхто його не любить, що дивно, адже він знаменитий. Як можна бути знаменитим, якщо тебе ніхто не любить?

Мартін каже, що це ніяк не пов’язано з тією п’ятнадцятирічною дівкою; він вважає, що, як уже на те пішлося, після того стало навіть трохи краще, бо довбойобом його називали саме ті, хто не бачив нічого поганого у розбещуванні неповнолітніх. Тож замість вигукувати уразливі слова, вони вигукували фрази типу: Давай, синку, Так тримати, Молодець, тощо. В плані особистих враз, хоча і не в плані його шлюбу, його відношень із дітьми, його кар’єри та його психіки, перебування у в’язниці справді пішло йому на користь. Але існує до фіга знаменитих людей, в яких нема фанатів. Гарний приклад – Тоні Блер. А також всі ті, хто веде ранкові телепередачі та вікторини. Мені здається, що їм платять так багато грошей тільки тому, що на вулиці їм завжди кричать всілякі мерзотні слова. Навіть дорожнього інспектора не обзивають довбойобом, коли він іде в супермаркет зі своєю родиною. Так що єдина реальна перевага в житті Мартіна – це гроші, і ще запрошення до кінопрем’єр та сумнівних нічних клубів. А саме там і починаються халепи.

Отакі думки були в моїй голові, коли ми з Мартіном обіймалися. Але вони нічого не дали. Зовні моєї голови була вже п’ята година ранку, ми всі були нещасні, і нам нікуди було йти.

Я така, типу: І що тепер? І потерла руки, ніби ми так кльово веселилися, що не хотіли, аби ніч закінчувалася – ніби ми відгульбасили в «Океані» і тепер збиралися йти пити каву з бубликами у Бетнал-гріні, або валити до когось на хату курити траву та розслаблятися. Тож я така: На чию хату? Либонь, в тебе наворочена, Мартіне. Либонь, в тебе там джакузі і все таке. Саме те, що треба. А Мартін сказав: Ні, ми не можемо піти туди. І до речі, мої джакузі вже давно у минулому. Я так зрозуміла, це він мав на увазі, що в нього нема грошей, а не те, що він надто товстий, щоб туди влізти. Бо він не товстий, Мартін. Він надто самозакоханий, щоб бути товстим.

Тож я сказала: Ну і ладно, аби тільки був чайник та кукурудзяні пластівці. А він такий: Нема в мене, тож я така: Що тобі приховувати? А він сказав: Нічого, але він це якось дивно сказав, сором’язливо так, приховувально. І тут я згадала щось із сьогоднішнього вечора й подумала, що це може бути якось пов’язано, і сказала: Хто тобі залишав повідомлення на мобільнику? А він такий: Ніхто. А я кажу: Містер Ніхто, чи, може, міс Ніхто? А він каже: Просто ніхто. Тож я спитала, чому він не хоче запрошувати нас до себе, а він такий: Бо я вас не знаю. А я сказала: Ага, як ти не знав ту п’ятнадцятирічну дівчинку. І тоді він сказав, ніби розізлився: Гаразд. Ладно. Ходімо до мене. Чом би й ні?

Тож ми пішли.

ДД

Знаю, я відчув якусь душевну близькість із Морін, коли вона заліпила Чесу, але чесно кажучи, я виходив із припущення, що якщо ми дотягнемо до ранку, то мій новий гурт розпадеться через музичні розбіжності. Ранок означав би, що ми дотягли до нового світанку, нової надії, нового року, ля-ля-ля. Без образ, але я справді не хотів, щоб мене при світлі дня бачили в компанії цих людей, якщо ви мене розумієте – особливо в компанії… деяких із них. Але до ранку і денного світла ще залишалася пара годин, тож я не бачив інших варіантів, ніж піти з ними до Мартіна. Відмовитися було б підло та недружелюбно, а я досі не довіряв собі достатньо, щоб залишитися на самоті.

Мартін мешкав у старій пасторальній частині Іслінґтона, за два кроки від колишнього будинку Тоні Блера, і чесно кажучи, цей район якось не в’язався із його нібито скрутним становищем. Він заплатив за таксі, й ми прослідували за ним до під’їзду. Я побачив три-чотири дзвінка на дверях, так що будинок явно не належав йому цілком, але я б усе одно не зміг собі дозволити тут жити.

Перш ніж уставити ключ до замка, він загаявся й обернувся до нас.

– Слухайте, – сказав він, після чого замовк, тож ми прислухалися.

– Я нічого не чую, – сказала Джес.

– Ні, я не в тому сенсі «слухайте». Я в сенсі: «Слухайте, я хочу вам щось сказати».

– Ну так кажи, – сказала Джес. – Не тягни.

– Вже дуже пізно. Тож просто… не забувайте про сусідів.

– І все?

– Ні. – Він глибоко зітхнув. – Там, мабуть, хтось є.

– У тебе в квартирі?

– Так.

– Хто?

– Я не знаю, як її назвати. Дівчина, чи що. В мене з нею було побачення.

– В тебе сьогодні було побачення? – Я намагався говорити нейтральним тоном, але, ну, тобто, Господи Боже… Що у неї за вечір видався? Сидите собі в клубі чи де там, а потім він зникає, бо хоче скинутися з даху.

– Так. То й що?

– Нічого. Просто… – Далі можна було нічого не казати. Ми всі могли уявити собі решту фрази.

– Йобаний в рот, – сказала Джес. – Що це за побачення таке, що в результаті тебе занесло на карниз тієї їбучої багатоповерхівки?

– Невдале, – сказав Мартін.

– Та я думаю, блядь, невдале, – сказала Джес.

– Так, – сказав Мартін. – Саме тому я його таким і назвав.

Він відчинив двері своєї квартири й пропустив нас уперед; тож ми побачили дівчину на дивані на пару секунд раніше за нього. Вона була, мабуть, років на десять-п’ятнадцять молодша за нього і досить симпатична, така, в стилі гарненьких ведучих прогнозу погоди; вона була одягнена в дорогу на вигляд чорну сукню і явно багато плакала. Вона витріщилася на нас, а потім на нього.

– Де ти був? – Вона намагалася говорити буденно, але в неї не дуже вийшло.

– Просто гуляв. От познайомився з… – Він вказав на нас.

– Познайомився з ким?

– Ну, той. З людьми.

– І через це ти пішов посеред вечора?

– Ні. Я не знав, що зустрінусь з цією компанією, коли йшов.

– А що це за компанія? – сказала дівчина.

Я хтів почути, як Мартін відповість на це питання, бо це було б досить кумедно, але тут втрутилася Джес.

– Ти Пенні Чемберс, – сказала Джес.

Вона нічого не сказала – мабуть тому, що і так це знала. Ми витріщилися на неї.

– Пенні Чемберс, – сказала Морін. Вона роззявила рота, що якась блядська риба.

Пенні Чемберс знов промовчала, з тих же причин, що й раніше.

– «Проснися і співай із Пенні та Мартіном», – сказала Морін.

Нуль реакції – втретє. Я не надто знаюся в англійських телезірках, але вже роздуплив, що до чого. Якщо Мартін був Реджісом, то Пенні була Кеті Лі. Англійський Реджіс трахався з англійською Кеті Лі, а потім зник, щоб накласти на себе руки. Відверто кажучи, це було охуєнно весело.

– Ви що, зустрічаєтесь? – спитала її Джес.

– Його спитай, – сказала Пенні. – Це ж він зник посеред учти.

– Ви що, зустрічаєтесь? – спитала його Джес.

– Вибач, – сказав Мартін.

– Відповідай на питання, – сказала Пенні. – Мені цікаво.

– Зараз неслушний час, щоб про це говорити, – сказав Мартін.

– Тобто ти явно вагаєшся, – сказала Пенні. – Чого я не очікувала.

– Це складно, – сказав Мартін. – Ти же знала.

– Нє-а.

– Ти знала, що я нещасливий.

– Так, я знала, що ти нещасливий. Але я не знала, що ти нещасливий через мене.

– Не через… Це не… Ми можемо поговорити пізніше? Віч-на-віч?

Він замовк і обвів кімнату рукою, вказуючи на три допитливих обличчя. Думаю, що можу говорити за всіх, якщо скажу, що, як правило, потенційні самогубці зациклюються на самих собі: в останні декілька тижнів це суцільне Я, Я, Я. Так що ми поглинали цю херню, тому що а) вона нас не стосувалася, і б) ця розмова навряд чи загнала б нас у повний депресняк. Наразі це була всього-на-всього сварка між хлопцем та дівчиною, і це відволікало нас від себе самих.

– І коли ми опинимося віч-на-віч?

– Незабаром. Але, мабуть, не прямо зараз.

– Ясно. А про що ми говоритимемо до того? З твоїми трьома дружками?

Ніхто не знав, як на це відповісти. Господарем був Мартін, тож це він мав знайти спільну тему. Я йому не заздрив.

– Я думаю, тобі слід подзвонити Тому з Кристиною, – сказала Пенні.

– Ага, я подзвоню. Завтра.

– Певне, вони думають, що ти вчинив дуже грубо.

– Хто такі Том із Кристиною? Люди, з якими в вас була учта?

– Так.

– А що ти їм сказав?

– Він сказав, що йде до туалету, – сказала Пенні.

Джес пирснула від сміху. Мартін глянув на неї, мислено прокрутив свою слабацьку відмазку, а потім швиденько, буквально на мить, посміхнувся власним туфлям. Це був на диво знайомий момент. Знаєте, як коли папік їбе тобі мозки за якийсь там злочин, що ти його вчинив, а твій дружалік стоїть поряд і намагається не ржати? А ти намагаєшся не зустрічатися з ним поглядом, бо тоді сам почнеш ржати? Ну от, так воно й було. Коротше, Пенні помітила цю малолітню посмішку й кинулася на відповідного малолітку через всю кімнату. Він схопив її за зап’ястя, щоб попередити неминуче биття.

– Йому ще й смішно!

– Пробач. Чесно. Я знаю, що це аж ніяк не смішно. – Він спробував її обійняти, але вона відсторонилася і знову сіла.

– Нам треба випити, – сказав Мартін. – Ти не проти, як вони вип’ють з нами?

Я прийняв би випивку практично в будь-кого і за будь-яких обставин, але навіть я завагався, чи слід погоджуватися. Але кінець кінцем, мені просто дуже хотілося пити.

МАРТІН

Тільки коли ми вже підійшли до дому, я нечітко згадав, як назвав Пенні справжньою курвою, котра готова нюхати будь-що і їбатися з будь-ким. Але коли я це казав? Наступні хвилин тридцять я молився, щоб це все ж таки сталося до появи Джес, коли ми з Морін були удвох; якщо Джес це чула, то можна було не сумніватися, що мою думку про Пенні буде донесено до адресатки.

Не кажучи вже про те, що це навряд чи була виважена думка. Ми з Пенні не живемо разом, але зустрічаємося вже кілька місяців, приблизно з того моменту, як я вийшов із тюрми, і можете собі уявити, скільки труднощів їй довелося перенести. Ми не хотіли, аби преса дізналася про наш роман, тому нікуди не виходили і носили шляпи та темні окуляри частіше, ніж то було необхідно. Я мав – і досі маю, і завжди матиму – колишню жінку та дітей. Я мав лише часткову зайнятість, на ганебному кабельному каналі. І, як я вже, мабуть, казав, я був не надто веселим.

А ще це було не вперше. Ми мали короткий роман, коли разом вели передачу, але ми обидва були одружені з іншими, тому той роман закінчився – болісно й сумно. А потім, нарешті, після багатьох нестиковок та безлічі зустрічних обвинувачень, ми зійшлися, але впустили момент. Я став зіпсованим товаром. Я був зломленим, кінченим невдахою, який шкрябав по власних засіках у пошуках абикого; вона й досі була на коні – вродлива, молода, знаменита, щоранку з’являлася перед мільйонами глядачів. Я не міг повірити, що вона хоче бути зі мною з якихось міркувань окрім ностальгії та жалості, а вона не могла переконати мене в протилежному. Кілька років тому Сінді вступила в один із тих страшних читацьких гуртків, де нещасні забиті міщанки-лесбіянки п’ять хвилин обговорюють який-небудь роман, котрого не розуміють, а потім решту вечора скиглять про те, які всі мужики жахливі. Так от, вона читала книгу про одну парочку, які були закохані один в одного, але бозна-скільки не могли зійтися і нарешті таки зійшлися, коли їм було вже років по сто. Книга їй страшенно сподобалася, тож вона примусила мене теж прочитати її, що зайняло в мене приблизно стільки ж часу, скільки в персонажів зайняла їхня фінальна зустріч. Так от, наші відносини були дуже схожими, хіба що старичкам у книзі було веселіше, ніж нам із Пенні. За кілька тижнів до Різдва в нападі відчаю та відрази до самого себе я послав її на три літери, і тієї ночі вона пішла з гостем передачі, якимось телевізійним кухарем, і він уперше в її житті пригостив її коксом, і в результаті вони опинилися в ліжку, а вранці вона прибігла до мене вся в сльозах. Ось чому я сказав Морін, що вона справжня курва, яка готова нюхати будь-що і їбатися з будь-ким. Тепер я розумію, що це було трохи жорсткувато.

Ось яким чином – плюс-мінус кількасот розмов по щирості та істерик, пара дюжин розлучень і рідкий стусан (з її боку, спішу додати) – Пенні опинилася на моєму дивані, чекаючи на мене. Довгенько довелося б їй чекати, якби не наша імпровізована вечірка на даху. Я навіть не став залишати їй записку (зараз це упущення злегка викликає в мене розкаяння). Чому ми чіплялися за жалюгідну ілюзію, ніби ці відносини були хоч трішечки життєздатними? Не знаю. Коли я спитав Пенні, в чому фішка, вона просто сказала, що кохає мене, хоча, як на мене, така відповідь здатна радше заплутати та ускладнити справу, ніж прояснити її. Щодо мене… Ну, в мене Пенні цілком прогнозуємо асоціювалася з тим часом, коли все ще було нормально: до Сінді, до п’ятнадцятирічної дівчинки, до в’язниці. Мені вдалося запевнити себе, що якщо в мене вийде з Пенні, то вийде всюди – я зможу якимсь чином відтягнути себе назад у часі, ніби молодість – це таке місце, котре можна відвідати, коли заманеться. Маю для вас епохальну новину: це не так. Хто б міг подумати?

Моя нагальна проблема полягала в тому, як пояснити свої відносини з Морін, ДД та Джес. Істина її б образила й засмутила, а я не міг вигадати такої брехні, яка б утиснулася хоч в якісь рамки правдоподібності. Ким ми взагалі могли один одному доводитися? Ми не скидалися на колег, чи любителів поезії, чи клаберів, чи наркоманів; проблема, треба сказати, була в Морін, за всіма пунктами – звісно, якщо несхожість на наркомана можна назвати проблемою. І навіть якби вони були колегами або наркоманами, мені все одно було б важко пояснити своє очевидно яре жадання бачити їх. Я сказав Пенні та господарям, що йду до туалету; нащо ж мені було після того втікати за півгодини до полуночі у новорічну ніч, аби відвідати якусь зустріч акціонерів чи ще казна-кого?

Тож я вирішив поводитися так, ніби мені нічого пояснювати.

– Перепрошую. Пенні, це ДД, Морін, Джес, ДД, Морін, Джес, це Пенні.

Здавалося, що навіть представлення викликало в Пенні сумніви, ніби я вже почав брехати.

– Але ти так і не сказав мені, хто вони.

– Тобто?..

– Тобто звідки ти їх знаєш і де ти з ними познайомився?

– Це довга історія.

– От і гарно.

– Морін я знаю з… Де ми познайомилися, Морін? Спершу?

Морін витріщилася на мене.

– Це ж давно вже було, так? Зараз ми згадаємо. А ДД раніш тусовався на П’ятому каналі, а Джес – його дівчина.

Джес приобняла ДД – трохи сатиричніше, ніж мені б хотілося.

– І де вони всі були сьогодні?

– Вони не глухі, між іншим. І не дебіли. Вони не… глухі дебіли.

– Де ви всі були сьогодні?

– На… типу… вечірці, – невпевнено сказав ДД.

– Де?

– У Шордічі.

– В кого?

– В кого це було, Джес?

Джес байдуже знизала плечима, ніби нічка видалася просто шаленою.

– А чому ти вирішив туди піти? О пів на дванадцяту? Посеред учти? Без мене?

– Цього я пояснити не можу. – Я силився надати собі одночасно безпорадного і вибачливого вигляду. Я надіявся, що ми перейшли до області психологічної складності та непередбачуваності, де дозволялися незнання та розгубленість.

– Ти що, зустрічаєшся з іншою?

Зустрічаюся з іншою? Яким чином це могло все пояснити? Чому це зустрічання з іншою мусило призвести до того, що я привів додому літню жінку, юну нігілістку та американця в шкіряній куртці та з зачіскою під Рода Стюарта? Як це можна було пов’язати? Але потім, трохи розміркувавши, я збагнув, що Пенні, мабуть, уже бувала в подібній ситуації, і тому знала, що зрадою зазвичай можна пояснити будь-які сімейні негаразди. Якби я зайшов у товаристві Шіни Істон та Дональда Рамсфельда, Пенні, мабуть, почухала би в потилиці і сказала б те ж саме.

За інших обставин, іншого вечора, такий висновок був би, мабуть, вірним; я був вельми винахідливим, коли зраджував Сінді, можете мені повірити. Одного разу я навмисно в’їхав на новесенькому «БМВ» у стіну – тільки тому, що мені треба було пояснити чотирьохгодинну задержку у добиранні з роботи додому. Сінді вийшла надвір обстежити зім’ятий капот, подивилася на мене і сказала: «Ти що, зустрічаєшся з іншою?». Я це заперечив, певна річ. Утім, зробити будь-що – розбити нову машину, переконати Дональда Рамсфельда приїхати на квартиру в Іслінґтоні на початку новорічного ранку – набагато легше, ніж взяти і сказати правду. Той погляд, яким тебе удостоюють, той погляд, що дозволяє тобі заглянути їй через очі аж у глибину душі, де накопичилися вся образа, лють, огида… Хто б не доклав зайвих зусиль, аби тільки уникнути його?

– Ну?

Моя затримка з відповіддю була наслідком вельми складних мислених обчислень; я силився вичислити, яка з двох сум дає менше від’ємне число. Але ця затримка була неминуче розцінена як визнання вини.

– Ах ти мудило кінчений.

Принадно було б зауважити, що я маю на це право після прикрого інциденту з коксом та телевізійним кухарем, але це тільки б відтягнуло її відправлення; більш за все мені хотілося напитися у власному домі зі своїми новими друзями. Тож я не сказав ні слова. Всі інші підскочили, коли вона грюконула дверима, але я на це очікував.

МОРІН

Мене вирвало на килим перед вбиральнею. Ну, кажу, «килим» – насправді мене вирвало в тому місці, де мусив би бути килим, але в нього не було. Що тільки на краще, бо так було набагато легше прибирати. Я бачила масу тих передач, де комусь роблять ремонт, і ніколи не могла зрозуміти, чому вони завжди змушують викидати всі килими, навіть гарні, з густою ворсою. Але тепер я думаю – може, вони спочатку визначають, схильні мешканці даної конкретної домівки до блювання чи ні? Я помічала, що в багатьох молодих людей підлоги нічим не вкриті, і звісно ж, вони частіше блюють на підлогу, ніж старі, вони ж бо он скільки пива п’ють, і взагалі. А в наш час так ще й наркотики, мабуть, приймають. (Чи від наркотиків блюють? Логічно було би припустити, чи не так?) І деякі молоді родини в Іслінґтоні теж не дуже полюбляють килими. Але, знаєте, то може з-за того, що малюки теж постійно всюди блюють. Так що, може, Мартін схильний до блювання. А може, він просто має багато друзів, схильних до блювання. На кшталт мене. Мене вирвало тому, що я не звикла пити, а ще тому, що я вже більше дня нічого не їла. Я була надто знервована у новорічний вечір, аби щось їсти, та й особливого сенсу в цьому не бачила. Я навіть не скуштувала Меттіної каші. Навіщо потрібна їжа? Це ж пальне, чи не так? Вона підтримує в тобі сили. А я не хотіла підтримувати свої сили. Скидатися з Будинку самовбивців з повним животом здавалося мені марнотратством, як продавати машину з повним баком бензину. Тож в мене паморочилася голова ще до того, як ми почали пити віскі, з-за білого вина на тій вечірці, а після пари ковтків кімната прийнялася кружитися навкруги мене.

Деякий час після виходу Пенні ми мовчали. Ми не знали, слід нам засмучуватися чи ні. Джес запропонувала наздогнати її і сказати, що Мартін ні з ким не був, але Мартін спитав її, як вона збирається пояснювати нашу присутність, і Джес сказала, що, на її думку, правда не така вже й страшна, а Мартін сказав, що він радше зволіє, аби Пенні погано ставилася до нього, ніж почула, що він збирався накласти на себе руки.

– Ти гониш, – сказала Джес. – Їй би стало тебе нереально жаль, якби вона дізналася, як ми познайомилися. Либонь, вона б трахнула тебе задля утішання.

Мартін розсміявся.

– Не думаю, що все так просто, Джес, – сказав він.

– Чому?

– Бо якби вона дізналася, як ми познайомилися, це б її дійсно засмутило. Вона б вирішила, що несе за це певну відповідальність. Це жахливо – дізнаватися, що твій коханець настільки нещасний, що хоче померти. Це наводить на роздуми.

– Еге. Тож?

– Тож мені б довелося годинами тримати її за руку. А мені неохота тримати її за руку.

– Вкінці вона б усе одно трахнула тебе задля утішання. Я ж не казала, що це буде просто.

Іноді було важко втримати в голові той факт, що Джес теж нещасна. Ми всі були досі контужені. Я не знала, як так вийшло, що я п’ю віскі у вітальні відомого телеведучого, тоді як взагалі я пішла з дому, аби накласти на себе руки, і було видно, що ДД та Мартін теж збиті з пантелику. Але глядячи на Джес, можна було подумати, що всі ті події на даху були лише дрібною притичиною, після якої можна потерти лоба, випити чашку солодкого чаю та спокійно жити далі. Коли вона говорила про злягання задля втішання чи які там ще нісенітниці спадали їй на думку, було взагалі незрозуміло, з чого це вона вирішила піднятися тими сходами і вилізти на той дах – очі в неї горіли, вона була повна сил, і видно було, що їй загалом весело. Нам не було весело. Ми не накладали на себе руки, але і весело нам не було. Адже ми впритул наблизилися до того, щоб скинутися. Притому Джес більше за всіх нас наблизилася до того, щоби стрибнути. ДД тільки вийшов зі сходової клітки. Мартін сидів, теліпаючи ногами над краєм, але так і не набрався духу стрибнути. Я навіть не перелізла на той бік огорожі. Але якби Мартін не сів Джес на голову, вона б це зробила, я впевнена на сто відсотків.

– Давайте зіграємо у гру, – сказала Джес.

– Іди на х…й, – сказав Мартін.

Неможливо було й далі шокуватися непристойними виразами. Я не хотіла, аби це дійшло до того, що я сама почала би лаятися, тому мене радувало, що ніч добігає кінцю. Але звикання до лайки навело мене на роздуми. Я раптом зрозуміла, що в мене ніколи нічого не мінялося. У Мартіна вдома я могла озирнутися на себе – на себе кількагодинної давності – і подумати: «О-о-о, тоді я була іншою. Тільки подумати, ображатися на непристойні вирази!». Я постаріла за цю ніч. В юності до цього звикаєш, до такого відчуття раптової зміни. Прокидаєшся зранку і повірити не можеш, що була закохана в такого-то хлопця, або слухала таку-то музику, бодай це і було всього пару тижнів тому. Але коли в мене з’явився Метті, все зупинилося, і ніщо більше не змінювалося. Саме це призводить до того, що хочеться померти всередині, а згодою хочеться померти і назовні. Люди заводять дітей за найрізноманітніших причин, я це знаю, але однією з цих причин має бути те, що коли діти ростуть, це надає тобі відчуття руху – діти відправляють тебе у подорож. А ми з Метті застрягли на автобусній зупинці. Він не навчився ходити чи говорити, не говорячи вже про читати чи писати: він залишався однаковим день крізь день, і життя залишалося однаковим день крізь день, і я теж залишалася однаковою. Знаю, це не надто що, але почути слово «х…й» кількасот разів за вечір – що ж, навіть це було для мене чимось іншим, чимось новим. Коли я тільки познайомилася з Мартіном на даху, мене фізично сіпало від його матів, а тепер вони просто відскакували, ніби я була в шоломі. Ну, так воно й мало бути, хіба ні? Треба бути справжньою ідіоткою, щоб сіпнутися триста разів за ніч. Це змусило мене задуматися, що змінилося б, якби я провела ще кілька таких днів. Я і так вже дала комусь ляпасу, а тепер от пила віскі з кока-колою. Знаєте, як вони по телевізору кажуть: «Тобі треба частіше бувати на людях»? Тепер я розуміла, що малося на увазі.

– Урод нещасний, – сказала Джес.

– Ну, так, – сказав Мартін. – Саме так. Та ти шо, як ти б висловилася.

– А тепер що я такого сказала?

– Ти звинуватила мене в тому, що я – урод нещасний. Я тільки зауважив, що в даний період свого життя, і більш того, у дану ніч, «нещасний» є дуже підхожим прикметником. Авжеж, я дуже нещасний урод, як ти, можна припустити, вже здогадалася.

– Що, досі?

Мартін порснув.

– Так. Досі. Навіть після такої веселої ночі. А що, по-твоєму, змінилося за останні кілька годин? Чи я був-таки у в’язниці? Гадаю, що так. Чи я спав із п’ятнадцятирічною? На превеликий жаль, в цьому плані ніяких перемін. Чи моя кар’єра досі в руїнах і чи я досі розлучений зі своїми дітьми? Як на лихо, так і так. Незважаючи на те, що я відвідав вечірку твоїх потішних друзів у Шордічі та був названий довбо…м? Та я просто заколотник якийсь, е?

– Я думала, ми підняли один одному настрій.

– Правда? Ти справді і всерйоз так думала?

– Ага.

– Ясно. З другом і біда – півбіди, а позаяк нас четверо, то в тебе тепер всього чверть-біди? Щось таке?

– Ну, з вами мені стало краще.

– Угу. Ну-ну.

– І що це значило?

– Нічого. Я радий, що тобі стало краще. Твоя депресія була явно більш… піддатливою за нашу. Менш упертою. Тобі дуже пощастило. На жаль, ДД все одно помре, Морін все одно має сина з першим ступенем інвалідності, а моє життя все одно являє собою повнісінький і остаточний п…ць. Відверто кажучи, Джес, я не бачу, яким чином нам допоможуть пара чарок та партія в «Монополію». Не хочеш партійку в «Монополію», ДД? Як гадаєш, це допомагає від ККР? Чи не дуже?

Я була в шоці, але ДД, схоже, не образився. Він тільки всміхнувся і сказав:

– Навряд чи.

– Я не мала на увазі «Монополію», – сказала Джес. – «Монополія» займає забагато часу.

А потім Мартін на неї закричав, але я не почула, що саме, бо мене раптом занудило, тому я закрила рота рукою і побігла до вбиральні. Але, як я вже казала, не встигла.

– Боже ж ти й…ний Господи, – сказав Мартін, коли побачив, що я наробила. От до такої лайки я не могла звикнути – до тієї, що стосувалася Нього. Не думаю, що коли-небудь зможу її спокійно сприймати.

ДД

Я вже починав шкодувати за всю цю вигадку про ККР, тому мені було не жаль, коли Морін виблювала свою віскі-колу на Мартінів світлий паркет. Я відчував готовність зізнатися, а зізнання зробило би початок мого року дуже невдалим. Це опріч того невдалого початку, який уже був покладений – тут тобі і скидання з даху, і, власне, сама брехня про ККР. Коротше, я був радий, що ми всі скупчилися круг Морін, поляскуючи її по спині й пропонуючи принести їй води, бо момент зізнання минув.

Справа в тому, що я не почувався людиною, яка вмирає; я почувався людиною, яка подеколи хоче вмерти, а це дві великі різниці. Людина, яка хоче померти, відчуває ярість, завзяття, відчай, нудьгу, виснагу – і все це одночасно; вона хоче битися з усіма і в той же час – згорнутися калачиком і заховатися в якийсь шафці. Вона хоче вибачитися перед усіма, і в той же час хоче, аби всі знали, як вони її підступно зрадили. Я не вірю, що вмираючі люди почуваються так само, хіба що вмирання – це гірше, ніж я собі уявляв. (А чом би й ні? Абсолютно все виявляється гіршим, ніж я думав, то ж хулі вмирання мусить чимсь відрізнятися?)

– Я хочу м’ятну цукерку, – сказала вона. – В мене є, в сумці.

– А де твоя сумка?

Сперш вона нічого не сказала, а потім тихо простогнала.

– Якщо ти знову зібралася блювати, будь ласкава, проповзи-но останні пару ярдів до параші, – сказав Мартін.

– Не в тому річ, – сказала Морін. – Моя сумочка. Вона на даху. В кутку, прямо біля дірки, що Мартін прорізав в огорожі. Там тільки мої ключі, цукерки та пара фунтових монет.

– Ми знайдемо тобі м’ятну цукерку, якщо це тебе турбує.

– В мене є жуйки, – сказала Джес.

– Я не люблю жуйки, – сказала Морін. – І взагалі, в мене міст трохи відходить. А я не стала його чинити, тому що…

Вона не закінчила речення. В цьому не було потреби. Думаю, у всіх нас знайшлося би пару речей, яки ми не стали чинити, з очевидних причин.

– Тож ми знайдемо тобі м’ятну цукерку, – сказав Мартін. – Або можеш почистити зуби, якщо хочеш. Можеш взяти щітку Пенні.

– Дякую.

Вона підвелася на ноги і знов осіла на підлогу.

– Що мені робити? З сумкою?

Дата добавления: 2015-11-14