Частина друга 2 страница

Цього разу я вирішив уникати подібної аргументації. Я розумів, що тема батьківської відповідальності була взагалі дражливою в домі Крайтонів – ще б пак, коли одна дівчинка зникла безвісті (можливо, мертва), а інша суїцидальна (можливо, скажена). І взагалі, моє сумління було цілком чистим. Єдиний фізичний контакт, який я мав із Джес, полягав у сидінні на її голові, причому з абсолютно несексуальних причин. Більш того, не просто з несексуальних, а ще й із самовідданих. Навіть героїчних.

Кріс Крайтон, на жаль, був неготовий бачити в мені героя. Мені не було запропоновано ні рукостискання, ні кави; мене було проведено до його вітальні, де мені було задано прочухана, ніби я був якимсь нещасним парламентським слідчим. Виявляється, я повівся нерозсудливо – мені слід було дізнатися прізвище та телефон Джес і подзвонити йому. А ще я якимсь чином повівся «неделікатно» – схоже, у містера Крайтона склалося враження, ніби поява його доньки в жовтій пресі була моїх рук справою, тільки тому, що я така людина, яка з’являється в бульварних газетах. Коли я спробував указати йому на численні хиби в його логіці, він заявив, що, цілком імовірно, я на цьому ще непогано наживуся. Я тільки-но підвівся, щоб піти, коли з’явилася Джес.

– Я ж сказав тобі залишатися в кімнаті.

– Ага, я в курсі. Тільки мені вже давно не сім років. Тобі ніхто не казав, що ти ідіот?

Вона вселяла в нього жах; це було видно відразу. В нього ледве вистачало самоповаги, щоб сховати свій страх за напускною втомою.

– Я політик. Мені ніколи нічого іншого й не кажуть.

– Яке твоє діло, де я провела Новий рік?

– Схоже, ви провели його разом.

– Ага, випадково, пердуняко ти тупоголовий.

– Отак вона зі мною розмовляє, – сказав він, скорботно дивлячись на мене, ніби мої давні відносини з ними якимсь чином дозволили б мені заступитися за нього.

– Либонь, шкодуєте про своє рішення не віддавати її до приватної школи, а?

– Перепрошую?

– Це дуже чудово і все таке, що ви відправили її до загальноосвітньої школи за місцем проживання. Але воно ж як. За що платиш, те й отримуєш. А ви навіть трохи менше отримали.

– Школа Джес добивається дуже гарних результатів за дуже складних умов, – сказав Крайтон. – П’ятдесят один відсоток учнів з її потоку отримали оцінку «задовільно» або вище на випускних іспитах, що на одинадцять відсотків вище, ніж минулого року.

– Чудово. Либонь, це вас чимало втішає. – Ми обидва подивилися на Джес, яка показала нам середній палець.

– Річ у тому, що ви були in loco parentis, – сказав гордий батько. Я вже забув, що Джес ставилася до довгих слів, як расисти до чорношкірих: вона їх ненавиділа і хотіла відправити туди, звідки вони взялися. Вона стрільнула в нього неприязним поглядом.

– По-перше, їй вісімнадцять. А по-друге, я сів їй на голову, щоб не дати їй скинутися. Що, можливо, було не по-батьківськи, але принаймні практично. Вибачте, що не написав вам повний звіт в кінці вечора.

– Ви з нею спали?

– Яке твоє діло, тато?

Я не збирався це терпіти. Я не збирався втягуватися у суперечку про право Джес на особисте статеве життя.

– Ні в якому разі.

– Е, – сказала Джес. – Не обов’язково це так казати.

– Як?

– Як ніби ти радієш чи що. І не мрій!

– Я надто ціню нашу дружбу, щоб її ускладнювати.

– Ха-ха.

– Ви збираєтесь підтримувати відносини з Джес?

– Визначтесь із термінами.

– Гадаю, спершу слід визначитись вам.

– Слухай, дружище. Я прийшов сюди тільки тому, що знав, як ти хвилюватимешся. Але якщо ти збираєшся говорити зі мною в такому тоні, я похуярив додому. – Словесна расистка дещо просвітліла: англосакс завдав удару римському загарбнику.

– Вибачте. Але ви тепер знаєте нашу сімейну історію. Мені нелегко доводиться.

– Ха! Типу мені легко доводиться, – сказала Джес.

– Нам всім важко. – Крайтон явно вирішив зробити над собою зусилля.

– Ага, я бачу.

– Тож що нам робити? Будь ласка? Якщо в вас є хоч які ідеї…

– Річ у тому, – сказав я, – що в мене самого проблеми.

– Тю, – сказала Джес. – А ми гадали, з чого це ти туди поліз.

– Я вдячний вам, Мартіне. – Вочевидь, його спеціально вчили якомога більше звертатися на ім’я, як і всіх інших Блерівських роботів, аби показати, що він мій приятель. – В мене є передчуття відносно вас. Я бачу, що ви зробили деякі, деякі хибні кроки у своєму житті…

Джес фуркнула.

– Але я не думаю, що ви погана людина.

– Дякую.

– В нас команда, – сказала Джес. – Правда, Мартіне?

– Правда, Джес, – сказав я, сподіваючись, що її батько вловить нотки втомленої неохоти в моєму голосі. – Ми друзі навік.

– Що за команда? – сказав Крайтон.

– Ми не дамо один одного скривдити. Правда, Мартіне?

– Правда, Джес. – Якби мої слова стали ще більш утомленими, в них би просто не було сил повзти моїм горлом і вилазити з мого рота. Я уявляв собі, як вони зісковзують назад до того місця, звідки взялися.

– То ви все ж таки будете in loco parentis?

– Я не впевнений, що це така команда, – сказав я. – «Команда Loco Parentis» …Якось не дуже круто звучить, е? Що ми робитимемо? Лупатимемо Патерфамілієв?

– Ти заткни їбало і ти заткни їбало, – сказала Джес, відповідно Крайтонові й мені.

– Я маю на увазі, – сказав Крайтон, – що ви будете поруч.

– Він обіцяв, – сказала Джес.

– І через це я маю почуватися заспокоєним.

– Можете почуватися, як вам заманеться, – сказав я. – Але я нікого не збираюся заспокоювати.

– У вас є свої діти, я так розумію?

– Типу того, – сказала Джес.

– Мені нема потреби пояснювати, як я хвилювався за Джес і як було б гарно, якби я міг знати, що за нею доглядає розумна доросла людина.

Джес почала недоречно хіхікати.

– Я знаю, що вас не можна назвати… Ви не зовсім… Деякі таблоїди б…

– Його турбує, що ти спиш із п’ятнадцятирічними, – сказала Джес.

– Я не на співбесіді, – сказав я. – Мені не потрібна ця робота, а якщо ви хочете мені її дати, це ваше рішення.

– Я лише хочу, аби ви пообіцяли, що якщо побачите, що Джес загрожують серйозні прикрощі, то або спробуєте їм запобігти, або повідомите про це мене.

– Він би з задоволенням, – сказала Джес. – Але він повний банкрут.

– А до чого тут гроші?

– До того, що, скажімо, йому б треба було за мною приглядати, а я зайшла у якийсь, там, клуб чи що, а його б не впустили, бо він на нулях… Ну от.

– Що ну от?

– Я могла б зайти туди й передознутися геричем. Я би померла, і все тільки тому, що тебе жаба давить розщедритися.

Раптом я побачив сенс у словах Джес: тижнева зарплатня у 250 фунтів від найменш рейтингового кабельного каналу Британії не тільки зосереджує думки, але і стимулює здатність до співпереживання та уяву. Безживне тіло Джес у туалеті, і все заради якихось двадцяти фунтів… Це була надто жахлива картина для сприймання, якщо сприймати її в правильному настрої.

– Скільки ви хочете? – Крайтон зітхнув, ніби все – наша розмова, новорічна ніч, мій тюремний строк – було старанно підстроєно, аби підвести його до цього моменту.

– Не скільки я не хочу, – сказав я.

– Ні, ти хочеш, – сказала Джес. – Ні, він хоче.

– Скільки коштує вхід до клубу на сьогоднішній день? – спитав Крайтон.

– Можна розтринькати фунтів сто, запросто, – сказала Джес.

Сто фунтів? Ми принижувалися заради ціни пристойного обіду на двох?

– Я не сумніваюся, що ти можеш «розтринькати» сто фунтів без особливих зусиль. Але ж йому не треба буде нічого «розтринькувати», так? Йому тільки треба буде заплатити за вхід, якщо ти передозуєшся наркотиками. Я гадаю, він не стане затримуватися коло бару, якщо ти балансуватимеш між життям та смертю в туалеті.

– Тобто ти хочеш сказати, що моє життя не варте для тебе ста фунтів. Дуже мило, надто після того, що сталося з Джен. Не думала, що в тебе стільки доньок, щоб ними розкидатися.

– Джес, це нечесно.

Вхідні двері грюкнули десь між «не» та «чесно», і ми з Крайтоном залишилися сам на сам.

– Я невдало висловився, – сказав він, – так?

Я знизав плечима.

– Вона вимагала гроші загрозами. Або ви даєте їй, скільки вона хоче, кожного разу, як вона попросить, або вона грюкає дверима. І я розумію, що це може бути трохи… ну, той. Неприємно. Зважаючи на сімейну історію.

– Я даватиму їй, скільки вона хоче, кожного разу, як вона попросить, – сказав він. – Будь ласка, підіть знайдіть її.

Я залишив їхню домівку на двісті п’ятдесят фунтів багатшим; Джес чекала на мене в кінці під’їзної доріжки.

– Либонь, ти отримав вдвічі більше, ніж ми просили, – сказала вона. – Це завжди працює, коли згадуєш про Джен.

ДЖЕС

Ви не повірите – я, мабуть, і сама вже в це не вірю – але у моїх думках те, що сталося з Джен, було ні хуя не пов’язано з новорічною ніччю. Але я бачила, із розмов з іншими та читання газет, що всі вважали інакше. Вони всі такі типу: А-а-а-а-а, я розумію: твоя сестра зникла, тож ти хочеш скинутися з даху. Але це не так. Я впевнена, що це було одним із інгредієнтів, типу, але аж ніяк не всім рецептом. Скажімо, я – спагеті по-болонськи, ну, тоді Джен – томати. Може, цибуля. Чи навіть усього лиш часник. Але вона не м’ясо і не спагеті.

На такі події всі реагують по-своєму, правда ж? Деякі б кинулися засновувати групи підтримки абощо; я це точно знаю, бо мама з татом вічно намагаються втулити мене в якісь блядські групи, здебільшого тому, що вони були засновані людьми, котрі потім отримали сертифікат зрілості чи як там від Королеви. А деякі просто б усілися, ввімкнули б телик і дивилися б його наступні двадцять років. А я що, я просто почала гнати біса. Чи радше, гоніння біса стало типу моїм постійним заняттям, тоді як раніше це було просто хобі: я гнала біса й до того, як щезла Джен. Не буду брехати.

Перш ніж продовжити, я відповім на питання, яке всі вічно задають, просто щоб ви не сиділи, ламаючи собі голову і не звертаючи уваги на мої слова. Ні, я не знаю де вона. Так, я думаю, що вона жива. Чому я думаю, що вона жива: тому що вся ця підстава з машиною на стоянці здалася мені найобкою. Що воно таке, мати зниклу безвісті сестру? Я скажу. Знаєте, як коли загубиш щось цінне, гаманець, там, чи якусь прикрасу, то не можеш ні на чому зосередитися? Так от, в мене таке весь час, кожен день.

І ще мене часто питають: Як ти гадаєш, де вона? А це не те ж саме, що: Ти знаєш, де вона? Спочатку я не розуміла, що це два різних питання. А потім, коли таки зрозуміла, то подумала, що питання Як ти гадаєш, де вона? реально тупе. По ходу, якби я знала, де вона, то пішла б її шукати. Але тепер я розумію це питання в такому типу поетичному сенсі. Бо насправді ж це просто такий спосіб спитати, що вона була за людина. Чи гадаю я, що вона в Африці, допомагає бідним? Чи може, що вона на довгому нескінченому рейві, або пише вірші на якомусь шотландському острові, або подорожує крізь буш в Австралії? Так от що я гадаю. Я гадаю, вона народила дитину, може, в Америці, і живе в маленькому містечку десь у сонячних краях, може, у Техасі, там, чи у Каліфорнії, і вона живе з чоловіком, який заробляє на життя власними руками, піклується про неї і кохає її. Тож я так всім і кажу, тільки, щоправда, я не знаю, це я кажу про Джен чи про себе.

А, і ще одне – особливо якщо ви читаєте це в майбутньому, коли всі вже забули про нас і про те, як все обернулося: не треба сподіватися, що вона потім десь виринає і рятує мене. Вона не повертається, ясно? І ми не дізнаємося, що вона померла. Нічого не трапляється, так що забудьте. Ні, ну тобто про неї не треба забувати, бо вона важлива. Але про таку кінцівку забудьте. Це не та історія.

*

Морін мешкає посередині між Будинком самовбивців та Кентіш-тауном, в такому вузенькому провулочку, де завжди живе купа старушок та вчителів. Я не знаю напевно, що вони вчителі, але там кругом до хріна великів – великів та сміттєвих баків для повторної переробки. Це херня, повторна переробка сміття, хіба ні? Я сказала Мартіну, а він такий: Як скажеш. Голос у нього був трохи втомлений. А я спитала його, чи він хоче знати, чому це херня, а він сказав, що ні. Так само, як він не хотів знати, чому Франція – це херня. Мабуть, в нього був небалакливий настрій.

В машині були тільки ми з Мартіном, бо ДД не захотів, щоб ми його підвезли, хоч ми й проїжджали майже під його вікнами. ДД, напевно, дещо згладив би нашу розмову, я думаю. Мені хотілося говорити, бо я нервувала, і через це, мабуть, верзла нісенітниці. Чи може, нісенітниці – неправильне слово, бо це не нісенітниця казати, що Франція – херня. Це просто трохи різко чи що. ДД міг би підставити такий типу пандус до моїх фраз, щоб людям було легше з них скочуватися, як на скейті.

Я нервувала, бо знала, що ми познайомимося з Метті, а я типу з інвалідами не дуже. В цьому нема нічого особистого, і я не думаю, що я інвалідістка, бо я знаю, що вони мають право на освіту, на проїзд в автобусах і так далі; просто мене від них трохи відвертає. Оце все прикидання, ніби вони такі самі, як і ми з вами, коли у дійсності вони не такі, правда ж? Я не в сенсі «інваліди» типу люди, в яких, там, ноги нема. З тими все нормально. Я про тих, в яких не всі вдома, які волають та кривляються. Як можна казати, що вони такі самі, як ми з вами? Гаразд, то я теж волаю та кривляюся, але ж я знаю, коли це роблю. Принаймні, здебільше. А з ними хрін наперед вгадаєш, так? Вони просто гонять.

Хоча, по справедливості кажучи, Метті досить тихий. Він типу настільки інвалід, що це вже не парить, якщо ви мене розумієте. Він просто сидить собі. З моєї точки зору, так воно краще, хоча я розумію, що з його точки зору, воно, мабуть, не дуже гарно. Тільки хто зна, чи є в нього взагалі точка зору? А якщо нема, то значить, рахується тільки моя, так же? Він досить високий, і він сидить у кріслі на коліщатках, і в нього всілякі подушки якісь напхані під шию, щоб голова не хилиталася. Він не дивиться на тебе, нічого такого, так що ти не виморожуєшся. Ти про нього просто забуваєш через деякий час, тож усе вийшло краще, ніж я думала. Але ж їбать мене в дупу. Бідна Морін. Я вам кажу, мене б ви не переконали спуститися з того даху. Нізащо.

ДД уже був там, коли ми приїхали, тож коли ми ввійшли, це було як сімейна зустріч, тільки що ніхто ні на кого не дивився і ніхто не вдавав, ніби радий когось бачити. Морін зробила нам чаю, і Мартін з ДД задали їй пару чемних питань про Метті. Я просто типу обдивлялася довкола, бо не хотіла цього слухати. Вона справді прибрала, як і казала. В неї майже нічого не було, крім телика та всякого щоб сидіти. Таке було враження, ніби вона щойно в’їхала. Чесно кажучи, мені здалося, що вона щось повиносила й щось познімала, бо на стінах видні були сліди. Але потім Мартін сказав: А ти як думаєш, Джес?, тож мені довелося перестати озиратися й почати приєднуватися. Ми ж бо мусили скласти плани.

ДД

Я не хотів їхати до Морін із Мартіном та Джес, бо мені потрібен був час на роздуми. В минулому я пару разів давав інтерв’ю музичним журналістам, але вони були нашими фанатами, симпатичними хлопцями, які писяли кип’ятком, якщо ти дарував їм демо-диск і дозволяв пригостити тебе випивкою. Але цей народ, народ типу той надихаючої дамочки під дверима… Бля, про цих я нічого не знав. Я тільки знав, що вони якимсь чином дізналися мою адресу протягом доби, а якщо вони були здатні на таке, то на що вони взагалі не були здатні? Таке враження, ніби вони мали імена та адреси кожної людини, що мешкає у Британії, просто на той випадок, якщо одного дня хтось із них зробить щось потенційно цікаве.

Коротше, вона мене геть запараноїла. Якби вона захотіла, вона б дізналася про нашу групу за п’ять хвилин. А тоді б вона зв’язалася з Едді, і з Ліззі, а тоді б дізналася, що я не від чого не вмираю – а якщо і вмираю, то тримав цю новину при собі. Плюс вона б дізналася, що хвороби, від якої я не вмираю, не існує в природі.

Інакше кажучи, я був досить перестрьоманий, аби вирішити, що я вляпався. Я поїхав до Морін автобусом і по дорозі вирішив викласти все начисто, розповісти їм про все, а якщо їм це не сподобається, то й хуй з ними. Але я не хотів, щоб вони дізналися про це з газет.

Нам знадобився деякий час, аби звикнути до дихання бідолашного Метті – воно було гучним і звучало так, ніби давалося йому з трудом. Мабуть, ми всі думали про одне й те ж саме: ми всі гадали, чи змогли би це винести на місці Морін; ми всі намагалися збагнути, чи змогло б щось переконати нас спуститися з того даху.

– Джес, – сказав Мартін. – Ти хотіла, аби ми зустрілися. Чому б тобі не відкрити зустріч?

– Гаразд, – сказала вона й прочистила горло. – Ми зібралися тут сьогодні…

Мартін засміявся.

– Йобаний в рот, – сказала вона. – Я сказала тільки пів-фрази. Що тут смішного?

Мартін похитав головою.

– Ні, колися. Якщо я така охуєнно смішна, я хочу знати чому.

– Можливо, тому що зазвичай так кажуть у церкві.

Оцарилася довга пауза.

– Ага. Я в курсі. Я такої теми і хотіла.

– Навіщо? – спитав Мартін.

– Морін, ти ж ходиш у церкву, так? – сказала Джес.

– Ходила раніше, – сказала Морін.

– Ага, от бач. Я хотіла, щоб Морін почувалася комфортно.

– Дуже дбайливо з твого боку.

– Чому тобі обов’язково мене весь час підйобувати?

– Ах, – сказав Мартін. – Я майже відчуваю запах ладану.

– Так, тоді сам можеш починати, йобаний…

– Досить, – сказала Морін. – В моєму домі. При моєму сині.

Ми з Мартіном подивилися один на одного, скривилися, затримали подих, схрестили пальці, але все без пуття. Джес все одно збиралася привернути увагу до очевидного.

– При твоєму сині? Але ж він…

– В мене нема ККР, – сказав я. Це було єдине, що спало мені на думку. Тобто, само собою, це треба було сказати, але я намірявся дати собі трохи більше часу на підготовку.

Повисла тиша. Я приготувався вислухати про себе все.

– О, ДД! – сказала Джес. – Це ж чудово!

Мені знадобилася хвилина, аби збагнути, що у загадковому світі Джес хтось не тільки знайшов ліки від ККР протягом різдвяних свят, але й доставив їх мені на блюдечку десь між Новим роком та другим січня.

– Мені здається, ДД не це мав на увазі, – сказав Мартін.

– Так, – сказав я. – Річ у тому, що в мене його ніколи не було.

– Ні! От суки.

– Хто?

– Ті пиздо-чортові доктори. – У домі Морін «пиздо-чортові» стало улюбленою лайкою Джес. – Треба позвати на них в суд. А якби ти скинувся? А то була б їхня помилка?

Бля-а-а-дь. Ну чому це мусило бути так тяжко?

– Мені здається, що він і не це мав на увазі, – сказав Мартін.

– Так, – сказав я. – Я спробую розтовкмачити якомога ясніше: ніякого ККР не існує, і навіть якби існувало, я від нього не помираю. Я це вигадав, бо… не знаю. Почасти бо я хтів, щоб ви мені поспівчували, а почасти бо я сумнівався, що ви зрозумієте, що зі мною насправді не так. Вибачте.

– От мудило, – сказала Джес.

– Це жахливо, – сказала Морін.

– От підарас, – сказала Джес.

Мартін посміхнувся. Казати людям, що в тебе страшна хвороба, коли її в тебе нема, – це, мабуть, десь в одному ряді із спокушанням п’ятнадцятирічної дівчинки, тому йому була приємна моя засоромленість. Плюс він навіть міг, мабуть, претендувати на певну моральну вищість, бо коли він зганьбився, він повівся гідно: піднявся на дах Будинку самовбивців і потеліпав ногами над краєм. Гаразд, то він не скинувся, але, ну, він продемонстрував серйозне ставлення. А я спочатку збирався покінчити з собою, а потім уже знеславився. Я став ще більшим мудаком з Нового року, що було якось неприємно.

– Так нащо ти це сказав? – спитала Джес.

– Отож, – сказав Мартін. – Що ти намагався таким чином спростити?

– Просто… Я не знаю. У вас все виглядало так ясно. Мартін з його, ну, тою. І Морін з її… – Я кивком указав на Метті.

– Зі мною не було ясно, – сказала Джес. – Я тринділа щось про Чеса та пояснення.

– Еге ж, але… Не ображайся, але ти була хворою на голову. Не мало значення, що ти скажеш.

– Так що в тебе насправді вкоїлося? – спитала Морін.

– Не знаю. Депресія – мабуть, це так зветься.

– О, депресію ми розуміємо, – сказав Мартін. – Ми тут всі в депресії.

– Еге ж, я в курсі. Але в мене вона була надто… надто розпливчастою, блядь. Вибач, Морін.

Як люди, типу, не матюкаються? Як це можливо? В мовленні ж купа таких пробілів, куди просто мусиш вставити «блядь». Я вам скажу, хто в цьому світі заслуговує на найбільшу пошану: диктори на телебаченні. Якби то був я, я б такий що, типу: «І ті йобані підараси врізалися на тому їбучому літаку прямо у Вежі-близнюки». А як можна інакше, якщо ти жива людина? Може, вони все ж таки не заслужили пошани. Може, вони зомбовані роботи.

– А ти спробуй, – сказав Мартін. – Ми люди чуйні.

– Гаразд. Отже, короткий варіант такий: я все життя мріяв грати у рок-н-рольному гурті.

– Рок-н-рольному? Типу Білла Хейлі та Comets? – сказав Мартін.

– Нє, чувак. Це не… Типу, я не знаю. Ролінгів. Чи…

– Це не рок-н-рол, – сказала Джес. – Чи як? Це ж рок.

– Добре, добре, я все життя мріяв грати у рок-гурті. Типу Ролінгів, чи, чи…

– Музика вонючих хіпанів, – сказала Джес. Вона не хотіла мене образити. Вона просто уточнювала мою термінологію.

– Неважно. Господи. І за декілька тижнів до Різдва мій гурт врешті розпався назавжди. А незабаром після нашого розпаду я втратив свою дівчину. Вона була англійкою. Ось чому я опинився тут.

Повисла тиша.

– Це все? – сказала Джес.

– Це все.

– Відстій. Тепер я розумію, чому ти навигадував тієї херні про смертельну хворобу. Ти б радше помер, ніж не грав у гурті, що звучить як Rolling Stones? Я навпаки. Я б радше померла, якби там грала. А що, в Америці їх досі слухають? У нас їх вже ніхто не слухає.

– Це ж Мік Джаґґер, так, у Rolling Stones? – спитала Морін. – Вони були непоганою групою, правда? Добилися слави.

– Але Мік Джаґґер не сидить тут і не жує черстве печиво, як ДД, правда ж?

– Воно були свіжим ще перед Різдвом, – сказала Морін. – Може, я погано закрила кришку на банці.

Мені почало здаватися, що ми відходимо вбік від моїх проблем.

– Про Ролінгів… Це типу неважливо. Це був просто типу як зразок. Я просто мав на увазі… ну, пісні, гітари, енергію.

– Йому років вісімдесят, – сказала Джес. – В нього нема ніякої енергії.

– Я бачив їх дев’яностого, – сказав Мартін. – В той день, коли Англія з пенальті програла Німеччині на чемпіонаті світу. Один хлопець з «Ґіннесу» провів нас цілою юрбою, і всі майже весь вечір сиділи й слухали радіо. Так от, тоді в нього було повно енергії.

– Тоді йому було всього сімдесят, – сказала Джес.

– Ви можете заткнути їбала? Вибач, Морін. – (Відтепер просто уявляйте, що кожного разу, коли я розкриваю рота, я кажу «блядь», «їбать» чи «на хуй» та «Вибач, Морін», добре?) – Я тут намагаюся розповісти вам про все своє життя.

– Ніхто тобі не заважає, – сказала Джес. – Але тобі треба його дещо пожвавити. А то ми так і будемо відволікатися на розмови про печиво.

– Гаразд, добре. Слухайте, в мене більш нічого нема. Я нічого не вмію робити. Я навіть не закінчив школу. В мене був тільки гурт, а тепер його нема, і я не заробив на ньому ні цента, і тепер мені залишається хіба що подавати гамбургери – такий от вимальовується взірець.

Джес фуркнула.

– А тепер що таке?

– Просто смішно звучить, коли америкос каже «взірець» замість… самі знаєте чого.

– Я не думаю, що він мав на увазі «взірець» у сенсі «песець», – сказав Мартін. – Думаю, він мав на увазі візерунок. Це так в Америці кажуть.

– А, – сказала Джес.

– І я боюся, що не переживу цього.

– Від тяжкої праці ще ніхто не вмирав, – сказала Морін.

– Я не проти тяжкої праці, розумієте? Але коли ми гастролювали та записувалися… Це було моє, я був самим собою, а тепер я просто відчуваю порожнечу й розчарування і, і… Розумієте, коли знаєш, що в тебе гарно виходить, то думаєш, що цього буде достатньо, що ти обов’язково всього доб’єшся, а коли цього не трапляється… Що зі всім цим будеш робити? Куди його подіти, га? А нікуди його подіти, і це, воно було… Я вам кажу, це мене парило навіть коли все було гаразд, бо навіть коли все було гаразд, я не виступав на сцені й не записувався двадцять чотири години на добу, а мені іноді здавалося, що саме цього я і потребую, інакше просто зірвуся, розумієте? Тож тепер, тепер вся ця творча енергія не має виходу. В нас була така пісня… – Гадки не маю, нащо я почав про це говорити. – В нас була така пісня, така типу соулова штучка, під назвою «Я тебе прикрию», котру ми з Едді написали разом, справді разом, чого ми зазвичай не робили, і це було типу, ну, коротше, таке присвячення нашій дружбі, скільки років ми вже знайомі, тралі-валі. Так от, коротше, вона була на нашому першому альбомі, і вона тривала щось типу дві хвилини тридцять секунд, і ніхто її реально не помічав, тобто, люди, які купили альбом, вони її навіть не помічали. Але ми почали грати її наживо, і вона типу стала довше, і Едді придумав таке прикольне соло. Це було не таке типу рокове гітарне соло; це було щось таке радше в дусі, я не знаю, Кертіса Мейфілда, там, чи Ерні Айлі. Й інколи, коли ми виступали в Чикаго і джемували з друзями на сцені, ми вставляли, наприклад, соло на саксі, чи на фоно, чи навіть на педальній стіл-гітарі чи що, і за рік-другий вона перетворилася на десяти-дванадцятихвилинну бомбу. І ми відкривали нею концерти, чи закривали, чи вставляли її десь посередині, якщо грали довгий сет, і для мене це стало звучанням чистої нев’єбезної радості, вибач, Морін, розумієте? Чистої радості. Це було як серфінг якийсь чи що, як природний кайф. По тих акордах можна було ковзати, як по хвилях. В мене це почуття було, може, десь разів сто на рік, таж мало кому доводиться відчувати його навіть раз у житті. І ось від чого я був змушений відмовитися, коротше, від здатності викликати його хоч кожного дня, коли тільки заманеться, в ході своєї роботи, і… Знаєте, от зараз я подумав, я розумію, чому вигадав ту херню, вибач, Морін, що ніби вмираю від якоїсь блядської хвороби, ще раз вибач. Бо саме так я і почуваюся. Я вмираю від якоїсь хвороби, котра висмоктує всю кров із вен, всю життєву енергію, все, що робить тебе живим, і…

– Отож, і? – сказав Мартін. – Ти, схоже, забув розповісти, чому ти хочеш покінчити з собою.

– Через те і хочу, – сказав я. – Через ту хворобу, що висмоктує всю кров із вен.

– Таке трапляється з усіма, – сказав Мартін. – Це зветься «дорослішанням». Я так почувався навіть до того, як попав до в’язниці. Навіть до того, як переспав з тією дівкою. Мабуть, я тому з нею і переспав, як так подумати.

– Ні, а я розумію, – сказала Джес.

– Справді?

– Певна річ. Тобі пиздець. – Вона примирливо помахала рукою у бік Морін, як тенісистка після вдалого удару опонентки. – Ти думав, що кимось станеш, але тепер очевидно, що ти ніхто. Ти не такий талановитий, як тобі здавалося, а запасного плану в тебе не було, ти не маєш ні фаху, ні освіти, і тепер на тебе чекають сорок-п’ятдесят років порожняків. Мабуть, ще й безпонтових порожняків. Це реальна тема. Це гірше, ніж коли в тебе та фігня з мозком, бо від цього помирати набагато довше. В тебе є вибір, вмирати повільною мученицькою смертю або швидкою і милосердною.

Вона знизала плечима.

Вона мала рацію. Вона зрозуміла.

МОРІН

В мене би все вийшло, якби Джес не пішла до вбиральні. Але ж не заборониш людям ходити до вбиральні, правда? Я була наївною. Мені не спало на думку, що вона суватиме носа, куди не слід.

Її довго не було, а потім вона повернулася з посмішкою на все своє дурне обличчя, тримаючи в руках пару плакатів.

В одній руці вона тримала плакат із дівчиною, а в іншій – плакат із тим чорним хлопцем, футболістом.

– А це ж чиї? – сказала вона.

Я підскочила й закричала на неї.

– Поклади на місце! Це не твоє!

– Ніколи б про тебе не подумала, – сказала вона. – Тож дай я вгадаю. Ти лесба, яка дещо тащиться від чорних мужиків з широкими стегнами. Сміливо. Який несподіваний бік.

Я подумала, що це дуже в дусі Джес. Вона мала тільки сальну уяву – тобто інакше кажучи, не мала уяви взагалі.

– Ти хоч знаєш, хто це такі? – сказала вона.

Вони Меттіни, ті плакати, а не мої. Звісно, він не знає, що вони належать йому, але це так; я обрала їх для нього. Я знала, що дівчину звуть Баффі, бо так було написано на плакаті, але я насправді не знала, хто така Баффі; я просто подумала, що Метті буде приємно мати вдома привабливу юну панночку, бо він уже в такому віці. І я знала, що той чорний хлопець грає за «Арсенал», але я запам’ятала тільки його ім’я, Педді. Я радилася з Джоном із церкви, який щотижня ходить на стадіон Хайбері, і він сказав, що всі обожнюють Педді, тож я попрохала, щоб він узяв фотографію для мого хлопчика наступного разу, як піде на матч. Він гарна людина, Джон, і він купив великий плакат, де Педді радіє забитому голу, й навіть не хотів брати за нього гроші, але потім вийшло трохи ніяково. Він чомусь вирішив, що мій хлопчик ще малий, років десяти-дванадцяти, і пообіцяв зводити його на матч. А іноді у неділю вранці, коли «Арсенал» програвав у суботу, він питав, як це сприйняв Метті, а в інші рази, коли вони вигравали якийсь важливий матч, він казав: «Либонь, твій хлопець радіє», і так далі. А потім одного п’ятничного ранку, коли я везла Метті додому з крамниці, ми зіткнулися з ним на вулиці. І я могла нічого не казати, але іноді доводиться зізнаватися собі й усім іншим: Це Метті. Це мій хлопець. Тож я зізналася, і після того Джон ніколи більш не згадував про «Арсенал». Я не сумую за тими недільними ранками. Існує багато вагомих причин утратити віру.

Дата добавления: 2015-11-14