Частина друга 3 страница

Я обрала плакати так само, як обирала і всі інші речі, в яких, мабуть, попорпалася Джес – касети, книги, бутси, комп’ютерні ігри, фільми. Щоденники та нотатники. (Нотатники! Боже правий! Куди вже далі. Я можу поставити йому касету і надіятися, що він слухає, але чим мені заповнювати нотатник? В мене і свого-то нема.) Модні ручки, фотоапарат, плеєр. Купу годинників. Там ціле непрожите підліткове життя.

Все це почалося багато років тому, коли я вирішила зробити ремонт в його спальні. Йому було вісім, і він досі спав у дитячій – клоуни на занавісках, зайчики на фризах, все те, що я обирала, коли чекала на нього і не знала, яким він буде. І воно все облазило й виглядало страхітно, а я нічого не робила, бо це зайвий раз наводило мене на думки про все те, що з ним не відбувалося, про те, як він не ставав доросліше. На що мені було заміняти зайчиків? Йому було вісім, тож мабуть, йому підійшли би поїзди та ракети, а може, навіть футболісти – але, звісно, він не знав, що воно все таке, що воно значить, нащо воно потрібно. Але знов-таки, він не знав, що таке зайчики та клоуни. То що мені було робити? Все було суцільним удаванням, чи не так? Я могла зробити тільки одне, що не було би фантазуванням, – пофарбувати стіни в білий, повісити прості занавіски. Це був би спосіб повідомити йому, собі і будь-кому, що я знаю – він овоч, гриб – і не намагаюся з цим критися. Але ж де тоді проводити межу? Чи означає це, що не можна купити йому футболку з написом чи картинкою, бо він не вміє читати і не розуміє картинок? І хто зна, чи він якось сприймає кольори та візерунки? І само собою розуміється, що говорити з ним – повне безглуздя, і всміхатися йому, й цілувати його в лоба. Все, що я роблю, – це вдавання, то ж чому б не удаватися як слід?

Врешті-решт я зупинилася на занавісках із поїздами та абажуром із тим персонажем «Зоряних війн». А незабаром після того я почала час-від-часу купувати комікси, просто щоб подивитися, що може читати хлопець його віку, про що може думати. І ми разом дивилися телевізор суботніми ранками, тож я щось дізнавалася про поп-співаків, які могли б йому подобатися, а інколи й про телепередачі, які він дивився б. Я вже казала, що чи не найгірше в цьому те, що нічого ніколи не змінюється, і тут уже прикидайся-не прикидайся, все однаково. Але так легше. Без цього, що б у мене було? І взагалі, роздумуючи про всі ці речі, я певною мірою змогла побачити Метті. Мабуть, так вони вчиняють, коли придумують нового персонажа для «Іст-ендерз»: либонь, вони питають себе, а що любить ця людина? Що вона слухає, з ким вона дружить, за яку футбольну команду вболіває? Оце я і зробила – я вигадала сина. Він вболіває за «Арсенал», він любить рибалити, хоча в нього ще немає вудки. Він любить поп-музику, тільки не таку поп-музику, де співають напівголими і вживають багато нецензурної лексики. Дуже рідко мене питають, що подарувати йому на день народження чи на Різдво, і я завжди кажу, і ніхто не виявляє свого подиву. Більшість далеких родичів ніколи його не бачили і ніколи не виказували бажання. Вони тільки знають, що він дещо не в собі або з ним щось не так. Більше вони знати не хочуть, тому ніколи не кажуть: О, він може рибалити? Або, у випадку з моїм дядьком Майклом: О, він може плавати під водою і при цьому дивитися на годинник? Вони просто вдячні, коли їм кажуть, що робити. Згодом Метті зайняв усю квартиру. Самі знаєте, як воно з дітьми. Всюди свої речі залишають.

– Це неважливо, знаю я, хто вони, чи ні, – сказала я. – Вони належать Метті.

– О, а він великий поклонник…

– Роби, як тобі сказали, й поклади їх на місце, – сказав Мартін. – Поклади на місце або вимітайся. Ну як можна бути такою свинотою?

Коли-небудь, подумала я, я сама навчуся так говорити.

МАРТІН

Про плакати Метті того дня більше не згадували. Нам всім було цікаво, звичайно, але стараннями Джес ми з ДД не могли тепер висловити свою зацікавленість: Джес все так обставляла, що ти міг бути або за неї, або проти, а в даному випадку, як і в багатьох інших, ми були проти неї – а отже мусили помовчувати на цю тему. Але позаяк нас дратувала необхідність про щось помовчувати, ми становилися агресивними та шумними в усіх інших питаннях, які тільки могли придумати.

– Ти терпіти не можеш свого батька, так же? – спитав я її.

– Так, звісно. Він мудак.

– Але ти живеш із ним?

– То й що?

– Як ти це зносиш, чувак? – спитав її ДД.

– В мене нема грошей, щоб переїжджати. Плюс у них є прибиральниця і кабельне телебачення і широкосмуговий Інтернет і все таке.

– Ах, що значить бути молодою, ідеалістичною й принциповою! – сказав я. – Проти глобалізації, але за прибиральниць, е?

– Ага, зараз ви мені ще моралі читати будете. Придурки. Плюс є ще одна річ. Та фігня з Джен. Вони хвилюються.

Ах, точно. Та фігня з Джес. На мить ми з ДД принишкли. Якщо подивитися з певного ракурсу, нашу розмову можна було підсумувати наступним чином: чоловік, ув’язнений за секс із неповнолітньою, та інший чоловік, який сфабрикував смертельну хворобу, бо так йому було легше зберегти час, сили та лице, висміяли бажання зажуреної дівчинки перебувати вдома поряд із своїми зажуреними батьками. Я подумав, що треба буде потім виділити трохи часу, аби охарактеризувати цю перемову по-іншому.

– Нам було шкода, коли ми дізналися про твою сестру, – сказала Морін.

– Еге ж, тільки це ж не вчора сталося, так?

– Нам все одно було шкода, – знесилено сказав ДД. Будь-які поступки сприймалися Джес як можливість швиденько всіх обісрати, поки її не попустили знов.

– Я вже звикла.

– Точно? – спитав я.

– Типу того.

– Мабуть, дивно звикати до такого.

– Трохи.

– Хіба ти не думаєш про це весь час? – спитав її ДД.

– Ми можемо говорити про те, про що маємо говорити?

– А саме?

– Про те, що ми збираємося робити. З газетами і всім іншим.

– А ми маємо щось зробити?

– Думаю, так, – сказав ДД.

– Знаєте, вони про нас швидко забудуть, – сказав я. – Весь цей ажіотаж підняли тільки тому, що на початку року ні хуя не відбувається, вибач, Морін.

– А що як ми не хочемо, щоб вони про нас забували? – сказала Джес.

– Якого дідька нам хотіти, щоб вони про нас пам’ятали? – спитав я.

– Можна підбити бабла. Заразом це буде хоч якоюсь розвагою.

– Що буде хоч якоюсь розвагою?

– Не знаю. В мене просто… В мене таке почуття, що ми не такі, як усі. Нас полюблять, нами зацікавляться.

– Ти божевільна.

– Ага. Отож-бо. Тому вони мною і зацікавляться. Я можу навіть трохи підіграти їм, якщо хочете.

– Гадаю, в цьому не буде потреби, – квапно сказав я від імені нас трьох – авжеж, від імені всього населення Британії. – Ти гарна такою, як ти є.

Джес мило всміхнулася, дивуючись несподіваному компліментові.

– Спасибі, Мартіне. Ти теж. І тобою зацікавляться – їм буде цікаво, як твоєму життю настав пиздець через ту дівку. І тобою, ДД, їм буде цікаво про піци і все таке. А Морін може всім розповісти, як це херово – жити з Метті. Зрозуміли, ми будемо типу супергерої такі, як Люди Ікс чи що. Ми всі маємо якісь таємні надздібності.

– Ага, – сказав ДД. – Стопудово. Я маю надздібності з доставки піц. А Морін має надздібності у вигляді сину-інваліда.

– Ну ладно, гаразд, надздібності – це неправильне слово. Але, ну, коротше. Щось таке.

– О, так. «Щось таке». Le mot juste, як завжди.

Джес обдала мене нищівним поглядом, але вона була надто захоплена своєю темою, аби завдати мені образи, якої, безумовно, вимагало й заслуговувало знання іноземного виразу.

– А ще ми можемо сказати, що ще не вирішили, чи ми таки покінчимо з собою – їм це сподобається.

– А якщо ми ще продамо права на телезйомку Валентинової ночі… Може, вони зроблять з цього щось таке на кшталт «Великого брата». Глядачі будуть голосувати, хто наступним скинеться, – сказав ДД.

У Джес був невпевнений вигляд.

– Ну, щодо цього не знаю, – сказала вона. – Але ж ти розбираєшся в газетах і такому, Мартіне. Ми ж можемо заробити грошей, правда?

– А тобі не спадало на думку, що з мене задосить проблем із газетами?

– О, тебе тільки ти сам цікавиш, так? – сказала Джес. – А що як ми можемо заробити на цьому пару фунтів?

– Але ж у чому історія? – сказав ДД. – Історії немає. Ми піднялися, ми спустилися, от і все. Таке, либонь, постійно трапляється.

– Я вже про це думала. А що як ми щось побачили? – сказала Джес.

– Типу? Що ми таке начебто побачили?

– Гаразд. Що як ми побачили янгола?

– Янгола, – сухо повторив ДД.

– Ага.

– Я не бачила янгола, – сказала Морін. – Коли це ви бачили янгола?

– Ніхто не бачив янгола, – пояснив я. – Джес пропонує нам вигадати духовне переживання заради матеріального зиску.

– Це жахливо, – сказала Морін, як від неї й чекали.

– Але ж це не зовсім вигадка, так? – сказала Джес.

– Ні? А в якому ж тоді сенсі ми бачили янгола?

– Як це зветься у віршах?

– Перепрошую?

– Ну, той, у віршах. І на англійській літературі. Інколи ти кажеш, що щось – це як щось, а інколи, що щось – це щось. Ну, типу, моє кохання – як пиздо-чортова троянда чи як там.

– Порівняння та метафори.

– Ага. Точно. Це Шекспір винайшов, так же? Тому він і був генієм.

– Ні.

– А хто ж тоді?

– Неважливо.

– Тож чому Шекспір був генієм? Що він такого зробив?

– Іншого разу.

– Добре. Коротше. Тож як це зветься, коли кажеш, що щось – це і є щось, типу «Ти гондон», хоча насправді ти не гондон. В сенсі презерватив. Розуміється.

Схоже було, що Морін от-от розплачеться.

– Ради Бога, Джес, – сказав я.

– Вибач. Вибачте. Я не знала, що в нас такі самі правила про матюки, коли це просто обговорення граматики й такого всякого.

– Такі самі.

– Ясно. Вибач, Морін. Ладно, «Ти свиня», коли ти не свиня.

– Метафора.

– Точно. Ми не буквально бачили янгола. Але ми типу метафорично його бачили.

– Ми типу метафорично бачили янгола, – повторив ДД. Тон шокованої недовіри вдавався йому дедалі краще.

– Ага. Ага. Тобто, щось повернуло нас назад. Щось врятувало нам життя. Чому б не янгол?

– Бо його там не було.

– Ладно, ми його не бачили. Але ж можна сказати про будь-що, що це янгол. Принаймні, про будь-яку дівчину. Про мене, чи навіть про Морін.

– Будь-яка дівчина може бути янголом. – Знову ДД.

– Ага. Бо ж янголи. Дівчата.

– Ти коли-небудь чула про ангела Гавриїла, наприклад?

– Ні.

– Ну так от, він – він – був янголом.

– Ну?

Раптом я чомусь втратив терпець.

– Що це за дурниці? Ти себе хоч чуєш, Джес?

– Що я знов такого сказала?

– Ми не бачили янгола, ні буквально, ні метафорично. І, між іншим, побачити щось метафорично – що б це не значило – це не означає щось побачити. На власні очі. А саме це, наскільки я зрозумів, ти і пропонуєш нам сказати. Це не прикрашання. Це повна херня, вибач, Морін. Чесно кажучи, я б на твоєму місці не став про це розпатякатися. Я нікому б не казав про янгола. Навіть національній пресі.

– Але, припустимо, ми потрапимо на телебачення і отримаємо змогу, ну, той, поширити свою ідею?

Ми всі витріщилися на неї.

– І яка в нас, до біса, ідея?

– Ну. Це типу нам рішати, так же?

Ну як було сперечатися з таким способом мислення? Ми троє так і не знайшли способу, тож привелося задовольнятися насмішками та сарказмом, і день закінчився негласною згодою, що оскільки три чверті з нас не отримали особливої втіхи від своєї нетривалої медійної слави, ми дозволимо поточному інтересу до нашого психічного здоров’я перевестися нанівець. А потім, за пару годин після мого приїзду додому, подзвонив Тео і спитав, чому я не сказав йому, що бачив янгола.

ДЖЕС

Вони були не в захваті. Особливо Мартін – той взагалі мозками йобнувся. Він подзвонив мені й закотив істерику хвилин на десять. Але я знала, що все буде в порядку, бо слухавку зняв тато, і Мартін йому нічого не сказав. Якби він щось сказав татові, тоді б уся історія розвалилася. Треба було, щоб усі четверо стояли на своєму, і тоді ми могли казати, що бачили все що нам завгодно було бачити. Річ у тому, що це була надто гарна ідея, щоб її марнувати, правда ж? І вони це знали, чому я і думала, що вкінці вони зі мною погодяться – як воно і вийшло, майже. А для мене це був наш перший великий іспит як команди. Вони всі мали зробити простий вибір: на моєму вони боці чи ні? І чесно кажучи, якби вони вирішили, що ні, я навряд чи з ними стала би далі спілкуватися. Це багато сказало би про них як людей, причому нічого гарного.

Згодна, я діяла злегка тишком-нишком. Спершу спитала у ДД ім’я тієї жінки, що приходила до нього вранці, і він повідомив мені її ім’я та в якій газеті вона працює, що було несподіваним бонусом. Він думав, я просто балакаю ні про що, але я гадала, що в якийсь момент це може стати мені у пригоді. А потім я приїхала додому й подзвонила в редакцію. Я сказала, що буду розмовляти тільки з нею, і коли повідомила їм своє ім’я, вони дали мені її мобільний.

Її звали Лінда, і вона була вельми дружелюбною. Я думала, що вона може вирішити, що все це якесь гониво, але вона дуже зацікавилася і навіть підохочувала мене, чесно. Якщо вона і мала якусь ваду як журналістка, то я б сказала, що вона надто підохочує співрозмовника, коли вже на то пішлося. Очікуєш, що гарний журналіст буде такий, типу: Звідки мені знати, що ви кажете правду, але я могла сказати їй все що завгодно, і вона б це записала. Вона була непрофесійною, між нами кажучи.

Тож вона така, типу: Як виглядав цей ангел, Джес? Вона постійно казала Джес, щоб показати, що ми друзі.

Я про це вже думала. Дурніше за все було б сказати, що він – я вирішила, що це був він, через Гавриїла – виглядав як церковний янгол, з крильцями і так далі. Я подумала, що це буде непереконливо.

Не так, як можна було б очікувати, кажу. А Лінда така: Що, ніяких крил та німбів, Джес? І розсміялася – типу: Який дебіл скаже, що бачив янгола з крилами та німбом? Тож я зрозуміла, що прийняла вірне рішення. Я теж посміялася, і кажу така: Ні, він виглядав цілком сучасно, а вона така: Справді?

(Я завжди так кажу, коли говорю про те, що хтось сказав. Я завжди типу: Тож я типу така, і: Вона така, і все таке. Але коли розмова затягується, воно дещо парить, правда? Типу, така, типу, така. Тож я далі зроблю як у п’єсі, гаразд? Я не дуже шарю у всіляких розділових пунктах чи як там, але п’єси я пам’ятаю зі школи.)

я: Ага. Він був одягнений по-сучасному. Можна було подумати, що він з якоїсь групи чи що.

лінда: Групи? Якої групи?

я: Не знаю. Radiohead чи щось в такому роді.

лінда: Чому Radiohead?

(Їй не можна було нічого сказати, щоб вона не задала питання. Я сказала Radiohead, бо вони ніяк особливо не виглядають. Вони ж просто такі собі пацани, чи як?)

я: Не знаю. Чи Blur. Чи… Як того чувака звати? З того фільму? Не той, що чоловік Дженніфер Лопес, а інший, вони ще «Оскара» отримали, бо він шарив у математиці, хоча був просто прибиральником… Білявий. Метт.

лінда: Ангел виглядав, як Метт Деймон?

я: Ага, десь так. Трохи.

лінда: Отже. Симпатичний ангел, що скидався на Метта Деймона.

я: Не такий він і симпатичний, Метт Деймон. Але так.

лінда: А коли він з’явився, той ангел?

я: Коли?

лінда: Так, коли. Я маю на увазі, наскільки ви були близькі до… до скидання?

я: О, реально близькі, ти що. Він явився в останню хвилину.

лінда: Ух ти. Тож ви стояли на карнизі? Всі?

я: Ага. Ми вирішили стрибати разом. За компанію, типу. Тож ми всі стоїмо там, прощаємося один з одним, таке всяке. І ми тільки зібралися типу Раз, Два, Три, Скік, аж тут почули ззаду голос.

лінда: Ви, мабуть, перелякалися до чортиків.

я: Ага.

лінда: Це просто диво, що ви не впали.

я: Ага.

лінда: Тож ви всі повернулися…

я: Ага. Ми всі повернулися, і він каже…

лінда: Вибач. А у що він був одягнений?

я: Просто в такий типу… Наче такий вільний костюм, типу. Вільний білий костюм. Досить модний, взагалі так. Видно було, що не з дешевих.

лінда: Дизайнерський костюм?

я: Ага.

лінда: З краваткою?

я: Ні. Без краватки.

лінда: Неформальний ангел.

я: Ага. Непарадний, принаймні.

лінда: А ви відразу зрозуміли, що це не звичайний чоловік?

я: О так.

лінда: Як?

я: Він був весь такий… пливкий. Ніби погано настроєний. І його було видно наскрізь. Але всякої печінки, такого нічого не було видно. Просто видно було будинки позаду нього. А, точно – і ще він ширяв над дахом.

лінда: Як високо?

я: Високо, реально. Я його коли вперше побачила, я така, ля, той чувак п’ять метрів заввишки. Але коли я подивилася на його ноги, вони були в метрі над землею.

лінда: Тобто він був близько дванадцяті футів заввишки?

я: Ну, тоді у двох метрах над землею.

лінда: Тобто він був дев’ять футів заввишки?

я: У трьох метрах. Коротше.

лінда: Тобто його ноги були над вашими головами.

я: (Починаючи зайобуватися її метрами, але намагаючись цього не показати) Спочатку. Але потім він типу збагнув, що перестарався, і він, ну той. Трохи опустився. В мене склалося враження, що він давно вже не практикувався з ширянням. Призабув дещо.

(Я вигадувала все це на ходу. Тобто, ви і так знаєте, що я це вигадувала. Але зважаючи, що я подзвонила їй без підготовки, в мене непогано виходило, по-моєму. Принаймні, їй наче подобалося.)

лінда: Дивовижно.

я: Ага. Так воно й було.

лінда: Тож що він сказав?

я: Він сказав, ну той: Не стрибайте. Але він це сказав дуже мирно. Спокійно. Він мав таку типу внутрішню мудрість. Видно було, що він посланник від Бога.

лінда: Це він так сказав?

я: Ну, не прямо так. Але це було ясно.

лінда: Завдяки внутрішній мудрості.

я: Ага. Він так типу тримався, ніби особисто був знайомий з Богом. Це було нереально.

лінда: Він більше нічого не казав?

я: Він такий, типу: Ваш час ще не прийшов. Повертайтеся назад і передайте людям це послання втіхи та радості. А потім скажіть їм, що війна – це тупо. Під чим я особисто підписуюсь.

(Ця остання фраза, про Під чим я особисто підписуюсь, не входила в програму. Я просто повідомляю вам додаткові відомості, щоб ви могли краще зрозуміти, що я за людина.)

лінда: І ви маєте намір розповсюджувати це послання?

я: Ага. Звісно. Це одна з причин, чому ми хочемо дати це інтерв’ю. А якщо вас читають типу світові лідери чи генерали чи терористи чи хто, то хай знають, що наразі Бог дуже сердиться. Його вже задрали ці розбірки.

лінда: Я переконана, що це змусить наших читачів задуматися. І ви всі це бачили?

я: О, так. Його неможливо було не помітити.

лінда: А Мартін Шарп бачив?

я: О, так. Звісно. Він бачив… він бачив більше нас усіх.

(Я не до кінця знала, що це означає, але видно було, що для неї важлива участь Мартіна.)

лінда: То що тепер?

я: Ну. Нам треба вирішити, що ми робитимемо далі.

лінда: Певна річ. Ви будете давати інтерв’ю іншим газетам?

я: О, так. Обов’язково.

Я була вдоволена собою. Вкінці я розвела її на п’ять штук. Хоча довелося пообіцяти, що вона матиме змогу поговорити з кожним із нас.

ДД

Спочатку здавалося, що це буде не так уже й важко. Добре, то ніхто з нас не фанатів від того, що Джес утягла нас у цю хрінь з янголом, але воно не варто було того, щоб сваритися. То й що, думав я, зціпимо зуби, скажемо, що бачили янгола, візьмемо гроші і постараємося викинути це з голови. Але наступного дня сидиш перед журналісткою та з серйозним обличчям погоджуєшся, що той блядський янгол скидався на Метта Деймона, і лояльність здається найтупішою з усіх чеснот. І це ж не те що можна просто якось відмазатися, коли нібито бачив янгола. Не можна просто сказати: «Ага, ля-ля-ля, янгол, все таке». Зіткнення з янголом – це, безперечно, неабияка подія, тож треба поводитися, ніби це неабияка подія, із захопленням та роззявленим від благоговіння ротом, а роззявлений від благоговіння рот дуже важко зображувати крізь зціплені зуби. Мабуть, Морін могла б бути єдиною, хто зміг би грати правдоподібно, бо вона вірить у такі штуки, начебто. Але саме тому, що вона вірить, їй було важче за всіх брехати. «Морін, – сказала Джес терпеливо й повільно, ніби Морін просто тупила, а не боялася за свою безсмертну душу. – Це ж за п’ять тисяч фунтів».

*

Редакція домовилася з пансіонатом, що хтось догляне Метті, і ми зустрілися з Ліндою в тому кафе, де снідали новорічного ранку. Вона зробила декілька фотографій – здебільшого групових знімків, але потім ще парочку на вулиці, де ми вказували на небо з відвислими від подиву щелепами. Щоправда, вони не стали їх використовувати – мабуть тому, що один чи двоє з нас трохи переборщили, а один взагалі відмовився. А потім, після фотосесії, Лінда почала ставити нам питання.

Поціляла вона в Мартіна – він був головним призом. Якби в неї вийшло змусити Мартіна Шарпа сказати, що ангел втримав його від самогубства – тобто, якби в неї вийшло змусити Мартіна Шарпа сказати: «Я ПСИХ – ОФІЦІЙНА ЗАЯВА» – вона б мала статтю на першу шпальту. Мартін теж це розумів, тому тримався воістину героїчно – настільки може бути героїчною поведінка слизького ведучого ток-шоу, якому навряд чи абиколи світить зробити щось дійсно героїчне. Мартін, який каже Лінді, що він бачив янгола, нагадав мені того Сіднея Картона з «Історії про два міста», який пішов на гільйотину, щоб зберегти життя другові: в Мартіна був вираз людини, котрій зараз відсічуть голову на благо інших. Хоча той Сідней, він знайшов у собі внутрішню благородність, тож він, мабуть, виглядав благородним, тоді як Мартін виглядав просто задроченим.

Спочатку говорила виключно Джес, а потім Лінда втомилася від неї й почала задавати питання безпосередньо Мартінові.

– Тож коли ця постать почала ширяти… Ширяти ж? Вірно?

– Ширяти, – підтвердила Джес. – Як я й казала, він спочатку зависоко ширяв, бо давно не практикувався, але потім знайшов потрібний рівень.

Мартін поморщився, ніби небажання янгола торкатися ногами землі якимсь чином робило його становище ще більш ганебним.

– Тож коли ангел ширяв перед вами, Мартіне, що ви подумали?

– Подумав? – повторив Мартін.

– Ми нічого не думали, правда? – сказала Джес. – Ми були надто ошелешені.

– Саме так, – сказав Мартін.

– Але ж ви мусили щось подумати, – сказала Лінда. – Хай навіть: «Чорт забирай, цікаво, чи вдасться заманити його на “Проснися і співай із Пенні та Мартіном”». – Вона підбадьорливо хихикнула.

– Ну, – сказав Мартін. – Я ж уже не веду це шоу, не забувайте. Тож було б марно його питати.

– Але ж у вас є передача на кабельному.

– Так.

– То може, він на неї би прийшов. – Вона знов підбадьорливо хихикнула.

– Ми, як правило, запрошуємо представників шоу-бізнесу. Гумористів, акторів серіалів… Інколи спортсменів.

– Тож ви хочете сказати, що не взяли б його. – Обравши цей курс, Лінда явно не хтіла від нього відхилятися.

– Не знаю.

– Ви не знаєте? – фиркнула вона. – Тобто, у вас же не шоу Девіда Летермена, правда ж? Не те щоб люди до вас у чергу вишикувалися.

– У нас непогано йдуть справи.

Я не міг позбутися відчуття, що вона ніяк не може вхопити суть нашої історії. Ангел – можливо, як емісар від Самого Господа, хто зна? – відвідав багатоповерхівку в Арквеї, аби не дати нам накласти на себе руки, а вона питала, чому його не запросили на ток-шоу. Не знаю, бля. Як на мене, подібні питання можна було приберегти на кінець інтерв’ю.

– Все одно, він був би першим гостем програми, про якого ми щось чули.

– Ви правда щось чули про нього? – сказав Мартін. – Саме про цього ангела? Який скидається на Метта Деймона?

– Я чула про ангелів, – сказала вона.

– Ну так от, я не сумніваюся, що ви чули про актрис, – сказав Мартін. – Вони до нас теж приходили.

– Про що взагалі йдеться? – сказав я. – Ви справді хочете написати статтю про те, чому ангел Метт не став гостем на шоу Мартіна?

– Ви його так звете? – сказала вона. – Ангел Метт?

– Зазвичай ми просто звемо його «Ангел», – сказала Джес. – Але…

– Ви не заперечуєте, як Мартін відповість на пару питань?

– Ви його і так вже до фіга питали, – сказала Джес. – Морін ще нічого не казала. ДД мало казав.

– Саме Мартін відомий більшості людей, – сказала Лінда. – Мартіне? Ви так його звете?

– Просто «Ангел», – сказав Мартін. Тієї ночі, коли він намагався покінчити з собою, він і те виглядав щасливішим.

– Можна мені просто уточнити? – сказала Лінда. – Ви ж узагалі бачили його, Мартіне, так?

Мартін посовався на стільці. Видно було, що він нишпорить у себе в голові, аби остаточно переконатися, що він не пропустив якогось виходу.

– О, так, – сказав Мартін. – Я його бачив. Він був… Він був грандіозним.

І з цими словами він нарешті ступив до клітки, яку відчинила перед ним Лінда. Тепер широка публіка могла спокійно обзивати його та штрикати палками, а він мусив сидіти і все зносити, як експонат на ярмарку виродків.

З іншого боку, ми всі тепер були виродками. Я розумів, що коли наші друзі, родичі та колишні коханки розкриють газети наступного ранку, вони вирішать одне з двох: 1) ми всі геть показилися, або 2) ми якісь аферисти. Гаразд, строго кажучи, був і третій варіант – ми говоримо правду. Ми бачили ангела, схожого на Метта Деймона, котрий, з причин, відомих тільки йому самому, звелів нам спуститися з даху. Але мушу сказати, я не знаю нікого, хто б у це повірив. Може, моя двоюрідна бабуся Іда, яка живе в Алабамі й кожного недільного ранку бере руками змій у своїй церкві, але знов-таки, вона теж ненормальна.

І я не знаю, але, бля, мені здавалося, що нам із цього ніколи не видратися. Якщо намалювати мапу, то всі, там, кредити, стосунки, роботи і таке інше, все те, з чого складається звичайне життя, були б десь типу в Новому Орлеані, а нагородивши всієї цієї херні, ми відправили себе кудись на північ від Аляски. Хто візьме на роботу чувака, який бачить янголів? І хто візьме на роботу чувака, який каже, що бачить янголів, тому що на цьому можна заробити пару баксів? Ні, нам прийшов кінець як серйозним людям. Ми продали свою серйозність за тисячу двісті п’ятдесят англійських фунтів, і наскільки я розумів, ми мусили розтягнути ті гроші до кінця життя, якщо тільки не побачимо Бога, чи Елвіса, чи принцесу Ді. І наступного разу нам доведеться побачити їх по-справжньому, так щоб і сфотографувати.

Трохи більше двох років тому на Велике Жовте приходив подивитися менеджер REM, і він спитав нас, чи ми не хочемо, аби його компанія репрезентувала нас, а ми сказали, що нас цілком влаштовує все як є. REM! Двадцять шість місяців тому! Ми сиділи в навороченому офісі, і цей чувак, він намагався вмовити нас, уявляєте? А тепер я сидів із людьми типу Морін та Джес, беручи участь у жалюгідній спробі видавити кілька баксів із людини, яка мріяла їх нам віддати, аби ми тільки погодилися зганьбити себе. Чого мене навчили останні два роки так це того, що абсолютно все можна проїбати, якщо тільки хорошенько постаратися.

Моєю єдиною втіхою було те, що я не мав тут друзів та рідних; ніхто не знав, хто я такий, окрім, може, кількох фанатів групи, і мені хтілося б думати, що вони не з тих, хто читає Ліндіну газету. Ще чуваки з піцерії могли побачити десь екземпляр, але вони б учули бабки та відчай, а приниження їх не надто хвилює.

Тож залишалася тільки Ліззі, і якщо їй судилося побачити фотографію божевільного мене, то нехай. Знаєте, чому вона мене кинула? Вона кинула мене, тому що з мене все ж таки не вийшла рок-зірка. Пиздець, ви можете повірити? Ні, не можете, бо це неймовірно, тобто невірогідно. «Хуйньо, ім’я тобі – Жінка». Так я собі міркував, коротше, на той момент, що їй не завадить побачити, як вона мене знівечила. Чесно кажучи, якби я міг стати тимчасово невидимим, то першим, що я б зробив, після пограбування банку, візиту до жіночої душової у спортзалі та інших стандартних фішок, це поклав би перед нею газету й подивився б, яка вона читає.

Бачте, я тоді взагалі ні фіга не дуплив. Я гадав, що все розумію, але помилявся.

МОРІН

Я думала, що ніколи більше не змогу прийти до церкви після інтерв’ю з Ліндою. Я трохи думала про церкву за день до того; мені її страшенно не вистачало, і я гадала, чи Бог дуже образиться, якщо я просто сяду на задній лаві та не піду на сповідь – непомітно збіжу перед причастям. Але щойно я сказала Лінді, ніби бачила ангела, я зрозуміла, що доведеться триматися осторонь, що шлях до церкви мені навіки закрито. Я не могла точно сказати, який гріх учинила, але не сумнівалася, що гріх із вигадуванням ангелів є безперечно смертним.

Я все одно збиралася накласти на себе руки, коли минуть шість тижнів; з чого мені було передумувати? Я була занята, як ніколи в житті, через усі ці інтерв’ю та зустрічі, і мабуть, це мене трохи відволікло. Але вся ця біготня нагадувала мені метушню в останню хвилину перед виходом, коли їдеш відпочивати, а треба ще багато чого зробити. Тож ось ким я була: людиною, яка збиралася незабаром накласти на себе руки, щойно знайде на це час.

Я хотіла сказати, що того дня вперше побачила якийсь проблиск – того дня, коли ми давали інтерв’ю Лінді, – але це було не зовсім так. Це радше було так, ніби я обрала, що дивитися по телевізору; і я вже почала чекати на ту передачу, аж потім помітила, що по другому каналу показують щось цікавіше. Не знаю, як ви, але я не завжди люблю мати вибір. Бо в результаті може вийти, що ти переключаєшся з каналу на канал і насправді не дивишся жодну передачу. Не знаю, як люди справляються з кабельним телебаченням.

Дата добавления: 2015-11-14