Частина перша 4 страница

– Що?

– Ну той. Гей, Шарпі, таке.

– Ну так, – сказав Мартін. – Кажуть.

– От же не пощастило. Це ж треба – з усіх людей на телебаченні нагадувати саме цього довбойоба.

Мартін весело знизав плечима, типу «що поробиш», і повернувся до мене.

– Ти як, нормально?

– Таке життя, – сказав він і подивився на мене. Якимсь чином йому вдалося надати затасканому штампові нової глибини.

Морін, тим часом, просто мов зціпеніла. Вона підкидалася кожного разу, як хтось сміявся, чи матюкався, чи щось розбивав; вона дивилася на присутніх так, ніби розглядала фотографії Діани Арбус, проеційовані на гігантський п’ятдесятифутовий екран.

– Хочеш випити?

– Де Джес?

– Шукає Чеса.

– А потім ми можемо йти?

– Ага.

– Гарно. Мені тут не подобається.

– Мені теж.

– Як думаєш, куди ми потім підемо?

– Не знаю.

– Але ж ми всі підемо разом, як ти вважаєш?

– Та мабуть. Така була умова, так? Поки не знайдемо того чувака.

– Надіюся, ми його не знайдемо, – сказала Морін. – Принаймні, не зразу. Я би випила хересу, будь ласка, якщо знайдеш.

– Знаєш що? Я не думаю, що тут десь знайдеться херес. Як на мене, ці хлопці не дуже виступають по хересу.

– А біле вино? Воно в них може бути?

Я знайшов пару паперових стаканчиків та пляшку з якимись рештками.

– Будьмо.

– Будьмо.

– Новий рік завше однаковий, е?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, все. Тепле біле вино, невдала вечірка з купою придурків. А я ж обіцяв собі, що цього року все буде інакше.

– А де ти був у цей час минулого року?

– На вечірці у себе вдома. З Ліззі, своєю колишньою.

– Гарно було?

– Та нормально, так. А ти?

– Я була вдома. З Метті.

– Ясно. А ти думала рік тому, що…

– Так, – швидко сказала вона. – О так.

– Ясно. – Я не знав, що можна до цього додати, тому далі ми просто присьорбували вино й спостерігали за придурками.

МОРІН

Я вважаю, що це дуже негігієнічно – жити в квартирі без кімнат. Навіть у гостинках люди зазвичай мають доступ до нормального санвузла – з дверима, зі стінами, з віконцем. А в цьому домі, де проводилася вечірка, навіть і того не було. Там був туалет, як на вокзалі, хіба тільки без окремої вбиральні для жінок. Ванну та унітаз від решти помешкання відокремлювала маленька стіночка, тому хоч мені й треба було сходити, я не могла; будь-хто міг зайти за стіночку й побачити, чим я займаюся. Навряд чи треба пояснювати, яке це все було шкідливо для здоров’я. Мати завжди казала, що неприємний запах – це просто хмара мікробів; так от, у хазяїна тієї квартири, либонь, всюди були мікроби. Щоправда, унітазом все одно б ніхто не зміг скористатися. Коли я його знайшла, хтось стояв перед ним на колінах і нюхав сидіння. Я й гадки не маю, нащо комусь нюхати кришку унітаза (коли тебе хтось може побачити! Ви тільки уявіть!). Але, мабуть, люди мають безліч різних збочень. На щось подібне я і чекала, коли зайшла на цю вечірку, почула той гам і побачила, що то за люди; якби хтось спитав мене, що, на мою думку, такі люди роблять в туалеті, я могла би припустити, що саме нюхають кришку унітаза.

Коли я повернулася, Джес була вся в сльозах, а всі присутні обступили нас колом. Якийсь хлопець сказав їй, що Чес уже був і пішов, причому пішов з якоюсь дівчинкою, що він познайомився з нею прямо тут. Джес хотіла, щоби ми всі відправилися додому до тієї дівчинки, а ДД намагався переконати її, що це погана задумка.

– Все нормально, – сказала Джес. – Я її знаю. Мабуть, сталося якесь непорозуміння. Мабуть, вона просто не знала про нас із Чесом.

– А що як вона таки знала? – сказав ДД.

– Ну, – сказала Джес. – В такому разі я ж не можу з цим змиритися, так же?

– Що ти хочеш сказати?

– Я не стану її вбивати. Я не настільки зшаленіла. Але мені доведеться їй щось зробити. Може, трохи порізати її.

Коли Френк розірвав наші заручини, я думала, що ніколи цього не переживу. Мені майже так само було шкода його, як і себе, тому що йому довелося нелегко. Ми сиділи в пабі «Емблер армз», тільки він уже так не зветься, в кутку біля грального автомата, і хазяїн підійшов до нашого столика й попросив Френка забрати мене додому, бо ніхто не хотів кидати гроші в автомат, поки я там скиглила та ревіла ревма, а вони непогано заробляли на тому автоматі, коли відвідувачів було мало.

Я тоді мало не наклала на себе руки – принаймні, я обмірковувала такий варіант. Але я думала, що згодом переживу, що все якось поліпшиться. Тільки уявіть, скільком труднощам я б запобігла, якби таки зважилася! Я вбила би нас обох – і себе, і Метті, хоча, розуміється, тоді я цього не могла знати.

Я не звернула жодної уваги на нісенітниці Джес, ніби вона там збирається когось порізати. Коли ми з Френком розлучилися, я вигадувала чимало безглуздів; я розповідала всім, що Френк був змушений переїхати, що в нього негаразди з психікою, що він напився і вдарив мене. Все це було неправда. Френк був добрим чоловіком, чиїм єдиним злочином була недостатня любов до мене, а позаяк цей злочин був не таким уже і страшним, мені доводилося вигадувати щось страшніше.

– А ви були заручені? – спитала я в Джес і негайно пожалкувала про це.

– Заручені? – сказала Джес. – Заручені? Це що, по-твоєму? «Гордість і упередження», б…ь? «А-а-ах, містере Дарсі-Шмарсі. Дозвольте запропонувати вам своє серце!» «О так, міс Піся-Королева, вельми вдячний». – Цю частину вона промовила глумливим тоном, але ви, мабуть, і так здогадалися.

– Люди досі заручаються, – сказав Мартін. – Нічого дурного в цьому питанні нема.

– Які це люди заручаються?

– Я заручалася, – сказала я. Але я сказала це тихо, тому що боялася її, тож вона примусила мене повторити.

– Ти? Справді? Гаразд, ну а які живі люди заручаються? Мене не цікавлять пасажири з Ковчега. Мене не цікавлять люди з тими, ну, з туфлями чи дощовиками абощо. – Я хотіла спитати, що, на її думку, слід носити замість туфель, але вже збагнула, що не слід.

– І взагалі, з ким це ти, на х…й, заручилася?

Мені це було непотрібно. Несправедливо, що все так оберталося, коли я лише намагалася допомогти.

– Ти з ним трахалася? Та по-любому. Як йому більш за все подобалося? Раком? Щоб можна було на тебе не дивитися?

А потім Мартін схопив її та виволік надвір.

ДЖЕС

Коли Мартін витяг мене на вулицю, я зробила таку фішку, коли раптом вирішаєш стати іншою людиною. Я таке завжди роблю, коли захочеться. Та хіба не всі так роблять, коли відчувають, що втрачають контроль? Ну, знаєте: кажеш собі, гаразд, я виступаю по книгах, і потім йдеш у бібліотеку, береш якісь книги і ходиш з ними. Або, гаразд, я виступаю по наркоті, і куриш багато плану. Ну таке. І від цього ти якось інакше почуваєшся. Якщо позичаєш чийсь одяг, або чиїсь інтереси, або чиїсь слівця, це дозволяє трохи відпочити від себе, я помітила.

Прийшов час почутися інакше. Я не знаю, чому наговорила всякого Морін; я взагалі не знаю, чому говорю половину того, що говорю. Я знала, що зайшла надто далеко, але просто не могла зупинитися. Я просто злюся, а коли воно вже почалося, це як блювання. Я обригую й обригую когось і не можу зупинитися, поки не виригаю все. Я рада, що Мартін витяг мене на вулицю. Мене треба було зупинити. Ще й як треба було. Тож я сказала собі, що відтепер буду такою, типу, старомодною людиною. Я поклялася не матюкатися, ха-ха, і не харкатися; я поклялася не питати простодушних старушенцій, котрі явно більш-менш незаймані, чи вони трахалися раком.

Мартін напустився на мене, назвав мене сучкою та ідіоткою і спитав, що мені зробила Морін. А я просто казала: Так, сере, і: Ні, сере, і: Вибачте, сере, і дивилася в землю, а не на нього, щоб показати, що мені справді шкода. А потім я зробила реверанс, що здалося мені дуже влучним. А він сказав: Що це ще хуйня? Що це за так-сере-ні-сере? Тож я сказала йому, що більш не буду собою і що ніхто більш не побачить стару мене, і він не знав, як на це реагувати. Я не хотіла їх запарити. Я часто запарюю людей, я помітила. Чеса от запарила, наприклад. А мені такого більше не потрібно, бо так я залишуся взагалі сама. З Чесом, мабуть, було просто забагато всього; я була надто сильною й надто швидкою, і він злякався. Як-от той випадок у галереї Тейт-модерн? Це точно була помилка. Бо там така енергетика… Гаразд, то деякі штуки там досить заморочені та стрьомні, але тільки тому що вони досить заморочені та стрьомні, це ще не значить, що мені теж треба було поводитися заморочено та стрьомно. Це була негідна поведінка, як сказала би Джен. Слід було зачекати, доки ми вийдемо надвір і додивимося картини та інсталяції, перш ніж гнати біса.

Мабуть, Джен я теж запарила.

А ще та фігня в кіно, котра, як так подумати, мабуть, була останньою краплею. Це теж була негідна поведінка. Чи може, сама поведінка не була негідною, бо мусили ж ми коли-небудь це обговорити, але місце (кінотеатр «Одеон» в Холловеї) було неправильне, як, власно, і час (на середині фільму), і гучність (висока). Серед усього іншого, Чес тоді сказав, що я не достатньо зріла, аби бути матір’ю, і тепер я розумію, що горлаючи посеред «Мулен-ружа» про своє бажання завести дитину, я наче підтвердила його слова.

Так от, коротше. Мартін деякий час понаїжджав на мене, а потім мов здувся, як проколота кулька. «Що трапилося, шановний сере?» сказала я, але він тільки похитав головою, і я все зрозуміла без слів. А зрозуміла я те, що вже середина ночі, а він стоїть за дверима вечірки, де нікого не знає, і кричить на людину, якої він теж не знає, а пару годин тому сидів на даху й збирався скинутися. А, і ще його ненавидить жінка з дітьми. За будь-яких інших обставин я б сказала, що він раптом втратив волю до життя. Я підійшла й поклала руку йому на плече, і він подивився на мене, як на людину, а не просто як на подразник, і в нас майже трапився якийсь Момент – не романтичний момент в стилі Росса та Рейчел (ще чого), а Момент Порозуміння. Але потім нас перервали, і Момент минув.

ДД

Я хочу розповісти вам про свій старий гурт – мабуть, тому що цих чуваків я почав сприймати як новий. Нас було четверо, і ми звалися Велике Жовте. Спочатку ми звалися Велике Рожеве на честь альбому The Band, але всі стали вважати нас за гейську групу, тож ми змінили колір. Ми з Едді заснували гурт ще у старших класах, ми разом писали пісні і взагалі були як брати, аж доки все це змінилося. А Біллі був ударником, а Джессі був басистом, а… бля, вам же воно по барабану, вірно? Вам варто знати одне: ми мали щось таке, чого ніхто ніколи не мав. Може, хтось і мав щось подібне за старих часів – Ролінги, The Clash, The Who. Але ніхто з тих, кого я бачив, такого не мав. Шкода, що ви не були на наших виступах, бо тоді б ви зрозуміли, що я вас не найобую, але доведеться вам повірити мені на слово: під час найкращих концертів ми просто всмоктували публіку в себе й випльовували її на двадцять миль. Мені досі подобаються наші альбоми, але саме концерти народ запам’ятовував найліпше за все; ми прискорювалися і сповільнювалися, ми грали кавери на улюблені пісні, знаючи, що в публіки вони теж будуть улюбленими, і для слухачів наші концерти щось значили – зараз такого вже не бува. Коли наш гурт грав наживо, це нагадувало якусь п’ятидесятницьку службу; замість аплодисментів, свисту та вигуків – сльози, зубовний скрегіт та впадання в екстаз. Ми рятували душі. Якщо ви любите рок-н-рол, весь цілком, від, не знаю, там, Елвіса до Джеймса Брауна й до самих White Stripes, то вам би захотілося піти з роботи й оселитися в наших підсилювачах, доки б у вас вуха не повідвалювалися. Заради тих концертів я тільки й жив, і тепер я знаю, що це не фігуративний вираз.

*

Хтів би я, аби все було самодурство. Чесно. Так було б легше. Але в нас були всі ці форуми на нашому сайті, і я їх подеколи читав і бачив, що народ відчував те ж саме, що й ми; причому я дивився на форумах інших гуртів, і там не було таких фанатів, як у нас. Тобто, у всіх є фанати, які їх люблять, інакше б вони не були фанатами, так? Але з інших форумів було видно, що наші чуваки виходили з концертів із якимось особливим відчуттям. Ми це відчували, і вони теж. Мабуть, їх просто було замало. Коротше.

*

В Морін трохи макітрилася голова після наїздів Джес, та й що тут дивного? Мені б теж захотілося присісти, якби на мене наїхала Джес, а я ж трохи повидав у житті. Я вивів її на невеличкий дах-терасу, який виглядав так, наче там в жодну пору року не буває сонця, але там все одно стояв складаний столик та гриль. Ці малесенькі грилі в Англії крізь стоять, так? Для мене вони символізують перемогу надії над обставинами, зважаючи на те, що їх можна хіба що розглядати у вікно крізь проливний дощ. За столиком сиділо пару людей, але коли вони побачили, що Морін погано почувається, вони підвелися й повернулися всередину, а ми сіли. Я запропонував принести їй склянку води, але вона нічого не хтіла, тому деякий час ми просто сиділи. А потім ми обидва почули таке типу шипіння, яке доносилося з темряви біля грилю в дальньому кутку, і зрештою збагнули, що там хтось сидить. То був молодий хлопець з довгим волоссям і жалюгідними вусами. Він скрючився в тіні й намагався привернути нашу увагу.

– Пробачте, – прошепотів він так гучно, як тільки наважився.

– Хочеш з нами поговорити, йди сюди.

– Я не можу виходити на світло.

– А що буде, як ти вийдеш?

– Мене може вбити одна психована людина.

– Тут тільки ми з Морін.

– Та людина всюди.

– Як Бог, – сказав я.

Я перетнув терасу й присів навпочіпки поряд із ним.

– Чим я можу тобі допомогти?

– Ти американець?

– Так.

– А. Йо, братело. – Якщо я скажу вам, що це його повеселило, ви знатимете про того хлопця все, що треба знати. – Слухай, ти можеш зазирнути всередину й подивитися, чи там ще є та людина?

– А як він виглядає?

– Вона. Знаю, знаю, але вона реально страшна. Один мій приятель помітив її першим і сказав, щоб я сховався тут, доки вона не піде. Я з нею один раз зустрічався. Не те що, типу, «колись одного разу». Один-єдиний раз. Але потім збіг, бо вона ненормальна, і…

Це було просто ідеально.

– Ти Чес, так?

– Звідки ти дізнався?

– Я друг Джес.

Їбать, ви б тільки бачили вираз його обличчя. Він похапцем підірвався на ноги й почав озиратися в пошуках способів втекти через чорну стіну. В якусь мить я навіть подумав, що він спробує збігти нею, як білка.

– Блядь, – сказав він. – Пиздець. Вибач. Блядь. Ти допоможеш мені перелізти?

– Ні. Я хочу, щоб ти пішов і поговорив із нею. В неї був, в неї був, той, тяжкий вечір, і може, балачка допоможе їй заспокоїтися.

Чес розсміявся. То був пустий несамовитий сміх людини, яка знає, що коли йдеться про заспокоєння Джес, тут радше стануть у пригоді декілька слонових транквілізаторів, ніж балачка.

– Ти знаєш, що в мене не було сексу з тієї ночі, коли ми зустрічалися, так?

– Я цього не знав, Чесе, ні. Звідки мені таке знати? Де б я про це прочитав?

– Я надто наляканий. Я не можу знов зробити цю помилку. Я не можу припустити, щоб якась жінка знов кричала на мене в кіно. Я не проти, знаєш, ніколи більше не займатися сексом. Так воно краще. Мені двадцять два. Тобто, під шістдесят років тобі все одно вже не хочеться, так? Тож ідеться всього про сорок років. Навіть менше. Я переживу. Жінки – вони реально припездені, чувак.

– Облиш цю херню, чувак. Тобі просто не пощастило.

Я сказав це тому, що вважав таку відповідь правильною, а не тому, що мій досвід свідчив про інакше. Це неправда, що жінки реально припездені, звичайно ні – тільки ті, з якими доводилося спати мені й Чесу.

– Слухай. Якщо ти вийдеш і побалакаєш з нею, що може статися в найгіршому випадку?

– Вона двічі намагалася мене вбити і один раз добилася мого арешту. Плюс мені заборонено з’являтися у трьох пабах, двох галереях та одному кінотеатрі. Плюс я отримав офіційне попередження від…

– Добре, добре. То ти кажеш, що в найгіршому випадку ти помреш болючою насильною смертю. А я скажу тобі, друже мій, що краще померти, як чоловік, ніж ховатися під грилем, як миша.

Морін підвелася і приєдналася до нашого похмурого барбекю.

– На місці Джес я би спробувала тебе вбити, – сказала вона тихо – настільки тихо, що важко було співвіднести жорстокість її слів із сором’язністю її голосу.

– От бач. Тебе обложили з усіх боків.

– Блядь, це ще хто?

– Мене звуть Морін, – сказала Морін. – А чому тобі все має минутися?

– Що має мені минутися? Я нічого не зробив.

– Ти ніби сказав, що займався з нею сексом, – сказала Морін. – Чи, може, ти не казав цього прямо. Але ти казав, що відтоді в тебе не було сексу. Тож я думаю, ти з нею спав.

– Ну, в нас був секс один раз, отоді. Але ж я тоді не знав, що вона дура припездена.

– Тобто коли виявилося, що бідна дівчинка стривожена й уразлива, тоді ти і втік.

– Мені довелося втекти. Вона мене переслідувала. З ножем, частіше за все.

– А чому вона тебе переслідувала?

– Що це за питання? Тебе це яким боком стосується?

– Я не люблю бачити, коли люди засмучуються.

– А я? Я засмучуюся. Моє життя в руїнах.

Так от, бачте, Чес не міг знати, але це був не надто вдалий аргумент у спорі з нами, членами Четвірки з Будинку самовбивців. Ми за визначенням були Королями та Королевами Руїн. Чес відмовився від сексу, тоді як ми, блядь, намагалися вирішити, чи відмовлятися нам від життя.

– Ти маєш з нею поговорити, – сказала Морін.

– Іди на хуй, – сказав Чес. І тут – шмяк! – Морін заліпила йому ляща.

Я не можу вам передати, скільки разів бачив, як Едді дає комусь в пику на вечірці чи після концерту. І мабуть, він сказав би те ж саме про мене, хоча в моїх спогадах я був Людиною Миру з рідкими нападами насильства, а він був Людиною Війни з рідкими моментами спокою та ясності. Ладно, знаю, Морін була типу така маленька літня дамочка, але побачивши її в нападі, я прозрів.

От що я зрозумів про Морін: вона була набагато сміливіша за мене. Вона стільки років терпіла, щоб побачити, що буде далі, ніколи не маючи життя, яке вона собі планувала. Не знаю, які в неї були плани, але вона їх мала, як і всі інші, а після появи Метті вона двадцять років очікувала отримати якусь компенсацію, і не отримала нічого. В тому ляпанці було багато почуття, і я з легкістю міг уявити собі, що б’ю когось досить сильно в її віці. Це була одна з причин, чому я не мав наміру доживати до її віку.

МОРІН

Френк – це батько Метті. Дивно думати, що для когось це може бути не відразу зрозуміло, адже для мене це настільки очевидно. За все життя я мала статевий зв’язок лише з одним чоловіком, і з тим чоловіком я мала статевий зв’язок лише один раз, і той єдиний статевий зв’язок в моєму житті породив Метті. Яка вірогідність, е? Один на мільйон? Один на десять мільйонів? Не знаю. Але, звісно, навіть один на десять мільйонів означає, що у світі багато таких жінок, як я. Це зовсім не те, що спадає на думку, коли говорять «один на десять мільйонів». Ніколи не думаєш: «А це ж багато людей».

*

Що я зрозуміла за всі ці роки, це те, що ми набагато гірше захищені від недолі, ніж нам здається. Бо хоча це начебто несправедливо – один раз вступити у статевий зв’язок і народити дитину, яка не вміє говорити, не вміє ходити, навіть не впізнає мене… Що ж, справедливість тут взагалі не до чого, чи не так? Достатньо вступити в статевий зв’язок один раз, аби народити дитину, будь-яку дитину. Нема ж такого закону, де б говорилося: «Таку дитину, як Метті, можна народжувати тільки, якщо ти одружена, чи якщо в тебе вже є багато інших дітей, чи якщо ти спала з багатьма чоловіками». Такого закону нема, хоча нам з вами, можливо, і хотілося б, щоб він був. А тільки в вас народжується дитина на кшталт Метті, ви мимоволі думаєте: «Ну все! Оце вся моя недоля, відразу за все життя наперед». Але я сумніваюся, що доля влаштована саме так. Метті ще не означає, що я не захворію на рак грудей, або що мене не пограбують. Мусив би означати, але ж ні. Певним чином я рада, що в мене ніколи не було іншої дитини, нормальної. Мені знадобилося би більше гарантій від Бога, ніж Він може надати.

Та й взагалі, я католичка, тож не стільки вірю в долю, скільки в покарання. У нас гарно виходить вірити в покарання; краще за всіх у світі. Я зогрішила проти Церкви, і моя розплата за це – Метті. Може здатися, що розплата заважка, але ж ці гріхи мусять щось значити, чи не так? Тож з одного боку нема нічого несподіваного в тому, що я була покарана. Довгий час я навіть була вдячна, бо мені здавалося, що я зможу спокутувати свій гріх на Землі, і на мене не чекатиме розплата після смерті. Але тепер я вже не так впевнена. Якщо плата за гріх настільки висока, що в результаті тобі хочеться накласти на себе руки і скоїти ще більший гріх, то Хтось помилився в розрахунках. Хтось править надмірну ціну.

Я ніколи ще нікого не била, жодного разу в житті, хоча мені часто хотілося. Але та ніч була інакшою. Я була в підвішеному стані, десь між життям та вмиранням, і в мене було таке почуття, ніби не має значення, що я роблю, доки я не повернуся на дах Будинку самовбивців. І тут я вперше збагнула, що я мов відправилася у відпочинок від себе самої. Від цієї думки мені захотілося знову дати йому ляпасу – тільки тому, що я могла – але я не стала. Одного разу було досить: Чес упав – радше від шоку, мабуть, аніж від сили удару, бо я не така сильна – а потім став рачки і прикрив голову руками.

– Пробачте, – сказав Чес.

– За що? – спитав його ДД.

– Не знаю, – сказав він. – За все.

– В мене колись був такий хлопець, як ти, – сказала йому я.

– Пробачте, – повторив він.

– Це образливо. Це жахливий вчинок, вступити з кимось у статевий зв’язок, а потім зникнути.

– Я тепер і сам бачу.

– Справді?

– Та мабуть.

– Звідти ти нічого не побачиш, – сказав ДД. – Може, ти підведешся?

– Я не хочу знов отримати ляпанець.

– Я помиляюся, чи ти справді не найсміливіший чоловік у світі? – спитав ДД.

– Є багато різних способів виявити сміливість, – сказав Чес. – Якщо ти маєш на увазі, що я не надаю особливого значення фізичній сміливості… то так, ти не помиляєшся. Як на мене, її часто переоцінюють.

– Ну, знаєш, Чесе, я думаю, ти досить сміливий, раз не соромишся показати свій страх перед такою сумирною дамою, як Морін. Я поважаю твою щирість, чувак. Ти його більше не битимеш, правда, Морін?

Я пообіцяла, що не битиму, і Чес підвівся на ноги. Це було незвичне почуття – бачити, як чоловік робить щось через мене.

– Хіба це життя – весь час ховатися під грилями, га? – сказав ДД.

– Ні. Але я не бачу якоїсь альтернативи.

– А як щодо поговорити з Джес?

– О ні. Я радше тут оселюся. Серйозно. Я вже подумую переїхати, до речі.

– Що, до чийогось двора? Може, там, де травки побільше?

– Ні, – сказав Чес. – До Манчестера.

– Слухай, – сказав ДД. – Я знаю, що вона страшна. Саме тому ти мусиш поговорити з нею зараз. Поки ми тут. Ми можемо, ну той. Виступити посередниками. Хіба це не простіше, ніж переїжджати до іншого міста?

– Та що я їй скажу?

– Може, ми щось вигадаємо. Разом. Щось таке, щоб вона від тебе відчепилася.

– Типу?

– Я точно знаю, що вона б вийшла за тебе, якби ти їй запропонував.

– О, ні, бач, це якраз…

– Я просто приколююсь, Чесе. Розслабся, чувак.

– Зараз не ті часи, типу, щоб розслаблятися. Темні нині часи.

– Авжеж, куди темніше. Тут тобі й Джес, і переїзд до Манчестера, і життя під грилем, і Вежі-близнюки, і все інше.

– Ага.

ДД похитав головою.

– Ладно. То що ти можеш їй такого сказати, що врятує тебе від цього п…ця?

І ДД продиктував йому декілька фраз, ніби той був актором, і ми знімалися у серіалі.

МАРТІН

Я не маю нічого проти того, щоб інколи помайструвати власними руками. Я сам декорував спальні своїх дівчинок, з трафаретами і так далі. (Так, так, там були телекамери, і продюсерська компанія оплатила кожну краплю флуоресцентної фарби, але це ніяк не зменшує мого досягнення.) Так от, якщо ви теж таким займалися, то знаєте, що іноді трапляються дірки, завеликі для шпаклювання, надто у ванній кімнаті. І ледачий вихід в такому випадку – напхати в діри всього, що тільки знайдеться: поламаних сірників, шматків мочалок, всього, що є під рукою. Ну от, це і була функція Чеса тієї ночі: він був шматком мочалки для затикання дірки. Вся ця маячня з Джес і Чесом була сміхотворною, звичайно, це було цілковите марнування часу та сил, просто банальна інтермедія; але вона поглинула нас, змусила спуститися з даху, і навіть слухаючи його недоладну промову, я розумів її цінність. Також я розумів, що найближчими тижнями й місяцями нам знадобиться ще немало шматків мочалки. Може, саме цього ми і потребуємо – незалежно від того, схильні ми до самогубства чи ні. Може, життя – надто велика дірка, щоб її зашпаклювати, тому нам потрібно все, що тільки знайдеться – шліфувальні та стругальні верстати, п’ятнадцятирічні дівки абощо – щоб її забити.

– Привіт, Джес, – сказав Чес, коли його виштовхали з вечірки на вулицю. Він намагався надати своєму тону веселості, дружелюбності та невимушеності, ніби сподівався зіткнутися з Джес протягом вечора, але загальна відсутність хоті видала його з головою; нелегко демонструвати веселість, коли ти такий наляканий, що уникаєш зустрічатися із співрозмовником поглядом. Він нагадував мені дрібного гангстера, котрий попався на обкраданні хрещеного батька в якому-небудь фільмі – він явно почувався не в своїй тарілці і відчайдушно намагався підмоститися, аби зберегти свою шкуру.

– Чому ти зі мною не розмовляєш?

– Ага. Той. Я знав, що ти про це спитаєш. І я про це думав. Я про це дуже серйозно думав, взагалі-то, бо, знаєш, це… Мені це не подобається. Це слабо. Це якась слабкість в мені.

– Не переборщуй, чувак, – сказав ДД. Ніхто навіть не прикидався, що це хоч трохи нагадуватиме справжню розмову.

– Так. Ага. Отже. По-перше, мені слід вибачитися, такого більш не повториться. А по-друге: я вважаю тебе дуже привабливою, і цікавою співрозмовницею, і…

Цього разу ДД нарочито кашлянув.

– …І, ну. Справа не в мені, а в тобі. – Він скривився. – Вибач. Вибач. Справа не в тобі, а в мені.

В цю мить, саме коли він силився згадати свої слова, він зустрівся зі мною поглядом.

– Гей. Ти схожий на того мудака з телевізора. Мартіна Як-там.

– Це він і є, – сказала Джес.

– Їбанутися, звідки ти його знаєш?

– Це довга історія, – сказав я.

– Ми обидва щойно були на даху Будинку самовбивців. Ми збиралися скинутися, – сказала Джес, таким чином роблячи довгу історію істотно коротше і, треба віддати їй належне, впускаючи чимало яскравих подробиць.

Чес проковтнув цю інформацію майже фізично, як змії ковтають яйця: видно було, як вона повільно просувається до його мозку. Чес, я не сумніваюся, мав чимало привабливих рис характеру, але швидкість мислення не була однією з них.

– Через ту дівку, що ти її трахнув? І тому що тебе жінка з дітьми виставила надвір і все таке? – нарешті спитав він.

– А чому ти не спитаєш Джес, із-за чого вона збиралася скинутися? Хіба це не важливіше?

– Заткнися, – сказала Джес. – Це особисте.

– Он як, а моє, значить, не особисте?

– Ні, – сказала вона. – Вже не особисте. Про це всі знають.

– А яка насправді Пенні Чемберс? У житті?

– Ми сюди про це говорити прийшли, Чесе? – тихо сказав ДД.

– Ні. Точно. Вибач. Просто воно дещо відволікає, коли поряд стоїть чувак із телевізора.

– Ти хочеш, щоб я пішов?

– Ні, – поспішно сказала Джес. – Я хочу, щоб ти залишався тут.

– Я б ніколи не подумав, що він у твоєму смаку, – сказав Чес. – Надто старий. І плюс він довбойоб. – Він реготнув, а потім озирнувся довкола в пошуках підтримки, але нікому з нас – нікому з них, точніше, бо навіть Чес не чекав, що я реготатиму над власним віком чи довбойобством – не біло анітрішки смішно.

– Ага, так. Он воно як, значить?

І раптом, дійсно, все стало саме так: ми були серйознішими за нього, в усіх значеннях.

І навіть Джес це відчула.

– Це ти лох, – сказала вона. – Нам з тобою робити нічого. Пішов на хуй, щоб я тебе більше не бачила. – А потім вона дала йому підсрачника – старомодного, класичного вдару ногою по м’ясистішій частині дупи, ніби вони були персонажами з мультику.

І на цьому з Чесом було покінчено.

ДЖЕС

Коли тобі сумно – типу, реально сумно, сумно аж до Будинку самовбивців – то хочеться бути тільки з тими, кому теж сумно. Я не знала цього до тієї ночі, але раптом зрозуміла, щойно побачила обличчя Чеса. В ньому не було нічого. Це було просто обличчя двадцятидвохрічного хлопця, який нічого в житті не робив, хіба що кілька разів хавал екстазі, який ні про що в житті не думав, хіба що де взяти ще екстазі, і нічого не відчував, хіба що повний відруб. Його видавали очі: коли він видав той тупий жарт про Мартіна і думав, що ми розсміємося, його очі повністю розчинилися в жарті, і від них нічого не залишилося. Це були просто очі, що сміються, не налякані й не стурбовані – це були очі малюка, коли його лоскочуть. Я помітила в інших, що коли вони жартували, якщо жартували (із Морін комік був так собі), все одно було зрозуміло, чому вони були на даху, навіть коли вони сміялися – в них було щось іще, щось таке, що не давало їм повністю розчинитися в моменті. І ви можете сказати, що ми не повинні були там бути, тому що бажання накласти на себе руки – це вихід для боягузів, і можете сказати, що в жодного з нас не було достатніх причин цього бажати. Але ви не можете сказати, що ми цього не відчували, бо ми всі відчували, і це було важніше за все інше. Чес ніколи б не зрозумів, що це таке, хіба що якби сам переступив межу.

Дата добавления: 2015-11-14