Частина третя 3 страница

Ми зі Стівеном та Шоном трохи поспостерігали за іншими, щоб подивитися, як ідуть справи. Найкраще вони йшли у ДД, бо він все ж таки не до кінця розбратався зі своїми друзями. Мартін та його колишня жінка мовчки дивилися, як їхні доньки малюють, а Джес та її батьки кричали. Само по собі воно би могло бути гарною ознакою, якби вони кричали щось правильне, але подеколи було чути, як Джес кричить найголосніше за всіх, і несхоже було, що її вигуки допомагають ділу. Наприклад: «Не чіпала я тих дебільних чортових сережок». Це чули всі присутні, і ми з Мартіном та ДД переглянулися. Ніхто з нас нічого не знав про історію з сережками, тож судити було важко, але навряд чи сережки були найбільшою проблемою Джес.

Мені було шкода Пенні, яка сиділа у кутку сама, тож я спитала її, чи не хоче вона приєднатися до нас.

– Думаю, вам та є про що поговорити й без мене, – сказала вона.

– Ні, – сказала я. – Ми вже все.

– Що ж, вам достався найбільш гарненький парубок з усіх, – сказала вона. Вона мала на увазі Стівена, високого санітара, й коли я подивилася на нього з іншого кінця зали, я її зрозуміла. Він був блондином із довгим густим волоссям та яскраво-блакитними очима, а його усмішка просто-таки зігрівала всю залу. Прикро, що я сама не помітила, але я вже давно про таке не думаю.

– Тож підіть поговоріть із ним. Він буде радий з вами познайомитися, – сказала я. Я не могла сказати це напевно, але якщо тобі нічого робити крім стояти поряд із хлопчиком в інвалідному кріслі, ти навряд чи відмовишся познайомитися з симпатичною жінкою, яка виступає по телевізору. І я не бачу тут ніякої заслуги зі свого боку, бо я нічого по суті не зробила, лише сказала їй те, що сказала; але цікаво, що стільки всього сталося тільки через те, що Пенні перетнула кав’ярню, аби поговорити зі Стівеном.

ДЖЕС

У всіх усе йшло наче нормально, крім мене. В мене все йшло херово. І це було не дуже чесно, бо я казна-кільки часу витратила на організацію цього батьківського вечора, інтервенції цієї. Я полізла в Інтернет і розшукала мило чувака, який був менеджером групи ДД. А він дав мені номер Еда, і я не лягала десь до третьої ранку, щоб подзвонити йому, коли він повернеться з роботи. І коли я розповіла йому, як у ДД все хріново, він сказав, що приїде, а потім подзвонив Ліззі, й вона теж погодилася прийти. А з Сінді та її дітьми довелося реально потрудитися, це було просто як цілий тиждень постійної, блядь, зайнятості, і що я з цього маю? Хуй що. Чому я вирішила, що від розмов із моїм йобаним батьком та моєю йобаною матір’ю буде якась йобана користь? Я з ними щодня розмовляю, і ні хуя не міняється. Так чому я вирішила, що тут буде інакше? Бо прийшли Метті та Пенні та всі інші? Бо ми були у «Старбаксі»? Мабуть, я надіялася, що вони мене вислухають, особливо після того, як я об’явила, що ми всі зібралися тому, що потребуємо їхньої допомоги; але коли мама згадала про ту хрінь із сережками, я зрозуміла, що з тим же успіхом могла затягти першого-ліпшого чувака з вулиці й попросити його мене удочерити чи що.

Ми ніколи не забудемо про ті сережки. Ми будемо говорити про них на смертному одрі. Вони наче заміняють їй матюки. Коли я на неї злюся, я часто кажу йобаний, а коли вона на мене злиться, вона часто каже сережки. Це взагалі не її сережки були; це були сережки Джен, і як їй вже казала, я їх не чіпала. В неї така мулька, що в ті перші кошмарні тижні, коли ми тільки й робили, що сиділи біля телефону й чекали, коли з поліції повідомлять, що знайшли її тіло, сережки лежали у Джен на приліжковому столику. Мама каже, що кожної ночі заходила й сиділа на ліжку, і що в неї типу фотографічна така пам’ять на все, що вона тоді бачила, і вона досі бачить ті сережки поряд із чашкою з-під кави та якоюсь книжкою. А потім, коли ми почали поступово типу повертатися до роботи та школи та нормального життя, якщо після того його можна назвати нормальним, сережки зникли. Тож звісно, це я взяла, бо я ж вічно все цуплю. Це правда, я не спорю. Але в основному я цуплю гроші – в них. А сережки належали Джен, а не їм, і взагалі вони купили їх на Камденському ринку фунтів типу за п’ять.

Я не до кінця в цьому впевнена, і це в мене не жаль до себе чи як там. Але ж усі батьки мають улюблених дітей, правильно? А як інакше? Як можуть містер і місіс Міноуґ не любити Кайлі більше за ту другу? Джен у них ніколи нічого не цупила; вона весь час читала книжки, гарно вчилася у школі, говорила з татом про якісь перестановки й такі всілякі політичні теми, ніколи не блювала на підлогу при міністрі казначейства чи як там. От візьміть блювання, наприклад. Це просто були несвіжі фаляфелі, так же? Я прогулювала школу, й ми викурили два косяка та випили по парі «Бризів», тож це не те щоб було щось стріхозривне. Ніяк не скажеш, що я відірвалася на повну. А потім я з’їла тих фаляфелів по дорозі додому. Ну от, я відчула, як фаляфелі виходять назад, коли вже повертала ключ у дверях, тож я знала, що це мене через них занудило. А до туалету я б аніяк не добігла, так? А тато був на кухні з тим казначейцем чи як, а я спробувала добігти до раковини і не добігла. Повсюди – фаляфелі та «Бризи». Чи блюванула б я, якби не фаляфелі? Ні. Чи повірив він, що це все фаляфелі? Ні. Чи повірив би він Джен? Так, бо вона не пила й не курила драп. Не знаю. Отак воно завжди – фаляфелі та сережки. Всі знають, як говорити, і ніхто не знає, що сказати.

Після того, як ми знову пережували історію з сережками, мама така каже: Чого ти хочеш? Тож я така, типу: Ти що, взагалі ніколи не слухаєш, а вона така: Що саме я мала слухати? А я така, типу: У своїй промові чи як там я казала, що нам потрібна ваша допомога, а вона така: Ну, і що це значить? Що ми мусимо такого зробити, чого ми не робимо?

А я не знала. Вони мене годують, одягають, дають мені гроші на бухло, платять за школу і так далі. Коли я розмовляю, вони слухають. Я просто думала, що як скажу, що вони мусять мені допомогти, то вони мені допоможуть. Я не розуміла, що мені нічого сказати, і їм нічого сказати, і зробити теж нічого.

Тож той момент, коли мама спитала, як вони можуть мені допомогти, це був типу як наче той момент, коли той мужик скинувся з даху. Тобто, він був не таким жахливим і не таким лячним, і ніхто не помер, і ми всі були в приміщенні і так далі. Але знаєте, як ховаєш в голові якісь речі в такій типу шкатулці на чорний день? Наприклад, думаєш: одного дня, якщо я не зможу більше терпіти, я покінчу з собою. Одного дня, якщо мені реально прийде пиздець, то я просто здамся і попрошу маму з татом мене витягти. Так от, коротше, тепер моя мислена шкатулка на чорний день була порожньою, і найсмішніше, що в ній ніколи нічого й не було.

Отже, я зробила те, що зазвичай роблю в подібних ситуаціях. Я послала на хуй маму, послала на хуй тата й пішла, хоча я типу мусила ще поговорити з чиїмись друзями та близькими. А потім, коли я вже піднялася східцями, я почулася дурепою, але повертатися було запізно, тож я просто вийшла на вулицю, пройшла вниз по Аппер-стріт, спустилася на станцію метро «Енджел» та сіла на перший потяг. Ніхто за мною не гонився.

ДД

Щойно я побачив у підвалі Еда й Ліззі, я відчув такий мимовільний проблиск надії. Типу – все! Вони прийшли мене врятувати! Інші члени групи готують на вечір концерт, а потім ми з Ліззі поїдемо до маленької такої затишної квартирки, що вона зняла її для нас двох! Ось чим вона весь час займалася! Шукала та обставляла квартиру! І… Що це за старий чувак розмовляє з Джес? Чи може бути, що це менеджер звукозаписувальної компанії? Невже Ед підписав нас на запис альбому? Ні, не підписав. Старий чувак – це тато Джес, а згодом я дізнався, що у Ліззі тепер новий хлопець, який має будинок у Гемпстеді та власну студію графічного дизайну.

Я досить швидко повернувся на землю. Ані в їхніх обличчях, ані в їхніх голосах не було ніякого захоплення, тож я зрозумів, що вони не принесли мені новин чи якихось грандіозних вістей про моє майбутнє. Я побачив любов, побачив схвильованість, і трохи рознюнився, чесно кажучи; я довго з ними обіймався, аби вони не побачили, який я слинько. Але вони прийшли до підвалу «Старбаксу», бо їм було сказано прийти до підвалу «Старбаксу», і ніхто з них не мав гадки навіщо.

– Як ти, чувак? – сказав Ед. – Чув, у тебе не все гаразд.

– Ну, той, – сказав я. – Все якось устаканиться. – Мені хотілося сказати щось про того чувака з Діккенса, Мікобера, але я не хотів, аби Ед почав наїжджати на мене, коли ми ще навіть не поговорили.

– Тут нічого не устаканиться, – сказав він. – Тобі треба додому.

Мені не хтілося вдаватися у ту дев’яностоденну хрінь, тому я змінив тему.

– Ну і видок у тебе, – сказав я. На ньому була замшева куртка, котра явно коштувала багато грошей, і білі вельветові штани, й хоча волосся в нього залишилося довгим, воно було таким типу здоровим та блискучим. Він скидався на одного з тих мудаків, що зустрічаються з дівками у «Сексі і місті».

– Я насправді ніколи не хтів виглядати так, як виглядав раніше. Я виглядав так тільки тому, що не мав грошей. І ще ми ніколи не зупинялися у готелях з нормальними душами.

Ліззі чемно всміхнулася. Важко було з ними двома зразу – наче перша та друга жінки разом прийшли провідати тебе у шпиталі.

– Ніколи б не подумав, що ти пораженець, – сказав Ед.

– Гей, ти слідкуй за базаром. Тут у нас штаб-квартира Клуба пораженців.

– Ага. Але наскільки я встиг почути, вони всі мають вагомі причини. А що маєш ти? Нічого ти не маєш, чувак.

– Еге ж. Саме так воно і є.

– Я не те мав на увазі.

– Хтось хоче кави? – сказала Ліззі.

Я не хтів, щоб вона йшла.

– Я схожу з тобою, – сказав я.

– Ми всі сходимо, – сказав Ед. Тож ми всі пішли, і ми з Ліззі продовжували не розмовляти, а Ед продовжував розмовляти, і все це нагадувало останні пару років мого життя, спресовані у чергу за кавою.

– Для таких як ми рок-н-рол – це як коледж, – сказав Ед, коли ми зробили замовлення. – Ми хлопці з робочого класу. Нам не світить вийобуватися, як усілякі мажори, якщо тільки ми не зберемо гурт. Тож ми проводимо кілька років, а потім гурт починає смоктати, і гастролі починають смоктати, і безгрішшя починає смоктати. Отож знаходиш роботу. Таке життя, чувак.

– Отже, той момент, коли все починає смоктати… Це як наш диплом. Наш випуск із коледжу.

– Точно.

– Тож коли все почне смоктати в Ділана? Чи у Спрінґстіна?

– Мабуть, коли вони житимуть у мотелі, де забороняється користуватися гарячою водою до шостої вечора.

Під час останнього туру ми справді жили в такому мотелі у Південній Кароліні. Але я пам’ятаю концерт, який був офігезним; Ед пам’ятає душові, які офігезними не були.

– І взагалі, я знав Спрінґстіна. Принаймні, бачив його у реюніон-турі з E Street. І маю сказати, сенаторе ДД, ви – не Спрінґстін.

– Дякую, друже.

– Бля, ДД. Що ти хочеш, щоб я сказав? Гаразд, ти Спрінґстін. Ти один із найуспішніших виконавців в історії музичного бізнесу. Ти потрапляв на обкладинки «Тайм» та «Ньюсуїк» протягом одного тижня. Ти раз за разом збираєш повні стадіони, на хуй. Ось. Тобі стало краще? Господи. Не будь дитиною, чувак.

– О, а ти в нас такий дорослий, бо твій папік зжалився над тобою й дав тобі роботу – нелегально підключати бабусям кабельні канали?

Коли Ед збирається накидати буханців, в нього починають червоніти вуха. Ймовірно, ця інформація не потрібна нікому в світі крім мене, тому що, з очевидних причин, він не схильний сильно прив’язуватися до тих, кому накидав буханців, тож вони так і не дізнаються про його вуха – просто не встигають. Мабуть, я єдиний, хто знає, коли слід угортатися.

– В тебе вуха червоніють, – сказав я.

– Іди на хуй.

– Ти перелетів через океан тільки для того, щоб мені це сказати?

– Іди на хуй.

– Так, годі вже, – сказала Ліззі. Напевно не скажу, але я десь пригадую, що коли ми востаннє спілкувалися втрьох, вона казала те ж саме.

Чувак, що робив нам каву, пильно за нами спостерігав. Я його знав, на рівні привіт-привіт, і він був нормальний; він був студентом, і ми пару разів розмовляли про музику. Він дуже полюбляв White Stripes, а я намагався примусити його послухати Мадді Уотерса та Вульфа. Ми його трохи парили.

– Слухай, – сказав я Еду. – Я сюди часто приходжу. Хочеш дати мені по дупі – пішли на вулицю.

– Спасибі, – сказав вайт-страйпсовський чувак. – Тобто, ну той. Я був би не проти, якби більше нікого не було, бо ти наш постійний клієнт, а ми цінимо постійних клієнтів. Але… – Він жестом указав на чергу позаду нас.

– Ні-ні, я все розумію, чувак, – сказав я. – Дякую.

– Каву вам тут на прилавку залишити?

– Давай. Ми ненадовго. Він зазвичай заспокоюється після першого штуркана.

– Іди на хуй.

Тож ми всі вийшли надвір. Там було холодно, темно та мокро, але Едові вуха світилися в пітьмі, як два ліхтарики.

МАРТІН

Я не бачився і не розмовляв з Пенні з того ранку, коли про наше спіткання з ангелом написали в газетах. Я згадував про неї з теплотою, але не скучив за нею – ані в плані спілкування, ані в плані сексу. Моє лібідо взяло відпустку (і не можна виключати можливості, що воно обере достроковий вихід на пенсію і ніколи не повернеться на робоче місце); моє світське життя складалося з ДД, Морін та Джес, із чого можна зробити висновок, що воно було таким само слабеньким, як і мій статевий потяг – не в останню чергу тому, що мені його начебто вистачало. А втім коли я побачив, як Пенні заграє з одним із санітарів, я відчув непоборний гнів.

Тут нема ніякого парадоксу, якщо ви хоча б щось знаєте про збоченість людської натури. (По-моєму, я вже використовував цю фразу, внаслідок чого вона, мабуть, починає здаватися трохи менш солідною та психологічно ґрунтовною. Наступного разу я зізнаюся у збоченості та непослідовності й не чіпатиму людську натуру.) Ревнощі можуть охопити чоловіка будь-коли, тим паче, що той блондинистий санітар був високим, молодим, засмаглим та блондинистим. Існує неабияка вірогідність, що він викликав би в мене непоборний гнів, якби стояв сам-самісінький у підвалі «Старбаксу» – та мабуть, у будь-якій точці Лондона.

В ретроспективі видно, що я, поза всяким сумнівом, вишукував приводу залишити лоно сім’ї. Як і передбачалося, я дуже мало дізнався про себе протягом останніх кількох хвилин. Ні погорда моєї колишньої жінки, ні олівці моїх доньок не виявилися такими повчальними, як того хотілося Джес.

– Спасибі, – сказав я Пенні.

– О, та нема за що. В мене все одно не було планів, а Джес подумала, що від цього може бути користь.

– Ні, – сказав я, негайно відчуваючи певну моральну невигідність свого становища. – Не за те спасибі. Спасибі, що стоїш тут фліртуєш на моїх очах. Інакше кажучи, красно дякую.

– Це Стівен, – сказала Пенні. – Він доглядає за Метті, і йому було ні з ким поговорити, тож я підійшла привітатися.

– Привіт, – сказав Стівен. Я обпік його поглядом.

– Либонь, ти вважаєш себе за справжнього вродливця.

– Перепрошую? – сказав він.

– Мартіне! – сказала Пенні.

– Ти все чув, – сказав я. – Нахабна твоя пика.

У мене було таке почуття, ніби за столиком у кутку, де дівчинки малювали свої картинки, інший Мартін – добріший, м’якіший Мартін – спостерігав за всім цим із поміссю обурення й зацікавленості, і в мене майнула думка, чи не вийде до нього приєднатися.

– Іди геть, поки ти не виставив себе повним ідіотом, – сказала Пенні. Той факт, що Пенні досі вважала, ніби ідіотизм насувається на мене звіддалік, і я все ще маю шанс забратися з його шляху, наочно свідчив про благородство її духу; менш упереджені спостерігачі могли б зауважити, що ідіотизм вже розчавив мене вщерть. Щоправда, це не мало значення, бо я не збирався рухатися з місця.

– Це легко – бути санітаром, правда ж?

– Не дуже, – сказав Стівен. Він зробив елементарну помилку – відповів на питання так, ніби воно було поставлене звичайним тоном, без домішки жовчі. – Тобто, це приносить задоволення, звичайно, але… Напружений графік, низька оплата, нічні зміни. Трапляються важкі пацієнти. – Він знизав плечима.

– Трапляються важкі пацієнти, – сказав я дебільним плачним голоском. – Низька оплата. Нічні зміни. Усі-пусі.

– Шоне, – сказав Стівен своєму напарникові. – Я зачекаю наверху. Цей мужик діє мені на нерви.

– Стривай-но, я ще не договорив. Я зробив тобі ласку, вислухавши твої розпатякування про те, який ти в нас національний герой. А тепер ти мене послухай.

Не думаю, що він був проти того, аби залишитися ще на пару хвилин. Така сенсаційно погана поведінка викликала чимале захоплення, я ж бачив, і сподіваюся, що ви не визнаєте мене нескромним, коли я скажу, що моя знаменитість (чи те, що від неї залишилося) зіграла важливу роль у цьому спектаклі: як правило, телевізійні зірки погано поводяться тільки у нічних клубах, в оточенні інших телевізійних зірок, тож моє рішення у тверезому стані відірватися на санітара у підвалі «Старбаксу» було сміливим – можливо, навіть епохальним. І не те щоб Стівен міг справді сприйняти це на свій рахунок – так само, як він не міг би сприйняти на свій рахунок, якби я раптом вирішив насрати йому на туфлі. Зовнішні прояви внутрішнього заворушення рідко бувають чітко спрямованими.

– Ненавиджу таких як ти, – сказав я. – Покатав трохи хлопця на інвалідному кріслі й хочеш за це медаль. Що тут взагалі важкого?

Мушу з жалем сказати, що в цей момент я вхопився за ручки Меттіного крісла і зайшовся штовхати його туди-сюди. І раптом мені здалося, що буде дуже дотепно упертися при цьому однією рукою в бік, аби натякнути, що катати інвалідів у кріслах – заняття відверто жіноче.

– Поглянь на тата, мамо, – із захватом завищала одна з моїх доньок (каюся, я навіть не знаю, котра). – Правда, він смішний?

– Ось, – сказав я, звертаючись до Пенні. – Ну що? Тепер я тобі більше подобаюся?

Пенні витріщилася на мене так, ніби я справді срав Стівенові на туфлі, і цей погляд цілком відповів на моє запитання.

– Гей, ви всі, – загорланив я, хоча я вже привернув усю увагу, якої тільки міг забажати. – Правда, я крутий? Правда, я крутий? Ти думаєш, це важко, Блондинчику? Я тобі зараз розкажу, що таке важко, красунчику. Важко – це…

Але на цьому я вичерпався. Як виявилося, у мене під рукою не знайшлося прикладів важкості з моєї професійної діяльності. А ті важкості, яких я зазнав останнім часом, всі походили від сексу з неповнолітньою дівчинкою і як наслідок не дуже підходили для викликання співчуття.

– Важко – це коли… – Потрібно було тільки чимось закінчити речення. Згодилося б усе що завгодно, навіть щось таке, чого я сам ніколи не зазнавав. Пологи? Турнірні шахи? Але до мене нічого не йшло.

– Ти закінчив, дружку? – спитав Стівен.

Я кивнув, силячись якось передати цим жестом, що я надто розізлився і мені просто бридко продовжувати. А потім я скористався єдиним доступним виходом і вслід за Джес та ДД залишив приміщення.

МОРІН

Джес завжди звідусіль виходила, тож мене не надто засмутило, що вона пішла. Але коли вийшов ДД, а потім Мартін… Що ж, мене це дещо роздратувало, по правді кажучи. Це було якось нечемно, зважаючи на те, як усім довелося постаратися, щоб прийти. А Мартін повівся так дивакувато – штовхав Метті туди-сюди й питав у всіх, чи він гарно виглядає. Чого ради нам було думати, що він гарно виглядає? Він виглядав зовсім не гарно. Він виглядав божевільно. Треба віддати належне ДД, він забрав своїх гостей з собою – не залишив їх у кав’ярні, як Джес та Мартін. Але потім я дізналася, що він вивів їх надвір, аби побитися, тож важко було вирішити, чемно він повівся чи ні. З одного боку, він був із ними, але з іншого – він був із ними, бо хотів їх побити. Думаю, це все одно нечемно, але не так нечемно, як інші вчинили.

*

Ті, хто залишився у кав’ярні, деякий час стояли мовчки – санітари, батьки Джес, друзі та родичі Мартіна – а потім, коли ми зрозуміли, що ніхто не повернеться, навіть ДД зі своїми друзями, всі трішки розгубилися.

– Це все, як ви гадаєте? – сказав батько Джес. – Тобто, я не хочу… Мені б не хотілося здатися байдужим. І я знаю, що Джес доклала чимало зусиль, аби все це організувати. Але, ну… Нікого ж не залишилося, правда? Ви хочете, аби ми залишилися, Морін? Чи ми зможемо досягти чогось як одна команда? Бо звичайно, якщо так… Тобто, як ви гадаєте, на що сподівалася Джес? Може, ми зможемо допомогти їй досягти цього in absentia?

Я знала, на що сподівалася Джес. Вона сподівалася, що мама з татом прийдуть і все полагодять, як це вміють робити мами з татами. Я теж про це мріяла колись давно, коли вперше залишилася сама з Метті, і думаю, що всі про це мріють. Всі, в кого життя не задалося, принаймні.

Тож я сказала батькові Джес, що по-моєму, Джес просто хотіла більшого порозуміння, і що мені шкода, якщо все вийшло не так.

– Це все ті бісові сережки, – сказав він, тож я спитала його про сережки, й він розповів.

– А вона їх дуже цінила? – спитала я.

– Джен? Чи Джес?

– Джен.

– Навіть не знаю, – сказав він.

– Вона їх обожнювала, – сказала місіс Крайтон. У неї було дивне обличчя. Вона всміхалася протягом всієї нашої бесіди, але можна було подумати, ніби вона тільки-но дізналася про існування усмішок – несхоже було, щоб її обличчя було звиклим до радощів. Такі зморшки, як у неї, зазвичай бувають, коли часто злишся через вкрадені сережки, а губи в неї були тонкі та стулені.

– Вона за ними повернулася, – сказала я. Я не знаю, чому так сказала, і не знаю, правда це чи ні. Але це прозвучало якось правильно. Якось правдиво.

– Хто? – сказала вона. Тепер її обличчя змінилося. Йому довелося робити те, до чого воно було незвиклим, бо раптом їй відчайдушно закортіло вислухати мене. Не думаю, що вона звикла по-справжньому слухати. Мені сподобалося вчити її обличчя новому, тому я і вирішила продовжити, частково. В мене було таке почуття, ніби я керую газонокосаркою, прокладаючи стежку в місцях, що давно заросли травою.

– Джен. Якщо вона любила свої сережки, то, мабуть, повернулася за ними. Ви же знаєте, які вони в цьому віці, дівчата.

– Господи, – сказав містер Крайтон. – Мені це ніколи не спадало на думку.

– Мені теж. Але… це ж так логічно. Тому що, ти пам’ятаєш, Крісе? Саме тоді ми загубили ще пару речей. Тоді ж і гроші в нас зникли.

Щодо грошей в мене не було такої впевненості. Я розуміла, що цьому може бути інше пояснення.

– А я ще тоді сказала, що начебто зникло пару книжок, ти пам’ятаєш? А ми же знаємо, що їх точно не Джес узяла.

Я розуміла й відчувала, чому це для них усе міняє – це припущення, що Джен зайшла додому за сережками. Це означало, що вона зникла, поїхала до Техасу чи до Шотландії чи до Ноттінґхілської брами, замість загинути чи накласти на себе руки. Це означало, що вони можуть розмислювати, де вона тепер, уявляти собі її нинішнє життя. Вони могли гадати, чи народила вона дитину, котрої вони ніколи не бачили і можуть ніколи не побачити, або чи знайшла вона роботу, про яку вони можуть ніколи не дізнатися. Це означало, що в душі вони можуть залишатися звичайними батьками. Саме це я робила, коли купувала Метті ті плакати та касети – я була звичайною матір’ю в душі, бодай на мить.

При бажанні все це можна було зруйнувати за секунду, знайти в моїй версії масу гігантських прогалин, бо що ж виходило, по суті? Джен могла повернутися тому, що хотіла померти в сережках. Вона могла взагалі не повертатися. І вона все одно залишалася зниклою, поверталася вона на п’ять хвилин чи ні. Ах, але ж я знаю, що потрібно, аби продержатися. Може, це звучить смішно, зважаючи на те, що нас взагалі привело до цієї кав’ярні. Але факт є фактом, я поки що держалася, хай навіть мені й довелося для цього піднятися східцями Будинку самовбивців. Інколи просто треба трохи струсонутися. Варто просто подумати, що, можливо, дехто поцупив свої власні сережки, і твій закуток світу стає придатним для життя на деякий час.

Але це були містер та місіс Крайтон, а не Джес. Джес нічого не знала про мою сережкову версію, а саме Джес було необхідно змінити свій закуток. Саме вона була зі мною на даху. Містер та місіс Крайтон мали роботу, друзів і таке інше, тож можна було сказати, що їм не потрібні оповідки про сережки. Можна було сказати, що оповідки про сережки не справляли на них враження.

Все це можна було сказати, але це було б невірно. Їм були потрібні такі історії – це було видно з їхніх облич. Я знаю тільки одну людину, котрій не потрібні оповідки, аби продержатися, і ця людина – Метті. (А може, навіть і йому потрібні. Я ж не знаю, що в нього там відбувається. Розмовляйте з ним, кажуть мені, тож я розмовляю, і хто зна, чи він засвоює щось із того, що я кажу?) А щоб померти, не обов’язково скоювати самогубство. Можна вмирати по частинах. Матір Джес дозволила своєму обличчю вмерти, і на моїх очах воно знов ожило.

ДЖЕС

Перший поїзд їхав у південному напрямку, і я вийшла на «Лондонському мосту» та пішла гуляти. Якби ви побачили, як я стою, обпершись на стіну, та дивлюся на воду, ви б такі, типу: О, вона думає, але я не думала. Тобто, у мене в голові були якісь слова, але тільки тому, що в тебе в голові слова, це ще не значить, що ти думаєш – так само, як коли в тебе повна кишеня дрібняків, це не значить, що ти багатий. Слова у мене в голові були, типу: пиздець, сука, довбойоб, блядь, хуйня, мудак, і вони крутилися досить швидко, надто швидко, щоб навіть я могла скласти з них речення. А це не рахується за думки, правда ж?

Тож я трохи подивилася на воду, а потім пішла до кіоску біля моста й купила тютюну, паперу та сірників. Потім я повернулася на те саме місце, де стояла, і присіла скрутити собі пару цигарок, аби якось зайняти себе, типу. Не знаю, чому я так мало курю, чесно кажучи. Думаю, я просто забуваю. Якщо навіть така людина як я забуває курити, то що ж буде з курінням? Тільки гляньте на мене. Ви б заклалися на будь-які гроші, що я курю що пиздець, а це не так. Новорічна обіцянка: курити більше. Це мусить бути корисніше, ніж скидатися з багатоповерхівок.

Коротше, я сиділа собі, обпершись спиною на стіну, крутила самокрутки, аж тут побачила одного викладача з коледжу. Він такий типу старий мужик, із таких наче художників, які тусуються з самих шістдесятих. Він викладає типографську справу і все таке, і я кілька разів ходила до нього на пари, поки мені не набридло. Він нормальний, Колін. В нього нема сивого хвостика, і він не носить вицвілу джинсову куртку. І він ніколи не хотів стати нашим другом, що означає, що в нього є свої друзі. Про деяких із них такого не скажеш.

Щоб розповісти все по-чесному, мені, мабуть, слід сказати, що він побачив мене раніше, ніж я його, бо коли я відірвалася від своїх самокруток, він прямував до мене. А щоб розповісти все справді по-чесному, мені слід також сказати, що деякі з моїх думок, інакше кажучи, мислених матюків, були, можливо, не зовсім мисленими, якщо ви мене розумієте. Вони мусили бути мисленими, але деякі з них виходили через мій рот, бо їх просто було забагато. Вони типу як вихлюпувалися з мене, ніби лайка лилася з крана й текла у цеберку (= мою голову), а я забула закрутити кран, навіть коли цеберка вже наповнилася.

Так це виглядало з мого боку. З його боку це виглядало так, ніби я сиджу на землі, кручу цигарки та матюкаюся собі під ніс, а це не надто гарний вигляд, правда ж? Він типу підійшов до мене, а потім він присів напочіпки, щоб бути на моїй висоті, а потім він тихо зі мною заговорив. І він такий, типу: Джес? Ти мене пам’ятаєш?

Я бачила його всього типу місяці два тому, тож звісно, я його пам’ятала. І я така: Ні, і розсміялася, що типу задумувалося як жарт, але явно не прозвучало як жарт, бо потім він каже, таким самим шепітним голосом: Я Колін Верінґ, і я викладав у тебе в художньому коледжі. А я така: Ага, ага, а він такий: Ні, справді, і тоді я розумію, що він подумав, ніби моє Ага, ага, це було типу: Ага, щас, але це було не таке Ага, ага. Все, що я хотіла сказати цими двома Ага, це те, що я пожартувала, але я тільки зробила все ще гірше. Виходило, що я вирішила, що він прикидається Коліном Верінґом, що було б абсолютно ідіотичним учинком. Тож уся розмова відразу йде кудись не туди. Це як супермаркетний візок із розхитаним коліщатком, бо я весь час думаю: це буде просто виправити, і що я не скажу, все верне кудись не туди.

А він такий: Чому ти тут сидиш на доріжці? А я кажу йому, що посварилася зі своєю йобаною матір’ю через певні сережки, а він такий, типу: І тепер ти не можеш піти додому? А я сказала, що можу, якщо захочу. Я можу сісти на Північну лінію, доїхати назад до «Енджелу», а там пересісти на автобус. Але я не хочу. А він такий: Ну, я не думаю, що тобі слід тут сидіти. Тобі є куди піти? А потім я збагнула, що він думає, що я стала типу хворою на голову, тож я різко підвелася, від чого він аж підскочив, наїхала на нього і пішла геть.

Але потім я таки подумала – в сенсі, не просто мислено поматюкалася. І перше, що я подумала, це що мені було б дуже легко стати хворою на голову. Я не маю на увазі, що це було б як два пальці обісцяти, жити таким життям – не в тому сенсі. Я просто маю на увазі, що в мене було багато спільного з тими людьми, що вони вічно сидять на доріжках, матюкаються та крутять цигарки. Деякі з них явно ненавиділи інших людей, а я ненавиділа практично всіх. Вони, мабуть, підзаїбали своїх друзів та родичів, і я по суті теж. І хто зна, може, Джен зараз теж хвора на голову? Може, це закладено в генах, хоча раз мій тато молодший міністр освіти, то може, це така хрінь, що передається через покоління.

Дата добавления: 2015-11-14