Частина третя 4 страница

І я не знала, до чого ведуть всі ці думки, але я зненацька зрозуміла, що в мене більші проблеми, ніж я думала. Я знаю, що це звучить тупо, враховуючи що я збиралася покінчити з собою, але то було по приколу, і якби я скинулася, то теж було би по приколу. Але що як я мала майбутнє на цій планеті? Що тоді? Скількох ще людей я могла підзаїбати і зі скількох місць утекти, перш ніж реально опинилася б на доріжці попід річкою, матюкаючись вголос? Правильно, небагатьох.

Тож треба було йти назад – у «Старбакс» чи додому чи ще кудись – головне, щоб не вперед. Якщо кудись ідеш і наражаєшся на кам’яний мур, то треба вертатися назад.

Але потім я наче як знайшла спосіб перелізти через мур. Чи я знайшла маленьку дірку в мурі, через яку можна було пролізти, чи щось таке. Я зустріла одного чувака з реально кайфовим псом, і натомість взяла й переспала з ним.

ДД

Тож я став на тротуарі і запропонував Еду дати мені в пику, якщо йому від цього полегшає.

– Я не хочу тебе бити, якщо тільки ти сам не почнеш, – сказав він.

Якийсь бомж, що продавав ті благодійні журнали, стояв і спостерігав за нами.

– Дай йому, – сказав він мені.

– А ти заткни їбало, – сказав Ед.

– Я тільки намагався все розпочати, – сказав бомж.

– Чорт забирай, ти перетнув Атлантичний океан, бо ДД було погано, – сказала Ліззі Еду. – І подивись. Одна розмова – і ти вже хочеш набити йому пику.

– Все має відбуватися своїм звичаєм, – сказав Ед.

– Це щось на кшталт «Пацан сказав – пацан зробив»? Бо нам це здається повним безглуздям, – сказала Ліззі. Вона стояла, обпершись на вітрину ломбарду, роблячи вигляд, ніби їй нудотно, але я знав, що це не так. А ще вона злилася, але не хотіла цього показувати.

– Він на моєму боці, – сказав Ед. – Тож не має значення, чим це вам здається. Він розуміє.

– Ні, не розумію, – сказав я. – Ліззі має рацію. Навіщо тобі було долати такий шлях, аби вдарити мене?

– Це ж щось у дусі Буча Кессіді та Санденс Кіда, так же? – сказала Ліззі. – Ви хочете переспати один з одним, але не можете, бо обидва ж такі мачо.

Оце справді розвеселило бомжа. Він розреготався, як гієна.

– Читали, що Поліна Каель написала про «Буча Кессіді»? О-о, він її просто вивів, – сказав він.

Ані Ліззі, ані Ед не мали жодної гадки, що це за нахуй такий – Поліна Каель, але в мене є дві чи три її збірки. Я їх раніше тримав у туалеті, бо їх прикольно проглядати, коли сидиш на унітазі. Коротше, її ім’я було зовсім не тим, що я очікував почути від того конкретного чувака у той конкретний момент. Я подивився на нього.

– О, я знаю, хто така Поліна Каель, – сказав він. – Я ж не завжди був бомжем, щоб ти знав.

– Я чесно-чесно не хочу з ним спати, – сказав Ед. – Я чесно хочу його вдарити. Але він має вдарити мене першим.

– Бач? – сказала Ліззі. – Гомоеротика з відтінком садомазохізму. Поцілуй вже його, і годі.

– Поцілуй його, – сказав Еду бомж. – Поцілуй чи вдар. Тільки давайте вже щось зробимо, ради Бога.

Червоніти Едовим вухам буле вже нікуди, тож я припустив, що, може, вони просто спалахнуть, а потім почорніють. Принаймні, тоді я б міг сказати, що побачив щось нове.

– Ти намагаєшся мене вбити? – спитав я у неї.

– Чом би вам просто не зійтися знову? – сказала Ліззі. – Принаймні, так ви хоч зможете слинити один мікрофон та вимахувати здоровенними електричними фалічними символами.

– Ага, значить, ось чому ти була проти, щоб він грав у групі, – сказав Ед. – Ти ревнувала.

– Хто сказав, що я була проти, щоб він грав у групі? – спитала його Ліззі.

– Ага, тут ти все переплутав, Еде, – сказав я. – Все було набагато простіше. Вона кинула мене саме тому, що я не грав у групі. Вона не хотіла бути зі мною, якщо я не стану рок-зіркою та не зароблю до хера грошей.

– Ти справді вважаєш, що я це мала на увазі? – сказала Ліззі.

Раптом я побачив, як моє життя відбудовується на моїх очах. Все це було страшенним непорозумінням, яке зараз-таки буде виправлено, зі сміхом та сльозами. Ліззі ніколи не хтіла зі мною розлучатися. Ед ніколи не хтів зі мною розлучатися. Я вийшов на вулицю, щоб отримати стусанів, а натомість отримаю все, про що тільки мріяв.

– Бійки не буде, так? – сумно сказав бомж.

– Хіба що ми тебе відмудохаємо, – сказав Ед.

– Дайте тільки до кінця дослухати, – сказав бомж. – Не заходьте всередину. Мені ніколи не вдається ні хуя до кінця дослухати, я ж бо не можу туди зайти.

Кінець мав бути щасливим, я вже це відчував. І він мав стосуватися нас усіх чотирьох. На першому ж концерті, що ми зіграємо, коли знову зберемося, можна буде присвятити якусь пісню Бездомному Чуваку. Гей – він навіть може бути нашим гастрольним менеджером. Плюс він може сказати тост на весіллі.

– Усім слід знову зійтися з усіма, – сказав я, цілком всерйоз. Це була моя велика фінальна промова. – Кожній групі, що колись розпадалася, кожній парі… У світі й так забагато горя, без того, щоб люди кожні десять секунд розлучалися.

Ед подивився на мене так, ніби в мене поїхала стріха.

– Ти гониш, – сказала Ліззі.

Може, я невірно оцінив атмосферу моменту. Світ був неготовий до моєї великої фінальної промови.

– Нє-є-є-є-є, – сказав я. – Ну. Коротше. Це просто… така ідея в мене промайнула. Теорія така, я над нею працюю. Я ще її не до кінця відполірував.

– Гляньте на його обличчя, – сказав Бездомний Чувак. – О, він не гонить, це точно.

– А як бути з групами, що утворилися з інших груп? – сказав Ед. – Типу, я не знаю. Якби Nirvana знов зійшлася. Це б означало, що Foo Fighters довелося б розпастися. Тоді вони б були нещасні.

– Не всі, – зауважив я.

– І Clash тоді б не було. Бо Джо Страммеру довелося б залишитися у своїй першій групі.

– А хто була твоя перша дівчина?

– Кеті Ґорецкі! – сказав Ед. – Ха!

– Ти б досі був із нею, – сказала Ліззі.

– Ну що ж. – Я знизав плечима. – Вона була милою. Це було б непогане життя.

– Але ж вона нічого не дозволяла! – сказав Ед. – Ти їй навіть під ліфчик їй не зміг залізти!

– Я впевнений, що за весь цей час зміг би. Ми б уже були разом п’ятнадцять років.

– От чорт, – сказав Ед таким тоном, який ми зазвичай використовували, коли Морін казала щось жалісне. – Я не можу тебе вдарити.

*

Ми пройшлися до найближчого пабу, й Ед купив мені «Ґіннесу», а Ліззі купила в автоматі пачку сигарет і виклала її на столик для всіх, і деякий час ми просто сиділи, а Ед з Ліззі дивилися на мене так, ніби чекали, поки я відсапаюся.

– Я не знав, що тобі настільки погано, – згодом сказав Ед.

– А спроба самогубства нічого тобі не підказала?

– Ага. Я знав, що ти хочеш покінчити з собою. Але я не знав, що тобі настільки погано, що ти хочеш підлатати стосунки з Ліззі та з групою. Це типу зовсім інший рівень нещастя, що там те самогубство.

Ліззі придушила сміх, і це зусилля породило дивне таке хрюкання, а я зробив великий ковток «Ґіннесу».

І раптом, всього на мить, мені стало гарно. Приємно, що я дуже люблю холодний «Ґіннес»; приємно, що я дуже люблю Еда та Ліззі. Чи любив їх, чи типу люблю їх, чи любив та ненавидів їх, неважно. І можливо, вперше за останні кілька місяців я дещо по-справжньому визнав, дещо таке, що ховалося у мене в самих печінках, чи в закутку мозку – коротше, десь там, де я міг його ігнорувати. А визнав я от що: я хтів накласти на себе руки не тому, що ненавидів життя, а тому, що любив його. І думаю, правда в тому, що багато хто з потенційних самогубців почувається так само – думаю, саме так почуваються Морін, Джес та Мартін. Вони люблять життя, але воно в них накрилося пиздою, і тому я їх і зустрів, і тому ми досі живі. Ми були на даху, бо не могли найти дорогу назад до життя, а коли ти не можеш туди повернутися… Це тебе на хуй руйнує, чувак. Тож це типу акт відчаю, а не акт нігілізму. Це евтаназія, а не вбивство. Не знаю, чому мене раптом так накрило. Може, тому що я був у пабі з любимими людьми, п’ючи «Ґіннес», і я знаю, що вже казав це, але я просто нев’єбезно люблю «Ґіннес», як і всі алкогольні напої – люблю так, як його слід любити, як одну з вершин Божого творіння. А ще через нашу дурну сцену на вулиці, хоча навіть вона була типу кльовою, бо іноді саме такі моменти – реально складні моменти, поглинальні моменти – дають зрозуміти, що навіть у тяжких часах є щось таке, що дозволяє тобі почуватися живим. А ще є музика, і дівчата, і наркотики, і бомжи, що читали Поліну Каель, і педалі вау-вау, і англійські смаки чіпсів, і я ще не прочитав «Мартіна Чазльвіта», і… До фіга всього ще.

І я не знаю, що воно змінило, це раптове осяяння. Не те щоб я, ну, захотів стиснути життя у палких обіймах і поклястися ніколи не відпускати, поки воно саме мене не відпустить. Певним чином так все навіть гірше, а не ліпше. Щойно перестаєш прикидатися, що все херово і тобі не терпиться видертися – а саме в цьому я переконував себе останнім часом – як усе стає більш, а не менш болісним. Коли кажеш собі, що життя – лайно, це діє як анестетик, а коли перестаєш приймати анвіл, то дійсно відчуваєш, як тобі боляче, і не те щоб цей біль давав якусь користь.

І це було типу дуже слушно, що я був із своєю колишньою коханкою та своїм колишнім братом, коли все збагнув, бо це було з тієї ж опери. Я їх любив і завше любитиму. Але для них більше не було місця, тож мені нікуди було подіти всі свої почуття. Я не знав, що робити з ними, а вони не знали, що робити зі мною, і хіба це не життєво?

– Я ніколи не казала, що йду від тебе, бо ти не станеш рок-зіркою, – згодом сказала Ліззі. – Ти ж це насправді знаєш, правда?

Я похитав головою. Я ж не знав, правда? Тут ви можете за мене підписатися. Жодного разу протягом цієї історії я не зізнавався у якомусь непорозумінні, свідомому чи ні. Наскільки я знав, вона кинула мене, бо я був музичним лузером.

– То що ж ти тоді сказала? Спробуй ще раз. І цього разу я дуже уважно прислухаюся.

– Зараз це вже нічого не змінить, бо ми ж уже пішли далеко вперед, так же?

– Типу того. – Я не збирався зізнаватися в тому, що стою на місці чи рухаюся назад.

– Добре. Я сказала, що не зможу бути з тобою, якщо ти не будеш музикантом.

– Тебе тоді це не дуже хвилювало. Ти навіть не дуже-то любиш музику.

– Ти мене не чуєш, ДД. Ти музикант. Це не просто те, чим ти колись займався. І я не кажу, що ти будеш успішним музикантом. Я навіть не знаю, чи гарно ти граєш. Просто я розуміла, що від тебе нікому не буде толку, як ти перестанеш. І подивись, що сталося. Ви розганяєте групу, і за п’ять хвилин ти вже стоїш на даху багатоповерхівки. В тебе немає вибору. Без музики ти помреш. Або з тим же успіхом міг би померти.

– Отже… Добре. Неуспішність тут не до чого.

– Господи, та за кого ти мене маєш?

Але я говорив не про неї; я говорив про себе. Я ніколи не дивився на це з такого боку. Я гадав, що все було наслідком мого провалу, але помилявся. І тут мені захотілося на хуй розревітися, чесно. Мені хтілося плакати, бо я знав, що вона має рацію, а інколи правда справляє таку дію. Мені хтілося плакати, бо на мене знову чекала музика, а я так за нею скучив. І ще мені хтілося плакати, бо я знав, що музика ніколи не зробить мене зіркою, тож Ліззі щойно прирекла мене ще на тридцять п’ять років бідності, неприкаяності, відчаю, відсутності медичного страхування, мотелів з холодною водою та поганих гамбургерів. От тільки я їстиму ці бургери, а не подаватиму.

МАРТІН

Я пішки дійшов додому, вимкнув телефон та провів наступні дві доби із запнутими шторами, п’ючи, сплячи та дивлячись якомога більше передач про антикваріат. Протягом цих двох діб мені, мабуть, серйозно загрожував ризик перетворитися на Марі Превост, голлівудську актрису, яку знайшли через деякий час після її смерті у вельми поганому стані, адже її труп був частково з’їдений її таксою. Те, що я не мав такси, та й узагалі жодних домашніх тварин, було для мене, пам’ятаю, джерелом неабиякої втіхи в ті пару днів. Я безсумнівно мусив померти сам, і мій труп мусив безсумнівно перебувати у стані інтенсивного розкладення під той час, як мене би знайшли, але я мусив бути цілим, не враховуючи шматків, що відвалилися б з природних причин. Тож це було нормально.

Ось у чому річ. Корінь моїх проблем знаходиться у мене в голові, якщо саме там знаходиться моя особистість. (Сінді та інші зауважили б, що і моя особистість, і корінь моїх проблем розташовані в мене нижче, а не вище поясу, але ж вислухайте.) Мені було надано чимало можливостей в житті, і я їх усі змарнував, одну за одною, через низку катастрофічно поганих рішень, кожне з яких на той момент здавалося мені – та моїй голові – вдалим. Однак єдиним інструментом, який я мав у своєму розпорядженні, аби скоригувати згубний курс, котрим начебто рухалося моє життя, була та ж сама голова, що й призвела до всіх пиздеців. Чого мені було чекати?

За пару тижнів після шоу Джеррі Спрінґера від Джес я перечитав нотатки, що робив їх у той дводенний період. Було б неправдою сказати, ніби я був таким п’яним, що геть про них забув, та й у будь-якому разі вони лежали в кімнаті на видному місці. Але минуло два тижні, перш ніж у мене набралося хоробрості їх прочитати, а щойно я це зробив, як мало не побіг знов запинати штори та наливати собі «Ґленморанджі».

Метою тієї вправи було проаналізувати, єдиною доступною мені головою, чому я так абсурдно повівся того дня, і перелічити всі можливі дії у відповідь на таку поведінку. До честі моєї голови – будемо справедливими до хлопця, як кажуть спортивні коментатори – вона принаймні була у змозі визнати абсурдність тієї поведінки. От тільки вона не була у змозі щось із цього приводу зробити. Чи голови всі таки, чи це тільки моя?

Так от, на зворотах декількох невідкритих конвертів (здебільшого з рахунками) красувалося до болю переконливе свідоцтво зацикленості людської поведінки. «ЧОМУ ЖАХЛИВИЙ З САНІТАРОМ?» – написав я. А потім нижче:

1) МУДАК? ВІН? Я?

2) ЗАЛИЦЯВСЯ ДО ПЕННІ?

3) МОЛОДИЙ ТА СИМПАТИЧНИЙ – РОЗЛЮТИВ МЕНЕ?

4) ЗАЇБАЛИ ЛЮДИ.

Останнє пояснення, яке могло означати щось геніально точне, коли спадало мені на думку, тепер здавалося на диво відвертим у своїй розпливчастості.

На іншому конверті я надряпав: «СПОСОБИ ДІЇ» (між іншим, зверніть, будь ласка, увагу на перехід від цифр до літер, імовірно призваний засвідчити науковий характер роботи):

а) ПОКІНЧИТИ З СОБОЮ?

б) ПОПРОХАТИ МОРІН НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ БІЛЬШЕ ЦЬОГО САНІТАРА

в) НЕ

І на цьому пункт «В» обривався – або тому, що на цьому я впав у ступор, або тому, що «Не» було вичерпним способом описати тотальне рішення всіх моїх проблем. Подумайте: наскільки б усе було краще, якби я не, ніколи та ні в якому разі.

Жоден із конвертів не вселяв особливої довіри до моїх інтелектуальних здібностей. Я бачив, що вони були написані чоловіком, який нещодавно хотів повідомити вибраній групі людей – групі, яка включала в себе його власних маленьких доньок – що всі санітари є жінкуватими та лицемірними: слово «МУДАК» безперечно надало би поліцейському психологу достатніх доказів для такого умовиводу. Й аналогічним чином, чоловік, котрий провів частину новорічної ночі, намагаючись вирішити, чи варто йому скидатися з багатоповерхівки, цілком міг включити «ПОКІНЧИТИ З СОБОЮ?» до списку невідкладних справ. Якби мислення за шаблоном було олімпійським видом спорту, я отримав би більше золотих медалей, ніж Карл Льюїс.

Цілком очевидно, що мені були потрібні дві голови, адже вони краще за одну і все таке. Першою довелось би бути старій голові, просто тому, що стара знає імена й телефони, і яку я люблю вівсянку, і таке інше; друга мала би здатність обсервувати та тлумачити поведінку першої, на кшталт експерта-зоолога на телебаченні. Просити мою нинішню голову пояснити її власні думки настільки ж безглуздо, як набирати власний телефонний номер на власному телефоні: в обох випадках буде зайнято. Або пролунає автоматичне повідомлення, якщо у вас така система.

Минув непристойно довгий відрізок часу, перш ніж я збагнув, що інші люди також мають голови й що будь-яка з цих голів зможе краще пояснити мені, якою була мета мого гнівного вибуху. Саме цьому, думав я, люди так панькаються з концепцією друзів. Своїх я, щоправда, втратив десь одночасно з тим, як потрапив за ґрати, але я знав купу людей, котрі з готовністю сказали би, що вони про мене думають. Більш того, мені здавалося, що моя схильність до розчарування та відчуження інших навіть зіграє мені в цьому на руку. Друзі та коханки, можливо, спробували б виставити той епізод у поблажливому світлі, але позаяк я мав тільки колишніх друзів та колишніх коханок, моє становище було ідеальним. Я знав тільки таких людей, які розповіли б усе по повній програмі.

Я навіть знав, з чого почати. Більш того, мій перший дзвінок виявився таким успішним, що в мене просто зникла потреба говорити з будь-ким іще. Моя колишня жінка була сама досконалість – пряма, артикульована та прониклива – і в результаті я навіть пожалів тих, хто живе з любимими людьми, тимчасом як набагато приємніше було не жити з ненависними. Коли в вашому житті є Сінді, вам навіть не треба продиратися крізь люб’язності: тільки через нелюб’язності, а нелюб’язності становлять важливу частку навчального процесу.

– Де ти був?

– Вдома. П’яним.

– Ти чув наші повідомлення?

– Ні. А що?

– О, я просто залишила тобі пару думок стосовно того дня.

– А, так от, саме про це я і хотів поговорити. Як ти вважаєш, що то було?

– Ну, просто ти неврівноважений, хіба ні? Неврівноважений та огидний. Неврівноважений огидний придурок.

Мені здалося, що початок непоганий, але йому бракує чіткості.

– Слухай, я дуже ціню твої слова і не хочу здатися грубим, але про неврівноваженого придурка мені менш цікаво, ніж про огидність. Ти можеш ще розповісти про це?

– Може, тобі слід комусь за це заплатити, – сказала Сінді.

– Ти маєш на увазі терапевта?

Вона фиркнула.

– Терапевта? Ні, я скоріше думала про одну з тих жінок, яка тебе всього обписяє, якщо їй достатньо заплатити. Хіба ти не цього хочеш?

Я обміркував її слова. Я не хотів нічого відкидати побіжно.

– Не думаю, – сказав я. – Раніше мене це ніколи не приваблювало.

– Я виражалася метафорично.

– Вибач. Тоді я не розумію.

– Ти явно настільки себе не поважаєш, що ти не проти поганого обходження. Хіба не в цьому їхня проблема?

– Чия проблема?

– Тих чоловіків, які хочуть, щоб жінки… Неважливо.

Я починав приблизно усвідомлювати, до чого вона хилить. Це правда, що лайка була для мене приємною. Точніше, вона була доречною.

– Ти же знаєш, чому накинувся на того нещасного парубка, так же?

– Ні! Розумієш, я саме цьому тобі й подзвонив.

Якби Сінді знала, якої шкоди вона може завдати, повісивши в цей момент трубку, спокуса була би для неї надто великою. На щастя, однак, Сінді була готова йти до кінця.

– Тобто, він був на п’ятнадцять років молодший за тебе і набагато симпатичніший. Але справа не в тому. Він зробив більше зі своїм життям того дня, ніж ти коли-небудь зробив із своїм.

Так! Так!

– Ти кидаєш понти на телебаченні та трахаєш школярок, а він возить дітей-інвалідів у кріслах, мабуть, за мінімальну оплату. Недивно, що Пенні захотілося до нього під’їхати. Для неї це було моральним еквівалентом заміни франкенштейнівського монстра на Бреда Пітта.

– Дякую. Це прекрасно.

– Тільки не смій вішати трубку. Я тільки почала. В мене такого дванадцятирічний запас.

– О, я ще повернуся за добавкою, обіцяю. Але для початку цього більш ніж достатньо.

Бачите? Колишні жінки: справді, кожному слід мати принаймні одну.

МОРІН

Я почуваюся трохи дурнувато, пояснюючи, що сталося в кінці того дня з інтервенцією, бо все це скидається на якийсь неймовірний збіг. Але, мабуть, це тільки мені воно здається збігом. Я вже казала, що вчуся не плутатися у почуттях, себто я вчуся розуміти, що казати, а чого не казати, аби не викликати в людей жаль до себе. Тож коли я кажу, що у моєму житті нічого не відбувалося до знайомства з іншими, я не хочу, аби всі подумали, ніби я скаржуся. Просто воно так і було. Якщо проводиш увесь час у дуже тихій кімнаті, і хтось підходить ззаду та каже: «У-у!», ти підскакуєш. Якщо весь час спілкуєшся з коротаями й бачиш шестифутового полісмена, він здається велетнем. А якщо нічого не відбувається, а потім щось відбувається, воно здається дивовижним, майже як стихійне лихо. Ніщо робить із мухи – з відбування – справжнього слона.

Ось що сталося. Стівен та Шон допомогли мені відвезти Метті додому; ми зловили таксі і вчотирьох ледве втиснулися, хоча ми з двома санітарами були притиснуті один до одного на сидінні. І навіть це здавалося чимось. Кілька місяців тому я би повернулася додому та розповіла би про це Метті, якби його не було там зі мною. Але звісно, якби його не було там зі мною, нічого було б розповідати. Мені б не знадобилися Стівен та Шон, і ми не їхали б на таксі. Я була би в автобусі, сама, навіть якби кудись і їздила. Бачите, що я маю на увазі, коли кажу про щось та ніщо?

Коли ми вмостилися, Стівен сказав Шону: «Ти вже когось знайшов?». А Шон сказав: «Ні, і мабуть, вже не знайду». А Стівен сказав: «То нас тільки троє? Вони нас порвуть». А Шон тільки знизав плечима, і деякий час ми мовчки дивилися у вікно. Я не знала, про що це вони говорили.

А потім Шон сказав: «Як у вас із вікторинами, Морін? Не хочете приєднатися до нашої команди? Неважливо, як ви нічого не знаєте. Нам би хоч кого».

Отже, це не найдивніша історія з тих, що ви чули, правда ж? Я слухаю Джес, ДД та Мартіна, і в них таке весь час трапляється. Вони знайомляться з кимось у ліфті чи в барі, і цей хтось каже: «Хочеш випити?», або навіть: «Хочеш статевий зв’язок?». І, можливо, вони якраз думали, що хочуть вступити у статевий зв’язок, тож їм могло би здатися, що пропозиція вступити в статевий зв’язок, коли вони щойно думали, що хочуть цього, є найдивнішим збігом. Але за моїм враженням, вони не так думають, і багато хто не так думає. Це просто життя. Одна людина стрічає іншу, і та людина чогось хоче, або знає когось, хто чогось хоче, і як наслідок щось трапляється. Або, інакше кажучи, якщо нікуди не ходити і ні з ким не спілкуватися, нічого не трапляється. З чого би? Але на мить я просто мов язика проковтнула. Я хотіла взяти участь у вікторині, а цим людям був потрібен гравець у команду, і в мене по спині побігли мурашки.

Тож замість їхати додому, ми відвезли Метті до пансіонату. Шон і Стівен вже не працювали, але вони дружили з усіма, хто там працював, тож вони просто сказали своїм друзям, що Метті залишиться на вечір, і ніхто навіть оком не змигнув. Ми домовилися зустрітися у пабі, де вони грають у вікторини, і я пішла додому переодягатися.

Не знаю, яку частину розповідати вам далі. Був іще один збіг, тож я не знаю, чи його тут описати, в розділі збігів, чи пізніше, коли розповім про вікторину. Може, якщо я розділю збіги поміж собою, відтягну їх подалі один від одного, ви скоріше в них повірите. З іншого боку, мені байдуже, чи ви в них повірите, бо вони дійсно сталися. І в будь-якому разі, я досі не можу вирішити, це збіги чи ні, ці події: можливо, коли отримуєш те, чого хочеш, це ніколи не буває збігом. Якщо хочеш бутерброд із сиром та отримуєш бутерброд із сиром, це ж не може бути збігом, чи не так? І так само, якщо хочеш роботу та отримуєш роботу, це теж не може бути збігом. Такі речі можуть траплятися випадково, тільки якщо гадаєш, що ти взагалі не владний над своїм життям. Тож я скажу вам зараз: ще одним членом команди був літній чоловік на ім’я Джек, який мав канцелярську крамницю неподалік від Арквея, і він запропонував мені роботу.

Це не те щоб прямо вже й робота – три ранки на тиждень. І платять не дуже гарно – 4,75 на годину. І він сказав, що спочатку в мене буде випробний період. Але він уже немолодий і хоче повертатися до ліжка о дев’ятій, після того, як відчинить крамницю, розбере папери та обслугує ранковий наплив покупців. Він запропонував мені роботу так само, як Стівен із Шоном спитали мене, чи не хочу я приєднатися до їхньої команди – жартома, з безнадії. Між телевізійним та спортивним раундами він спитав мене, чим я займаюся, і я відповіла, що майже нічим не займаюся, крім догляду за Метті, а потім він сказав: «Вам бува не потрібна робота, га?». І в мене по спині пробігли мурашки.

Ми не перемогли у вікторині. Ми зайняли четверте місце серед одинадцяти команд, але хлопців це порадувало. А я знала дещо, чого вони не знали. Я знала, що начальника Мері Тайлер Мур звуть Лу Грант, наприклад. Я знала, що син Джона Мейджора одружився з Еммою Нобль, і я знала, що Кетрін Куксон писала про Тіллі Троттер та Мері Енн Шонессі. Тож без мене вони набрали б на три очки менше, отак от, тому, мабуть, і запросили мене знов. Четвертий парубок, виявляється, ненадійний, бо він щойно почав зустрічатися з дівчиною. Я сказала, що є найнадійнішою людиною, на яку вони тільки можуть сподіватися.

Пару місяців тому я читала одну бібліотечну книгу про дівчину, яка мимоволі закохується у свого брата, з яким довго була розлучена. Але ж звісно, виявилося, що він все ж таки не її брат, а він це сказав тільки тому, що вона йому сподобалася. І виявилося, що він не бідний. Він був дуже багатий. А в довершення до всього, вони виявили, що кістковий мозок його собаки співпадає з кістковим мозком її собаки, в якого була лейкемія, тож його собака врятував життя її собаці.

Книга була не така гарна, як я описую, якщо чесно. Вона було дещо соплива. Але я це до того, що я сама починаю нагадувати ту книгу – бо ж тут тобі і робота, і вікторина. І якщо я починаю нагадувати вам ту книгу, то маю сказати вам дві речі. По-перше, я хочу сказати, що догляд за Метті у пансіонаті коштує більше, ніж 4,75 на годину, тож я буду навіть бідніша, ніж раніш, а історія, в кінці якої стаєш бідніше не дуже скидається на казку, правда ж? А по-друге, я хочу сказати, що четвертий парубок із команди іноді все ж таки приходитиме, тож я не кожного тижня зможу грати.

Я пила в пабі джин із лимоном, і вони навіть не дозволяли мені за себе платити; вони сказали, що я краща, тому мене треба пригощати. Може, це від спиртного я почулася так позитивно, але наприкінці вечора я знала, що коли ми знову зустрінемося 31-го березня, я не поспішатиму скинутися з даху найближчим часом. І це почуття, що на даний момент все не так погано… Мені хотілося втримати його якнайдовше. Поки що мені вдається.

Наступного ранку я повернулася до церкви. Я в жодній церкві не була відтоді, як ми їздили на відпочинок, а у своїй я не була вже багато тижнів, відтоді, як познайомилася з іншими на даху. Але тепер я могла повернутися, бо я не думала, що найближчим часом коїтиму гріх зневір’я, тож можна було повернутися та вимолити в Бога пробачення. Він може допомогти, тільки якщо перестанеш зневірюватися – що, як так подумати… Ну, це не моя справа про таке думати. Це був тихий п’ятничний ранок, і всередині майже нікого не було. Там була стара італійка, котра ніколи не пропускає меси, і дві африканки, яких я ніколи раніше не бачила. Ані чоловіків, ані молоді не було. Я нервувала перед тим, як піти на сповідь, але все вийшло гаразд. Я чесно розповіла, як давно не сповідалася, і зізналася у гріху зневір’я, і одержала наказ п’ятнадцять разів прочитати на чотках «Отче наш», що здалося мені трішечки суворо, навіть за гріх зневір’я, але я не скаржитимуся. Іноді забуваєш, що Бог безмежний у Своїй милості. Либонь, він не виявив би безмежності, якби я скинулася, але я не скинулася.

А потім отець Антоній сказав: «Ми можемо тобі якось допомогти? Ми можемо якось полегшити твій тягар? Бо ти мусиш пам’ятати, що ти частка нашої церковної общини, Морін».

І я сказала: «Дякую, отче, але в мене є друзі, які мені допомагають». Щоправда, я не сказала йому, до якої общини вони належать. Я не сказала йому, що всі вони – зневірені грішники.

*

Ви пам’ятаєте 50-й псалом? «І до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене». Я пішла до Будинку самовбивців, бо кликала й кликала й кликала, а порятунку не було, а мої дні недолі щось затягнулися, і кінця їм видно не було. Але Він мене таки почув, кінець кінцем, і Він послав мені Мартіна, ДД та Джес, а потім Він послав мені Стівена, Шона та вікторину, а потім Він послав мені Джека та канцелярську крамницю. Інакше кажучи, Він доказав мені, що слухає мене. Як я ще могла в Ньому сумніватися, коли стільки було доказів? Тож я Його прославлю, як умію.

ДЖЕС

Тож у цього чувака з псом не було імені. Тобто, колись воно в нього, мабуть, було, але він сказав, що більш ним не користується, бо він не згоден з іменами. Він сказав, що вони не дають тобі бути тим, ким ти хочеш, і щойно він мені це пояснив, я типу врубилася, що він має на увазі. Скажімо, вас звуть Тоні, чи Джоана. Так от, ви були Тоні чи Джоаной вчора, і будете Тоні чи Джоаной завтра. Так що вам по суті пиздець. Люди завжди зможуть сказати, типу: О, це так у стилі Джоани. Але цей чувак, він міг бути типу ста різними людьми в один день. Він сказав звати його першим словом, яке спаде на думку, тож спершу він був Пес, через пса, а потім він був Непес, бо він зайшов у паб випити й залишив пса на вулиці. Тож він був двома абсолютно різними особистостями за першу ж годину, що ми провели разом, бо Пес та Непес – це типу протилежні типи, правильно ж? Чувак із псом відрізняється від чувака без пса. І не скажеш же: О, це так у стилі Непса, дозволяти своєму псу срати в чужому садку. Це не матиме сенсу, правда ж? Як може Непес мати пса, що сре в чийомусь садку, чи будь-якого пса, як на те пішлося? І в нього була така фішка, що ми всі могли бути Псами та Непсами в один день. Тато, наприклад, міг бути Нетатом, коли він на роботі, бо коли він на роботі, він не Тато. Я знаю, це все досить заморочено, але якщо гарненько подумати, то це дуже логічно.

Дата добавления: 2015-11-14