Частина третя 5 страница

І в один день він був Квіткою, бо зривав мені квітку, коли проходив через сквер біля Саутваркського мосту, а потім Попільничкою, бо він нею пахнув, а Квітка – це теж протилежність Попільнички. Бачите, як воно виходить? Люди кожен день бувають мільйонами речей, і його методика розуміє це набагато краще, ніж типу західний спосіб мислення чи що. Після того я звала його тільки одним іншим іменем, а воно було непристойне, тож хай воно залишиться в секреті. Коли я кажу непристойне, я маю на увазі, що вона здасться вам непристойним типу поза контекстом чи як там. Насправді воно непристойне, тільки якщо ви не поважаєте чоловіче тіло, а на мою думку, в такому разі це ви непристойні, а не ми.

Тож цей чувак… Чесно кажучи, я бачу одну перевагу західного способу мислення, а саме, коли хтось має ім’я, ти знаєш, як його називати, правильно? Це тільки одна малесенька перевага, а є ще мільйони великих недоліків, включаючи найбільший, що імена – це взагалі фашизм, вони не дозволяють нам проявляти себе як людей і перетворюють нас на однакову масу. Але раз я вже тут про нього багато говорю, мабуть, я зватиму його якимось одним іменем. Хай буде Непес, бо воно більш незвичайне, і ви зрозумієте, про кого я говорю, і це краще, ніж Пес, бо тоді ви можете подумати, що я говорю про якогось блядського пса, а це не так.

Тож Непес відвів мене до себе після того, як ми сходили випити. Я не думала, що в нього є своє житло, чесно кажучи, через пса і все таке. Він скидався на такого чувака, який переїжджає з місця на місце, але я явно спіймала його у вдалий період. Щоправда, це було не нормальне таке житло. Він жив у магазині за станцією «Ротерхайт». І це був не перероблений магазин – це був просто магазин, хоча там уже нічого не продавалося. Це колись була така типу старомодна крамничка на розі, тож там були полиці та прилавки, і ще там була велика вітрина, яку він закрив простирадлом. Пес Непса мав власну спальню, яка колись, мабуть, була складом. В магазинах, між іншим, доволі зручно, якщо можеш змиритися з деякою незручністю. Можна покласти одяг на полиці, поставити телик на прилавок, де мав би стояти касовий апарат, покласти матрац на підлогу – і все. А ще в магазинах є туалети й вода, хоча ванн та душів немає.

Коли ми прийшли, то негайно зайнялися сексом, щоб одразу з цим покінчити. До цього в мене справжній нормальний секс був тільки з Чесом, і він нікуди не годився, але з Непсом було прикольно. Набагато більше всього зійшлося, якщо ви мене розумієте, бо з Чесом воно як було – у нього щось не сходилося, і в мене щось не сходилося, тож воно було дещо напружно. Коротше, цього разу в Непса все зійшлося, і в мене теж, і було набагато легше зрозуміти, чому можна захотіти повторити це знов. Всі вічно триндять, що перший раз такий важливий, але насправді значення має другий раз. Чи принаймні, друга людина.

Дивіться, якою я в перший раз була дурепою – різалася ото, скиглила, гнала біса. Розумієте, якби я так повелася в другий раз, я б знала, що матиму проблеми. Але мені було реально байдуже, чи я колись ще побачусь із Непсом, тож я явно просунулася, правда? Це набагато більше схоже на те, як усе має бути, якщо хочеш щось отримати від життя.

Коли ми закінчили, він ввімкнув свій маленький чорно-білий телик, і ми лежали на його матраці та дивилися щось там, а потім почали говорити, і в результаті я розповіла йому про Джен, про Будинок самовбивців та про інших. А він не здивувався і не почав мене жаліти чи щось у такому роді. Він тільки кивнув, а потім такий каже: О, я весь час намагаюся з собою покінчити. А я така, типу: Що ж, у тебе явно не дуже виходить, а він такий: Але ж ідея не в цьому, правда? А я така, типу: А що, правда? А він сказав, що ідея в тому, щоби типу постійно пропонувати себе богам Життя та Смерті, котрі є язичеськими богами, тож вони ніяк не пов’язані з церквою. І якщо тебе хоче бог Життя, то ти виживаєш, а якщо тебе хоче бог Смерті, то ні. Тож він уважав, що на Новий рік мене обрав бог Життя, тому я так і не скинулася. А я така, типу: Я так і не скинулася, бо мені сіли на голову, а він пояснив, що через тих людей говорив бог Життя, і це здалося мені цілком логічним. Бо з чого б їм це було потрібно, якщо тільки ними типу не керували незримі сили? А потім він сказав мені, що люди-зомбі, типу Джорджа Буша та Тоні Блера і тих людей, що засідають у журі на «Поп-ідолі», взагалі ніколи не пропонують себе богам Життя та Смерті, і тому не можуть довести, що мають право жити, і нам не слід підкорятися їхнім законам та визнавати їхні рішення (типу журі на «Поп-ідолі»). Тож ми не зобов’язані бомбити усілякі країни, якщо вони нам накажуть, а якщо вони скажуть, що Товста Мішель чи хтось там перемогла у «Поп-ідолі», ми не зобов’язані їх слухати. Ми можемо просто сказати: Ні, не перемогла.

І все, що він казав, було так правильно, що я типу навіть пожалкувала про останні три тижні, бо хоча ДД, Морін та Мартін ставилися до мене нормально, типу, їх не можна було назвати прямо-таки мізкуватими, правда ж? І в них не було відповідей на все, як у Непса. Але з іншого боку можна було сказати, що без них я б ніколи не познайомилася з Непсом, бо я б не стала влаштовувати ту інтервенцію, і мені було б нізвідки йти.

І я думаю, це теж бог Життя говорить, якщо так подумати.

*

Коли я прийшла додому, мама з татом хотіли зі мною поговорити. І спершу я така, типу: Ну його, але вони реально хотіли, і мама зробила мені чаю і всадила мене за стіл на кухні, а потім сказала, що хоче вибачитися за сережки і що вона знає, хто їх поцупив. Тож я така: Хто? А вона така: Джен. І я на неї витріщилася. А вона така, типу: Ага, правда. Джен. Тож я така: І яким це чином? І вона почала щось верзти, як Морін вказала їй на те, що було абсолютно очевидне, якщо про це подумати. Це були улюблені сережки Джен, і якщо зникли тільки вони, то це не могло бути збігом. І спершу я не зрозуміла, яка різниця, адже Джен все одно нема. Але коли я побачила, що для неї є різниця, що вона стала набагато спокійнішою, мені стало байдуже. Головним було те, що вона хотіла краще до мене ставитися.

І тоді я відчула ще більшу вдячність до Непса. Бо він навчив мене такого глибокого, ясного мислення, яке дозволяло мені побачити все так, як воно дійсно є. Тож хоч мама не бачила все так, як воно дійсно є, і не знала, наприклад, що члени журі з «Поп-ідолу» не можуть довести, що мають право жити, вона бачила щось таке, що було їй на користь і заважало бути такою курвою.

І тепер, завдяки вченням Непса, в мене вистачило мудрості це прийняти і не казати їй, що це все нісенітниці та безглуздя.

МАРТІН

Хто, спитаєте ви, назве свою дитину Пачіно? Батьки Пачіно, Гаррі та Марсія Кокс, ось хто.

– А можна спитати, як ти отримав своє ім’я? – спитав я в Пачіно, коли познайомився з ним.

Він подивився на мене розгублено, хоча варто зауважити, що практично будь-яке питання викликало в Пачіно розгубленість. Він був повним та кривозубим, до того ж страждав косоокістю, тож його брак інтелекту був особливо нещасливим. Якщо хтось коли-небудь і потребував компенсації харизми та красоти, то це був Пачіно.

– Шо?

– Звідки взялося твоє ім’я?

– Звідки воно взялося?

Думка про те, що імена звідкись бралися була для нього явно в новину; з тим же успіхом я би міг спитати, звідки взялися його пальці на ногах.

– Є відомий кіноактор Пачіно.

Він подивився на мене.

– Справді?

– Ти про нього не чув?

– Нє.

– То ти не думаєш, що тебе назвали на честь нього?

– Не знаю.

– Ти не питав?

– Нє. Я нікого не питаю про ім’я.

– Ясно.

– А звідкіля ваше ім’я взялося?

– Мартін?

– Ага.

– Звідки воно взялося?

– Ага.

Я приголомшено витріщився на нього. Я оторопів. Окрім очевидної відповіді – що воно взялося від моїх батьків, так само, як ім’я Пачіно взялося від його батьків (хоча навіть ця відомість сповна могла його вразити) – я міг сказати йому тільки те, що воно має французьке походження – так само, як його ім’я має італійське. Як наслідок, мені було б важко сформулювати, чому його ім’я звучало кумедно, а моє – ні.

– Бач? Це важке питання. Це не значить, шо я тупий, раз я не можу відповісти.

– Ні. Звичайно ні.

– Інакше ви теж тупий.

Це була можливість, яку я не міг остаточно виключити. Я починав почуватися тупим з безлічі причин.

*

Пачіно навчався у восьмому класі районної загальноосвітньої школи, і я мовби допомагав йому з читанням. Я добровільно взявся за цю роботу після того, як поговорив із Сінді та побачив невеличку об’яву у місцевій газеті: Пачіно був моєю першою зупинкою на шляху до самоповаги. Шлях довгий, я не заперечую, але якось я надіявся, що Пачіно буде розташований трохи далі на ньому. Якщо домовитися, що самоповага знаходиться, скажімо, у Сіднеї, а я начав свій шлях із станції метро «Холловей-роуд», то я уявляв собі Пачіно як зупинку на ніч, місце для дозаправки літака. Я міркував досить реалістично, аби зрозуміти, що він не довезе мене до самого кінця, але добровільна згода сидіти з дурною та неприємною дитиною протягом години мусила репрезентувати кілька тисяч авіамиль, хіба ні? Однак під час нашого першого уроку, коли ми спотикалися навіть на найпростіших словах, я зрозумів, що цей бісовий хлопець – це радше метро «Каледоніан-роуд», ніж Сінгапур, і знадобиться проїхати ще двадцять з гаком станцій, перш ніж я доберуся хоча б до аеропорту «Хітроу».

Ми почали з кошмарної книжки про футбол, яку він хотів читати – надрукованої величезним шрифтом історії про те, як однонога дівчинка перемогла своє каліцтво та сексизм інших школярів, ставши капітанкою шкільної команди. Справедливості ради треба сказати, що як тільки Пачіно провістив, куди вітер дує, він тут же відчув належне презирство.

– Вона заб’є рішучий гол у важливій грі, е? – сказав він з певною огидою.

– Боюся, що все йде до того, так.

– Але в неї тільки одна нога.

– Авжеж.

– Плюс вона баба.

– Так, вірно.

– То що це за школа?

– Справді, що за школа.

– Я ж і питаю.

– Ти хочеш знати, як зветься ця школа?

– Ага. Хочу піти туди з пацанами та поржати з них, що в них однонога дівка в команді.

– Я не думаю, що ця школа справді існує.

– То це навіть не справжня історія?

– Ні.

– Тоді я їбав її далі читати.

– Добре. Піди обери щось інше.

Він прочовгав до книжкового стелажу, але не зміг знайти нічого, що б його зацікавило.

– А чим ти взагалі цікавишся?

– Та нічим.

– Взагалі нічим?

– Ну, фрукти люблю. Мама каже, що я чемпіон з поїдання фруктів.

– Ясно. Тепер у нас є, з чим працювати.

До кінця години залишалося сорок п’ять хвилин.

То що б ви зробили? Як почати любити себе достатньо, аби захотіти прожити трішечки довше? І чому моя година з Пачіно не допомогла? Почасти я винуватив його. Він не хотів учитися. І взагалі, я зовсім не таку дитину собі уявляв. Я сподівався на дитину, яка на диво розумна, але живе у скрутних обставинах, якій потрібно лише годинку на тиждень додатково позайматися з репетитором, аби перетворитися на якогось вундеркінда з низів. Я хотів, аби моя година на тиждень допомогла перетворити майбутнього героїнщика на майбутнього студента Оксфорда. От якої дитини мені хотілося, а натомість мені підсунули телепня, чий основний інтерес полягає у поїданні фруктів. Тобто, навіщо йому взагалі читати? Для чоловічих туалетів існує міжнародний символ, а що йде по телику – йому завжди може розповісти мати.

Можливо, це й було найголовнішим – сама тортурна безглуздість цих занять. Можливо, коли знаєш, що робиш дещо настільки очевидно пусте, то любиш себе більше, ніж ті, хто безперечно допомагають людям. Можливо, я згодом почуватимуся краще за блондинистого санітара і зможу знов із нього глузувати, тільки цього разу справедливість буде на моєму боці. Самооцінка – така ж валюта, як і всі інші. Роками її заощаджуєш, а потім можеш розтринькати за один вечір, як заманеться. Я розтратив свої сорок з лишком років за пару місяців, і тепер доводилося знов економити. Я подумав, що Пачіно вартий десь десяти пенсів на тиждень, тож я нескоро зможу дозволити собі розгулятися.

Ну от. Тепер я можу закінчити речення: «Важко – це вчити Пачіно читати». Чи навіть: «Важко – це коли намагаєшся відбудувати себе шматок за шматком, без інструкцій та без жодної гадки, куди який шматок сувати».

ДД

Ліззі з Едом принесли мені гітару, губну гармошку та підставку під неї з якогось кльового магазину на Денмарк-стріт; а коли ми з Едом їхали до Хітроу, він сказав, що хоче купити мені квіток на літак додому.

– Я поки що не можу додому, чувак.

Я збирався його проводити, але поїздка в метро була такою нев’єбезно довгою, що в результаті ми почали говорите зовсім не про те, який голімий журнальчик йому взяти з собою в дорогу.

– Тут тобі ловити нічого. Повернись додому, збери гурт.

– В мене він і тут є.

– Де?

– Ну, той. Ті чуваки.

– Ти вважаєш їх за гурт? Тих лузерів та йобаних… збоченців, що вони були у «Старбаксі»?

– Мені не первина бути в гурті з лузерами та збоченцями.

– У мене в гурті збоченців не було.

– А як же Долар Білл?

Долар Білл був нашим першим басистом. Він був старшим за нас усіх, і нам довелося його позбутися після інциденту з сином шкільного прибиральника.

– Принаймні Долар Білл хоча б грати міг, на хуй. А твої дружки що вміють?

– Це не такий гурт.

– Це ніякий гурт. І що, це тепер назавше? Ти маєш тусити з цими чуваками, доки вони не помруть?

– Ні, чувак. Тільки доки всі будуть в порядку.

– Доки всі будуть в порядку? Та дівка ненормальна. Тому чуваку ніколи не відмитися. А стара жінка має сина, який з трудом, блядь, дихає, на хуй. То коли вони будуть в порядку? Краще вже надійся, що їм стане гірше. Тоді вони зможуть всі на хуй поскидатися з даху, а ти зможеш поїхати додому. Це для тебе єдиний хепі-енд.

– А для тебе?

– А мене це яким хуєм стосується?

– Яким буде твій хепі-енд?

– Ти про що?

– Мені просто цікаво, які види хепі-ендів доступні всім іншим мешканцям Землі. Розповіси, який є асортимент. Бо Мартіну, Морін та Джес, їм усім пиздець, але в тебе… В тебе є робота – підключати кабельні канали. Тож що на тебе чекає?

– Що чекає, те й чекає.

– Ага. Тож розповіси, що саме.

– Іди на хуй, чувак.

– Я тільки намагаюся тобі показати.

– Ага. Я прохавав. В мене стільки же шансів на хепі-енд, як і в твоїх друзів. Дякую. Ти не проти, як я спершу доберуся додому, а потім уже застрелюся? Чи ти хочеш, щоб я зробив це тут?

– Гей, я не це мав на увазі.

Але все ж таки, мабуть, саме це. Коли потрапляєш у таке місце, до якого я потрапив на Новий рік, то здається, що всі, хто не на даху, знаходяться десь за мільйони миль від тебе, десь на тому боці океану, але це не так. Ніякого океану нема. Всі вони десь на суші, варто лише руку протягти. Я не маю на увазі, що щастя дуже близько, коли б ми тільки бачили його, чи якусь херню в цьому дусі. Я не маю на увазі, що самогубці не дуже віддалені від тих, у кого все гаразд; я маю на увазі, що ті, в кого все гаразд, не дуже віддалені від самогубства. Може, мені не слід вважати це таким утішним, як я вважаю.

Наші дев’яносто днів добігали кінцю, і схоже, той Мартінів суїцидолог знав, про що каже. Все змінилося. Воно змінилося не дуже швидко й не дуже кардинально, і не виключено, що ми анічого не зробили, аби його змінити. А в моєму випадку, принаймні, воно навіть не на краще змінилося. Я міг чесно сказати, що мої обставини та перспективи будуть ще незавиднішими 31-го березня, ніж вони були на Новий рік.

– Ти справді до цього готовий? – спитав мене Ед, коли ми приїхали до аеропорту.

– До чого?

– Не знаю. До життя.

– Не бачу причин, чому б ні.

– Справді? Бля, чувак. Ти, мабуть, єдиний, хто їх не бачить. Тобто, ми всі зрозуміємо, якщо ти скинешся. Серйозно. Ніхто не подумає, типу: Який жаль. Він узяв і все викинув. Бо що ти викидаєш? Анічого. Ніякого жалю.

– Дякую, чувак.

– Будь ласка. Я все кажу так, як я це бачу.

Він усміхався, і я усміхався, й ми просто розмовляли один з одним так, як завше розмовляли, коли щось у житті не ладилося; мабуть, цього разу це просто звучало трохи зліше. За старих часів він казав мені, що дівчина, яка розбила моє серце, все одно надає перевагу йому, а я казав йому, що пісня, над якою він працював кілька місяців, вийшла херовою, але тепер ставки були вище. Хоча він мав рацію – можливо, мав більше рації, ніж будь-коли. Ніякого жалю. Головне – просто втямити, що ти все одно маєш право на свої сімдесят років.

Бути вуличним музикою – це не так уже й погано. Гаразд, це погано, але не жахливо. Ну, гаразд, то це жахливо, але не… Я потім як-небудь повернусь та завершу це речення чимось водночас життєствердним та правдивим. У перший день було охуєзно, бо я так давно не тримав у руках гітару, а у другий день це теж було досить прикольно, бо скованість трохи пройшла, і я відчував, як до мене повертається все – акорди, пісні, впевненість. А далі я, мабуть, просто почувався вуличним музикою, а це було краще, ніж почуватися рознощиком піци.

І люди справді кидають багато грошей на килимок. Я отримав близько десяти фунтів за те, що зіграв «Losing My Religion» цілій юрбі іспанських підлітків перед Музеєм мадам Тюссо, та ненабагато менше від юрби якихось шведів чи що наступного дня («William, It Was Really Nothing», Галерея Тейт-модерн). Якби ще тільки вбити того чувака, то на кращу роботу годі було б і сподіватися. Принаймні, на кращу роботу, пов’язану з сидінням на тротуарі та гранням на гітарі. Цей чувак зве себе «Джеррі Лі Хідник», і в нього така фішка, що він сідає поряд із тобою і грає ту ж саму пісню, що й ти, тільки з запізненням акорди на два. Тож я починаю грати «Losing My Religion», і він починає грати «Losing My Religion», і я припиняю, бо це звучить жахливо, а тоді він припиняє, а потім всі сміються, бо це охуєнно смішно, ха-ха-ха, а потім перебираєшся в інше місце, й він перебирається слідом. Причому не має значення, яку пісню граєш – що, мушу визнати, справляє певне враження. Я гадав, що відірвуся від нього за допомогою «Skyway» The Replacements, яку розучив тільки для того, щоб його вивести, і яку знають, либонь, десь дев’ятнадцять людей у світі, але він її підхопив. А, і ще всі кидають монетки йому, бо це ж він геній, звичайно, а не я. Одного разу, на Лестер-сквер, я йому дав стусана, і всі на мене накинулися, бо вони його обожнюють.

Але, мабуть, всіх щось не влаштовує в їхній роботі. А якщо тобі потрібна ходяча метафора для дурості та нісенітності твоєї робочої діяльності – а я розумію, що це не всім потрібно – то, погодьтеся, Джеррі Лі Хідника важко переплюнути.

МОРІН

На святкування Дев’яностого дня ми зустрілися у пабі напроти Будинку самовбивців. Задумка була така, що ми вип’ємо, піднімемося на дах, трохи все обміркуємо, а потім підемо до «Індійського океану» на Холловей-роуд їсти каррі. Стосовно каррі я вагалася, але інші сказали, що оберуть для мене щось таке, що мені піде.

А от на дах мені підніматися не хотілося.

– Чому? – сказала Джес.

– Бо там люди кінчають з собою, – сказала я.

– Та ти шо, – сказала Джес.

– О, так тобі сподобалося на Валентинів день, значить? – спитав її Мартін.

– Ні, не те щоб сподобалося. Але, ну, знаєш.

– Ні, я не знаю, – сказав Мартін.

– Це все частина життя, хіба ні?

– Це вічно так кажуть про неприємні речі. «О, в цьому фільмі показано, як у когось виривають очі штопором. Але це все частина життя». Я тобі скажу, що ще є частиною життя: какати. Оцього ніхто не хоче бачити, правда? Ніхто цього ніколи у фільми не вставляє. Пропоную сьогодні ввечері піти подивитися, як хтось облегшується.

– А хто б нам дозволив? – сказала Джес. – Люди ж замикаються.

– А якби не замикалися, ти б дивилася.

– Якби вони не замикалися, це більше було б частиною життя, хіба ні? Тож так, дивилася б.

Мартін простогнав та закотив очі. Він начебто був набагато розумнішим за Джес, але чомусь ніколи не міг її переспорити, і ось вона знов у нього виграла.

– Але ж люди замикаються тому, що хочуть усамітнитися, – сказав ДД. – І може, вони хочуть усамітнитися, коли збираються покінчити з собою.

– Тож ти хочеш сказати, що нам слід просто дозволити їм це зробити? – сказала Джес. – Бо я думаю, що це неправильно. Може, сьогодні ми зможемо когось зупинити.

– І як це узгоджується з ідеями твого друга? Наскільки я зрозумів, ти тепер дотримуєшся точки зору, що коли йдеться про самогубство, все мусить вирішувати ринок, – сказав Мартін.

Ми щойно говорили про чоловіка без імені, який зветься Непес і який сказав Джес, що подумувати про самогубство – цілком нормально, і всі мають це робити.

– Я ніколи не казала такої х…і.

– Вибач. Це була парафраза. Я думав, нам не дозволяється втручатися.

– Ні, ні. Втручатися можна. Втручання – це теж частина процесу, розумієш? Достатньо тільки про це подумати, а там вже хай буде, що буде. Якщо ми когось зупинимо, значить, боги висловились.

– Якби я був богом, – сказав Мартін, – то обрав би в якості рупора саме таку людину, як ти.

– Ти щось гидке сказав?

– Ні. Я зробив тобі комплімент.

Джес засяяла.

– Тож будемо когось шукати? – сказала вона.

– І як ми будемо когось шукати? – спитав ДД.

– Ну, хтось точно є тут, для початку.

Ми озирнулися довкола. Був початок восьмої, і людей у пабі було ще небагато. В кутку біля чоловічої вбиральні двоє молодих парубків у костюмах розглядали мобільний телефон та сміялися. За столиком, найближчим до барної стійки, три молодих дівчини розглядали фотографії та сміялися. За сусіднім із нами столиком молода парочка сміялася просто так, а за барною стійкою середнього віку чоловік читав газету.

– Забагато сміху, – сказала Джес.

– Людина, яка сміється з есемесок, точно не накладе на себе руки, – сказав ДД. – Для цього в неї недостатньо розвинений мозок.

– А що, я бачила смішні есемески, – сказала Джес.

– Знаєш, – сказав Мартін, – я не впевнений, що це спростовує теорію ДД.

– Заткнись, – сказала Джес. – А як щодо чувака з газетою? Він один. Мабуть, це наш кращий варіант.

ДД з Мартіном переглянулися й розсміялися.

– Наш кращий варіант? – сказав Мартін. – Тож ти хочеш сказати, що ми маємо відговорити когось із присутніх від самогубства незалежно від того, збираються вони його скоювати чи ні?

– Ну, знаєш, ці веселі кретини точно туди не полізуть, правда ж? Він здається більш, типу, глибоким.

– Він читає рубрику про кінські перегони в б…ій «Сан», – сказав Мартін. – За хвилину прийде його дружок, і вони замовлять п’ятнадцять пінт та каррі.

– Сноб.

– О, а хто вважає, що треба бути глибоким, аби покінчити з собою?

– Ми всі, – сказав ДД. – Хіба ні?

*

Ми всі випили по дві порції. Мартін випив два подвійних віскі з водою, ДД випив дві пінти «Ґінесу», Джес випила горілки з «Ред булом», а я – білого вина. Три місяці тому в мене, мабуть, голова пішла б обертом, але тепер я п’ю досить багато, тож коли ми підвелися, щоб перетнути вулицю, я відчула тільки тепло та дружелюбність. Минулої неділі годинники перевели на годину вперед, і хоча внизу на вулиці здавалося темно, на даху було таке відчуття, ніби десь у місті ще залишилося трохи світла. Ми обперлися на стінку прямо поряд із тим місцем, де Мартін перерізав дріт, і подивилися на південь вбік річки.

– Отже, – сказала Джес. – Хто за те, щоб скинутися?

Ніхто нічого не сказав, бо тепер це питання вже не було серйозним, тож ми просто всміхнулися.

– Це ж гарно, правда? Що ми всі досі живі, – сказав ДД.

– Та ти шо, – сказала Джес.

– Ні, – сказав ДД. – Це було не риторичне питання.

Джес облаяла його і спитала, що це значить.

– Тобто, мені справді хочеться знати, – сказав ДД. – Я справді хочу знати, чи це… Я не знаю.

– Краще, що ми тут, чи ні? – сказав Мартін.

– Ага. Саме так. Мабуть.

– Це краще для твоїх дітей, – сказала Джес.

– Та мабуть, – сказав Мартін. – Не те що я їх коли-небудь бачу.

– Це краще для Метті, – сказав ДД, а я нічого не сказала, тим самим нагадавши усім іншим, що насправді це аніяк не краще для Метті.

– Все одно в нас усіх є любимі люди, – сказав Мартін. – І для наших любимих людей краще, аби ми були живими, ніж мертвими. Якщо подумати.

– Гадаєш? – сказала Джес.

– Ти питаєш, чи я гадаю, що ти потрібна своїм батькам живою? Так, Джес, твої батьки хочуть, аби ти жила.

Джес скорчила гримасу, ніби не повірила йому.

– А як це вийшло, що ми не думали про це раніше? – сказав ДД. – На Новий рік? Я жодного разу не згадав про своїх батьків.

– Бо тоді все було гірше, мабуть, – сказав Мартін. – Родина – це як, я не знаю. Тяжіння. Іноді слабкіше, а іноді сильніше.

– Ага. Тяжіння – воно таке. Ось чому вранці ми можемо типу ширяти в повітрі, а ввечері ледве підіймаємо ноги.

– Ну тоді як приливи. Ти не помічаєш, як тебе тягне, коли… Ну, коротше. Ви розумієте, про що я.

– Якби сюди зараз хтось піднявся, що б ви йому сказали? – сказав ДД.

– Я б сказала йому про дев’яносто днів, – сказала Джес. – Бо це правда, хіба ні?

– Ага, – сказав ДД. – Це правда, що сьогодні нікому з нас не хочеться накладати на себе руки. Але типу… Якби він спитав нас чому, якби він сказав нам: Тож розкажіть, що у вас такого гарного трапилося відтоді, як ви вирішили не скидатися… що б ви йому сказали?

– Я б розповіла йому про свою роботу в магазині, – сказала я. – Та про вікторину.

Інші втупилися собі під ноги. Джес відкрила було рота, але ДД перехопив її погляд, і вона передумала.

– Ага, ну, в тебе, в тебе все гаразд, – згодом сказав ДД. – Але ж я став б…м вуличним музикою. Вибач, Морін.

– А мені не вдається навчити найтупішу дитину в світі читати, – сказав Мартін.

– Не треба так себе картати, – сказала Джес. – Тобі до фіга чого не вдається. Тобі не вдаються стосунки з дітьми й відносини з жінками…

– Ах, справді, тоді як ти, Джес… Ти просто ох…о успішна. В тебе все є.

– Вибач, Морін, – сказав ДД.

– Так, пробач, Морін.

– Дев’яносто днів тому я не знала Непса, – сказала Джес.

– О, так, – сказав Мартін. – Непес. Єдине беззастережне досягнення, котрим хтось із нас може похвалитися. Звичайно, за винятком вікторини Морін.

Я не стала нагадувати йому про магазин. Я знаю, це не бозна-що, але він міг подумати, ніби я хочу тикнути його в це носом.

– Давайте розповімо своєму суїцидальному другові про Непса. «О, так, Джес от познайомилася з чоловіком, який не вірить в імена і вважає, що нам слід весь час кінчати з собою». Це його точно підбадьорить.

– Він не так вважає. Ти просто мене зад…ш. Нащо ти взагалі підняв цю тему, ДД? Ми збиралися нормально повеселитися, а тепер всі на х…й задепресилися.

– Ага, – сказав ДД. – Пробачте. Мені просто було цікаво, ну. Чому ми всі досі тут.

– Спасибі, – сказав Мартін. – От спасибі тобі.

Вдалині виднілися вогники на тому величезному чортовому колесі понад річкою, Оці Лондона.

– Нам же не обов’язково зараз вирішувати, правда? – сказав ДД.

– Звісно ж, – сказав Мартін.

– То може, ще шість місяців зачекаємо? Подивимося, як підуть справи?

– Ця штука взагалі крутиться? – сказав Мартін. – Ніяк не можу збагнути.

Ми довго дивилися на колесо, намагаючись зрозуміти. Мартін мав рацію. Не схоже було, що воно рухається, але, думаю, все ж таки воно рухалося.

ПОДЯКИ

Дякую: Тоні Лейсі, Венді Карлтон, Хелен Фрейзер, Сюзен Пітерсен, Джоанні Прайор, Зельді Тернер, Елі Горовіцу, Мері Креніч, Кароліні Даневей, Алексу Еламу, Джону Гамільтону.

Дата добавления: 2015-11-14